Ві­ктор Рудь: «Ру­шій­ні си­ли для ме­не — ін­те­рес, ба­жа­н­ня і ви­клик, який не­суть у со­бі ро­лі рі­зних сти­лів та епох»

Укра­їн­ський ба­ри­тон про свої де­бю­ти у сві­то­вих та ві­тчи­зня­них те­а­трах

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ан­на Ста­ви­чен­ко

Йо­го ім’я вже близь­ко 10 ро­ків на одних афі­шах із най­ві­до­мі­ши­ми пред­став­ни­ка­ми су­ча­сно­го опер­но­го сві­ту, як- от ди­ри­ген­ти Кент На­ґа­но, Да­ні­ель Ба­рен­бойм та Сі­мо­на Янґ, ре­жи­се­ри Дмі­трій Чер­ня­ков, Пе­тер Кон­ві­чний, Гар­рі Ку­пфер, Віл­лі Дек­кер та Крі­сто­фер Лой. Ма­ю­чи про­фе­сій­ні успі­хи на За­хо­ді, ба­ри­тон Ві­ктор Рудь на­ре­шті по­чи­нає за­яв­ля­ти про се­бе і в Укра­ї­ні: за остан­ні кіль­ка се­зо­нів у спів­а­ка, який ко­лись пла­ну­вав при­свя­ти­ти се­бе хо­ро­во­му ди­ри­гу­ван­ню, від­бу­ло­ся кіль­ка ва­жли­вих де­бю­тів на ба­тьків­щи­ні.

Сво­го ча­су ти го­ту­вав­ся до кар’єри ди­ри­ген­та. Та­ка ґрун­тов­на му­зи­чна про­фе­сія за­раз до­по­ма­гає тобі в кар’єрі спів­а­ка? — Так, во­на ме­ні на­дзви­чай­но до­по­ма­гає, дає ме­ні мо­жли­вість ди­ви­ти­ся на тво­ри, які я ви­ко­ную, з най­шир­шо­го ку­та. Ти ду­же пра­виль­но ви­ко­ри­ста­ла сло­во «ґрун­тов­на». Ди­ри­гент­ська про­фе­сія по­тре­бує фун­да­мен­таль­но­го під­хо­ду, і во­дно­час ди­ри­гент­ська осві­та є тим ґрун­том, який під­три­мує ме­не, ко­ли я ви­бу­до­вую свої ро­лі в роз­гор­ну­то­му кон­текс­ті тво­рів, за які бе­ру­ся. Пи­ша­ю­ся на­вча­н­ням у сво­їй пер­шій, ди­ри­гент­ській аль­ма-ма­тер — На­ціо­наль­ній му­зи­чній ака­де­мії Укра­ї­ни іме­ні П. І. Чай­ков­сько­го в про­фе­со­ра Оле­га Ти­мо­шен­ка, ди­пло­мом ма­гі­стра з від­зна­кою. До то­го ж мав честь три ро­ки бу­ти ху­до­жнім ке­рів­ни­ком На­ро­дної ака­де­мі­чної хо­ро­вої ка­пе­ли НТУУ КПІ. От­же, ко­ли пі­сля на­вча­н­ня в НМАУ й до­сві­ду ди­ри­гу­ва­н­ня хо­ром КПІ на­вчав­ся во­ка­лу в Ко­ро­лів­ській му­зи­чній ака­де­мії в Лон­до­ні, то вже твер­до сто­яв на то­му са­мо­му му­зи­чно­му ґрун­ті осві­ти та до­сві­ду, який здо­був у рі­дно­му мі­сті.

Як ста­ло­ся, що з хо­ро­во­го ди­ри­гу­ва­н­ня ти пе­ре­йшов до соль­но­го опер­но­го співу? — Одно­го дня мій друг і одно­гру­пник Пав­ло Мо­ска­лен­ко, хо­ро­вий ди­ри­гент із НМАУ, пре­кра­сний те­нор, про­слу­хо­ву­вав­ся в ле­ген­дар­но­го ба­ри­то­на Ми­ко­ли Кон­дра­тю­ка, то­ді за­ві­ду­ва­ча во­каль­ної ка­фе­дри НМАУ, на мо­жли­вість фа­куль­та­тив­но за­йма­ти­ся соль­ним спів­ом па­ра­лель­но з на­шим основ­ним фа­хом — хо­ро­вим

