Укра­їн­ська Дер­жа­ва Геть­ма­на Ско­ро­пад­сько­го

Чо­му при­чи­ни по­раз­ки геть­ма­на за­ли­ша­ю­ться акту­аль­ни­ми й до­ни­ні

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ста­ні­слав Куль­чи­цький

100 ро­ків то­му на­ро­ди­ла­ся й за­ги­ну­ла Укра­їн­ська Дер­жа­ва Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го. Ува­га гро­мад­сько­сті по­вер­та­є­ться до не­пе­ре­сі­чної по­ста­ті геть­ма­на, як на ме­не, най­більш мо­раль­но при­ва­бли­вої осо­би в на­тов­пі укра­їн­ських по­лі­ти­чних ді­я­чів остан­ньо­го сто­лі­т­тя.

РОЗ­МА­Ї­Т­ТЯ ОЦІНОК

Ви­хо­дя­чи з фа­кту оку­па­ції Укра­ї­ни у 1918 ро­ці ав­стро-ні­ме­цьки­ми вій­ська­ми, ке­рів­ни­ки Цен­траль­ної Ра­ди, по­чи­на­ю­чи від Ми­хай­ла Гру­шев­сько­го, роз­гля­да­ли ре­жим Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го як ма­ріо­не­тко­вий. В уні­сон із ни­ми ви­слов­лю­вав­ся й Ан­тон Де­ні­кін, який за­ра­хо­ву­вав Укра­їн­ську Дер­жа­ву до «но­во­утво­рень, за при­мар­ною са­мо­стій­ні­стю яких ви­гля­да­ла си­ла ні­ме­цько­го ме­ча і ка­пі­та­лу». Не­га­ти­візм оцінок ке­рів­ни­ків Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки зро­зумі­лий: Ско­ро­пад­ський по­зба­вив їх вла­ди. На­га­да­є­мо, однак, що Цен­траль­на Ра­да не ли­ше спів­існу­ва­ла з оку­пан­та­ми стіль­ки ча­су, скіль­ки во­ни

по­го­джу­ва­ли­ся, а й зре­штою са­ма за­про­си­ла їх в Укра­ї­ну, щоб уни­кну­ти ро­сій­сько­го за­гар­ба­н­ня.

У су­ча­сних істо­ри­ків на пер­шо­му пла­ні дер­жа­во­твор­ча ді­яль­ність Цен­траль­ної Ра­ди. Сто­сов­но геть­ман­ської дер­жа­ви у них рі­зні дум­ки, ча­сом про­ти­ле­жні. Зокре­ма, Юрій Терещенко по­слі­дов­но про­во­дить ідею при­су­тно­сті ко­за­цько-стар­шин­ських тра­ди­цій ХVІІ–ХVІІІ сто­літь у геть­ма­на­ті ХХ сто­лі­т­тя, що по­ясню­ва­ло­ся ні­би­то спо­рі­дне­ні­стю се­лян­ства й шля­хти як но­сі­їв одні­єї мо­ви та ві­ри. Ми­ро­слав По­по­вич да­вав ни­щів­ну ха­ра­кте­ри­сти­ку ге­тьма­на­ту як «ви­му­ше­ної псев­до­мо­нар­хі­чної кон­стру­кції, що ви­яви­ла­ся не­жит­тє­зда­тною, оскіль­ки не бу­ло в укра­їн­ській тра­ди­ції тих ста­біль­них фор­мо­утво­рень, які на­ма­га­ла­ся на­ма­ца­ти в тем­ря­ві кон­се­рва­тив­на су­спіль­на дум­ка». Вла­ди­слав Вер­стюк сфор­му­лю­вав та­ку оцін­ку: «Ге­тьман­ський пе­ре­во­рот був спро­бою кон­се­рва­тив­них по­лі­ти­чних сил за­га­си­ти по­лум’я ре­во­лю­ції, по­кла­сти край ра­ди­каль­ним со­ці­аль­ним на­стро­ям, си­лою дер­жав­ної вла­ди та по­мір­ко­ва­них ре­форм спря­му­ва­ти су­спіль­не жи­т­тя в рі­чи­ще пра­во­вих норм, за­без­пе­чи­ти пра­ва при­ва­тної вла­сно­сті, об­сто­я­ти ін­те­ре­си всіх со­ці­аль­них верств».

Ма­буть, оста­н­ня оцінка най­більш зва­же­на. Під «за­га­си­ти по­лум’я ре­во­лю­ції» Вер­стюк мав на ува­зі Укра­їн­ську ре­во­лю­цію, яка вже ви­ко­на­ла на той час основ­ну ме­ту — ство­ре­н­ня не­за­ле­жної на­ціо­наль­ної дер­жа­ви. На чер­зі по­ста­ло не менш від­по­від­аль­не зав­да­н­ня: спря­му­ва­ти зу­си­л­ля всіх со­ці­аль­них верств укра­їн­сько­го су­спіль­ства на за­хист не­за­ле­жно­сті, пе­ре­мо­гу у Ви­зволь­них зма­га­н­нях.

