Смі­ли­вість пря­мої мо­ви

Яки­ми бу­ли то­наль­но­сті й те­ми юві­лей­но­го XV Між­на­ро­дно­го фе­сти­ва­лю до­ку­мен­таль­но­го кі­но про пра­ва лю­ди­ни Docudays UA

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ган­на Тре­губ

Чим за­пам’ятав­ся цьо­го­рі­чний Docudays UA

До­ку­мен­та­лі­сти­ка, на від­мі­ну від ху­до­жньо­го кі­но, має зда­тність на­бли­жа­ти гля­да­ча до пев­но­го від­тин­ку ре­аль­но­сті впритул, пе­ре­да­ва­ти її го­стро­ту й до­но­си­ти не­ре­да­го­ва­ні пря­му мо­ву без­по­се­ре­дніх уча­сни­ків та атмо­сфе­ру то­го, що від­бу­ва­є­ться. Ди­ви­ти­ся та­кі кар­ти­ни ча­сто ду­же бо­ля­че, бо во­ни по­ка­зу­ють го­стрі про­блем­ні зрі­зи су­спіль­но­го й ін­ди­ві­ду­аль­но­го жи­т­тя: вій­ну, пи­та­н­ня еко­ло­гії, го­лод, смерть, раб­ство, бре­хню та не­рів­ність, від них не за­ту­ли­ти­ся, їх не при­кри­ти глян­цем і про­то­коль­ною ге­ро­ї­за­ці­єю чи мов­чан­кою. До­во­лі ча­сто це свід­че­н­ня від­вер­тих зло­чи­нів. Але хо­че­мо то­го чи ні, про всі ті про­бле­ми не мо­жна за­бу­ва­ти, якщо ба­жа­є­мо їх ви­рі­ши­ти.

Docudays UA, фе­сти­валь кі­но про пра­ва лю­ди­ни, що стар­ту­вав у Ки­є­ві 2003 ро­ку, ни­ні пе­ре­ріс у ва­го­му й ви­ди­му по­дію, мо­жли­во, одну з най­по­ту­жні­ших у пу­блі­чно­му по­лі акту­а­лі­за­ції пра­во­за­хи­сної те­ма­ти­ки в на­шій кра­ї­ні.

Ре­гу­ляр­но по­ка­зу­ва­ти ши­ро­кій ау­ди­то­рії до­ку­мен­таль­не кі­но в ме­жах між­на­ро­дно­го фе­сти­ва­лю — це вже ве­ле­тен­ський здо­бу­ток, про­те не кін­це­ва ме­та. Та­ке ми­сте­цтво мо­же не тіль­ки фі­ксу­ва­ти ва­жли­ві зру­ше­н­ня в су­спіль­стві, ви­сві­тлю­ва­ти йо­го про­бле­ми чи про­ва­ди­ти адво­ка­цій­ну ро­бо­ту, а й ста­ва­ти ка­та­лі­за­то­ром су­спіль­них змін. Ко­ман­да Docudays UA по­ста­ви­ла пе­ред со­бою кіль­ка за­пи­тань: як зро­би­ти до­ку­мен­таль­ну стрі­чку, що ма­ти­ме та­кий по­тен­ці­ал, і як про­кла­сти йо­му до­ро­гу? Для по­шу­ку не ли­ше те­о­ре­ти­чних, а й ціл­ком пра­кти­чних рі­шень, яким чи­ном цьо­го мо­жна до­ся­гну­ти, на фе­сти­ва­лі ство­ре­но ін­ду­стрі­аль­ну пла­тфор­му DOKU/PRO — спіль­ний май­дан­чик для ре­жи­се­рів-до­ку­мен­та­лі­стів і про­дю­се­рів.