ди­ри­гу­ва­н­ням. Я че­кав йо­го в ко­ри­до­рі, і ко­ли він ви­йшов, ми обоє зра­ді­ли від­мін­ній оцін­ці, яку дав Ми­ко­ла Кін­дра­то­вич го­ло­су Пав­ла. І ра­птом то­ва­риш ска­зав: «Ві­кто­ре, да­вай і ти!» — і бу­кваль­но за­штов­хав ме­не до кла­су. Ко­мі­сія спи­та­ла ме­не, що я хо­тів би за­спі­ва­ти. При­ві­тав­ся, ска­зав, що я сту­дент-ди­ри­гент і про­слу­хо­ву­ва­ти­ся на­справ­ді не пла­ну­вав. Зро­зу­мів­ши екс­пром­тність мо­мен­ту, всі за­смі­я­ли­ся, і ра­птом Кон­дра­тюк осо­би­сто сів за ро­яль і ска­зав: «Оскіль­ки нот не­має, за­спі­вай про­стий во­ка­ліз без слів, а я тобі аком­па­ну­ва­ти­му». Че­рез хви­ли­ну ма­е­стро ви­гу­кнув: «Ти ди­ри­гент, але ти ста­неш і опер­ним спів­а­ком». Важ­ко пе­ре­да­ти сло­ва­ми ті від­чу­т­тя. Я лю­бив ди­ри­гу­ва­н­ня, свою ро­бо­ту на по­са­ді ху­до­жньо­го ке­рів­ни­ка хо­ру КПІ. Во­дно­час ро­зу­мів, що роз­ви­ва­ти свої во­каль­ні зді­бно­сті — це не ли­ше по­тен­цій­на мо­жли­вість роз­ши­ри­ти му­зи­чні го­ри­зон­ти, а й моя від­по­від­аль­ність. Час по­ка­зав, що Ми­ко­ла Кін­дра­то­вич мав ра­цію і що­до ме­не, і що­до Пав­ла Мо­ска­лен­ка.

Ти був уча­сни­ком опер­ної сту­дії Ні­ме­цької дер­жав­ної опе­ри. Свої сту­дії має й ба­га­то ін­ших те­а­трів сві­ту. Чим є опер­на сту­дія при те­а­трі й що во­на дає кар’єрі во­ка­лі­ста? — Уча­сник опер­ної сту­дії за­зви­чай є шта­тним со­лі­стом те­а­тру, мо­ло­дим про­фе­сіо­на­лом, який ви­хо­дить на сце­ну ра­зом із про­від­ни­ми ви­ко­нав­ця­ми, ви­ко­нує мен­ші ро­лі (хо­ча ін­ко­ли й го­лов­ні) та ціл­ко­ви­то за­ну­ре­ний у те­а­траль­не жи­т­тя. Крок від му­зи­чно­го ви­шу до со­лі­ста в сту­дії ду­же ве­ли­кий, це пе­ре­хід від «опер­но­го юна­цтва» до «до­ро­сло­го жи­т­тя». Бу­ває, що людина за кіль­ка мі­ся­ців про­хо­дить шлях від ви­пу­скно­го кон­цер­ту в кон­сер­ва­то­рії до прем’єри та фі­наль­них апло­ди­смен­тів на одній сце­ні зі сві­то­ви­ми опер­ни­ми зір­ка­ми. Зви­чай­но, та­кі каз­ко­ві істо­рії тра­пля­ю­ться не­ча­сто. Зде­біль­шо­го шлях скла­дні­ший, але в бу­дья­ко­му ра­зі опер­на сту­дія як яви­ще є на­дзви­чай­но ко­ри­сним ін­сти­ту­том. Не­рід­ко сту­дії ро­блять вла­сні по­ста­нов­ки на ма­лих сце­нах те­а­трів, де спів­а­ки отримують уже го­лов­ні ро­лі, до них із май­стер-кла­са­ми за­про­шу­ють ві­до­мих со­лі­стів. Але най­ва­жли­ві­ше, на мою дум­ку, те, що уча­сник сту­дії за­ну­рю­є­ться в атмо­сфе­ру те­а­тру: на ве­ли­кій сце­ні, у гри­мер­ці, на ре­пе­ти­ції, на­віть у пе­ре­р­ві в те­а­траль­но­му ка­фе.