Ця оцінка ста­не ціл­ком по­зи­тив­ною, якщо ми ува­жні­ше при­ди­ви­мо­ся до то­го, як на­ціо­наль­ну ре­во­лю­цію під­па­лю­ва­ли з пів­но­чі. Ро­сій­ська революція, що по­чи­на­ла­ся з по­ва­ле­н­ня са­мо­дер­жав­ства, зі­йшла на­ні­вець у сі­чні 1918-го, з роз­го­ном Уста­нов­чих збо­рів. Біль­шо­ви­цький пе­ре­во­рот, який її зу­пи­нив, слід вва­жа­ти контр­ре­во­лю­цій­ною ді­єю, яка ві­ді­бра­ла в на­ро­ду здо­бу­тий по­ва­ле­н­ням са­мо­дер­жав­ства ко­ле­ктив­ний су­ве­ре­ні­тет. З ве­сни 1918 ро­ку в Ро­сії роз­гор­ну­ла­ся ко­му­ні­сти­чна революція, яку во­жді біль­шо­ви­цької пар­тії на­ма­га­ли­ся зро­би­ти сві­то­вою й пе­ред­усім пе­ре­ки­ну­ти її на су­сі­дні дер­жа­ви. За­хи­сти­ти на­ціо­наль­ну ре­во­лю­цію від руй­нів­но­го впли­ву ко­му­ні­сти­чної — та­ке зав­да­н­ня по­ста­ло пе­ред Пав­лом Ско­ро­пад­ським.

БІЛЬШОВИЦЬКА ДИКТАТУРА ЯК ПЕРШОПРОДУКТ КО­МУ­НІ­СТИ­ЧНОЇ РЕ­ВО­ЛЮ­ЦІЇ

Юрій Терещенко твер­дить, що ді­я­чі кон­се­рва­тив­ної ре­во­лю­ції в Укра­ї­ні про­ти­сто­я­ли мар­ксів­сько­му со­ці­а­лі­зму та де­мо­кра­ти­чно­му лі­бе­ра­лі­зму ( Ти­ждень, 2017, № 8). Пе­ре­во­дя­чи іде­о­ло­гі­чні на­пря­ми в пар­тій­ні стру­кту­ри, ма­є­мо пар­тії со­ці­ал-де­мо­кра­тів (ес­де­ків) і со­ці­а­лі­стів-ре­во­лю­ціо­не­рів (есе­рів), з одно­го бо­ку, та пар­тії

кон­сти­ту­цій­них де­мо­кра­тів (ка­де­тів) і со­ці­а­лі­стів-фе­де­ра­лі­стів (есе­фів) — з дру­го­го. Ви­хо­дить, що біль­шо­ви­ків, які на­ро­ди­ли­ся в одній із мен­шо­ви­ка­ми со­ці­ал-де­мо­кра­ти­чній пар­тії, Терещенко теж вва­жає со­ці­а­лі­ста­ми мар­ксист­сько­го спря­му­ва­н­ня. Спро­бу­є­мо ро­зі­бра­ти­ся, чим був на­справ­ді той лє­нін­ський ко­му­нізм, ро­до­на­чаль­ни­ком яко­го тра­ди­цій­но вва­жа­є­ться Карл Маркс.

Су­спіль­но-по­лі­ти­чний устрій, який на­ро­див­ся в го­ло­ві за­снов­ни­ка біль­шо­ви­цької пар­тії, не мав ні­чо­го спіль­но­го з мар­кси­змом, але ба­га­то по­ді­бно­го з ро­сій­ською са­мо­дер­жав­ні­стю. Па­ра­зи­ту­ю­чи на ра­дах ро­бі­тни­чих і сол­дат­ських де­пу­та­тів — са­мо­ді­яль­них ор­га­нах пов­ста­лих мас, ви­на­йде­ний Лє­ні­ним устрій га­ран­ту­вав біль­шо­ви­кам по­лі­ти­чну ди­кта­ту­ру. Справ­ді, реа лі­за­ція про­го­ло­ше­но­го ним у кві­тні 1917 ро­ку га­сла «Вся вла­да — Ра­дам!» від­да­ва­ла вла­ду в ру­ки ко­му­ні­сти­чних во­ждів, то­му що біль­шо­ви­ки ор­га­ні­за­цій­но від­окрем­лю­ва­ли­ся від рад, але за­пов­ню­ва­ли їх со­бою. Щоб за­во­ю­ва­ти силь­ні по­зи­ції в біль­шо­сті рад, їм ви­ста­чи­ло тим­ча­со­во взя­ти на озбро­є­н­ня ра­дян­ські га­сла. Щоб оста­то­чно біль­шо­ви­зу­ва­ти ра­ди пі­сля за­во­ю­ва­н­ня вла­ди, їм ви­ста­чи­ло на­цьку­ва­ти на них че­кі­стів. Вла­да бу­ла на­справ­ді пе­ре­пле­те­н­ням двох вер­ти­ка­лей: пар­тій­ної, яка уосо­блю­ва­ла ди­кта­ту­ру во­ждів під при­кри­т­тям мі­фі­чної ди­кта­ту­ри про­ле­та­рі­а­ту, і ра­дян­ської, яка здій­сню­ва­ла пов­сяк­ден­не управ­лі­н­ня.

