Де­мо­кра­тія — це не стра­шно

День во­лі-2018: свя­тку­ва­н­ня не­за­ле­жно­сті Бі­ло­ру­сі чи «пря­ни­ки» від ре­жи­му

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Сяр­гєй Пуль­ша

До­сі бі­ло­ру­ська дер­жав­на іде­о­ло­гія спри­йма­ла свя­тку­ва­н­ня про­го­ло­ше­н­ня не­за­ле­жно­сті БНР у 1918-му ви­клю­чно як «опо­зи­цій­ну» да­ту. 25 бе­ре­зня 1918 ро­ку бу­ла ухва­ле­на Тре­тя ста­ту­тна гра­мо­та БНР, яка про­го­ло­шу­ва­ла не­за­ле­жність Бі­ло­ру­сі в аре­а­лі роз­се­ле­н­ня етні­чно­го на­се­ле­н­ня «кра­ї­ни». «Кра­ї­ни» в ла­пках, бо в той час те­ри­то­рі­єю су­ча­сної Бі­ло­ру­сі про­хо­див фронт Пер­шої сві­то­вої. БНР на той мо­мент бу­ла іде­єю, уряд зно­ву ство­ре­ної ре­спу­блі­ки не кон­тро­лю­вав жо­дно­го кла­птя її те­ри­то­рії, і про­го­ло­ше­н­ня не­за­ле­жної дер­жа­ви в та­ких умо­вах бу­ло що­най­біль­ше де­кла­ра­ці­єю про ба­жа­н­ня не­за­ле­жно­сті.

Здо­був­ши ре­аль­ну не­за­ле­жність у 1991-му, бі­ло­ру­сам зна­до­би­ла­ся національна ідея. За ве­ли­ким ра­хун­ком, то­ді про БНР і зга­да­ли. День про­го­ло­ше­н­ня не­за­ле­жно­сті БНР якийсь час був на­віть дер­жав­ним свя­том. Однак три­ва­ло це не­дов­го: у 1994 ро­ці до вла­ди прийшов ве­ли­кий при­хиль­ник СРСР, БРСР та єд­но­сті бі­ло­ру­сів і ро­сі­ян Аля­ксандр Лу­ка­шен­ка. Він пал­ко за­пе­ре­чу­вав роль БНР у бі­ло­ру­ській дер­жав­но­сті й звів День во­лі до ран­гу «на­ціо­на­лі­сти­чної» да­ти.

Від­то­ді цей день став «свя­том БНФ» (Бі­ло­ру­сько­го на­ро­дно­го фрон­ту), тра­ди­цій­ним для опо­зи­цій­них акцій про­те­сту. Якщо до по­ча­тку 2000-х на­род ще пам’ятав про свя­то й більш-менш зби­рав­ся на акції, то з дру­гої по­ло­ви­ни 2000-х во­ни оста­то­чно пе­ре­йшли у фор­мат «опо­зи­цій­но-на­ціо­на­лі­сти­чної ту­сов­ки». Мі­тин­ги рід­ко зби­ра­ли більш як 5 тис. осіб, а БНР і БНФ ста­ли пра­кти­чно то­то­жни­ми «во­ро­га­ми ба­тьків­щи­ни» й одна­ко­во шель­му­ва­ли­ся в дер­жав­них бі­ло­ру­ських ЗМІ. У шкіль­них під­ру­чни­ках роз­ді­ли, при­свя­че­ні БНР, ути­ска­ли­ся до абза­ців і не­змін­но з не­га­тив­ним від­тін- ком. У під­сум­ку в су­спіль­стві про БНР склав­ся сте­ре­о­тип як про щось «опо­зи­цій­но-на­ціо­на­лі­сти­чне». Про істо­ри­чне зна­че­н­ня ма­ло хто за­ду­му­вав­ся і роз­би­ра­ти­ся в то­му не пра­гнув.