Цьо­го­річ на Docudays UA впер­ше за йо­го істо­рію від­був­ся на­ціо­наль­ний кон­курс пов­но­ме­тра­жних стрі­чок DOСU/ Укра­ї­на. На­га­да­є­мо, що до то­го на фе­сти­валь по­да­ва­ли­ся ко­ро­тко­ме­траж­ки ві­тчи­зня­них ав­то­рів. Ва­жли­во, що стрі­чки, які вві­йшли до цьо­го­рі­чно­го на­ціо­наль­но­го пов­но­ме­тра­жно­го кон­кур­су, з’яви­ли­ся за під­трим­ки Держ­кі­но Укра­ї­ни. Мо­ва про кар­ти­ни «Май­же 10.000 ви­бор­ців» Уля­ни Осов ської, «Ман­ли­вий, со­лод­кий, без меж, або Пі­сні і тан­ці про смерть» Те­тя­ни Хо­да­ків­ської та Оле­ксан­дра Сте­ко­лен­ка, «Ка­ко­фо­нія Дон­ба­су » Іго­ря Мі­на­є­ва, «Пер­ша со­тня» Яро­сла­ва Пі­лун­сько­го, Юлії Ша­шко­вої та Юрія Гру­зі­но­ва, «Вєаю фром» Дми­тра Лав­ри­нен­ка, «Во­на та вій­на» Ма­рії Кон­да­ко­вої. Три з них про рі­зні ра­кур­си во­єн­но­го про­ти­сто­я­н­ня на Дон­ба­сі, зокре­ма очи­ма жі­нок-ком­ба­тан­тів, пер­ших до­бро­воль­ців і про­ти­ле­жної сто­ро­ни, що пе­ре­тво­ри­ла сим­фо­нію Дон­ба­су на ка­ко­фо­нію. Істо­рію не­мо­жли­во роз­ка­за­ти так, якою во­на бу­ла на­справ­ді, хоч би що там ствер­джу­вав один із її кла­си­ків Ле­о­польд фон Ран­ке, про­те мо­жна за­фі­ксу­ва­ти не ли­ше в текс­ті, а й у ві­део мір­ку­ва­н­ня без­по­се­ре­дніх її уча­сни­ків, по­де­ку­ди не­цен­зу­ро­ва­но. З ча­сом істо­рія пе­ре­тво­ри­ться на сто­рін­ки пі­сно­го текс­ту, за яки­ми ін­ко­ли не бу­де ви­дно мас­шта­бно­сті то­го ли­ха, яким є вій­на, доль лю­дей, що бе­руть у ній участь, про­блем, які во­на ви­во­дить на по­верх­ню, спосо­бів їхньо­го ви­рі­ше­н­ня й транс­фор­му­ва­н­ня су­спіль­ства, що усві­дом­лює їх і до­лає.

До­ку­мен­таль­не кі­но дає змо­гу бу­ти по­чу­ти­ми го­ло­сам, які за ін­ших умов мо­гли за­гу­би­ти­ся та за­глу­ши­ти­ся у швид­ко­му, пі­стря­во­му, мін­ли­во­му сві­ті но­вин сьо­го­де­н­ня. Це твер­дже­н­ня прав­ди­ве й що­до стрі­чки «Яв­них про­я­вів не­має» Алі­ни Гор­ло­вої, ко­тра ло­гі­чно про­дов­жує те­му, по­ру­ше­ну в ре­зо­нан­сно­му філь­мі «Не­ви­ди­мий ба­таль­йон», спів­ав­то­ром яко­го во­на є. За ла­штун­ка­ми ге­ро­ї­чних ві­део про на­ших ге­ро­їв ли­ша­ю­ться їхні бу­дні, той факт, що пе­ред бо­йо­ви­ми трав­ма­ми й ПТСР рів­ні всі уча­сни­ки вій­ни не­за­ле­жно від ста­ті. Як і пе­ред са­мою вій­ною, че­рез яку про­хо­дять мир­ні жи­те­лі, ви­му­ше­ні ли­ши­ти­ся на лі­нії роз­ме­жу­ва­н­ня на Дон­ба­сі. Та­ки­ми є ге­рої кар­ти­ни «Від­да­ле­ний гав­кіт со­бак» Сай­мо­на Ле­ре­нґа Віль­мон­та чи го­лов­на ге­ро­ї­ня ко­ро­тко­ме­траж­ки «Гір­чи­ця в са­дах» Пе­тра Ар­мя­нов­сько­го, що не мо­же про­сто так ки­ну­ти сад, у яко­му ви­ро­сла, а те­пер він у сі­рій зо­ні До­не­цької обла­сті. Жа­хає зви­чка ба­чи­ти в