Со­ці­аль­но-еко­но­мі­чний лад, який від­по­від­ав лє­нін­сько­му су­спіль­но-по­лі­ти­чно­му устрою, ґрун­ту­вав­ся на іде­ях, які сфор­му­лю­ва­ли в «Ма­ні­фе­сті Ко­му­ні­сти­чної пар­тії» Карл Маркс і Фрі­дріх Енґельс. «Ек­с­про­прі­а­ція екс­про­прі­а­то­рів», як вва­жа­ли осно­во­по­ло­жни­ки ре­во­лю­цій­но­го мар­кси­зму, ма­ла пе­ре­тво­ри­ти при­ва­тну вла­сність на «за­галь­но­на­ро­дну». На­справ­ді, однак, ек­с­про­прі­а­ція су­спіль­ства, тоб­то всіх вла­сни­ків, від бан­кі­рів до се­лян, при­зво­ди­ла до зо­се­ре­дже­н­ня вла­сно­сті в дер­жа­ві-ко­му­ні, як ви­слов­лю­вав­ся Лє­нін. Оскіль­ки та­ка дер­жа­ва бу­ла не­від­діль­ною від пар­тії і ра­зом із нею бу­ду­ва­ла­ся на за­са­дах «де­мо­кра­ти­чно­го цен­тра­лі­зму» з ціл­ко­ви­тим під­по­ряд­ку­ва­н­ням ниж­чих за адмі­ні­стра­тив­но-те­ри­то­рі­аль­ним по­ді­лом стру­ктур ви­щим, за­со­би ви­ро­бни­цтва пе­ре­хо­ди­ли у во­ло­ді­н­ня, ко­ри­сту­ва­н­ня і роз­по­ря­дже­н­ня во­ждів, що за­без­пе­чу­ва­ло їм, по­ряд із по­лі­ти­чною, еко­но­мі­чну ди­кта­ту­ру.

Чи від­рі­зня­ли­ся ро­сій­ські біль­шо­ви­ки, які вва­жа­ли се­бе ко­му­ні­ста­ми, від со­ці­а­лі­стів: одно­пар­тій­ців-мен­шо­ви­ків, укра­їн­ських со­ці­ал-де­мо­кра­тів, обох есе­рів­ських пар­тій (за­галь­но­ро­сій­ської та укра­їн­ської), всіх ін­ших со­ці­а­лі­стів? Ба­га­то хто то­ді вва­жав біль­шо­ви­ків со­ці­а­лі­ста­ми. Ще й до­сі є пе­ре­ко­на­ність, ні­би­то в СРСР бу­ду­вав­ся со­ці­а­лізм. А все то­му, що Маркс по­ді­лив ко­му­нізм на дві фа­зи, пер­шу з яких на­звав по­пу­ляр­ним тер­мі­ном «со­ці­а­лізм». Тим ча­сом від­рі­зни­ти со­ці­а­лі­стів від ко­му­ні­стів про­сто: за став­ле­н­ням до при­ва­тної вла­сно­сті. Суть ро­сій­сько­го ко­му­ні­зму по­ля­га­ла в екс­про­прі­а­ції су­спіль­ства дер­жа­вою-ко­му­ною, тоб­то в на­ці­ле­но­сті на кла­со­ву вій­ну. Суть со­ці­а­лі­зму в за­хі­дно­єв­ро­пей­сько­му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва по­ля­га­ла в узго­джен­ні ін­те­ре­сів вла­сни­ків і про­ле­та­рів, тоб­то в пра­гнен­ні кла­со­во­го ми­ру.

«НЕУСВІДОМЛЕНИЙ СО­ЦІ­А­ЛІЗМ» НА­РО­ДНИХ НИЗІВ

Чи бу­ли си­ли, які так са­мо зне­ва­жли­во ста­ви­ли­ся до вла­сни­ків за­со­бів ви­ро­бни­цтва, як біль­шо­ви­ки? За пів­ро­ку до сві­то­вої вій­ни цар­ський са­нов­ник Пьотр Дур­но­во ( до ре­чі, з дво­рян­сько­го ро­ду Дур­но­во по­хо­ди­ла дру­жи­на геть­ма­на Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го Оле­ксан­дра) звер­нув­ся до Ні­ко­лая ІІ із за­пи­скою. Він по­пе­ре­джав, що май­бу­тня вій­на в ра­зі нев­дач за­кін­чи­ться «со­ці­аль­ною ре­во­лю­ці­єю в най­більш на­дмір­них її про­я­вах». Тривогу в ньо­го ви­кли­кав стан справ у Ро­сій­ській ім­пе­рії: «Осо­бли­во спри­я­тли­вий ґрунт для со­ці­аль­них по­тря­сінь яв­ляє со­бою, зви­чай­но ж, Ро­сія, де на­ро­дні ма­си, без­сум­нів­но, спо­від­у­ють прин­ци­пи не­у­сві­дом­ле­но­го со­ці­а­лі­зму». За­пи­ска за­кін­чу­ва­ла­ся та­ким про­гно­зом: «Пе­ре­мо­же­на ар­мія ви­яви­ться над­то де­мо­ра­лі­зо­ва­ною, аби по­слу­жи­ти під­по­рою за­кон­но­сті і по­ряд­ку. За­ко­но­дав­чі уста­но­ви й опо­зи­цій­но­ін­те­лі­гент­ські пар­тії не змо­жуть стри­ма­ти на­ро­дні хви­лі, ни­ми ж роз­бур­ха­ні, і вся Ро­сія втя­гне­ться в без­про­сві­тну анар­хію, на­слід­ки якої на­віть не мо­жна со­бі уяви­ти».