Але все змі­ню­є­ться. По-пер­ше, став­ся «Крим­наш», і бі­ло­ру­си різ­ко охо­ло­ну­ли до бра­тів-ро­сі­ян. По-дру­ге, на «бра­тню лю­бов» на­кла­да­ли­ся всі мо­жли­ві тор­го­вель­ні та на­фто­га­зо­ві вій­ни. По-тре­тє, остан­ні­ми ро­ка­ми різ­ко впав до­бро­бут на­се­ле­н­ня: еко­но­мі­ка Лу­ка­шен­ки, що три­ма­ла­ся на ро­сій­ських по­зи­ках (ча­сто без по­вер­не­н­ня), пе­ре­ста­ла да­ва­ти пло­ди. Впав до­бро­бут на­се­ле­н­ня — впа­ла й по­пу­ляр­ність Лу­ка­шен­ки. А оскіль­ки БНФ (і БНР, яка з ним асо­ці­ю­є­ться) бу­ли го­лов­ни­ми во­ро­га­ми пре­зи­ден­та, на­се­ле­н­ня одра­зу ста­ло спри­йма­ти їх без не­га­тив­но­го від­тін­ку. При­найм­ні «опо­зи­ціо­нер» у Бі­ло­ру­сі біль­ше не яр­лик, а рад­ше мов­ча­зне спів­чу­т­тя.

До то­го ж під­ро­сло по­ко­лі­н­ня, ви­хо­ва­не уча­сни­ка­ми мі­тин­гів у 1990-х. СРСР во­но в очі не ба­чи­ло, а то­му ідея «со­ці­аль­ної дер­жа­ви, як СРСР» для ньо­го по­ро­жній звук. За­те жи­ло ви­клю­чно в не­за­ле­жній Бі­ло­ру­сі й не уяв­ляє се­бе «ча­сти­ною ім­пе­рії».

Лу­ка­шен­ка, не­зва­жа­ю­чи на де­ся­ти­лі­т­тя зу­силь, так і не зміг ство­ри­ти якусь при­ва­бли­ву бі­ло­ру­ську дер­жав­ну іде­о­ло­гію. Мо­лодь по­чи­нає шу­ка­ти її са­ма, і зно­ву спли­ва­ють істо­рія, Ве­ли­ке кня­зів­ство Ли­тов­ське й, зві­сно ж, БНР.

СЮРПРИЗ!

Під­го­тов­ка до свя­тку­ва­н­ня сто­лі­т­тя БНР цьо­го ро­ку по­ча­ла­ся як за­зви­чай. Бу­ло ство­ре­но орг­ко­мі­тет, йо­го чле­ни звер­ну­ли­ся до вла­ди Бі­ло­ру­сі з чер­го­вим про­ха­н­ням від­зна­чи­ти 25 бе­ре­зня як за­галь­но­на­ціо­наль­не свя­то (так во­ни ро­би­ли зав­жди) й ста­ли обго­во­рю­ва­ти сце­на­рії, за яки­ми тре­ба ді­я­ти пі­сля тра­ди­цій­ної за­бо­ро­ни акції. Тим біль­ше пе­ред очи­ма був то­рі­шній День во­лі з ти­ся­ча­ми сол­да­тів вну­трі­шніх військ на ву­ли­цях Мін­ська, во­до­ме­та­ми й ав­то­за­ка­ми.

Але опо­зи­цію очі­ку­ва­ла шо­ку­ю­ча но­ви­на. Пра­кти­чно на всі її про­по­зи­ції вла­да від­по­ві­ла… зго­дою. І сло­ва не ро­зі­йшли­ся з ді­лом. Хо­че­те про­ве­сти на­у­ко­ві кру­глі сто­ли? Будь ла­ска! Ви­став­ки й екс­по­зи­ції в му­зе­ях Мін­ська, при­свя­че­ні сто­річ­чю БНР? Із за­до­во­ле­н­ням! Ток-шоу на те­ле­ба­чен­ні, у яких офі­цій­ні істо­ри­ки за­хи­ща­ли б іде­а­ли не­за­ле­жно­сті й гро­ми­ли аде­птів «рус­ско­го ми­ра»? Впе­ред! Іно­ді скла­да­ло­ся вра­же­н­ня, що вла­ду в кра­ї­ні за­хо­пи­ли на­ціо­на­лі­сти.

