Та­рас Лю­тий про те, чо­му зру­чно при­кри­ва­ти­ся гро­мад­ською дум­кою

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Та­рас Лю­тий

На­пев­но, будь-ко­му з нас ба­га­то ра­зів до­во­ди­ло­ся спо­сте­рі­га­ти за ді­я­ми на­тов­пу чи й про­сто бу­ти йо­го ча­сти­ною (бра­ти участь у по­лі­ти­чній акції або флеш-мо­бі, убо­лі­ва­ти на ста­діо­ні за улю­бле­ну ко­ман­ду, пе­ре­гля­да­ти в кі­но­те­а­трі фільм, хо­ди­ти на кон­цер­ти то­що). Але не всяк міг би від­ра­зу ска­за­ти, що озна­чає на­ле­жа­ти до пу­блі­ки.

Фран­цузь­кий со­ці­аль­ний пси­хо­лог і кри­мі­на­ліст Ґа­брі­ель Тард за­про­по­ну­вав по­ва­бну те­о­рію на­ро­дже­н­ня пу­блі­ки в пра­ці «Дум­ка й на­товп» (1901). Про­су­ва­ю­чись схо­жим чи­ном, як це ро­блять пси­хо­ло­ги на­тов­пу, він ка­же про «ко­ле­ктив­ний ро­зум», що під­ні­ма­є­ться над ін­ди­ві­ду­аль­ним. Ви­зна­ча­ю­чи пу­блі­ку як роз­сі­я­ний на­товп, ко­ли вза­єм­ний вплив між ін­ди­ві­да­ми від­бу­ва­є­ться на від­ста­ні, Тард при­пу­скає, що «пу­блі­чна дум­ка» ви­ни­кає са­ме зав­дя­ки цій ди­стан­ції. Під «пу­блі­чною дум­кою» вар­то ро­зу­мі­ти не ли­ше гур­то­ві ідеї, а й емо­ції, які по­ді­ляє ве­ли­ка кіль­кість лю­дей. Тоб­то на­віть не всту­па­ю­чи в без­по­се­ре­дні ко­му­ні­ка­тив­ні сто­сун­ки з будь-ким, ми мо­же­мо ма­ти в йо­го/її осо­бі однодумців, змі­ню­ва­ти хід їхніх ду­мок або й са­мі за­зна­ва­ти впли­ву.

Чи не впер­ше та­кий ефект ви­ни­кає з по­явою ча­со­пи­сів і фі­кса­ці­єю ни­ми по­то­чних по­дій. Віль­но за­ува­жу­ва­ти, як газета, що да­то­ва­на ра­ні­шим, ніж сьо­го­дні­шній день, чи­слом, викликає не­ба­га­то ін­те­ре­су в ши­ро­ких верств. Себ­то пу­блі­ка лю­бить за­хо­плю­ва­ти­ся бу­ден­ни­ми фа­кта­ми, бо зло­бо­ден­ність не­ймо­вір­но збу­джує її ре­а­кції. Бу­ти в трен­ді та від­по­від­а­ти но­во­мо­дним ві­я­н­ням — це ли­ше де­щи­ця то­го, чим во­на ха­ра­кте­ри­зу­є­ться.

ПУ­БЛІ­ЧНА ДУМ­КА, КО­ТРА НА­ЗБИ­РУЄ НИЗ­КУ СУ­ДЖЕНЬ, ЗАВ­ЖДИ ЗМА­ГА­Є­ТЬСЯ З АЛЬ­ТЕР­НА­ТИВ­НОЮ, СИЛ­КУ­Ю­ЧИСЬ ЇЇ ПРИ­ТЛ­УМИ­ТИ. ОСКІЛЬ­КИ ПУ­БЛІ­ЧНА ГАД­КА НЕ­РІД­КО ВИ­РА­ЖА­Є­ТЬСЯ РАД­ШЕ НЕ ЯКІ­СНИ­МИ, А КІЛЬ­КІ­СНИ­МИ ПА­РА­МЕ­ТРА­МИ, ТО В СУ­ЧА­СНИХ РЕ­А­ЛІ­ЯХ МИ ПО­ДИ­БУ­Є­МО ІСТО­РІЇ ПРО МА­НІ­ПУ­ЛЯ­ЦІЇ НЕЮ