Ца­ря ски­ну­ли на­ро­дні ни­зи, які в умо­вах сві­то­вої вій­ни ви­яви­ли­ся об’єд­на­ни­ми у вій­сько­ві під­роз­ді­ли та озбро­є­ни­ми, а в пер­ші дні ре­во­лю­ції — ор­га­ні­зо­ва­ни­ми в ра­ди сол­дат­ських (пе­ре­ва­жно се­лян­ських за со­ці­аль­ним скла­дом) і ро­бі­тни­чих де­пу­та­тів. До мен­шо­ви­ків та есе­рів, які в пер­ші мі­ся­ці ре­во­лю­ції збе­рі­га­ли ви­рі­шаль­ний вплив у ра­дах, при­єд­на­ли­ся пар­тії Дер­жав­ної ду­ми на чо­лі з ка­де­та­ми. Пар­тії лі­бе­раль­ної та со­ці­а­лі­сти­чної де­мо­кра­тії утво­ри­ли Тим­ча­со­вий уряд, який му­сив скли­ка­ти Уста­нов­чі збо­ри.

Пі­сля при­бу­т­тя в ре­во­лю­цій­ний Пе­тро­град Лє­нін сфор­му­лю­вав про­гра­му дій сво­єї пар­тії: за­мі­ни­ти в ра­дах мен­шо­ви­ків та есе­рів біль­шо­ви­ка­ми, пе­ре­да­ти по­лі­ти­чну вла­ду ра­дам, а за­со­би ви­ро­бни­цтва — дер­жа­ві-ко­му­ні. Він ро­зу­мів, що біль­шо­ви­ки бу­ли єди­ною пар­ті­єю, га­сла якої фор­маль­но збі­га­ли­ся з ра­дян­ськи­ми: «Фа­бри­ки — ро­бі­тни­кам!», «Зем­лю — се­ля­нам!». На­справ­ді ж во­ни від­рі­зня­ли­ся від біль­шо­ви­цьких. У ду­сі «не­у­сві­дом­ле­но­го со­ці­а­лі­зму» на­ро­дних низів ро­бі­тни­чі ко­ле­кти­ви ба­жа­ли при­ва­ти­зу­ва­ти під­при­єм­ства, на яких пра­цю­ва­ли, а се­ля­ни — ор­га­ні­зу­ва­ти «чор­ний пе­ре­діл», тоб­то зрів­няль­ний пе­ре­роз­по­діл ор­них зе­мель, що на­ле­жа­ли по­мі­щи­кам і за­мо­жним одно­сель­цям. Про­гра­ма біль­шо­ви­ків пе­ред­ба­ча­ла пе­ре­да­чу під­при­ємств

ОКУПАЦІЙНА АДМІ­НІ­СТРА­ЦІЯ ПО­ЧА­ЛА ШУ­КА­ТИ В УКРА­ЇН­СЬКО­МУ СЕ­РЕ­ДО­ВИ­ЩІ ПО­ЛІ­ТИ­КА, ЗДАТНОГО ОЧО­ЛИ­ТИ ДЕР­ЖА­ВУ. НА­ЧАЛЬ­НИК ШТАБУ ВИЩОГО НІ­МЕ­ЦЬКО­ГО КО­МАН­ДУ­ВА­Н­НЯ В УКРА­Ї­НІ ГЕ­НЕ­РАЛ ҐРЕНЕР ВИ­ЙШОВ НА КОН­ТАКТ ЗІ СКО­РО­ПАД­СЬКИМ І ЗУ­ПИ­НИВ­СЯ НА ЦІЙ КАНДИДАТУРІ

у вла­сність дер­жа­ві-ко­му­ні, а ор­них зе­мель — у ко­ри­сту­ва­н­ня ве­ли­ким ра­дян­ським го­спо­дар­ствам (ра­дго­спам) і се­лян­ським ко­му­нам. Че­рез кіль­ка мі­ся­ців Лє­нін пе­ре­ко­нав­ся, що біль­шо­ви­ки не змо­жуть здо­бу­ти біль­шість у ра­дах із вла­сни­ми га­сла­ми. Ще в черв­ні 1917 ро­ку він кри­ти­ку­вав есе­рів, які вклю­чи­ли зрів­няль­ний по­діл зем­лі до сво­єї про­гра­ми, а в сер­пні біль­шо­ви­ки при­вла­сни­ли це га­сло. Га­сло «Фа­бри­ки — ро­бі­тни­кам!» за­ли­ши­ло­ся не­змін­ним, але пі­сля здо­бу­т­тя вла­ди Ра­днар­ком зви­ну­ва­тив в анар­хо­син­ди­ка­лі­змі ті ро­бі­тни­чі ко­ле­кти­ви, які на­по­ля­га­ли на при­ва­ти­за­ції під­при­ємств. ІІ Все­ро­сій­ський з’ їзд рад Де­кре­том про зем­лю дав зе­ле­не сві­тло «чор­но­му пе­ре­ді­лу».

