ЛЮДСЬКИЙ ВИМІР Три смер­ті, від яких утік Опа­на­со­вич

Про по­дви­ги за­по­різь­ко­го ве­те­ра­на УПА

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ -

Опа­на­со­вич три­має в ру­ках ав­то­мат (офі­цій­но за­ре­є­стро­ва­ний, до ре­чі), який дав йо­му один до­бро­во­лець-дем­бель. Во­ни сто­ять на по­лі­го­ні.

— Так не го­ди­ться, бра­те. Не го­ди­ться. Ану за­ря­джай! Я ще мо­ло­дий, мі­шень ба­чу, у вас не стрі­ля­ти­му і ду­ло не по­ве­де. — Опа­на­со­вич, мо­же, не тре­ба? — Як не тре­ба? Тре­ба, ка­жу! У ма­га­зин за­ря­джа­ють 10 на­бо­їв. Бо­йо­вих. Справ­жніх. Зва­жа­ю­чи на про­бле­ми зі спи­ною, йо­го під­три­му­ють двоє. Він ці­ли­ться. При­ціль­но ба­чи­ти за­ва­жа­ють оку­ля­ри, які до то­го ж за­пі­тні­ли. На­дво­рі хо­ло­дно. Попри ще зе­ле­ні кра­є­ви­ди, по­ча­ток зи­ми огор­тає лег­ким мо­ро­зом. Він по­прав­ляє оку­ля­ри, на­ма­га­є­ться ста­ти рів­нень­ко, на се­кун­ду на­віть ру­ки пе­ре­ста­ють трем­ті­ти. По­стріл, дру­гий, тре­тій. Усе ми­мо. Очі по­чи­на­ють сльо­зи­ти­ся чи то від хо­ло­ду, чи то від сму­ти, чи від емоцій.

— Опа­на­со­ви­чу, не пе­ре­жи­вай. Ще є п’ять на­бо­їв. Ти, до ре­чі, ко­ли востан­нє зброю до рук брав? — У 44- му. — Ко­ли? — У 44-му! — А сер­йо­зно? — Та сер­йо­зно! Я тобі що, па­цан якийсь, щоб бре­ха­ти? У 1944 ро­ці. Бій був. Стрі­ляв по ен­ка­ве­ди­стах. То­ді так не ма­зав, — жар­тує ді­дусь. — Ну то зга­дай ті дні й стрі­ляй. На­сту­пні п’ять по­стрі­лів влу­ча­ють то­чно в мі­шень, а один на­віть у са­ме яблу­чко.

Опа­на­со­вич від­дає зброю і по­мі­тно роз­сла­бля­є­ться. При­їха­ти на по­лі­гон і по­стрі­ля­ти бу­ло йо­го ба­жа­н­ням та про­ха­н­ням до до­бро­воль­ців.

— Я не ма­зи­ло, про­сто зброя у вас не­при­стрі­ля­на, не те що мій шмай­сер у мо­ло­до­сті...

Ле­о­нід Опа­на­со­вич Ге­ра­сим’юк — бо­йо­вий ве­те­ран Укра­їн­ської пов­стан­ської ар­мії, ме­шкає в мі­сте­чку Мо­ло­чанськ За­по­різь­кої обла­сті з 1976 ро­ку. Йо­го мо­жна вва­жа­ти улю­блен­цем до­лі, адже смер­ті він уни­кав що­най­мен­ше три­чі.

— Впер­ше, ко­ли я ще ди­ти­ною був. Не ска­жу, що зов­сім ма­лий, але та­кий якийсь вік, ко­ли азарт і гор­мо­ни гра­ли. Це для ме­не все бу­ло ро­ман­ти­кою не­ймо­вір­ною. Гно­їв­ку ко­тив пе­ред со­бою, а в неї на­хо­ва­ли зброї.

То так бу­ло ці­ка­во й сер­йо­зно не спри­йма­ло­ся. Ко­чу цю гно­їв­ку, ви­ко­тив із се­ла, а в ін­шо­му се­лі її ма­ли за­бра­ти в ме­не. На­віть не знаю, скіль­ки там зброї бу­ло, але ба­га­то. Рі­зної. Як її на­пи­ха­ли, на­віть не ба­чив. І то­ді нім­ці зу­пи­ни­ли ме­не, одра­зу пі­сто­лі на­ста­ви­ли, щось ка­жуть. Пар­ти­за­нів шу­ка­ли. Я зра­зу зро­зу­мів, що ме­ні кі­нець. Стою, зга­дую ба­тьків, а во­ни ни­шпо­рять нав­ко­ло. І огля­да­ють ту гно­їв­ку кля­ту. Та так при­скі­пли­во. Це бу­ли не­ймо­вір­ні ща­стя й уда­ча, бо зброї во­ни так і не зна­йшли. До ре­чі, я так і по­тра­пив в УПА по- справ­жньо­му. Тоб­то моє жи­т­тя ра­зом із ті­єю гно­їв­кою по­ко­ти­ло­ся шля­хом бо­роть­би і ви­зво­ле­н­ня.

