Едвард Лу­кас про те, чо­му ва­жли­во по­збу­ти­ся ано­нім­но­сті в ме­ре­жі

Едвард Лу­кас, стар­ший ві­це-пре­зи­дент Цен­тру ана­лі­зу єв­ро­пей­ської по­лі­ти­ки (CEPA, Вар­ша­ва й Ва­шинг­тон)

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ -

У кві­тні 2016 ро­ку в Єв­ро­пей­сько­му Со­ю­зі ухва­ле­но «За­галь­ний ре­гла­мент із за­хи­сту да­них». Це но­вий за­кон, який ре­гу­лює те, як ком­па­нії мо­жуть по­во­ди­ти­ся з да­ни­ми спо­жи­ва­чів їхніх по­слуг. Він на­бу­ває чин­но­сті 25 трав­ня цьо­го ро­ку й по­ши­рю­є­ться, зокре­ма, на аме­ри­кан­ських те­хно­ве­ле­тнів, які пра­цю­ють із єв­ро­пей­ськи­ми ін­тер­нет-ко­ри­сту­ва­ча­ми. До­ку­мент мі­стить сер­йо­зні за­по­бі­жни­ки про­ти зло­вжи­ва­н­ня при­ва­тною ін­фор­ма­ці­єю. За но­вим ре­гла­мен­том, єв­ро­пей­ські ко­ри­сту­ва­чі ма­ють пра­во зна­ти, що са­ме ком­па­нії ро­блять із їхні­ми да­ни­ми. Для збо­ру пер­со­наль­ної ін­фор­ма­ції ко­ри­сту­ва­ча з ЄС під­при­єм­ству по­трі­бна йо­го чи її чі­тка зго­да на та­ке, і він мо­же ска­су­ва­ти це будь-ко­ли. Гро­ма­дя­ни кра­їн ЄС ма­ють пра­во на за­бу­т­тя, тоб­то ви­ма­га­ти в ком­па­нії (на­при­клад, со­цме­ре­жі чи по­шу­ко­ви­ка) ви­да­ли­ти свої пер­со­наль­ні да­ні, не по­ши­рю­ва­ти їх, не до­зво­ля­ти тре­тім осо­бам обро­бля­ти. З 25 трав­ня ор­га­ні­за­ції по­вин­ні бу­дуть по­ві­дом­ля­ти ко­ри­сту­ва­чів з Єв­ро­со­ю­зу, якщо по­ру­шу­є­ться без­пе­ка їхньої ін­фор­ма­ції (на­при­клад, її кра­дуть чи зла­му­ють) про­тя­гом 72 го­дин пі­сля фа­кту. Ком­па­нії, що зби­ра­ють та обро­бля­ють ве­ли­кі ма­си­ви ін­фор­ма­ції про ко­ри­сту­ва­чів із ЄС, із трав­ня по­вин­ні за­про­ва­ди­ти по­са­ду офі­це­ра із за­хи­сту да­них, який має сте­жи­ти за до­три­ма­н­ням но­во­го ре­гла­мен­ту. Штраф за не­до­три­ма­н­ня мо­же ся­га­ти 4% гло­баль­но­го рі­чно­го до­хо­ду ор­га­ні­за­ції за по­пе­ре­дній рік або €20 млн (стя­гу­є­ться біль­ша з цих сум).

«ЕПІ­ДЕ­МІЯ» ФЕЙ­КІВ, ЩО ОТРУ­ЮЄ НАМ ВІР­ТУ­АЛЬ­НЕ ЖИ­Т­ТЯ, СПА­ЛА­ХНУ­ЛА ЧЕ­РЕЗ АНО­НІМ­НІСТЬ. СТАЄ НА­ДЗВИ­ЧАЙ­НО ВАЖ­КО ДО­ВЕ­СТИ, ХТО МИ, ІЗ КИМ МА­Є­МО СПРА­ВУ ТА ЧИ НА­ЛЕ­ЖНО ДІ­Є­МО В ІН­ТЕР­НЕ­ТІ