ПО­Я­ВА ПАВ­ЛА СКО­РО­ПАД­СЬКО­ГО

Твер­дже­н­ня Юрія Те­ре­щен­ка про те, що геть­ман­ська дер­жа­ва спи­ра­ла­ся на спо­рі­дне­ність се­лян­ства й шля­хти як но­сі­їв одні­єї мо­ви та ві­ри,

фа­кта­ми не під­твер­джу­є­ться. Між по­мі­щи­ка­ми та се­ля­на­ми бу­ла со­ці­аль­на прір­ва. Однак і са­мі се­ля­ни бу­ли не­о­дно­рі­дни­ми. Укра­їн­ські, так са­мо як се­ля­ни й ко­за­ки Пів­ні­чно­го Кав­ка­зу та Си­бі­ру, пе­ре­бу­ва­ли в ін­шо­му ста­но­ви­щі, ніж ті, що ме­шка­ли в цен­траль­них гу­бер­ні­ях. Во­ни ма­ли біль­ше до­брої зем­лі, їх не об­плу­ту­ва­ли об­щин­ні по­ряд­ки. Утім, в укра­їн­ських гу­бер­ні­ях ви­ста­ча­ло та­ких, що бу­ли на­ла­што­ва­ні на «чор­ний пе­ре­діл». Див­ля­чись на те, як ді­лять зем­лю в су­сі­дній Ро­сії, во­ни ста­ли ти­сну­ти на Цен­траль­ну Ра­ду. Че­рез 11 ти­жнів пі­сля біль­шо­ви­цько­го де­кре­ту в УНР з’явив­ся за­кон, який ска­со­ву­вав при­ва­тну вла­сність на зем­лю. По­пе­ре­дні вла­сни­ки ді­ста­ва­ли пра­во ко­ри­сту­ва­ти­ся на­ді­ла­ми, які мо­гли обро­би­ти вла­сною пра­цею. Ре­шта пе­ре­хо­ди­ла без ви­ку­пу до зе­мель­них ко­мі­те­тів для зрів­няль­но­го роз­по­ді­лу.

Здій­сню­ва­ний під ти­ском не­за­мо­жни­ків «чор­ний пе­ре­діл» на­ра­зив­ся на спро­тив за­мо­жно­го се­лян­ства та по­мі­щи­ків. 7 кві­тня 1918 ро­ку в Лу­бнах від­був­ся з’ їзд Укра­їн­ської хлі­бо­роб­сько-де­мо­кра­ти­чної пар­тії, який по­ста­вив пе­ред Цен­траль­ною Ра­дою ви­мо­гу від­но­ви­ти при­ва­тну вла­сність на зем­лю. Не до­міг­шись ба­жа­но­го, хлі­бо­ро­би-де­мо­кра­ти ра­зом із пе­ре­ва­жно по­мі­щи­цьким Со­ю­зом зе­мель­них вла­сни­ків ви­рі­ши­ли скли­ка­ти 29 кві­тня Кон­грес хлі­бо­ро­бів. Бо­роть­ба за пе­ре­роз­по­діл зе­мель­ної вла­сно­сті за­гро­жу­ва­ла ве­сня­ній сів­бі, а від­так і вро­жаю.

Тим ча­сом укла­де­ний у Бре­стЛи­тов­ську «хлі­бний мир» міг уря­ту­ва­ти цен­траль­ні дер­жа­ви від про­до­воль­чої ка­та­стро­фи тіль­ки то­ді, ко­ли укра­їн­ський уряд за­ли­шав­ся б спро­мо­жним ви­ко­на­ти взя­ті зо­бов’яза­н­ня що­до по­став­ки про­до­воль­ства. Ке­рів­ни­цтво УНР не ба­жа­ло ска­су­ва­ти зе­мель­ний за­кон, і окупаційна адмі­ні­стра­ція ви­рі­ши­ла усу­ну­ти йо­го від вла­ди. Пе­ре­ко­ну­ю­чи бер­лін­ських на­чаль­ни­ків у не­об­хі­дно­сті усу­не­н­ня Цен­траль­ної Ра­ди, по­сол Ні­меч­чи­ни в Ки­є­ві Мумм ствер­джу­вав: «По­стій­не спів­ро­бі­тни­цтво з ци­ми лю­дьми, які че­рез свої со­ці­а­лі­сти­чні те­о­рії пе­ре­ста­ють ро­зу­мі­ти ре­аль­не спів­від­но­ше­н­ня ре­чей, не­мо­жли­ве».