У ни­ні­шньо­му се­зо­ні в те­бе ба­га­то ре­чи­та­лів у най­рі­зно­ма­ні­тні­ших за­лах — від На­ціо­наль­ної фі­лар­мо­нії Укра­ї­ни до Му­зею ми­сте­цтва та ре­ме­сла в Гам­бур­зі. Чим для те­бе ці­ка­ва фор­ма пу­блі­чно­го ви­сту­пу? За яким прин­ци­пом скла­да­єш свої про­гра­ми? Хто твої пар­тне­ри по сце­ні? — Та­ка фор­ма ви­сту­пу дає сво­бо­ду в ство­рен­ні йо­го дра­ма­тур­гії, у під­бо­рі про­гра­ми. Я ча­сто сам ве­ду свої кон­цер­ти, роз­по­від­аю пу­блі­ці про тво­ри, які ви­ко­ну­ю­ться. Та­ке ба­га­то­пла­но­ве спіл­ку­ва­н­ня з пу­блі­кою для ме­не най­при­ро­дні­ше, хо­ча я не від­ки­даю й ін­ших фор­ма­тів ре­чи­та­лів, за­люб­ки екс­пе­ри­мен­тую. Ко­ли го­ту­ю­ся до та­ких кон­цер­тів, ін­ди­ві­ду­аль­но під­хо­джу до ко­жно­го ви­сту­пу, вра­хо­ву­ю­чи, що в ко­жній кра­ї­ні, мі­сті, кон­цер­тно­му за­лі є своя спе­ци­фі­ка, своя пу­блі­ка. Обов’яз­ко­во хо­чу що­ра­зу да­ти слу­ха­че­ві щось но­ве, сві­же, не­зви­чне. Окре­мою і ва­жли­вою при­чи­ною мо­єї лю­бо­ві до ре­чи­та­лів є ба­жа­н­ня пре­зен­ту­ва­ти у сві­ті Укра­ї­ну, її куль­ту­ру, му­зи­ку, зокре­ма че­рез укра­їн­ську пі­сню. На­ма­га­ю­ся яко­мо­га біль­ше спів­а­ти рі­дною мо­вою і зав­жди вклю­чаю та­кі тво­ри в про­гра­ми сво­їх кон­цер­тів, ко­ли це мо­жли­во. Во­дно­час ду­же лю­блю ні­ме­цький лід, фран­цузь­ку ме­ло­ді, іта­лій­ські ком­по­зи­ціо­ні да ка­ме­ра, ан­глій­ський пі­сен­ний ре­пер­ту­ар, яким за­ці­ка­вив­ся, ко­ли на­вчав­ся у Ве­ли­кій Бри­та­нії, тво­ри ін­ши­ми мо­ва­ми. На­дзви­чай­но ва­жли­вим еле­мен­том для ка­мер­них соль­них кон­цер­тів є аком­па­ні­а­тор (з ін­стру­мен­тів це мо­же бу­ти фор­те­пі­а­но, ар­фа, лю­тня, бан­ду­ра, гі­та­ра, те­ор­ба то­що). Йо­го роль, на мою дум­ку, ду­же ва­го­ма. Він не про­сто «пі­ді­грає» со­лі­сто­ві. Це справ­ді пар­тнер, у ті­сній спів­пра­ці з яким, в ува­жно­му діа ло­зі, умін­ні слу­ха­ти одне одно­го, у му­зи­чно­му та люд­сько­му вза­є­мо­ро­зу­мін­ні на­ро­джу­ю­ться пі­сня, цикл пі­сень, ве­чір му­зи­ки. Ме­ні ду­же по­ща­сти­ло ви­сту­па­ти ра­зом із най­кра­щи­ми аком­па­ні­а­то­ра­ми, справ­жні­ми ма­е­стро. Окрім ви­сту­пів у ка­мер­но­му фор­ма­ті я ще спів­аю в су­про­во­ді сим­фо­ні­чних ор­ке­стрів. Ско­ро в бер­лін­ській Шта­а­тсо­пе­рі ви­ко­ну­ва­ти­му «Пі­сні ман­дрів­но­го під­май­стра» Ґу­ста­ва Ма­ле­ра з бер­лін­ською штат­ска­пе­лою, ху­до­жнім ке­рів­ни­ком якої є ле­ген­дар­ний Да­ні­ель Ба­рен­бойм. Кон­цер­ти для ме­не є ду­же зна­чу­щою скла­до­вою ху­до­жньо­го жи­т­тя. На опер­ній сце­ні гля­да­чі ба­чать ме­не як ве­се­ло­го ци­руль­ни­ка, ка­при­зно­го гра­фа, вір­но­го бра­та або за­ко­ха­но­го ху­до­жни­ка. А на кон­цер­тах я по­стаю в тро­хи ін­шо­му ам­плуа — рад­ше як людина, яка роз­по­від­ає про зга­да­них ви­ще пер­со­на­жів, про­тя­гом ці­ло­го ве­чо­ра пе­рі­о­ди­чно пе­ре­вті­лю­ю­чись у них.

