Го­го­лі­а­на: при­вид «Ре­ві­зо­ра» хо­дить укра­їн­ськи­ми му­зе­я­ми

Як ви­зна­ча­ти на­ле­жність ми­тців до на­ціо­наль­ної куль­ту­ри

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Юрій Ан­дрі­є­вич

Як ви­зна­ча­ти на­ле­жність ми­тців до на­ціо­наль­ної куль­ту­ри

Укра­ї­ною гу­ляє дух Го­го­ля в рі­зних по­ста­тях, по­чи­на­ю­чи від ГОГОЛЬFEST і за­кін­чу­ю­чи вті­ле­н­ням у жи­т­тя йо­го кла­си­чних тво­рів. Від пев­но­го ча­су акти­ві­зу­вав­ся при­вид «Ре­ві­зо­ра» й вря­ди-го­ди ви­ри­нає в пу­блі­чних за­явах. Го­голь тут і по­го­тів ва­жли­вий, бо дає сти­мул для дис­ку­сій, чи він НАШ і на­скіль­ки НАШ. Ро­сі­я­ни, а за ни­ми й світ вва­жа­ють йо­го ба­тьком ро­сій­ської літератури. Укра­їн­ці на те від­по­від­а­ють, що «Го­голь усе-та­ки етні­чний укра­ї­нець», а до то­го ж ав­тор «Ве­чо­рів на ху­то­рі бі­ля Ди­кань­ки», про які в «Бри­та­ні­ці» (Encyclopedia Brytannica) мо­жна про­чи­та­ти ось що: «Їх на­пи­са­но жва­вою й ін­ко­ли роз­мов­ною про­зою, яка при­не­сла щось сві­же і но­ве в ро­сій­ську лі­те­ра­ту­ру. На до­да­чу до прим­хли­вих ін­то­на­цій ав­то­ра во­ни про­со­та­ні справ­ді на­ро­дним ду­хом, зокре­ма чи­слен­ни­ми укра­їн­ськи­ми сло­ва­ми й фра­за­ми, які всі вві­йшли до ро­сій­сько­го лі­те­ра­тур­но­го сві­ту».

Так чи так, а без по­кли­кá­н­ня на Го­го­ля го­ді зру­ши­ти з мі­сця.

Якийсь час я з ці­ка­ві­стю чи­таю пу­блі­ка­ції ав­то­рок «Ра­діо Сво­бо­да» Іри­ни Ко­стен­ко та Ма­ри­ни Оста­пен­ко, які в ци­клі ста­тей під спіль­ною на­звою «Тест на дер­жав­ність» ана­лі­зу­ють си­ту­а­цію ін­сти­ту­цій­но­го фун­кціо­ну­ва­н­ня ми­тців, тво­ри ко­трих мо­жна по­ба­чи­ти в на­ціо­наль­них ко­ле­кці­ях, по­чи­на­ю­чи від На­ціо­наль­но­го ху­до­жньо­го му­зею, На­ціо­наль­но­го му­зею «Ки­їв­ська кар­тин­на га­ле­рея» і за­кін­чу­ю­чи Львів­ською на­ціо­наль­ною га­ле­ре­єю ми­стецтв іме­ні Бо­ри­са Во­зни­цько­го.

Від пер­шої пу­блі­ка­ції ав­тор­ки вда­ю­ться до спро­би по­шу­ку в рі­дній куль­ту­рі імен, які з ба­га­тьох при­чин до­сі на­ле­жно не ви­сві­тле­ні й не про­де­мон­стро­ва­ні. Я по­мі­тив, що їхня по­зи­ція не менш ра­ди­каль­на, ніж іде­а­лі­сти­чно не­кри­ти­чна, але ви­знаю, що во­ни ма­ють на це свя­те пра­во, а ме­та са­ма по со­бі ду­же по­хваль­на. Утім, не­що­дав­но, пі­сля про­чи­та­н­ня остан­ньо­го текс­ту зга­да­них ав­то­рок під на­звою «Про­він­цій­ні ком­пле­кси Львів­ської на­ціо­наль­ної га­ле­реї ми­стецтв іме­ні Во­зни­цько­го», я усві­до­мив: їхня по­зи­ція ста­ла та­кою ра­ди­каль­ною, що з іде­а­лі­сти­чно не­кри­ти­чної во­на пе­ре­тво­ри­ла­ся на без­від­по­від­аль­но на­їв­ну.