По­ки Опа­на­со­вич ме­ні все це роз­ка­зує, на­дво­рі по­чи­нає гав­ка­ти со­ба­ка. Си­гна­лі­зує нам, що хтось прийшов. Ді­дусь ма­хає ру­кою в бік ві­кна.

— Та зно­ву хо­чуть, щоб ма­шин­ку на­ла­го­див. Хоч і зір у ме­не не той уже, а на ма­шин­ках я ро­зу­мі­ю­ся без­до­ган­но. На­віть за­раз мо­жу на­ла­шту­ва­ти!

— Які ма­шин­ки? — пе­ре­пи­тую, не зро­зу­мів­ши геть ні­чо­го.

— Та швей­ні. Он тіль­ки вчо­ра одну від­ре­мон­ту­вав, — по­ка­зує на на­кри­ту ру­шни­ком якусь річ. Встає, під­хо­дить і зні­має тка­ни­ну, та так уро­чи­сто, на­че пам’ятник від­кри­ває. По­мі­тно, що сво­їм хо­бі- під­ро­бі­тком ве­те­ран пи­ша­є­ться чо­мусь біль­ше, ніж спо­га­да­ми про вій­ну. А я не ві­рю сво­їм очам. Див­лю­ся то на ма­шин­ку, то на тов­сті скель­ця оку­ля­рів, то на ру­ки ді­ду­ся (а во­ни, до ре­чі, зов­сім не трем­тять).

— І що, ча­сто но­сять на ре­монт? — за­пи­тую рад­ше з по­ва­ги до за­хо­пле­н­ня Опа­на­со­ви­ча. І він ду­же по­жвав­лю­є­ться. Про цю спра­ву йо­му на­ба­га­то лег­ше го­во­ри­ти, ніж про вій­ну та під­пі­л­ля.

— Но­сять із рі­зних сіл. А де ж їх ре­мон­ту­ва­ти?

— Та й то та­ке. А ви де на­вчи­ли­ся цьо­го? Не в кри­їв­ці ж? — на­ма­га­ю­ся ду­же обе­ре­жно жар­ту­ва­ти.

— Тю, так а де? Я ж ін­же­нер-ме­ха­нік. У мир­ний час от ре­мон­тую. А то­ді зна­н­ня до­ве­ло­ся са­мо­туж­ки здо­бу­ва­ти. Ро­зу­мі­єш, прин­цип той са­мий. Тре­ба ло­гі­ку зро­зу­мі­ти. Ма­шин­ку ре­мон­ту­ва­ти — це як по­їзди з ре­йок зво­ди­ти...

І от тут я вже в сту­по­рі. З одно­го бо­ку, ро­зу­мію, що це зву­чить як жарт. Про­те у свої май­же 95 збе­рег­ти та­ке по­чу­т­тя іро­ні­чно­го гу­мо­ру не­про­сто. Про всяк ви­па­док, щоб не зда­ва­ти­ся не­до­лу­гим, пе­ре­пи­тую.

— Жар­ту­є­те? То­ді ін­же­нер­ні зна­н­ня да­ва­ли змо­гу це легко про­вер­ну­ти. У нас же ні­чо­го не бу­ло! Зрі­за­ли дві со­сни, по­кла­ли на по­во­ро­ті на рей­ки. Три па­ри ко­ней, трі­шки бол­ти від­кру­ти­ли, по­тя­гли — рей­ка й ві­ді­йшла вбік. Ото й усе. Ні­чо­го не бу­ло! А ба­жа­н­ня бу­ло! Ба­жа­н­ня і ві­ра в Укра­ї­ну.

Я ува­жно слу­хаю ве­те­ра­на. Йо­му по­мі­тно не­про­сто у свій по­ва­жний вік усе де­таль­но при­га­да­ти. Тим біль­ше він на­ма­га­є­ться при­га­да­ти всі три ви­пад­ки, ко­ли був за крок від смер­ті.

— До ре­чі, десь то­ді ме­не пі­сля по­їздів і впі­йма­ли. Бо­ю­ся по­ми­ли­ти­ся, але то вже при­бли­зно 1943-й був. Упі­йма­ли, за­су­ди­ли до роз­стрі­лу. Але я ще ко­ли у в’язни­цю по­тра­пив, там ба­га­то по­лі­ти­чних бу­ло. І от че­каю, ко­ли роз­стрі­ля­ють, а со­бі знаю, що ще не час. Ну так во­но й ста­ло­ся. Вте­кли ми без осо­бли­вих скла­дно­щів із в’язни­ці.