Єди­не, що вла­да не до­зво­ли­ла, — про­ве­сти 25 бе­ре­зня хо­ду ву­ли­ця­ми мі­ста. Але на­то­мість за­про­по­ну­ва­ла орг­ко­мі­те­ту та­кі «пря­ни­ки», від­мо­ви­ти­ся від яких бу­ло не­мо­жли­во. Май­дан­чик для свя­та — не на за­двір­ках сто­ли­ці, а в цен­трі Мін­ська, бі­ля Опер­но­го те­а­тру (там опо­зи­ція востан­нє зби­ра­лась уза­га­лі в ми­ну­ло­му сто­літ­ті). Ор­га­ні­за­ція сце­ни, нор­маль­на апа­ра­ту­ра, тор­гів­ля фас­тфу­дом і су­ве­ні­ра­ми, «ми­ло­сер­дний» мі­лі­цей­ський огляд та охо­ро­на, ро­бо­та ме­ди­ків і ко­му­наль­них служб ко­штом мі­ста (за­зви­чай опо­зи­ціо­не­ри за це зму­ше­ні бу­ли пла­ти­ти са­мі), віль­не ви­ко­ри­ста­н­ня на­ціо­наль­ної сим­во­лі­ки, «бе­е­не­фів­ських» бі­ло-чер­во­но-бі­лих пра­по­рів, за які за­зви­чай да­ва­ли 15 діб аре­шту. Ну й бо­нус

у ви­гля­ді вста­нов­ле­н­ня пам’ятних зна­ків, при­свя­че­них про­го­ло­шен­ню не­за­ле­жно­сті БНР, у мі­сцях, де від­бу­ва­ли­ся по­дії в 1918 ро­ці. До­звіл свя­тку­ва­ти сто­річ­чя БНР опо­зи­цій­ні акти­ві­сти отри­ма­ли не тіль­ки в Мін­ську, а й пра­кти­чно у всіх обла­сних і ра­йон­них мі­стах, де по­да­ва­ли від­по­від­ні за­яв­ки.

У се­ре­до­ви­щі де­мо­кра­тів рі­ше­н­ня вла­ди ви­кли­ка­ло ре­а­кцію, близь­ку до шо­ку. Де­які опо­зи­цій­ні лі­де­ри про­сто роз­гу­би­ли­ся й роз­по­ча­ли опи­ту­ва­н­ня в со­цме­ре­жах: при­йма­ти про­по­зи­цію вла­ди чи ні.

Рі­ше­н­ня вла­ди за­бо­ро­ни­ти хо­ду, але до­зво­ли­ти свя­то вла­шту­ва­ло не всіх. Зві­сно, у Бі­ло­ру­сі є й «не­при­ми­рен­на опо­зи­ція», яка не по­го­ди­ла­ся на «пря­ни­ки» вла­ди. Її ло­гі­ка теж зро­зумі­ла: свя­тку­ва­ти ра­зом із вла­дою — зна­чить «зра­ди­ти іде­а­ли». За­бу­ти про «гу­чні зни­кне­н­ня» в Бі­ло­ру­сі по­лі­ти­ків і жур­на­лі­стів, у яких зви­ну­ва­чу­ють вла­ду. За­бу­ти про те, що в тюр­мах си­дять лю­ди, ви­зна­ні між­на­ро­дною спіль­но­тою по­літв’язня­ми. І вза­га­лі на про­ти­ва­гу то­му, про що го­во­ри­ло­ся 20 ро­ків, що «ко­лись День во­лі ста­не офі­цій­ним свя­том», один із най­по­слі­дов­ні­ших критиків Лу­ка­шен­ки Мі­ка­лай Ста­тке­віч за­явив: «День во­лі для ме­не не свя­то… Не тіль­ки свя­то».