От­же, якщо на­товп «пі­ді­грі­ва­є­ться» зав­дя­ки без­по­се­ре­дній близь­ко­сті ін­ди­ві­дів, ко­трі до ньо­го вхо­дять, то пу­блі­ка пе­ре­йма­є­ться іде­я­ми на від­ста­ні. Що­прав­да, фор­му­ва­н­ня остан­ньої є про­це­сом не­ква­пли­вим. Як ка­же Тард, тут по­трі­бна «ду­хов­на й су­спіль­на ево­лю­ція». Утім, ні дав­ньо­гре­цька, ні ла­ти­на сло­ва «пу­блі­ка» не фі­ксує. Про йо­го по­яву до­во­ди­ться го­во­ри­ти, по­чи­на­ю­чи від XVI сто­лі­т­тя ра­зом із по­ши­ре­н­ням кни­го­дру­ку­ва­н­ня. Да­лі свою спра­ву зро­би­ли за­лі­зни­ця, те­ле­граф, те­ле­фон, а по­тім і ре­шта за­со­бів ко­му­ні­ка­ції. До то­го ж пу­блі­ка — це яви­ще між­на­ро­дне.

Ін­ши­ми сло­ва­ми, усе по­ча­ло­ся з то­го мо­мен­ту, ко­ли Бі­блію бу­ло ви­да­но міль­йон­ним на­кла­дом як кни­гу для що­ден­но­го чи­та­н­ня. За кіль­ка сто­літь по­спі­ла вже й по­лі­ти­чна, а по­тім лі­те­ра­тур­на, ми­сте­цька, на­у­ко­ва та ін­ші пу­блі­ки. Про­сві­тни­цький фе­но­мен са­лон­но­го жи­т­тя по­ка­зав: є лю­ди, ко­трі го­то­ві обго­во­рю­ва­ти ідеї, що нур­ту­ють у су­спіль­стві, бу­ду­чи за­фі­ксо­ва­ни­ми текс­ту­аль­но. Якщо до­да­ти сю­ди ще й ре­во­лю­цій­ні по­дії, то до­зво­ле­но по­ба­чи­ти, на- скіль­ки во­ни ін­тен­си­фі­ку­ють при­ріст пу­блі­ки. Що вже ка­за­ти про наш час, ко­ли по­ві­дом­ле­н­ня до­ся­га­ють по­тен­цій­них чи­та­чів бли­ска­ви­чно, не­хай то че­рез ін­фор­ма­цій­ні ре­сур­си чи со­ці­аль­ні ме­ре­жі. Про­сте­жу­ю­чи ге­не­а­ло­гію на­тов­пу, Тард ви­во­дить її з ора­тор­ської ау­ди­то­рії. У цьо­му сен­сі пу­блі­ка, рі­зно­ви­дів якої мо­же бу­ти без­ліч, на­бу­ває зда­тно­сті по­ро­джу­ва­ти бо­дай і фа­на­ти­чні на­тов­пи, го­то­ві ко­гось під­но­си­ти чи, нав­па­ки, зни­щу­ва­ти. Із роз­ви­тком ма­со­вої куль­ту­ри до пу­блі­ки за­ра­хо­ву­ю­ться й спо­жи­ва­чі то­ва­рів і по­слуг, які об’єд­ну­ю­ться спер­шу дов­ко­ла кра­ма­рів і крав­ців, а зго­дом — тор­го­вель­них ма­рок і брен­дів. Якщо во­на три­ма­є­ться, на­при­клад, яко­гось одно­го з ме­діа, то ду­же швид­ко хи­ріє та роз­си­па­є­ться. А про­те, украй важ­ко втри­му­ва­ти ува­гу мін­ли­вої та ви­ба­гли­вої пу­блі­ки, по­за­як їй ні­ко­ли не вго­диш.

