Яри­на Цим­бал про ва­гу куль­ту­ри 1920-х

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Яри­на Цим­бал

Не­що­дав­но ме­не дві­чі шо­ку­ва­ли те­ле­жур­на­лі­сти, які го­ту­ють сю­же­ти для ві­до­мої істо­ри­чної (!) пе­ре­да­чі. Спер­шу до­ве­ло­ся від­по­від­а­ти на за­пи­та­н­ня, чо­му ра­дян­ська влада ви­да­ла збір­ку Во­ло­ди­ми­ра Со­сю­ри «Чер­во­на зи­ма». Я по­ясню­ва­ла: ка­за­ти, ні­би книж­ку Со­сю­ри опублікувала ра­дян­ська влада, — це те са­ме, що за­яв­ля­ти, ні­би «Во­ро­ши­лов­град» Сер­гія Жа­да­на ви­дав ре­жим Яну­ко­ви­ча.

А якщо вва­жа­ти це пи­та­н­ня не без­глу­здим, то від­крию вам стра­шну та­єм­ни­цю: пер­ші книж­ки Юрія Ан­дру­хо­ви­ча, Ві­кто­ра Не­бо­ра­ка, Окса­ни За­буж­ко, Ко­стя Мо­скаль­ця, Га­ли­ни Па­гу­тяк, на­віть Ва­си­ля Шкля­ра та ба­га­тьох ін­ших ни­ні жи­вих і здо­ро­вих пи­сьмен­ни­ків теж ви­да­ла ра­дян­ська влада.

Та це бу­ло не все, до­ля го­ту­ва­ла ще один під­сту­пний удар. Мо­ло­да жур­на­ліс­тка, яка вдру­ге за­пи­су­ва­ла зі мною ін­терв’ю про 1920-ті ро­ки, про­ко­мен­ту­ва­ла по­пе­ре­дню на­шу роз­мо­ву: мов­ляв, я то­ді так роз­ча­ру­ва­ла­ся, адже до­сі ме­ні ду­же по­до­ба­ли­ся тво­ри Ми­ко­ли Хви­льо­во­го, а він, ви­яв­ля­є­ться, був ко­му­ні­стом! Во­і­сти­ну зна­н­ня при­мно­жу­ють скор­бо­ту.

Я мов­чу про те, що невігластво тут, як на ме­не, за­шка­лює, а це ж усе лю­ди з ви­щою осві­тою, жур­на­лі­сти, котрі по­вин­ні бу­ти обі­зна­ни­ми, еру­до­ва­ни­ми уні­вер­са­ла­ми. Ме­не вра­жає са­ма ло­гі­ка їхньо­го ду­ма­н­ня. Якщо ко­му­ніст — зна­чить по­га­ний пи­сьмен­ник, якщо в кра­ї­ні при вла­ді біль­шо­ви­ки — зна­чить книж­ки ви­дає ра­дян­ська влада. То що нам ро­би­ти з на­ши­ми двад­ця­ти­ми? Де­ко­му­ні­зу­ва­ти цих лю­дей, яким до­ве­ло­ся жи­ти за ра­дян­ської вла­ди, і ви­кре­сли­ти з істо­рії укра­їн­ської куль­ту­ри все: Ми­ко­лу Хви­льо­во­го, ВАПЛІТЕ, «Лі­те­ра­тур­ний яр­ма­рок», «Бе­ре­зіль» і Ле­ся Кур­ба­са, «Аван­гард» і Ва­лер’яна По­лі­щу­ка, Ана­то­ля Пе­три­цько­го і Ва­ди­ма Мел­ле­ра, Ми­хай­ля Се­мен­ка, пан­фу­ту­ризм і «Но­ву ге­не­ра­цію», Оле­ксан­дра Дов­жен­ка і Юлія Мей­ту­са? Цьо­му пе­ре­лі­ку не­ма кін­ця-краю, то­му спи­таю про­сто: що ро­би­ти з Роз­стрі­ля­ним від­ро­дже­н­ням?

НЕВІГЛАСТВО — НА­ША НАЙ­БІЛЬ­ША БІДА. НА­СПРАВ­ДІ МИ НІ­ЧО­ГО НЕ ЗНА­Є­МО ПРО 1920-ТІ РО­КИ, А ТІ ОКРУШИНИ, ЯКІ ЗА­ЛИ­ША­Ю­ТЬСЯ В ГО­ЛО­ВІ ПІ­СЛЯ ШКО­ЛИ, ВИШУ ТА ВІКІПЕДІЇ, ДА­ЮТЬ ПІДСТАВИ ПОВЕРХОВО Й САМОВПЕВНЕНО ОТОТОЖНЮВАТИ ПО­ЛІ­ТИ­ЧНІ ПО­ГЛЯ­ДИ ПИ­СЬМЕН­НИ­КА З ЙО­ГО ТВОРЧИМ СТИЛЕМ І МЕТОДОМ