Ді­я­чів Цен­траль­ної Ра­ди на­справ­ді хви­лю­ва­ли не со­ці­а­лі­сти­чні те­о­рії. Во­ни не зна­ли, як упо­ра­ти­ся з по­збав­ле­ним будь-якої те­о­ре­ти­чної осно­ви «не­у­сві­дом­ле­ним со­ці­а­лі­змом» се­лян­ських низів. Під­си­ле­ні при­кла­дом «чор­но­го пе­ре­ді­лу», який від­бу­вав­ся в су­сі­дній Ро­сії, ви­яви «не­у­сві­дом­ле­но­го со­ці­а­лі­зму» за­по­ло­ни­ли укра­їн­ське се­ло, по­ши­рю­ю­чи ха­ос і роз­брат. Напередодні па­ді­н­ня Цен­траль­ної Ра­ди май­бу­тній геть­ман у роз­мо­ві з ге­не­ра­лом Дра­го­ми­ро­вим за­ува­жив: «Те, що ни­ні ді­є­ться у нас на Укра­ї­ні, ма­ло чим від­рі­зня­є­ться від біль­шо­ви­зму ». У Ско­ро­пад­сько­го біль­шо­визм асо­ці­ю­вав­ся не з ко­му­ні­змом, який за­па­ну­вав у ра­дян­сько­му се­лі тіль­ки під час су­ціль­ної ко­ле­кти­ві­за­ції сіль­сько­го го­спо­дар­ства на по­ча­тку 1930-х ро­ків, а з та­кти­чним від­сту­пом біль­шо­ви­ків від вла­сної до­ктри­ни до «не­у­сві­дом­ле­но­го со­ці­а­лі­зму » се­лян­ських низів.

У роз­пал во­єн­них дій на За­хі­дно­му фрон­ті ні­ме­цьке ко­ман­ду­ва­н­ня не зби­ра­ло­ся пе­ре­тво­рю­ва­ти оку­по­ва­ну Укра­ї­ну на вла­сне ге­не­рал-гу­бер­на­тор­ство. Пе­ред тим як ски­ну­ти Цен­траль­ну Ра­ду, окупаційна адмі­ні­стра­ція по­ча­ла шу­ка­ти в укра­їн­сько­му се­ре­до­ви­щі по­лі­ти­ка, здатного очо­ли­ти дер­жа­ву. 11 кві­тня на­чаль­ник штабу вищого ні­ме­цько­го ко­ман­ду­ва­н­ня в Укра­ї­ні ге­не­рал Ґренер ви­йшов на кон­такт із на­щад­ком геть­ман­сько­го ро­ду Пав­лом Ско­ро­пад­ським і зу­пи­нив­ся на цій кандидатурі. Йо­го ро­до­від ви­зна­чив на­пе­ред ха­ра­ктер май­бу­тньої дер­жа­ви як ге­тьма­на­ту.

23 кві­тня в Ки­є­ві від­бу­ло­ся дав­но очі­ку­ва­не під­пи­са­н­ня за­галь­но­го го­спо­дар­чо­го до­го­во­ру між УНР та Ні­меч­чи­ною й Ав­стро-угор­щи­ною. Цен­траль­на Ра­да ста­ла не­по­трі­бною со­ю­зни­кам, і ко­ман­ду­вач Схі­дним фрон­том Лю­ден­дорф дав Ґре­не­ру сво­бо­ду рук. Остан­ній не га­яв ча­су. Уве­че­рі 23 кві­тня в йо­го ка­бі­не­ті від­бу­ла­ся на­ра­да, на якій опра­цьо­ву­ва­ли­ся де­та­лі во­єн­но­го пе­ре­во­ро­ту, який мав від­бу­ти­ся 29 кві­тня на Кон­гре­сі хлі­бо­ро­бів.

На по­ча­тку сі­чня 1918 ро­ку Пе­тлю­ра усу­нув Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го від ко­ман­ду­ва­н­ня 1-м Укра­їн­ським кор­пу­сом че­рез по­пу­ляр­ність остан­ньо­го в на­ро­ді. Ще в жов­тні 1917-го йо­го обра­ли по­че­сним ота­ма­ном Віль­но­го ко­за­цтва. Усу­ну­тий від вій­сько­вої слу­жби, Ско­ро­пад­ський ді­став мо­жли­вість роз­по­ча­ти по­лі­ти­чну ді­яль­ність і ско­ри­став­ся цим, щоб ство­ри­ти вла­сну ор­га­ні­за­цію під на­звою «Укра­їн­ська на­ро­дна гро­ма­да». Пі­сля на­ла­го­дже­н­ня вза­є­мо­дії з хлі­бо­ро­ба­ми-де­мо­кра­та­ми і Со­ю­зом зе­мель­них вла­сни­ків йо­го про­го­ло­си­ли на Кон­гре­сі хлі­бо­ро­бів геть­ма­ном Укра­їн­ської Дер­жа­ви. У день про­го­ло­ше­н­ня геть­ман опу­блі­ку­вав «Гра­мо­ту до всьо­го укра­їн­сько­го на­ро­ду», у якій за­пев­нив: «Пра­ва при­ва­тної вла­сно­сті як фун­да­мен­ту куль­ту­ри і ци­ві­лі­за­ції від­бу­до­ву­ю­ться пов­ною мі­рою».