Те­пер во­на здо­бу­ває мо­жли­вість зво­ро­тно­го зв’яз­ку, пи­шу­чи ко­мен­та­рі, у яких, як пра­ви­ло, пра­гне зни­щи­ти пу­блі­ци­ста чи до­пи­су­ва­ча. Оскіль­ки ду­же важ­ко вго­ди­ти від­ра­зу всім, то схваль­ні ві­дгу­ки мо­жуть ді­ста­ти зде­біль­шо­го лег­ко­ва­жні по­зи­ції ав­то­рів. У цьо­му сен­сі Тард має ра­цію, ко­ли кон­ста­тує, що пу­блі­ка ча­сто-гу­сто по­тра­пляє в за­ле­жність від ідей або емоцій, ски­да­ю­чись на ал­ко­го­лі­ка. І хо­ча во­на ха­ра­кте­ри­зу­є­ться зна­чно мен­шим рів­нем емо­цій­но­сті, ніж на­товп, за та­ких умов зда­тна впа­да­ти в «ко­ле­ктив­ну без­со­ром­ність» і втра­чає будь-які галь­ма.

Якщо вва­жа­ти пу­блі­ку ті­лом, то дум­ку/гад­ку, що нур­тує в її се­ре­ди­ні, віль­но упо­ді­бни­ти ду­ші. Пу­блі­чна дум­ка, ко­тра на­зби­рує низ­ку су­джень, зав­жди зма­га­є­ться з аль­тер­на­тив­ною, сил­ку­ю­чись її при­тл­уми­ти. Оскіль­ки пу­блі­чна гад­ка не­рід­ко ви­ра­жа­є­ться рад­ше не які­сни­ми, а кіль­кі­сни­ми па­ра­ме­тра­ми, то в су­ча­сних ре­а­лі­ях ми по­ди­бу­є­мо істо­рії про ма­ні­пу­ля­ції нею.

Че­рез ба­га­то ро­ків пі­сля ана­лі­зу Тар­дом фе­но­ме­ну пу­блі­ки про її по­ми­сли роз­мір­ко­вує в стат­ті «Гро­мад­ської дум­ки не існує» (1973) ін­ший фран­цузь­кий со­ціо­лог П’єр Бур­дьє. Са­ме ви­ко­ри­ста­н­ня сло­во­спо­лу­че­н­ня «громадська дум­ка», ствер­джує він, ски­да­є­ться на якийсь ім­пе­ра­тив. Во­но пе­ред­ба­чає, по-пер­ше, що будь-хто й за будь-яких об­ста­вин зда­тен її сфор­му­лю­ва­ти, а по-дру­ге, що та­ка дум­ка до­кон­че ви­рі­шаль­на. Про­те ча­сто фор­мат від­по­віді в опи­ту­ван­ні за умов­ча­н­ням за­да­є­ться вже за­пи­та­н­ня­ми че­рез нав’язу­ва­н­ня пев­ної про­бле­ма­ти­ки за­ле­жно від по­лі­ти­чних ін­те­ре­сів. Так са­мо за пи­та­н­ня вда­є­ться ста­ви­ти за­ву­а­льо­ва­но. То­му «гро­мад­ською дум­кою» зру­чно при­кри­ва­ти­ся як чи­мось не­с­про­стов­ним. Тож, якщо не ра­ху­ва­ти­ся з пу­блі­кою не­мо­жли­во, то до без­за­сте­ре­жно­го існу­ва­н­ня «гро­мад­ської дум­ки» по­трі­бно ста­ви­ти­ся вель­ми обе­ре­жно.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.