Ба­га­то хто нам до­по­ма­гав. Нас кіль­ка бу­ло, тих, ко­му вда­ло­ся ви­рва­ти­ся.

Да­лі Опа­на­со­вич де­таль­но про­тя­гом кіль­кох го­дин із по­дро­би­ця­ми роз­по­від­ає план вте­чі, а я все це слу­хаю, мов сце­на­рій філь­му. А він роз­ка­зує і роз­ка­зує. З усі­ма де­та­ля­ми, з усі­ма іме­на­ми.

— Коль­ка то­ді ме­не до се­ла до­вів. А ме­ні вже ска­за­ли, що ба­тьки в цер­кві ти­ждень то­му ме­не від­спі­ва­ли. У се­ло тиф прийшов, то ко­мі­са­ри ту­ди бо­я­ли­ся за­хо­ди­ти якось, бо ба­га­то лю­дей хво­рі­ло. І до ба­тьків прийшов. То­ді востан­нє їх і ба­чив.

Да­лі Опа­на­со­вич під­во­ди­ться і йде до сво­єї кім­на­ти. Щось шу­кає. Ді­стає па­пку з па­пе­ра­ми, ри­є­ться. По­пу­тно по­ка­зує ме­ні фо­то­гра­фії, зро­бле­ні вже в мир­ний час. — Що ви и шу­ка­є­те? — пи­таю. — За­був, в, — ка­же Опа­на­со­вич. — Що за­бу­ли? абу­ли? — уто­чнюю. — За­був! в! Чи­сло за­був, ко­ли ме­не втре­тє фа­кти­чно но по­зба­ви­ли жи­т­тя… Ме­не то­ді зно­ву за­су­ди­ли уди­ли до роз­стрі­лу. Ага. Зна­йшов. От. Пам’ятаю, таю, що зи­ма бу­ла. 8 гру­дня. Ось до­ку­мент мент є. Але ме­не то­ді не роз­стрі­ля­ли, ли, ре­а­бі­лі­ту­ва­ли із за­мі­ною на до­ві­чне ув’язне­н­ня. Так я втре­тє ре­тє втік від смер­ті. Що­прав­да, вда, «втік» якось не ду­же зву­чить. ву­чить. До­ві­чне то­ді за­мі­ни­ли ни­ли на ка- тор­гу. Ру­дни­ки в Ка­зах­ста­ні ду­же до­бре пам’ятаю. Си­джу й ду­маю, що ця людина то­чно вар­та, щоб по її істо­рії як не книж­ку на­пи­са­ли, то фільм зня­ли. А скіль­ки та­ких ге­ро­їв на укра­їн­ській зем­лі… — Але ка­тор­га і ру­дни­ки — то не­ці­ка­во. По­тім нас пе­ре­ки­ну­ли на якесь мас­шта­бне бу­дів­ни­цтво. Ми рік бу­ду­ва­ли, але ні­хто не знав що. Че­рез рік нам ска­за­ли, що це Бай­ко­нур, пер­ший і най­біль­ший у сві­ті ко­смо­дром. Там нас, по­лі­ти­чних, ре­пре­со­ва­них, ба­га­то бу­ло. Ду­же ба­га­то. За 10 ро­ків Опа­на­со­ви­ча до­стро­ко­во звіль­ни­ли. Як це ста­ло­ся, і сам ве­те­ран УПА зба­гну­ти не мо­же. Жар­тує: — Мо­же, тре­ба бу­ло, щоб сьо­го­дні­шніх ге­ро­їв на Схо­ді якось сло­вом слов під­три­ма­ти? Во­ни ж ге­рої. Справ­жні. Зна­є­те, З що хо­чу ска­за­ти? Я хо­чу вкло­ни­ти­ся вкло­ни­тис до зем­лі їхнім ба­тькам за та­ке ви­хо­ванн ви­хо­ва­н­ня. Це все від ви­хо­ва­н­ня йде! На­ша не­щас не­ща­сна зем­ля за всі ро­ки на метр кров’ю кров вглиб про­со­та­на. А хло­пці м мо­лод­ці. Я ду­же ра­дий, що до­жив дож до цьо­го ча­су й ба­чу справ­жніх справ­жн ге­ро­їв. По що­ці О Опа­на­со­ви­ча ко­ти­ться сль сльо­за. За ві­кном зно­ву гав­кає гав­ка со­ба­ка. — Тю, ді­ря­ва дір пам’ять, за­був, що хтось хто прийшов…

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.