До ме­не по­вер­ну­ла­ся ві­ра в де­мо­кра­тію, ко­ли ви­па­ла на­го­да свід­чи­ти пе­ред спе­ці­аль­ни­ми ко­мі­те­та­ми Кон­гре­су та пар­ла­мен­ту. За­пи­та­н­ня ґрун­тов­ні; жо­дних упе­ре­джень на під­ста­ві пар­тій­ної на­ле­жно­сті; об­ста­нов­ка сер­йо­зна. Бри­тан­ський пар­ла­мент­ський ко­мі­тет на чо­лі з де­пу­та­том Де­мі­а­ном Кол­лін­зом роз­слі­дує фей­ко­ві но­ви­ни. Ме­не по­про­си­ли да­ти свід­че­н­ня, тож за кіль­ка днів до за­сі­да­н­ня я ви­рі­шив ство­ри­ти еле­ктрон­ну адре­су damian.collins. mp.office@gmail.com, ака­ун­ти у Facebook, Twitter на ім’я Кол­лін­за, а та­кож сайт damian-collins-mp.org.uk. На це я ви­тра­тив хви­лин із де­сять. Зро­бив скрін­шо­ти й усе ви­да­лив. Тож Кол­лінз мо­же спа­ти спо­кій­но. А от ми ні. «Епі­де­мія» фей­ків, що отру­ює нам вір­ту­аль­не жи­т­тя, спа­ла­хну­ла че­рез ано­нім­ність. Стає на­дзви­чай­но важ­ко до­ве­сти, хто ми, із ким ма­є­мо спра­ву та чи на­ле­жно ді­є­мо в ін­тер­не­ті. Ано­нім­ність дає змо­гу ство­рю­ва­ти фей­ко­ві сай­ти й по­што­ві скринь­ки, а це те, що тре­ба для кі­бер­зло­чин­ців. Прой­ди­сві­ти, що по­ши­рю­ють де­з­ін­фор­ма­цію та бре­хли­ві но­ви­ни, теж ко­ри­ста­ю­ться з ано­нім­но­сті. Нам зда­є­ться, що по­ба­че­не на екра­ні — ре­аль­ність. Ми не усві­дом­лю­є­мо, що ди­ва­ки, ша­храї чи без­че­сні ана­лі­ти­чні цен­три (на зра­зок Cambridge Analytica) мо­жуть нав­ми­сно під­су­ну­ти ви­гі­дну їм ін­фор­ма­цію.

Хо­ті­ло­ся б не­гай­но за­бо­ро­ни­ти шкі­дли­ві ма­те­рі­а­ли. Однак кон­троль над кон­тен­том — спра­ва не­про­ста. У лю­дей рі­зні сма­ки. Те, що для одно­го жор­сто­кий на­клеп, для дру­го­го — го­стра са­ти­ра. Ми не усві­дом­лю­є­мо, яка кри­хка ме­жа між прав­дою та бре­хнею. Бе­звід­по­від­аль­на ви­гад­ка чи грай­ли­ва спе­ку­ля­ція? Не­при­пу­сти­ма упе­ре­дже­ність чи в’їдли­ва до­те­пність? Одно­бі­чне ви­сві­тле­н­ня по­дій чи спро­ще­ний і влу­чний ви­клад? Що мен­ше та­кі пи­та­н­ня до­хо­дять до кри­ти­ки у віль­но­му су­спіль­стві (що й ка­за­ти про обго­во­ре­н­ня на рів­ні по­лі­ти­ків), то кра­ще.

Тож я ска­зав Ко­мі­те­ту, що му­си­мо по­збу­ти­ся «без­ли­ких» дже­рел ін­фор­ма­ції. Ано­нім­ність бу­ває до­ре­чною, ска­жі­мо, у та­єм­ній ді­яль­но­сті із за­хи­сту прав лю­ди­ни. Про­те во­на не мо­же бу­ти ви­хі­дним па­ра­ме­тром про­сто­ру, що став цен­траль­ною нер­во­вою си­сте­мою су­ча­сної ци­ві­лі­за­ції.