жін­ках об’єкт осо­бли­вої на­ру­ги, що робить ре­жим Ба­ша­ра Аса­да в Си­рії, ме­то­ди­чно руй­ну­ю­чи кра­ї­ну. Про це йде­ться в стрі­чках «Мов­ча­зна вій­на» Ма­нон Лу­а­зо та «Остан­ні лю­ди в Алеп­по» Фе­ра­са Файя­да (оста­н­ня бу­ла но­мі­но­ва­на цьо­го­річ на «Оскар» за най­кра­щий пов­но­ме­тра­жний до­ку­мен­таль­ний фільм).

Не­рів­ність не зав­жди ди­ти­на вій­ни. Во­на не­по­га­но по­чу­ва­є­ться на мир­них ву­ли­цях рі­зних кра­їн. Як- от Угор­щи­ни, де від­бу­ва­є­ться дія від­вер­тої роз­по­віді про су­ча­сне раб­ство стрі­чки «Жін­ка в по­ло­ні» Бер­на­детт Ту­за-ріт­тер, і Кир­гиз­ста­ну, де до­сі жи­ва тра­ди­ція «ала­ка­чуу », тоб­то ви­кра­де­н­ня жін­ки чо­ло­ві­ком за­для укла­да­н­ня шлю­бу без зго­ди пер­шої, про що йде­ться у філь­мі «Ха­пай і ті­кай» Ро­зер Ко­рейя. Жо­дне, на­віть най­до­ско­на­лі­ше пра­во не за­хи­стить лю­ди­ну то­ді, ко­ло во­но но­мі­наль­не, а пра­кти­ки жор­сто­ко­сті, не­прийня­т­тя, без­прав­но­сті та ви­клю­че­н­ня низ­ки груп є фа­кти­чною, тра­ди­цій­ною, так би мо­ви­ти, дій­сні­стю. У ній є мі­сце рад­ше дис­кри­мі­на­ції, жор­сто­ко­сті та ви­клю­чен­ню за біль­шою кіль­кі­стю ознак, ніж ін­клю­зії та під­трим­ці. Си­сте­ма, у якій дов­гий час не ста­ю­ться які­сні по­сту­по­ві змі­ни, при­ре­че­на або на за­не­пад, або на ви­про­бу­ва­н­ня жорс­тки­ми ре­во­лю­ці­я­ми.

Те, про що су­спіль­ство мовчить, до­во­лі ча­сто бу­ває не менш ва­жли­вим, ніж те, про що во­но го­во­рить що­дня. Смі­ли­вість на­зи­ва­ти ре­чі сво­ї­ми іменами, так, як є, без хитрого плетива слів і казуїстики, за яки­ми криється порожнеча й нещирість, дається з бо­єм. Осо­бли­во сьо­го­дні, ко­ли пос­тправ­да не про­сто аб­стра­ктне яви­ще зі сто­рі­нок слов­ни­ка су­ча­сної мо­ви, а ре­аль­не, яке мо­де­лює люд­ські ди­скур­си та по­ве­дін­ку, кар­ти­ну сві­ту. Те­ма рів­но­сті одна з та­ких. Са­ме во­на об’єд­нує все те, про що дис­ку­ту­ва­ли уча­сни­ки між­на­ро­дно­го кі­но­фе­сти­ва­лю, і ста­ла лей­тмо­ти­вом по­ка­за­них стрі­чок. За­пи­ту­ю­чи про рів­ність, її су­тність і пра­кти­чні фор­ми, зав­жди за­пи­ту­є­мо про се­бе, су­спіль­ство та по­лі­ти­ку, про гра­ні прийня­тно­го, від­по­від­аль­ність та ети­ку. Гу­чна мо­ва про по­ру­ше­н­ня сво­бод і прав лю­ди­ни, що на пер­ший по­гляд ви­да­ю­ться ло­каль­ни­ми, дрі­бни­ми й не на часі, ство­ре­н­ня діа­ло­гу між вла­дою та гро­мад­ські­стю що­до на­зва­них пи­тань — це те, чим що­ро­ку за­йма­є­ться фе­сти­валь у сво­їй дис­ку­сій­ній про­гра­мі RIGHTS NOW!