ПО ЛЕЗУ БРИТВИ

Зга­ду­ю­чи в емі­гра­ції своє геть­ма­ну­ва­н­ня, Ско­ро­пад­ський за­но­ту­вав: «Бу­ли дві те­чії — як в со­ці­аль­них, так і в на­ціо­наль­них пи­та­н­нях, оби­дві край­ні. Ні з одні­єю, ні з ін­шою я не міг по­го­ди­тись і до­три­му­вав­ся се­ре­ди­ни». Чи мав він шанс на успіх?

У ро­сій­ських ре­во­лю­ці­ях 1905 і 1917 ро­ків з’яви­ли­ся ра­ди ро­бі­тни­чих і сол­дат­ських де­пу­та­тів, спов­не­ні зне­ва­ги до при­ва­тної вла­сно­сті та ба­жа­н­ня зни­щи­ти ве­ли­ких вла­сни­ків, на­віть фі­зи­чно. «Неусвідомлений со­ці­а­лізм» на­ро­дних низів ра­ди­ка­лі­зу­вав ро­сій­ських та укра­їн­ських со­ці­а­лі­стів і ство­рив іде­аль­ні умо­ви для руй­нів­ної ді­яль­но­сті лє­нін­ської пар­тії. У Ро­сії спа­ла­хну­ла гро­ма­дян­ська вій­на, але в Укра­ї­ні її уне­мо­жли­ви­ла при­су­тність 450- ти­ся­чної ав­стро-ні­ме­цької ар­мії. Про­те від­су­тність вій­ни між­кла­со­ві від­но­си­ни не пом’якши­ла.

Зі сво­єю про­гра­мою за­хи­сту при­ва­тної вла­сно­сті геть­ман ви­явив­ся в по­лі­ти­чній ізо­ля­ції. Ство­ре­на ним Укра­їн­ська на­ро­дна гро­ма­да взя­ла участь у дер­жав­но­му пе­ре­во­ро­ті, але по­тім при­пи­ни­ла ді­яль­ність. Пар­тія хлі­бо­ро­бів-де­мо­кра­тів за­ли­ша­ла­ся пе­ре­ва­жно ре­гіо­наль­ною ор­га­ні­за­ці­єю з основ­ною ба­зою на Пол­тав­щи­ні. Пар­тії Цен­траль­ної Ра­ди опи­ни­ли­ся в опо­зи­ції. Пу­блі­чно геть­ма­на під­три­ма­ла тіль­ки пар­тія ка­де­тів.

У за­хи­ще­ну ав­стро-ні­ме­цьки­ми ба­гне­та­ми Укра­ї­ну ти­ся­ча­ми сті­ка­ли­ся ро­сій­ські по­мі­щи­ки, про­ми­слов­ці, бан­кі­ри, чи­нов­ни­ки, офі­це­ри. З їхньо­го се­ре­до­ви­ща геть­ман на­би­рав со­бі управ­лін­ські ка­дри, за­зви­чай ви­со­ко­про­фе­сій­ні. У пер­шо­му геть­ман­сько­му уря­ді біль­шість мі­ні­стрів на­ле­жа­ла до ка­де­тів. За ви­ня­тком Ми­ко­ли Ва­си­лен­ка, во­ни не

У ЗА­ГИ­БЕ­ЛІ УКРА­ЇН­СЬКОЇ ДЕР­ЖА­ВИ ГО­ЛОВ­НУ РОЛЬ ВІДІГРАЛИ ПАР­ТІЇ ЦЕН­ТРАЛЬ­НОЇ РА­ДИ, ЯКІ УТВО­РИ­ЛИ ДИРЕКТОРІЮ ДЛЯ КЕ­РІВ­НИ­ЦТВА ПРОТИГЕТЬМАНСЬКИМ ПОВСТАННЯМ І ВІД­НО­ВИ­ЛИ УНР. ОДНАК НЕ МО­ЖНА НЕДООЦІНЮВАТИ РОЛЬ «ВЕЛИКОРОСІЙСЬКИХ СИЛ», ЯК ВИ­СЛОВ­ЛЮ­ВАВ­СЯ ГЕТЬ­МАН

ви­яв­ля­ли ло­яль­но­сті до укра­їн­ської дер­жав­но­сті. Не пов’яза­ні з дер­жав­ною слу­жбою ка­де­ти від­вер­то ви­сту­па­ли про­ти ге­тьма­на­ту.

У за­ги­бе­лі Укра­їн­ської Дер­жа­ви го­лов­ну роль відіграли пар­тії Цен­траль­ної Ра­ди, які утво­ри­ли Директорію для ке­рів­ни­цтва протигетьманським повстанням і від­но­ви­ли УНР. Однак не мо­жна недооцінювати роль «великоросійських сил», як ви­слов­лю­вав­ся геть­ман. У спо­га­дах він пи­сав, що в Укра­ї­ні то­ді «зі­бра­ла­ся ма­ло не вся ін­те­лі­ген­ція Ро­сії: всі хо­ва­ли­ся під моє кри­ло, і до ко­мі­чно­сті жа­лю­гі­дним є те, що ті ж са­мі лю­ди ру­ба­ли гіл­ку, на ко­трій си­ді­ли, пра­гну­чи всі­ля­ко пі­ді­рва­ти моє зна­че­н­ня за­мість то­го, щоб змі­цню­ва­ти йо­го».