Свою кри­ти­ку спосо­бу пре­зен­та­ції та, що най­ва­жли­ві­ше, на­ціо­наль­ної на­ле­жно­сті ми­тців во­ни по­чи­на­ють із ви­со­кої но­ти, по­кли­ка­ю­чись при то­му на «мі­ри­ла для ви­зна­че­н­ня ді­я­чів укра­їн­сько­го на­ро­ду та укра­їн­ської зем­лі», сфор­му­льо­ва­ні 100 ро­ків то­му Укра­їн­ською ака­де­мі­єю на­ук. «Згі­дно з кри­те­рі­я­ми від 1919-го ви­да­тни­ми ді­я­ча­ми укра­їн­сько­го на­ро­ду є: «укра­їн­ці по на­ро­джен­ню при умо­ві, ко­ли ді­яль­ність їх ма­ла зв’язок з Укра­ї­ною, укра­їн­ці по мі­сцю на- ро­дже­н­ня та по по­хо­джен­ню, якщо ді­яль­ність їх не бу­ла зв’яза­ною з Укра­ї­ною, але ма­ла ха­ра­ктер пер­шо­ря­дний… чу­жо­зем­ні ді­я­чі, що ні­ко­ли не жи­ли на Вкра­ї­ні, якщо пра­ці їх тор­ка­ли­ся укра­ї­но­знав­ства». Озбро­їв­шись та­ким ви­зна­че­н­ням, ша­нов­ні «ре­ві­зо­ри» взя­ли­ся до від­сі­ю­ва­н­ня зер­на від по­ло­ви та ви­зна­че­н­ня раз і на­зав­жди, хто «наш», хто «не наш», а хто та­кий со­бі «львів­ський». При­на­гі­дно в ме­жах по­шу­ку для Укра­ї­ни ви­да­тних ми­тців мо­жна бу­ло зга­да­ти й про ли­хо ко­ло­ні­аль­ної за­ле­жно­сті, зде­біль­шо­го від со­вєт­сько­го ге­ге­мо­на. Не обі­йшло­ся без по­кли­кá­н­ня на ві­тчи­зня­них екс­пер­тів, дум­ка яких має без­апе­ля­цій­но під­твер­джу­ва­ти слу­шність про­це­дур, до яких вда­ли­ся ав­тор­ки. Ось, на­при­клад, ре­а­гу­ю­чи на ін­фор­ма­цію му­зей­но­го екс­кур­со­во­да «це пор­трет Ко­сто­ма­ро­ва ро­бо­ти ро­сій­сько­го ху­до­жни­ка Ми­ко­ли Ґе», обу­ре­ні ав­тор­ки ци­ту­ють «oднoгo з най­ав­то­ри­те­тні­ших ми­сте­цтво­знав­ців су­ча­сно­сті про­фе­со­рa Дми­трa Гор­ба­чо­вa, який на­зи­ває Ми­ко­лу Ґе «сто­від­со­тко­во укра­їн­ським ми­тцем». Ме­ні ці­ка­во, як цей про­фе­сор ви­мі­рює від­со­тки укра­їн­сько­сті у твор­ців, які ча­сто са­мі не бу­ли впев­не­ні у сво­їй «сто­від­со­тко­во­сті», але річ не в цьо­му. Адже ні­хто не до­ско­на­лий. Ав­тор­ки хо­дять за­ла­ми му­зею в то­ва­ри­стві, на ли­хо со­бі, то­го не­осві­че­но­го про­во­ди­ря, який що­ра­зу по­ста­чає їм ма­те­рі­ал для обу­ре­н­ня. «Ген­ріх Се­ми­рад­ський, Вла­ди­слав Яро­цький, Ан­на Бі­лін­ська ― поль­ські ху­до­жни­ки», ― по­ві­дом­ляє екс­кур­со­вод На­ціо­наль­ної га­ле­реї. І за­мов­чує (чи й не знає), що всі ті ми­тці на­ро­ди­ли­ся та фор­му­ва­ли­ся в Укра­ї­ні».