По­ле­мі­ки, які то­чи­ли­ся під час пра­во­за­хи­сної про­гра­ми цьо­го­рі­чно­го Docudays UA, по­бу­до­ва­ної дов­ко­ла кон­це­пції «Рів­ні рів­но­сті», на­ма­га­ли­ся по­ка­за­ти, що ни­ні для Укра­ї­ни є основ­ною не­рів­ні­стю чи фор­мою дис­кри­мі­на­цій, а та­кож зро­зу­мі­ти, які пра­ва й сво­бо­ди по­ру­шу­ю­ться най­ча­сті­ше та хто на­ле­жить до груп, що за­зна­ють та­ко­го ти­ску най­біль­ше.

Сум­ною тен­ден­ці­єю, про яку йшло­ся під час фе­сти­валь­них дис­ку­сій, є по­гір­ше­н­ня си­ту­а­ції з до­три­ма­н­ням прав ди­ти­ни в на­шій кра­ї­ні. Це пи­та­н­ня до­сі не по­тра­пи­ло до прі­о­ри­те­тів вітчизняної держ­по­лі­ти­ки, про що за­зна­ча­ють екс­пер­ти Укра­їн­ської Гель­сін­ської спіл­ки з прав лю­ди­ни. Як ви­яв­ля­ти шкіль­ний бу­лінг (цьку­ва­н­ня) і при­пи­ня­ти йо­го, яки­ми є по­тре­би ді­тей, чи зда­тна й го­то­ва дер­жа­ва да­ти їм пра­во са­мо­стій­но ви­би­ра­ти фор­мат і темп на­вча­н­ня, чи мо­жли­ве пар­тнер­ство у форматі вчи­те­льу­чень- ба­тьки — про це йшло­ся під час па­нель­них дис­ку­сій «У по­шу­ках ба­лан­су: чи мо­жли­ва рів­ність у шкіль­ній осві­ті?» та «Як бу­ти кру­тим і ні­ко­го не обра­жа­ти». Та­кож у ме­жах те­ми «Пра­ва ді­тей в укра­їн­сько­му ме­діа-про­сто­рі» обго­во­ри­ли змі­ни до укра­їн­сько­го за­ко­но­дав­ства з ме­тою за­хи­сту ма­ле­чі в про­сто­рі ві­тчи­зня­них ЗМІ.