У жов­тні ти де­бю­ту­вав в опе­рі «По­вер­не­н­ня Уліс­са на ба­тьків­щи­ну» Мон­те­вер­ді. У чо­му для те­бе уні­каль­ність ба­ро­ко­вої му­зи­ки? — Де­бют в опе­рі Мон­те­вер­ді був для ме­не справ­ді ра­ді­сною по­ді­єю. Я ду­же лю­блю йо­го му­зи­ку, стиль. Цьо­го іта­лій­сько­го ком­по­зи­то­ра вза­га­лі мо­жна на­зва­ти ба­тьком опе­ри. Прин­цип йо­го му­зи­чної мо­ви — ре­чи­тар кан­тан­до — це фун­да­мент, на яко­му по­бу­до­ва­ний му­зи­чний те­атр. Те­хні­ку ви­ко­на­н­ня тво­рів Мон­те­вер­ді мо­жна успі­шно за­сто­со­ву­ва­ти й до во­каль­ної му­зи­ки пі­зні­ших епох. В опе­рах і ма­дри­га­лах цьо­го ком­по­зи­то­ра ба­га­то ро­лей, які під­хо­дять під мій тип го­ло­су і які я мрію ви­ко­на­ти. Та­кож лю­блю ін­шо­го ком­по­зи­то­ра пі­зні­шо­го ба­ро­ко — Ґе­ор­ґа Фрі­ді­ха Ген­де­ля. У Гам­бур­зі, йо­го рі­дно­му мі­сті, ви­ко­ну­вав го­лов­ну роль Фер­нан­до в йо­го най­пер­шій опе­рі «Аль­мі­ра», на­пи­са­ній са­ме для цьо­го те­а­тру. Одна з мо­їх най­улю­бле­ні­ших ро­лей фран­цузь­ко­го ба­ро­ко — Орест в опе­рі Глю­ка «Іфі­ге­нія в Тав­ри­ді». Іта­лій­ське, ні­ме­цьке, фран­цузь­ке ба­ро­ко рі­зня­ться мо­вою, фор­мою, дра­ма­тур­гі­єю, ор­на­мен­та­ми, ме­ло­ди­кою. Вза­га­лі цей пе­рі­од у му­зи­ці — ці­лий світ, по­мі­тне мі­сце в яко­му по­сі­дає, до ре­чі, й укра­їн­ське ми­сте­цтво.

Які тво­ри укра­їн­сько­го ба­ро­ко тобі най­ближ­чі? — Ду­же лю­блю ро­ман­си то­го пе­рі­о­ду, пі­сні Гри­го­рія Ско­во­ро­ди. Ран­ні пе­рі­о­ди твор­чо­сті Ма­кси­ма Бе­ре­зов­сько­го, Дми­тра Бор­тнян­сько­го теж від­но­сять до ба­ро­ко, як ди­ри­ген­ту-хо­ро­ви­ку за осві­тою ме­ні близь­кі їхні хо­ро­ві тво­ри. Те­о­ре­тик і ком­по­зи­тор Ми­ко­ла Ди­ле­цький — ве­ли­ка постать ті­єї до­би. Укра­їн­ські ка­мер­ні тво­ри то­го пе­рі­о­ду вже вклю­чаю до сво­їх кон­цер­тів. Бу­ло б чу­до­во в май­бу­тньо­му ви­ко­на­ти ба­ро­ко­ву опе­ру.