Ці­єї ми­ті моя при­хиль­ність до дій ав­то­рок за­зна­ла не­аби­яко­го ви­про­бу­ва­н­ня, але, щоб не бу­ти го­ло­слів­ним, до­дам свій ко­мен­тар. От­же, Ген­ріх Се­ми­рад­ський, ви­да­тний художник, що тво­рив у другій по­ло­ви­ні XIX сто­лі­т­тя, справ­ді на­ро­див­ся в Біл­го­ро­ді (те­пер Пе­че­ні­ги, Хар­ків­ська область, Укра­ї­на) по­бли­зу Хар­ко­ва, де сто­яв полк йо­го ба­тька. Остан­ній був офі­це­ром ро­сій­ської ім­пе­ра­тор­ської ар­мії, що за­кін­чив свою кар’єру 1871 ро­ку в ран­зі ге­не­ра­ла.

Се­ми­рад­ський про­тя­гом усьо­го сво­го жи­т­тя вва­жав се­бе по­ля­ком. Він був бай­ду­жий до фа­кту, що ро­сій­ська пре­са й кри­ти­ки на­ма­га­ли­ся при­пи­са­ти йо­му, ко­ли він мав най­біль­ші успі­хи в ми­сте­цтві, ро­сій­ську на­ціо­наль­ність.

1871 ро­ку Ген­ріх за­кін­чив Ім­пе­ра­тор­ську ака­де­мію ми­стецтв у Санкт-пе­тер­бур­зі, де йо­го на­го­ро­ди­ли зо­ло­тою ме­да­л­лю, зав­дя­ки якій він отри­мав ше­сти­рі­чну сти­пен­дію для даль­шо­го на­вча­н­ня за кор­до­ном. 1872-го пе­ре­їхав до Ри­ма. З ча­сом збу­ду­вав со­бі сту­дію на ву­ли­ці Ґа­є­та, а лі­то про­во­див у сво­є­му ма­є­тку Стшал­кув бі­ля Чен­сто­хо­ви.

Художник був пов’яза­ний із Пе­тер­бурзь­кою ака­де­мі­єю на­віть пі­сля то­го, як осе­лив­ся в Ри­мі. 1873 ро­ку він здо­був ти­тул ака­де­мі­ка, а 1877-го (пі­сля де­мон­стра­ції кар­ти­ни «Сві­то­чі хри­сти­ян­ства. Смо­ло­ски­пи Не­ро­на») йо­го при­зна­чи­ли про­фе­со­ром» (Ewa Micke-broniarek, На­ціо­наль­ний му­зей у Вар­ша­ві, culture.pl).

Ну і як тут бу­ти? Се­ми­рад­ський був ро­сій­ським під­да­ним, тож не­має ні­чо­го див­но­го, що ро­сі­я­ни вва­жа­ють йо­го ро­сій­ським ху­до­жни­ком, але він ні­ко­ли не був етні­чним ро­сі­я­ни­ном і не вва­жав се­бе та­ким. Се­ми­рад­ський на­ро­див­ся в Укра­ї­ні, і ми ма­є­мо пра­во зга­ду­ва­ти про це, але ро­би­ти з ньо­го укра­їн­сько­го ми­тця ― то вже на­ду­жи­ва­н­ня. У йо­го твор­чо­сті важ­ко зна­йти мо­ти­ви, які бо­дай якось пов’язу­ва­ли б йо­го з Укра­ї­ною. Якщо вда­ти­ся до су­ча­сної мо­ви, по­зи­ція Се­ми­рад­сько­го як ми­тця бу­ла ко­смо­по­лі­ти­чною, а він сам, як і ба­га­то ін­ших, був зви­чай­ним опор­ту­ні­стом, який ко­ри­став­ся з на­яв­ної кон’юн­кту­ри. Та­ких при­кла­дів ду­же ба­га­то, ко­ли бра­ти до ува­ги не­про­сту істо­рію Укра­ї­ни, що в рі­зні пе­рі­о­ди бу­ла ча­сти­ною ім­пе­рій, які ко­ло­ні­зу­ва­ли її те­ри­то­рію, бай­ду­же, чи то бу­ла Поль­сько-ли­тов­ська Річ По­спо­ли­та, чи Ав­стрій­ська ім­пе­рія, чи Ро­сій­ська ім­пе­рія.

Якщо по­стать Се­ми­рад­сько­го, ху­до­жни­ка видатного, але рад­ше ло­каль­но­го, по­ро­джує су­пе­ре­чки, що то­ді ро­би­ти з Ка­зи­ми­ром Ма­ле­ви­чем, яко­го всю­ди вва­жа­ють за «па­пу» аван­гар­ду XX сто­лі­т­тя?