«Свя­то з вла­дою», на дум­ку ра­ди­ка­лів, обов’яз­ко­во при­ве­де до ле­гі­ти­ма­ції Лу­ка­шен­ки на між­на­ро­дній аре­ні, по­ка­же ви­ди­мість де­мо­кра­ти­за­ції Бі­ло­ру­сі (чо­го на­справ­ді не­має). А то­му 25 бе­ре­зня не­ми­ну­че має за­кін­чи­ти­ся роз­го­ном і за­три­ма­н­ня­ми, вко­тре по­ка­за­ти «зві­ря­чий оскал ре­жи­му». Тоб­то ні з чим ін­шим, крім аре­штів, цей день не асо­ці­ю­вав­ся. І ра­ди­ка­ли за­кли­ка­ли сво­їх при­хиль­ни­ків ви­йти на «Марш сво­бо­ди та гі­дно­сті», не до­зво­ле­ний вла­дою.

Ба­га­то хто ка­же, що са­ме на це вла­да й роз­ра­хо­ву­ва­ла: вко­тре роз­ко­ло­ти опо­зи­цію й по­зба­ви­ти її єд­но­сті. Але, по­пер­ше, роз­ко­лю­ва­ти там ні­чо­го: єд­но­сті в бі­ло­ру­ській опо­зи­ції не­має дав­но й, схо­же, на­дов­го. А по-дру­ге, де­мо­кра­ти ре­аль­но по­ка­за­ли, що та­ке де­мо­кра­тія. Ба­га­то хто був шо­ко­ва­ний «роз­бор­ка­ми» в орг­ко­мі­те­ті, але най­більш при­том­ні за­про­по­ну­ва­ли по­ди­ви­ти­ся за­сі­да­н­ня в пар­ла­мен­ті Укра­ї­ни чи Поль­щі, де ча­сом до­хо­дить до образ не ли­ше сло­вом, а й ді­я­ми. Са­ме це і вва­жа­є­ться де­мо­кра­ті­єю.

«Змі­на по­ко­лінь» пов­ною мі­рою про­я­ви­ла­ся під час під­го­тов­ки до свя­та. Фор­маль­но «ор­га­ні­за­то­ра­ми» бу­ла «ста­ра опо­зи­ція», хо­ча ко­ре­ктні­ше їх на­зи­ва­ти «за­яв­ни­ка­ми»: во­ни по­да­ли за­яв­ку на свя­то й отри­ма­ли до­звіл. Ре­аль­ну ор­га­ні­за­цію взя­ли на се­бе мо­ло­ді 30-рі­чні ме­не­дже­ри з про­бі­ло­ру­сько­го «тре­тьо­го се­кто­ру». Ра­ні­ше во­ни успі­шно про­во­ди­ли ло­каль­ні «фе­сти­ва­лі ви­ши­ва­нок», клу­бні кон­цер­ти, тор­гу­ва­ли на­ціо­наль­ною сим­во­лі­кою. За­раз їм тре­ба бу­ло зро­би­ти мас­шта­бний за­галь­но­на­ціо­наль­ний про­ект. Їм по­трі­бна бу­ла ку­па гро­шей: на ре­кла­му, про­мо­про­ду­кцію, афі­ші та ли­стів­ки. Бі­ло­ру­ська опо­зи­ція бі­дна, як цер­ков­на ми­ша, і во­ни за­пу­сти­ли кра­уд­фан­динг на про­ве­де­н­ня «Свя­та Не­за­ле­жна­сці». Кам­па­нія бу­ла більш ніж успі­шною: на свя­то ски­ну­ли­ся сво­ї­ми грі­шми 2 тис. (!!!) гро­ма­дян та ор­га­ні­за­цій.