Ти до­во­лі ча­сто за­ді­я­ний у су­ча­сній опе­рі. Із чо­го це по­ча­ло­ся? Які яко­сті по­трі­бні во­ка­лі­сто­ві для то­го, щоб ви­ко­ну­ва­ти пар­тію в су­ча­сній опе­рі? — Пер­ший до­свід був ще в мої сту­дент­ські ро­ки в Ко­ро­лів­ській му­зи­чній ака­де­мії в Лон­до­ні, ко­ли спів­ав опе­ру Джу­діт Уїр. Бу­ло ці­ка­во ви­ко­ну­ва­ти твір, за­пи­сів яко­го ще не існує, що­до яко­го не­має сте­ре­о­ти­пів і який ми всі ра­зом вклю­чно з ком­по­зи­тор­кою пі­зна­ва­ли й ожив­ля­ли. На мою дум­ку, го­лов­на якість, не­об­хі­дна для ви­ко­на­н­ня су­ча­сної му­зи­ки, і це сто­су­є­ться не ли­ше спів­а­ків, а й слу­ха­чів, — від­кри­тість і го­тов­ність до чо­гось но­во­го. Для роз­у­чу­ва­н­ня пар­тій, якщо музика ато­наль­на, по­трі­бно тро­хи біль­ше ча­су. Су­ча­сна музика ду­же рі­зна. Все за­ле­жить від яко­сті тво­ру. Ме­ні по­ща­сти­ло ви­ко­ну­ва­ти ду­же кла­сні су­ча­сні тво­ри Дьор­дя Лі­ґе­ті, Арі­бер­та Ра­йман­на, Брет­та Ді­на. До 30-х ро­ко­вин чор­но­биль­ської ка­та­стро­фи я спів­ав у Гам­бур­зі на сві­то­вій прем’єрі «Ти­хо­го мо­ря» То­шіо Го­со­ка­ви, у яко­му йде­ться про цу­на­мі й тра­ге­дію на атом­ній стан­ції «Фу­ку­сі­ма». Ско­ро ви­ко­ну­ва­ти­му го­лов­ну пар­тію Ві­кто­ра Фран­кен­штей­на у сві­то­вій прем’єрі опе­ри «Фран­кен­штейн» Яна Двор­жа­ка. Ком­по­зи­тор на­пи­сав цей твір з ура­ху­ва­н­ням ха­ра­кте­ри­стик мо­го го­ло­су, мо­го сти­лю ви­ко­на­н­ня. Йо­го музика й дра­ма­тур­гія не­ймо­вір­но кра­си­ві та ці­ка­ві. А під­го­тов­ча ро­бо­та з па­ном Двор­жа­ком, ди­ри­ген­том та уча­сни­ка­ми про­е­кту ду­же за­хо­пли­ва.