Ма­ле­вич остан­ні­ми ро­ка­ми став та­кою мо­дною те­мою дис­ку­сій, що з’яви­ли­ся на­віть про­по­зи­ції на­зва­ти йо­го ім’ям ае­ро­порт «Бо­ри­спіль». Це ще й па­трон най­ва­жли­ві­шої ми­сте­цької на­го­ро­ди для мо­ло­дих ми­тців, ство­ре­ної Поль­ським Ін­сти­ту­том у Ки­є­ві.

По­хо­див він з осі­лої в Укра­ї­ні поль­ської ка­то­ли­цької шля­хет­ської ро­ди­ни і мав по ба­тько­ві бі­ло­ру­ське ко­рі­н­ня (Ма­ста­цкае жыцьцё Бе­ла­ру­сі па­ча­тку 20 ста­го­дзьдзя: по­шук на­цыя­наль­най са­ма­сьвя­до­ма­сьці//svaboda.org. — На­ві­ны Бе­ла­ру­сі — Belarus News © 2016).

На дум­ку укра­їн­ських до­слі­дни­ків (на­при­клад, Ми­ро­сла­ва Шкан­дрія), за до­би ко­ре­ні­за­ції Ма­ле­вич вва­жав се­бе укра­їн­цем. В одно­му ли­сті до се­стри на­віть на­пи­сав: «Пам’ятай, що ми є укра­їн­ця­ми», але це бу­ло ви­зна­н­ня не етні­чної на­ле­жно­сті, а рад­ше, як ми ска­за­ли б сьо­го­дні, гро­ма­дян­ської. Він пу­блі­чно роз­мов­ляв укра­їн­ською мо­вою, на­віть на­пи­сав укра­їн­ською низ­ку при­свя­че­них ми­сте­цтву ста­тей. Тіль­ки пі­зні­ше ми­тець ві­ді­йшов від за­яв­ле­ної укра­їн­сько­сті, зі­зна­ю­чись: «Я біль­ше вже не хо­чу бу­ти укра­їн­цем» (Myroslav Shkandrij. Reinterpreting Malevich: Biography, Autobiography, Art // CanadianAmerican Slavic Studies, vol. 36, no. 4, 2002, pp. 405–420).

При цьо­му вар­то пам’ята­ти, що Ма­ле­вич актив­но під­три­мав Жов­тне­ву ре­во­лю­цію, був пов’яза­ний із Ро­сій­ською со­ці­ал-де­мо­кра­ти­чною пар­ті­єю (біль­шо­ви­ків), від 1918-го був уря­дов­цем На­ро­дно­го ко­мі­са­рі­а­ту осві­ти РСФСР, а 1929-го став на­ро­дним ко­мі­са­ром (мі­ні­стром) обра­зо­твор­чих ми­стецтв РСФСР (в 1929 г. А. Лу­на­чар­ский на­зна­чил Ма­ле­ви­ча «на­ро­дным ко­мис­са­ром ИЗО НАРКОМПРОСА»). От­же, у за­па­лі по­шу­ку «втра­че­них» ми­тців ми не по­вин­ні за­бу­ва­ти, що Ма­ле­вич був одним із най­ва­жли­ві­ших пред­став­ни­ків офі­цій­ної ро­сій­ської та со­вєт­ської куль­ту­ри 1917–1935 ро­ків.

«По­лі­куль­тур­не ви­хо­ва­н­ня Ма­ле­ви­ча озна­ча­ло, що поль­ська, ро­сій­ська та укра­їн­ська бу­ли йо­го рі­дни­ми мо­ва­ми. Є свід­че­н­ня, що він по­до­ро­жу­вав Фран­ці­єю з ві­зою, де йо­го на­ціо­наль­ність бу­ла вка­за­на як поль­ська. На­при­кін­ці XIX сто­лі­т­тя та­ке плу­та­н­ня на­ціо­наль­но­стей — яви­ще до­сить по­ши­ре­не. Ма­ле­вич на­ро­див­ся під Ки­є­вом, що був ча­сти­ною Поль­сько-ли­тов­ської Ре­чі По­спо­ли­тої до то­го, як йо­го за­гар­ба­ла Ро­сія, а те­пер це ча­сти­на Укра­ї­ни. З огля­ду на та­ке пе­ре­су­ва­н­ня кор­до­нів не див­но, що ко­жна країна мо­же пре­тен­ду­ва­ти на зв’язок з одні­єю з най­ва­жли­ві­ших по­ста­тей у ми­сте­цтві» (culture.pl).