ЧИ МО­ГЛА ВИ­ЖИ­ТИ УКРА­ЇН­СЬКА ДЕР­ЖА­ВА?

Юрій Терещенко з оче­ви­дним спів­чу­т­тям на­во­дить ска­за­ні в емі­гра­ції сло­ва В’яче­сла­ва Ли­пин­сько­го: «Ко­ли б на­ші ре­во­лю­цій­ні ота­ма­ни та ін­те­лі­ген­ти в 1918 ро­ці взя­ли і під­дер­жа­ли мі­сце­ву кон­се­рва­тив­ну вла­ду геть­ма­на Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го, то по цей час існу­ва­ла б Укра­їн­ська Дер­жа­ва. Бо сла­бе­сень­кий на­пір біль­шо­ви­ків у 1918 ро­ці на Укра­ї­ну вдав­ся (як і всі чу­жо­зем­ні на­по­ри на на­шу зем­лю) тіль­ки зав­дя­ки вну­трі­шній рі­за­ни­ні укра­їн­ських ре­во­лю­ціо­не­рів і укра­їн­ських кон­сер­ва­то­рів між со­бою». І да­лі Ли­пин­ський на­во­дить при­клад кра­їн Бал­тії, які змо­гли, як і Фін­лян­дія та Поль­ща, уни­кну­ти вхо­дже­н­ня до ре­став­ро­ва­ної біль­шо­ви­ка­ми ім­пе­рії у ви­гля­ді Ра­дян­сько­го Со­ю­зу: «Там де­мо­кра­тія не ро­би­ла «все­на­ціо­наль­них» пов­стань про­ти сво­їх «ба­ро­нів-чу­жин­ців», про­ти мі­сце­во­го кон­се­рва­тив­но­го дер­жав­но­го еле­мен­ту, і то­му дер­жав­ність свою від біль­шо­ви­ків уря­ту­ва­ла» ( Ти­ждень, 2017, № 8).

Цен­траль­ним пун­ктом ці­єї стат­ті є роз­гляд при­ро­ди «не­у­сві­дом­ле­но­го со­ці­а­лі­зму» та май­стер­них ма­ні­пу­ля­цій во­ждя пар­тії ко­му­ні­стів з обер­не­н­ням на свою ко­ристь сти­хій­но­го на­ти­ску на­ро­дних мас на вла­сни­цькі кла­си. На­слі­док ре­во­лю­цій­них ка­та­клі­змів під­да­є­ться ілю­стру­ван­ню ци­фра­ми. На мо­мент па­ді­н­ня геть­ман­ської дер­жа­ви в гру­дні 1918 ро­ку Ди­ре­кто­рія УНР ма­ла до 150 тис. ба­гне­тів, але вже в сі­чні 1919-го пе­ред зда­чею Ки­є­ва біль­шо­ви­кам чи­сель­ність її військ змен­ши­ла­ся до 21 тис. Ку­ди по­ді­ла­ся ре­шта? Час­тко­во роз­бі­гла­ся, не ба­жа­ю­чи під­три­му­ва­ти уряд, який усе-та­ки не ста­вив­ся спів­чу­тли­во до «чор­но­го пе­ре­ді­лу», а біль­шою мі­рою пе­ре­бі­гла до Чер­во­ної ар­мії. От­же, не між­пар­тій­на «рі­за­ни­на» бу­ла при­чи­ною па­ді­н­ня ге­тьма­на­ту…

Не мо­жна ігно­ру­ва­ти й ті­єї об­ста­ви­ни, що для Крем­ля Укра­ї­на ма­ла ціл­ком ін­ше зна­че­н­ня, ніж ре­шта на­ціо­наль­них дер­жав, які по­ста­ли на ру­ї­нах Ро­сій­ської ім­пе­рії та спро­мо­гли­ся збе­рег­ти свою не­за­ле­жність. У 1918–1919 ро­ках у Ра­днар­ко­му справ­ді не бу­ло в Украї ні ве­ли­ких зброй­них сил, але на­при­кін­ці 1920-го він зо­се­ре­див тут шість ар­мій чи­сель­ні­стю до 1,2 млн бій­ців. Що мо­гли про­ти­по­ста­ви­ти бор­ці за не­за­ле­жність Укра­ї­ни та­кій си­лі? До ре­чі, у Крем­лі не за­бу­ли й про п’ятір­ку кра­їн, які спро­мо­гли­ся ви­сли­зну­ти з «бра­тніх» обіймів у 1917–1920 ро­ках. В укла­де­них 1939-го до­го­во­рах із гі­тле­рів­ською Ні­меч­чи­ною всі во­ни по­тра­пи­ли до «сфе­ри ін­те­ре­сів» Мо­скви.

Брак ло­яль­но­сті. Пі­сля при­хо­ду до вла­ди Ско­ро­пад­ський ви­явив­ся фа­кти­чно в по­лі­ти­чній ізо­ля­ції

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.