Ти спів­ав у су­ча­сній опе­рі й в Укра­ї­ні: у «Лім­бі» Сте­фа­но Джер­ва­зо­ні, про­е­кті агент­ства «Ухо» для На­ціо­наль­ної опе­ри Укра­ї­ни. Які твої вра­же­н­ня від ці­єї по­дії? На­скіль­ки ва­жли­вим є ви­ко­на­н­ня су­ча­сно­го опер­но­го тво­ру са­ме на сце­ні На­ціо­наль­ної опе­ри? — «Лімб» — уні­каль­на подія в куль­тур­но­му жит­ті на­шої дер­жа­ви, якщо не по­ми­ля­ю­ся, це вза­га­лі пер­ша по­ста­нов­ка су­ча­сної опе­ри на ве­ли­кій сце­ні в Укра­ї­ні. Я ду­же ща­сли­вий, що то­го істо­ри­чно­го ве­чо­ра ме­ні ви­па­ло бу­ти на сце­ні НОУ й ви­ко­ну­ва­ти одну з го­лов­них ро­лей. У за­лі не бу­ло жо­дно­го віль­но­го мі­сця, пу­блі­ка при­йма­ла ду­же те­пло. «Лімб» — чу­до­вий, ба­га­то­гран­ний твір пре­кра­сно­го ком­по­зи­то­ра Сте­фа­но Джер­ва­зо­ні. Ор­ке­стру­вав ки­їв­ський ан­самбль «Ухо». Ди­ри­гу­вав то­го ве­чо­ра йо­го ке­рів­ник Лу­ї­джі Ґа­дже­ро, фе­но­ме­наль­ний су­ча­сний му­зи­кант. Ал­ла За­гай­ке­вич, ви­да­тна укра­їн­ська ком­по­зи­тор­ка, ве­ла на­жи­во пар­тію еле­ктрон­ної му­зи­ки. На­дзви­чай­но вда­ла, ці­ка­ва ре­жи­су­ра Ка­ті Ліб­кінд, а ку­ри­ру­ва­ла про­ект Оле­ксан­дра Ан­дру­сик, та­ла­но­ви­та не ли­ше як ор­га­ні­за­тор, а й як твор­ча особистість. Ко­ле­ги на сце­ні й по­за нею, спів­а­ки й акто­ри, пе­ре­ва­жно мо­лодь, — усі бу­ли на ви­со­ті. Су­ча­сна опе­ра, як і ба­ро­ко, кла­си­цизм, ро­ман­тизм то­що, ме­ні зда­є­ться, ма­ла б бу­ти пред­став­ле­на в усіх те­а­трах, не ли­ше укра­їн­ських. Є чи­ма­ло ге­ні­аль­них опер, на­пи­са­них остан­ні­ми ро­ка­ми або тих, що пи­шу­ться про­сто за­раз. Чу­до­ва музика, ці­ка­ві істо­рії. Я впев­не­ний, що в хо­ро­шо­му ви­ко­нан­ні й кла­сних по­ста­нов­ках ці тво­ри ма­ти­муть успіх і їх до­бре спри­йма­ти­ме пу­блі­ка.

Чим для те­бе є твої ви­сту­пи на ба­тьків­щи­ні? — Я ду­же су­мую за Укра­ї­ною, за Ки­є­вом. На­віть про­сто при­ва­тний при­їзд на рі­дну зем­лю — ве­ли­ка ра­дість. А ще й ви­ступ удо­ма — ра­дість по­двій­на. Остан­нім ча­сом від­бу­ла­ся низ­ка мо­їх де­бю­тів в Укра­ї­ні. Все по­ча­ло­ся з то­го, що в Гам­бур­зі я спів­ав в опе­рі «Ма­дам Бат­тер­фляй», по­ста­нов­кою якої ди­ри­гу­вав на­ша укра­їн­ська зір­ка ма­е­стро Ки­ри­ло Ка­ра­биць. Він за­про­сив ме­не взя­ти участь у кон­цер­ті в Па­ла­ці «Укра­ї­на» у Ки­є­ві, при­свя­че­но­му му­зи­ці йо­го ба­тька, зна­ме­ни­то­го ком­по­зи­то­ра Іва­на Ка­ра­би­ця. По­тім уже зга­ду­ва­ний «Лімб», який був мо­їм про­фе­сій­ним до­ро­слим опер­ним де­бю­том в Укра­ї­ні. Я не­дар­ма ска­зав са­ме «про­фе­сій­ний до­ро­слий опер­ний де­бют», бо ко­ли був ще сту­ден­том-ди­ри­ген­том, ме­ні ви­па­ло ви­ко­на­ти роль Апо­сто­ла Пе­тра в сце­ні­чній по­ста­нов­ці «При­стра­стей за Ма­тві­єм» Ба­ха на сце­ні НОУ. А опер­ний де­бют уза­га­лі від­був­ся в 13-рі­чно­му ві­ці, ко­ли я ди­скан­том ви­ко­ну­вав роль Ама­ля в рі­здвя­ній опе­рі «Амаль та ні­чні го­сті» Джан-кар­ло Ме­нот­ті. То­ді, у 1990-х, сто­яв на одній сце­ні з та­ки­ми гран­да­ми укра­їн­ської опе­ри, як Лі­дія Би­чко­ва, Во­ло­ди­мир Ту­тчен­ко, Ми­ко­ла Ко­валь, Ста­ні­слав Пав­лен­ко. Ди­ри­гу­вав Ро­джер Ма­кме­рін. А не­що­дав­но, під час Ти­жнів