Тож чи по­вин­ні ми че­рез те за­бу­ти й від­ки­ну­ти Ма­ле­ви­ча, а тим па­че від­да­ти йо­го «у вла­сність Ро­сії або, мо­же, Поль­щі»? Оче­ви­дно, що ні, однак ми ма­є­мо на­вчи­ти­ся ді­ли­ти­ся ве­лич­чю та­лан­тів, які так чи так пов’яза­ні із зем­лею, етно­сом, куль­ту­рою, що кри­ю­ться під ма­гі­чним для нас сло­вом Укра­ї­на.

Нам вар­то пам’ята­ти про це все, ко­ли до­во­ди­ться з крихт бу­ду­ва­ти свою іден­ти­чність, і та­ки су­ча­сну іден­ти­чність, хоч і за­ко­рі­не­ну в на­шій істо­рії, на­ших зви­ча­ях, на­шій тра­ди­ції.

Якщо ми на­ма­га­є­мо­ся відкрити та відшукати для су­ча­сно­сті твор­ців, які мо­жуть ста­но­ви­ти ланку в роз­ви­тку укра­їн­ської куль­ту­ри, це слід ро­би­ти з чуттям міри та до­бро­го сма­ку, а якщо не вда­є­ться, то й із чуттям гумору. Це ще ні­ко­му не за­шко­ди­ло.

Моя донь­ка, яка здо­бу­ла осві­ту в ка­то­ли­цьких шко­лах То­рон­то, ма­ла се­ред сво­їх шкіль­них то­ва­ри­шів не­дав­но при­бу­лих емі­гран­тів, та й са­ма з’яви­ла­ся на світ не в Ка­на­ді. Ді­ти ці­ка­ви­ли­ся, хто де на­ро­див­ся, хто якої на­ціо­наль­но­сті. Оля ка­за­ла, що на­ро­ди­ла­ся в Поль­щі, але є етні­чною укра­їн­кою. Хтось із її то­ва­ри­шів від­по­вів: «Якщо на­ро­ди­ла­ся в Поль­щі, то ти поль­ка». Донь­ка не раз на­ма­га­ла­ся по­я­сни­ти скла­дність сво­го по­хо­дже­н­ня, але, не зна­йшов­ши ро­зу­мі­н­ня, ви­бра­ла, ма­буть, най­кра­щий ар­гу­мент, який мо­жна бу­ло на­ве­сти в ка­то­ли­цькій шко­лі: «Якщо Ісус на­ро­див­ся в стай­ні, то був ві­слю­ком?». Ця опо­від­ка до­сить зро­зумі­ло ілю­струє, як мо­жна ди­ви­ти­ся на на­шу іден­ти­чність. Во­на ні­ко­ли не бу­ває про­стою та оче­ви­дною.

Якщо на­при­кін­ці да­ти ко­ло й по­вер­ну­ти­ся до Го­го­ля та йо­го не­по­втор­ної твор­чо­сті, ду­маю, «Ве­чо­ри на ху­то­рі бі­ля Ди­кань­ки» ― це МИ, а «Ре­ві­зор» ― це все-та­ки ВО­НИ.

ЯКЩО МИ НА­МА­ГА­Є­МО­СЯ ВІДКРИТИ ТА ВІДШУКАТИ ДЛЯ СУ­ЧА­СНО­СТІ ТВОР­ЦІВ, ЯКІ МО­ЖУТЬ СТА­НО­ВИ­ТИ ЛАНКУ В РОЗ­ВИ­ТКУ УКРА­ЇН­СЬКОЇ КУЛЬ­ТУ­РИ, ЦЕ СЛІД РО­БИ­ТИ З ЧУТТЯМ МІРИ ТА ДО­БРО­ГО СМА­КУ, А ЯКЩО НЕ ВДА­Є­ТЬСЯ, ТО Й ІЗ ЧУТТЯМ ГУМОРУ

По­мі­тний сим­вол. ГОГОЛЬFEST — одна зі зна­ко­вих куль­тур­них по­дій в Укра­ї­ні

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.