У фо­ку­сі ува­ги фе­сти­ва­лю вже тра­ди­цій­но бу­ли пи­та­н­ня си­стем­них і ма­со­вих по­ру­шень прав лю­ди­ни з по­ча­тком вій­ни на Дон­ба­сі та з ане­ксі­єю Кри­му. Це по­каз стрі­чок, ство­ре­них за те­хно­ло­гі­єю вір­ту­аль­ної ре­аль­но­сті в ме­жах про­е­кту «Ра­ни 360°», при­свя­че­них істо­рі­ям важ­ко по­ра­не­них укра­їн­ських вій­сько­вих. А та­кож зу­стріч із во­лон­те­ра­ми — по­шу­ків­ця­ми гу­ма­ні­тар­ної мі­сії «Чор­ний Тюль­пан», що зна­хо­дять ті­ла за­ги­блих во­ї­нів і по­вер­та­ють їх до­до­му для на­ле­жно­го по­хо­ва­н­ня. Дис­ку­сія про те, із яки­ми про­бле­ма­ми сти­ка­ю­ться та як їх до­ла­ють для се­бе й сво­їх гро­мад жін­ки на лі­нії зі­ткне­н­ня. Крім то­го, ува­гу при­ді­ле­но про­бле­мам ане­ксо­ва­но­го Кри­му, рі­зним аспе­ктам жи­т­тя на оку­по­ва­но­му пів­остро­ві, мо­ві во­ро­жне­чі, яку ро­сій­ська оку­па­цій­на влада там ви­ко­ри­сто­вує про­ти не­зго­дних груп, і то­му, чи мо­жна вин­них у та­кій ді­яль­но­сті при­тя­гну­ти до від­по­від­аль­но­сті.

Не оми­ну­ли й «про­блем на­шо­го дво­ру»: до­ма­шнє на­силь­ство та на­силь­ство над жін­ка­ми, бо­роть­ба з фей­ко­ви­ми но­ви­на­ми й кри­ти­чне ми­сле­н­ня, без­пе­ка у вла­сно­му ра­йо­ні, пра­ва лю­дей з осо­бли­ви­ми по­тре­ба­ми. Жо­дні тра­ди­ції та зви­чки на рів­ні су­спіль­ства не ви­прав­до­ву­ють від­вер­ті зло­чи­ни про­ти лю­ди­ни, хоч би якою во­на бу­ла, бай­ду­жість на­се­ле­н­ня й дер­жа­ви до рі­зних ка­те­го­рій сво­їх гро­ма­дян. Зло най­стра­шні­ше, ко­ли до ньо­го зви­ка­єш і по­чи­на­єш спри­йма­ти йо­го як ча­сти­ну нор­ми. Во­но над­то ба­наль­не й, го­лов­не, по­ряд із ко­жним із нас. Зви­ка­н­ня до зла при­зво­дить до апа­тії та без­ді­яль­но­сті, бай­ду­жо­сті, що ве­дуть до не­сво­бо­ди, зокре­ма й у по­лі­ти­чно­му ро­зу­мін­ні. Зда­є­ться, Укра­ї­на як дер­жа­ва та як су­спіль­ство все це не­по­га­но від­чу­ла, от хі­ба що тіль­ки те­пер по­чи­нає за­ми­слю­ва­ти­ся над ці­ле­спря­мо­ва­ним ви­ро­бле­н­ням та­ко­го со­бі ко­ле­ктив­но­го іму­ні­те­ту від ці­єї по­ше­сті.

ТЕ, ПРО ЩО СУ­СПІЛЬ­СТВО МОВЧИТЬ, ДО­ВО­ЛІ ЧА­СТО БУ­ВАЄ НЕ МЕНШ ВА­ЖЛИ­ВИМ, НІЖ ТЕ, ПРО ЩО ВО­НО ГО­ВО­РИТЬ ЩО­ДНЯ. СМІ­ЛИ­ВІСТЬ НА­ЗИ­ВА­ТИ РЕ­ЧІ СВО­Ї­МИ ІМЕНАМИ, ТАК, ЯК Є, БЕЗ ХИТРОГО ПЛЕТИВА СЛІВ І КАЗУЇСТИКИ, ЗА ЯКИ­МИ КРИЄТЬСЯ ПОРОЖНЕЧА Й НЕЩИРІСТЬ, ДАЄТЬСЯ З БО­ЄМ

Ши­ро­кий фронт. Docudays UA по­єд­нує рі­зні фор­ми ді­яль­но­сті: дис­ку­сії, по­каз до­ку­мен­таль­но­го кі­но, а від­не­дав­на і йо­го ство­ре­н­ня

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.