Ві­ктор Рудь на­ро­див­ся 1981 ро­ку в Ки­є­ві. Єв­ро­пей­ський та укра­їн­ський опер­ний спів­ак, ба­ри­тон. Со­ліст Гам­бурзь­кої дер­жав­ної опе­ри. Ви­пу­скник НМАУ, хор­мейстр. На­вчав­ся та­кож на во­каль­но­му фа­куль­те­ті Ко­ро­лів­ської му­зи­чної ака­де­мії у Лон­до­ні, був уча­сни­ком опер­ної сту­дії Ні­ме­цької дер­жав­ної опе­ри, пра­цю­вав під па­тро­на­том Да­ні­е­ля Ба­рен­бо­йма в тру­пі мо­ло­дих ці­єї ми­сте­цької уста­но­ви. Ви­сту­пає на про­від­них єв­ро­пей­ських опер­них сце­нах, зокре­ма в «Ла Ска­ла», Ні­ме­цькій дер­жав­ній опе­рі, Лон­дон­сько­му ко­ро­лів­сько­му Аль­берт-хо­лі.

ГО­ЛОВ­НА ЯКІСТЬ, НЕ­ОБ­ХІ­ДНА ДЛЯ ВИ­КО­НА­Н­НЯ СУ­ЧА­СНОЇ МУ­ЗИ­КИ, І ЦЕ СТО­СУ­Є­ТЬСЯ НЕ ЛИ­ШЕ СПІВ­А­КІВ, А Й СЛУ­ХА­ЧІВ, — ВІД­КРИ­ТІСТЬ І ГО­ТОВ­НІСТЬ ДО ЧО­ГОСЬ НО­ВО­ГО

Ні­меч­чи­ни в Укра­ї­ні, свя­тку­вав свій де­бют на сце­ні На­ціо­наль­ної фі­лар­мо­нії соль­ним кон­цер­том під на­звою «При­свя­та», який ор­га­ні­зу­ва­ло По­соль­ство Ні­меч­чи­ни. Спів­ав кла­си­чні ні­ме­цькі та укра­їн­ські пі­сні. Ува­га пу­блі­ки, її га­ря­чий при­йом, її емо­ції та ще­дрість гли­бо­ко зво­ру­ши­ли ме­не. На­зав­жди за­пам’ятаю той ве­чір. Мої укра­їн­ські де­бю­ти від­бу­ли­ся че­рез 10 ро­ків пі­сля за­хі­дно­єв­ро­пей­ських, але це зро­би­ло їх ли­ше цін­ні­ши­ми та со­лод­ши­ми для ме­не.

Твій ре­пер­ту­ар ду­же рі­зно­ма­ні­тний: ба­ро­ко, кла­си­цизм, ро­ман­ти­чна опе­ра, су­ча­сна опе­ра. Як тобі це вда­є­ться? — Ру­шій­ні си­ли для ме­не — ін­те­рес, ба­жа­н­ня і ви­клик, який не­суть у со­бі ро­лі рі­зних сти­лів та епох. У нас на по­ча­тку ХХІ сто­лі­т­тя є при­ві­лей: ми ма­є­мо весь цей му­зи­чний спадок. Бу­ло б шко­да не спро­бу­ва­ти ви­ко­на­ти на сце­ні те, що те­бе на­ди­хає, на­віть якщо ці тво­ри на­ле­жать до зов­сім рі­зних пе­рі­о­дів у му­зи­ці. «Жон­глю­ва­ти» му­зи­чни­ми сти­ля­ми за пра­виль­но­го, ро­зум­но­го під­хо­ду і при­єм­но, і ко­ри­сно. Якщо ефе­ктив­но по­бу­ду­ва­ти свій гра­фік, при­ді­лив­ши до­ста­тньо ча­су на те, щоб на­ла­шту­ва­ти го­лос і ви­вчи­ти пар­тію, то чо­му б пі­сля Мо­цар­та не за­спі­ва­ти Бер­ґа, по­тім Рос­сі­ні, Мон­те­вер­ді? Та­кий гра­фік, змі­ни на­справ­ді є від­по­чин­ком і во­дно­час кро­ком упе­ред. Це роз­ви­ток і для го­ло­су, і для спів­а­ка-ху­до­жни­ка вза­га­лі. Ці­ка­во чер­гу­ва­ти не ли­ше істо­ри­чні пе­рі­о­ди, а й фор­ми ви­сту­пів, ко­ли за опер­ною по­ста­нов­кою йде се­рія ка­мер­них кон­цер­тів, а по­тім, на­при­клад, ора­то­рія.