Ця ме­та­фо­ра, ко­лись вда­ло ви­га­да­на Єжи Ґе­дрой­цем для ан­то­ло­гії, яку склав Юрій Лав­рі­нен­ко, вре­шті-решт зле по­жар­ту­ва­ла з на­ми. Ми во­лі­ли за­плю­щу­ва­ти очі на те, що в пе­рі­о­ді, який охо­плю­ва­ла ан­то­ло­гія, — 1920-ті — пер­ша по­ло­ви­на 1930-х ро­ків, — не всі ді­я­чі куль­ту­ри й літератури роз­стрі­ля­ні, а се­ред ре­пре­со­ва­них не всі «від­ро­дже­н­ня». І от те­пер як сніг на го­ло­ву: Юрій Янов­ський? Де­ко­му­ні­зу­ва­ти! Та сніг цей ціл­ком пе­ред­ба­чу­ва­ний із та­ким під­хо­дом до істо­рії. Невігластво — на­ша най­біль­ша біда. На­справ­ді ми ні­чо­го не зна­є­мо про 1920-ті ро­ки, а ті окрушини, які за­ли­ша­ю­ться в го­ло­ві піс- ля шко­ли, вишу та Вікіпедії, да­ють підстави поверхово й самовпевнено ототожнювати по­лі­ти­чні по­гля­ди пи­сьмен­ни­ка з йо­го творчим стилем і методом, су­ди­ти про ці­лий лі­те­ра­тур­ний про­цес із тих кіль­кох ше­дев­рів, ві­ді­бра­них для шкіль­ної про­гра­ми, а от­же, для лі­те­ра­тур­но­го ка­но­ну. Укра­їн­ські 1920-ті іна­кше, як куль­тур­ним ви­бу­хом, не на­звеш. Це був не­ймо­вір­ний сплеск: у лі­те­ра­ту­ру та ми­сте­цтво при­йшло одно­ча­сно стіль­ки ге­ні­їв і та­лан­тів, які за це ко­ро­тке де­ся­ти­лі­т­тя зро­би­ли стіль­ки, скіль­ки до­сі не по­ду­жа­ли вся укра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра й усе укра­їн­ське ми­сте­цтво. У нас бу­ло «все своє» — від ви­со­ких до низь­ких жан­рів: ін­те­ле­кту­аль­ний ро­ман і де­те­кти­ви, опе­ра і опе­ре­тка, сим­фо­нії і мю­зи­кли, екс­пе­ри­мен­таль­на про­за і лю­бов­ні ро­ма­ни, вер­лібр і вір­шо­ва­на ре­кла­ма, спро­би пе­ре­хо­ду на ла­тин­ку, но­ві­тня ти­по­гра­фі­ка, кі­но, ре­пор­та­жі, фан­та­сти­ка, фун­кціо­наль­ний ди­зайн, фу­ту­ри­сти і бой­чу­кі­сти, трі­умф Єр­мі­ло­ва в Кель­ні, «Лю­ди­на з кі­но­апа­ра­том», фо­то­гра­ми, «ме­жи­гір­ський ба­у­га­уз».

Най­біль­ше зло, яке зро­би­ла ра­дян­ська влада, — усе це зни­щи­ла. По­над те, во­на вби­ла сам дух твор­чо­сті, ві­таль­но­сті, жит­тє­ра­ді­сно­сті. Жо­дне на­сту­пне покоління не мо­гло ско­ри­ста­ти­ся цим до­роб­ком, ци­ми на­пра­цю­ва­н­ня­ми, не ви­ро­ста­ло з 1920-х як куль­тур­но­го фе­но­ме­на. Ні ші­ст­де­ся­тни­ки, ні ві­сім­де­ся­тни­ки, ні дво­ти­ся­чни­ки, ні мі­ле­ні­а­ли не ста­ли на­щад­ка­ми й спад­ко­єм­ця­ми ве­ли­кої епо­хи. Ко­жне покоління по­чи­на­ло за­но­во ви­на­хо­ди­ти той са­мий ве­ло­си­пед. Це не мо­же не за­хо­плю­ва­ти й не за­во­ро­жу­ва­ти, а втім, є лю­ди, які цим про­сто не ці­кав­ля­ться. В одно­му з ви­пад­ко­во про­чи­та­них від­гу­ків 1920-ті ро­ки зло­бно й зне­ва­жли­во на­зва­но «чер­во­но­лі­бе­раль­ним ре­не­сан­сом», а про се­рію «На­ші 20-ті» не менш злі­сно ска­за­но, що в ній «уся ав­ту­ра з па­спор­та­ми до­во­єн­но­го, го­ло­до­мор­но­го СРСР». Так плю­ю­ться за­паль­ні й ор­то­до­ксаль­ні де­ко­му­ні­за­то­ри, не менш во­йов­ни­чі, ніж ко­лись ате­їсти. За три ро­ки в се­рії «На­ші 20-ті» ви­йшли тво­ри, які на­дов­го за­ля­гли в бі­бліо­те­чних ар­хі­вах, за бу­кваль­но по­оди­но­ки­ми ви­ня­тка­ми їх не пе­ре­ви­да­ва­ли май­же 90 ро­ків. Одна­че де­ко­му­ні­за­то­рам не тре­ба їх чи­та­ти, їм на­віть пар­ткви­тка в ки­ше­ні ав­то­ра не тре­ба, до­сить ли­ше ра­дян­сько­го па­спор­та — і во­ни твер­до став­лять кóму у фра­зі «ка­ра­ти, не мо­жна по­ми­лу­ва­ти».

Не­на­висть та зло­ба за­слі­плю­ють, і ми всі ра­зом чо­мусь зне­ва­жа­є­мо й від­ки­да­є­мо на під­ста­ві без­глу­здих по­лі­ти­чних обви­ну­ва­чень та­кий яскра­вий і ба­га­тий пе­рі­од в істо­рії на­шої куль­ту­ри, яким ма­ли б пи­ша­ти­ся, який ма­ли б ці­ну­ва­ти, ша­ну­ва­ти, по­пу­ля­ри­зу­ва­ти та яви­ти сві­то­ві. То­му перш ніж де­ко­му­ні­зо­ву­ва­ти всіх і вся, пам’ятай­те: ко­ли йде­ться про на­ші 1920-ті, згі­дно з чин­ним пра­во­пи­сом ко­ма ста­ви­ться пе­ред остан­нім сло­вом: «Ка­ра­ти не мо­жна, по­ми­лу­ва­ти».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.