Мо­лодь за­пу­сти­ла мас­шта­бну ре­клам­ну кам­па­нію в ко­мер­цій­них і не­дер­жав­них ЗМІ, на ве­ли­ких екра­нах у Мін­ську, не ви­ста­чи­ло ча­су тіль­ки на ме­тро. Во­ни за­лу­ча­ли во­лон­те­рів і роз­да­ли ти­ся­чі за­про­шень. У хід ішли будь-які «Pr-фі­шки» — від ко­мі­ксів до про­во­ка­цій. Кра­ї­на два дні дис­ку­ту­ва­ла в ін­тер­не­ті з при­во­ду за­про­ше­н­ня ви­сту­пи­ти на свя­ті бі­ло­ру­сько­му спів­а­ко­ві Аля­ксан­дру Со­ло­ду­сі (це ні­би на юві­лей УНР за­про­си­ли Вєр­ку Сер­дю­чку). Со­ло­ду­ха, зви­чай­но, в «опо­зи­цій­но­му» кон­цер­ті бра­ти участь від­мо­вив­ся, але про сто­лі­т­тя БНР ді­зна­ли­ся на­віть до­мо­го­спо­дар­ки.

Ду­маю, див­ля­чись на все це, вла­да не раз по­шко­ду­ва­ла про свій до­звіл і спро­бу­ва­ла зби­ти «на­ціо­на­лі­сти­чний шал». Лу­ка­шен­ка, ви­сту­па­ю­чи на зу­стрі­чі з твор­чою мо­лод­дю 20 бе­ре­зня в Мін­ську, всі­ля­ко на­ма­гав­ся при­мен­ши­ти зна­че­н­ня БНР в істо­рії кра­ї­ни: «Ті лю­ди, які на­ма­га­ли­ся ство­ри­ти не­за­ле­жну Бі­ло­русь, не зна­ли, ку­ди ки­ну­ти­ся. Від одно­го чо­бо­та зі схо­ду [тоб­то біль­шо­ви­ків] по­бі­гли на за­хід під чо­біт кай­зе­ра». Але ор­га­ні­за­то­рам кон­цер­ту бу­ло не­ва­жли­во, що го­во­рить Лу­ка­шен­ка. Го­лов­не — він про це го­во­рить.

Напередодні свя­та вла­да взя­ла­ся за ста­ре: у сту­дент­ських гур­то­жи­тках, на під­при­єм­ствах і в на­вчаль­них за­кла­дах по­ши­рю­ва­ли «на­стій­ли­ві ре­ко­мен­да­ції» не з’яв­ля­ти­ся на «опо­зи­цій­но­му ша­ба­ші». Але змі­ни­ти си­ту­а­цію вже ні­що не мо­гло.

ПІДСУМОК

У ре­зуль­та­ті 25 бе­ре­зня ста­ло­ся не­ймо­вір­не: всі отри­ма­ли все, що хо­ті­ли. Спро­ба «не­при­ми­рен­ної опо­зи­ції» про­ве­сти хо­ду в цен­трі Мін­ська очі­ку­ва­но за­кін­чи­ла­ся роз­го­ном: за­три­ма­ли близь­ко 60 осіб. «Не­при­ми­рен­ні» про­де­мон­стру­ва­ли «зві­ря­чий оскал ре­жи­му», чо­го й до­ма­га­ли­ся. Вла­да цим роз­го­ном по­ка­за­ла, що «кон­тро­лює си­ту­а­цію в кра­ї­ні» й не допу­стить «роз­гу­лу де­мо­кра­тії».

На «Свя­та Не­за­ле­жна­сці», за да­ни­ми ор­га­ні­за­то­рів, при­йшло по­над 50 тис. осіб, зві­сно, не ра­ху­ю­чи тих, хто свя­тку­вав у ре­гіо­нах. Це був на­ймас­шта­бні­ший опо­зи­цій­ний День во­лі по­чи­на­ю­чи з 1996 ро­ку. При цьо­му зі сце­ни го­во­ри­ли не тіль­ки про БНР, а й про по­літв’язнів, про тих, ко­го за­три­ма­ли під час спро­би про­ве­де­н­ня хо­ди, про де­мо­кра­ти­чну Бі­ло­русь. Тоб­то «Свя­та Не­за­ле­жна­сці» не пе­ре­тво­ри­ло­ся на «тан­цюль­ки», а збе­ре­гло по­лі­ти­чний фор­мат.