Ти со­ліст Гам­бурзь­кої дер­жав­ної опе­ри з 2009 ро­ку. У чо­му при­ва­бли­вість цьо­го те­а­тру для те­бе? — Гам­бурзь­ка дер­жав­на опе­ра (Шта­а­тсо­пе­ра) — один із про­від­них те­а­трів Єв­ро­пи. Це най­ста­рі­ший у сві­ті гро­мад­ський (не при­ва­тний) те­атр із май­же 350-рі­чною істо­рі­єю. Я пи­ша­ю­ся спів­пра­цею зі Шта­а­тсо­пе­рою, тим, що там від­бу­ла­ся ці­ла низ­ка мо­їх де­бю­тів із чу­до­ви­ми ро­ля­ми. Там я здо­був ва­жли­вий до­свід і пе­ре­жив ба­га­то пре­кра­сних, хви­лю­ю­чих мо­мен­тів, за які ми, ар­ти­сти, так лю­би­мо му­зи­ку й сце­ну. Я по­стій­но роз­ши­рюю гео­гра­фію сво­їх ви­сту­пів, те­а­трів, про­е­ктів, у яких бе­ру участь. І во­дно­час ду­же ці­ную те, що маю мо­жли­вість по­вер­та­ти­ся до цьо­го кра­си­во­го мі­ста на Ель­бі й ре­гу­ляр­но ви­хо­ди­ти на йо­го сла­ве­тну сце­ну. До чо­го ма­ють бу­ти го­то­ві укра­їн­ські во­ка­лі­сти, які пла­ну­ють ро­би­ти кар’єру на За­хо­ді? — Укра­ї­на зав­жди сла­ви­ла­ся спів­у­чі­стю, му­зи­каль­ні­стю і да­лі на­ро­джує пре­кра­сних спів­а­ків. Най­кра­щою фор­му­лою успі­ху вва­жаю ту, яку за­по­вів наш по­ет-про­рок Та­рас Шевченко: «І чу­жо­му на­у­чай­тесь, й сво­го не цу­рай­тесь». Най­ці­ка­ві­ше, най­цін­ні­ше — ін­ди­ві­ду­аль­ність ар­ти­ста. Пі­зна­ти но­ві есте­ти­ки й во­дно­час збе­рег­ти свою не­по­втор­ність. Ви­вчи­ти іно­зем­ну мо­ву й не за­бу­ти рі­дну. Сло­вом, бу­ти са­мим со­бою, але від­кри­тим до но­во­го, го­то­вим учи­ти­ся. А Укра­їн­ська дер­жа­ва вже ро­бить до­сить ба­га­то, да­ю­чи мо­ло­ді чу­до­ву осві­ту. Тут є кіль­ка справ­ді пре­кра­сних кон­сер­ва­то­рій із дав­ні­ми тра­ди­ці­я­ми, і це попри еко­но­мі­чну скру­ту й те, що де­ся­ти­лі­т­тя­ми кра­ї­на бу­ла ізо­льо­ва­на від єв­ро­пей­сько­го му­зи­чно­го сві­ту, ча­сти­ною яко­го во­на на­справ­ді є. Впев­не­ний, що по­сту­по­во Укра­ї­на, зокре­ма й че­рез її ар­ти­стів, де­да­лі біль­ше зба­га­чу­ва­ти­ме­ться за­хі­дно­єв­ро­пей­ською куль­ту­рою і зба­га­чу­ва­ти­ме За­хі­дну Єв­ро­пу сво­їм куль­тур­ним по­тен­ці­а­лом.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.