Вста­но­ви­ти осо­бу в ін­тер­не­ті не­скла­дно. До­ве­сти, що e-mail чи ака­унт у со­ці­аль­ній ме­ре­жі ство­рює ре­аль­на людина, легко, пе­ре­ка­зав­ши одну ко­пій­ку че­рез ін­тер­нет-бан­кінг. По­свід­чи­ти осо­бу мо­жна й в ін­ший спо­сіб: за­яви­ти про се­бе як про пла­тни­ка по­да­тків, ви­бор­ця, кре­ди­то­спро­мо­жну лю­ди­ну, вла­сни­ка па­спор­та. В іде­а­лі, ко­ри­сту­ва­че­ві не до­ве­де­ться й по­ві­дом­ля­ти ці всі пер­со­наль­ні да­ні. Го­лов­не — до­ве­сти, що йде­ться про ре­аль­ну лю­ди­ну, яка їх має.

Нам по­трі­бна схо­жа си­сте­ма, щоб за­сто­со­ву­ва­ти її й під час ство­ре­н­ня сай­тів. Той, хто ре­є­струє адре­су в ін­тер­не­ті та ку­пує мі­сце на сер­ве­рах для хо­стин­гу, має від­по­ві­сти на кіль­ка за­пи­тань, щоб по­свід­чи­ти свою осо­бу. Це мо­же бу­ти до­ма­шня адре­са, но­мер те­ле­фо­ну, ім’я ке­рів­ни­ка, спо­сіб опла­ти. Якщо адмі­ні­стра­тор сай­ту пра­гне збе­рег­ти ано­нім­ність і не на­дає та­кої ін­фор­ма­ції, то це йо­го пра­во, але не­хай на ре­сур­сі бу­де від­по­від­на по­зна­чка. Я по­ка­зав чле­нам ко­мі­те­ту чер­во­ні по­ві­дом­ле­н­ня, які на екра­нах за­сте­рі­га­ють ко­ри­сту­ва­чів: від­ві­ду­ю­чи цей сайт, ри­зи­ку­є­те за­ра­зи­ти комп’ютер ві­ру­сом. Ма­є­мо ство­ри­ти схо­жі за­сте­ре­же­н­ня, які мо­гли б під­ка­зу­ва­ти, що ав­тор сторінки, на яку за­хо­ди­мо, на­ма­га­є­ться при­хо­ва­ти своє по­хо­дже­н­ня.

Ми змо­же­мо ві­ри­ти ре­аль­ним дже­ре­лам ін­фор­ма­ції. Скан­даль­на но­ви­на вра­жає на­ба­га­то мен­ше, ко­ли її по­ши­рює не­пев­ний «ін­фор­ма­цій­ний ре­сурс» без ре­да­кто­ра й адре­си чи «друг» у со­цме­ре­жі, чиє існу­ва­н­ня викликає сум­ні­ви.

Та­кий са­мий під­хід мо­же сто­су­ва­ти­ся ре­кла­ми. Нам слід зна­ти, хто й чо­му до­ма­га­є­ться на­шої ува­ги. Клі­ка­ю­чи на ре­клам­не по­ві­дом­ле­н­ня, ми по­вин­ні ма­ти змо­гу пе­ре­ві­ри­ти, хто йо­го опла­тив і яким чи­ном бу­ла обра­на ау­ди­то­рія. Ком­па­нії, які про­да­ють ре­клам­ні пло­щі, по­вин­ні за­без­пе­чи­ти від­кри­тий до­ступ до та­кої ін­фор­ма­ції. Для цьо­го зна­до­би­ться одна ве­ли­ка змі­на: усві­до­ми­ти, що всі, хто ба­жає роз­мі­сти­ти ре­кла­му, втра­ча­ють пра­во на при­ва­тність.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.