Бі­ло­ру­ським екс­пер­там і по­лі­то­ло­гам «Свя­та Не­за­ле­жна­сці» да­ло ґрунт для роз­ду­мів на рік на­пе­ред. Чо­му вла­да до­зво­ли­ла ши­ро­ко від­зна­ча­ти на­стіль­ки не­на­ви­сну їм ра­ні­ше да­ту?

Хтось, як-от по­лі­то­лог Аля­ксандр Кла­сков­ський, вва­жає, що Лу­ка­шен­ка по­ти­хень­ку від­вер­та­є­ться від Мо­скви й про­во­дить курс на збе­ре­же­н­ня на­ціо­наль­ної дер­жа­ви, щоб не допу­сти­ти в кра­ї­ні «Крим­на­ша». А йо­го ри­то­ри­ка з при­во­ду не­ва­жли­во­сті БНР в істо­рії кра­ї­ни при­зна­че­на «на екс­порт» — пе­ре­ко­на­ти Мо­скву в то­му, що Бі­ло­русь, як і ра­ні­ше, її «най­ближ­чий со­ю­зник». Щоб не бу­ло «як в Укра­ї­ні».

Ін­ші, як-от пи­сьмен­ник і жур­на­ліст Се­ве­рин Квя­тков­ський, вва­жа­ють, що Лу­ка­шен­ка зби­ра­є­ться пра­ви­ти дов­го, а йо­го «есе­ре­се­рів­ський» еле­кто­рат стрім­ко ви­ми­рає. От­же, по­трі­бна но­ва іде­о­ло­гія, но­ві, аль­тер­на­тив­ні ідеї. На­при­клад, пе­ре­хо­пи­ти в БНФ «бі­ло­ру­си­за­цію» — ту са­му, яку він 20 ро­ків ви­ко­рі­ню­вав на ко­рись ра­дян­щи­ни.

Тре­ті, як-от ди­ре­ктор Цен­тру єв­ро­пей­ської транс­фор­ма­ції Ан­дрей Яго­рав, вва­жа­ють, що на­справ­ді вза­га­лі ні­чо­го не змі­ни­ло­ся. Якщо до­зво­ли­ли від­свя­тку­ва­ти сто­річ­чя БНР сьо­го­дні, це не га­ран­тує, що зав­тра в Бі­ло­ру­сі ра­птом з’яви­ться де­мо­кра­тія. День во­лі-2018 — це до­зво­ле­на ре­жи­мом без­пе­чна фор­ма свя­тку­ва­н­ня для то­го са­мо­го куль­тур­но-по­лі­ти­чно­го гет­то. Швид­ше за все, як і 25 бе­ре­зня, ма­ють ра­цію всі. І Лу­ка­шен­ка в одну мить не змі­ни­ться, і де­мо­кра­тія в ре­зуль­та­ті ра­зо­вої акції не при­йде, і аде­пти «рус­ско­го ми­ра», див­ля­чись на 50 тис. «на­ціо­на­лі­стів» у цен­трі Мін­ська, про щось за­ду­ма­ю­ться. Але є те, про що мо­жна ска­за­ти з пев­ні­стю. День во­лі-2018 про­де­мон­стру­вав: бу­ти опо­зи­ціо­не­ром не стра­шно.

На «Свя­та Не­за­ле­жна­сці», за да­ни­ми ор­га­ні­за­то­рів, при­йшло по­над 50 тис. осіб, зві­сно, не ра­ху­ю­чи тих, хто свя­тку­вав у ре­гіо­нах. Це був на­ймас­шта­бні­ший опо­зи­цій­ний День во­лі по­чи­на­ю­чи з 1996 ро­ку.

Май­же до­зво­ле­не свя­то. Офі­цій­ні за­хо­ди до Дня Во­лі від­бу­ли­ся чи не впер­ше за весь час прав­лі­н­ня пре­зи­ден­та Лу­ка­шен­ки

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.