Зі шко­ли у вій­сько

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ -

Як 15-рі­чний ме­шка­нець Ба­хму­та то­ру­вав со­бі шлях до лав ЗСУ

Укра­їн­ське вій­сько по­мі­тно мо­лод­шає: тра­ди­цій­но хтось у цьо­му вба­чає пе­ре­мо­гу, хтось во­лає про зра­ду. Але факт за­ли­ша­є­ться фа­ктом: де­да­лі біль­ше мо­ло­дих хло­пців оби­рає про­фе­сій­ну слу­жбу в ар­мії. На те є ба­га­то при­чин. На­ра­зі вій­сько мо­же за­про­по­ну­ва­ти кон­ку­рен­тну пла­ту, за­без­пе­че­н­ня, яке хоч ще не іде­аль­не, але по­кра­щу­є­ться що­дня, со­ці­аль­ні га­ран­тії, кар’єр­не зро­ста­н­ня. Про­те го­лов­на при­чи­на все ж та­ки вій­на, що три­ває на Дон­ба­сі та по­тре­бує пов­ної го­тов­но­сті на­ших Зброй­них Сил до будь-яких сце­на­рі­їв роз­ви­тку. А це без мо­ло­дих, па­трі­о­ти­чних та від­да­них спра­ві ка­дрів не­мо­жли­во. Оле­ксандр Ку­дря­шов, Са­ня, як звуть йо­го дру­зі та ко­ле­ги, — ду­же мо­ло­де, на­віть юне, 18- рі­чне всмі­хне­не облич­чя но­вої укра­їн­ської ар­мії, хло­пець із Дон­ба­су, який у шкіль­но­му ві­ці пір­нув у вир во­єн­них по­дій, бо жив у при­фрон­то­во­му мі­сті. А як тіль­ки став пов­но­лі­тнім, у день сво­го на­ро­дже­н­ня, пі­шов до військ­ко­ма­ту, щоб по­тра­пи­ти на слу­жбу.

15-рі­чний Оле­ксандр на­ве­сні 2014-го одра­зу зро­зу­мів, що по­ява в рі­дно­му Ба­хму­ті не­зро­зумі­лих озбро­є­них лю­дей із сим­во­лі­кою су­сі­дньої дер­жа­ви ні­чо­го до­бро­го не ві­щує. Від­чу­т­тя не­спра­ве­дли­во­сті, обра­зи за Ба­тьків­щи­ну, ма­лу та ве­ли­ку (бо як мо­жуть не обра­жа­ти три­ко­ло­ри на рі­дних ву­ли­цях і па­ну­ва­н­ня ха­о­су), пе­ре­пов­ню­ва­ли. Але що він, зви­чай­ний шко­ляр, міг то­ді зро­би­ти про­ти та­кої від­вер­тої агре­сії? Ли­ше зго­дом хло­пець та­ки зна­йде спосо­би сво­єї бо­роть­би з нею, та­кі, що до­ро­слі ди­ву­ва­ти­му­ться й пи­ша­ти­му­ться. Але по­ки що шко­ляр на­ма­гав­ся не ви­хо­ди­ти з до­му без по­тре­би, че­кав звіль­не­н­ня мі­ста й на­віть, при­хо­ву­ю­чи свої пла­ни від ба­тьків, шу­кав мо­жли­во­сті при­єд­на­ти­ся до до­бро­воль­чо­го ба­таль­йо­ну. На ви­па­док, якщо мі­сто все ж та­ки за­ли­ши­ться в оку­па­ції. Хо­ча, зві­сно, че­рез свій вік всю­ди ді­ста­вав від­мо­ви. «Ко­ли на­ші вій­ська уві­йшли в мі­сто, у ме­не як ка­мінь із ду­ші впав. Я де­який час так ра­дів то­му, не знав, як це ви­сло­ви­ти, що ро­би­ти», — зі­зна­є­ться Оле­ксандр, який уже то­ді, сам про те не здо­га­ду­ю­чись, роз­по­чав свій шлях до слу­жі­н­ня у вій­ську.

Звіль­не­н­ня рі­дно­го Ба­хму­та бу­ло ду­же ва­жли­вим для хло­пця, але вій­на три­ва­ла, і це бу­ло від­чу­тно всю­ди. Ін­ту­ї­тив­но Са­шко шу­кав мо­жли­во­сті хоч якось до­по­мог­ти вій­сько­вим, яким на­віть тро­хи за­здрив, бо їм вік уже не за­ва­жав бо­ро­ни­ти свою кра­ї­ну на фрон­ті. То­му аб­со­лю­тно не див­но, що якось, про­хо­дя­чи повз мі­ську лі­кар­ню, яка бу­ла бі­ля ро­бо­ти йо­го ма­ми, і по­ба­чив­ши вій­сько­ві ма­ши­ни, ви­рі­шив пі­ді­йти по­зна­йо­ми­ти­ся з бій­ця­ми. У лі­кар­ню то­ді при­во­зи­ли по­ра­не­них із пе­ре­до­вої, зго­дом там роз­гор­ну­ли вій­сько­вий шпи­таль. Мі­сце, де бу­ло ба­га­то бо­лю, кро­ві, зброї та всьо­го, що є на вій­ні, але по­се­ред зви­чай­но­го мі­сько­го жи­т­тя. Во­лон­те­ри гур­ту­ва­ли­ся са­ме там. Ба­га­то ме­шкан­ців то­ді на­ма­га­лось оми­на­ти йо­го, ні­би хо­ва­ю­чись від во­єн­ної ре­аль­но­сті. А ось учень дев’ято­го кла­су Са­ша хо­ва­ти­ся не хо­тів, сам пі­ді­йшов до вій­сько­вих і став ата­ку­ва­ти за­пи­та­н­ня­ми. Як до­по­мог­ти? Ку­ди йо­го мо­жуть взя­ти? Зви­чай­но, це ди­ву­ва­ло вій­сько­вих, але до­пи­тли­вість при­ве­ла йо­го спо­ча­тку на ку­хню шпи­та­лю Нац­гвар­дії, де він сум­лін­но чи­стив кар­то­плю, а по­тім уже й до ви­ко­на­н­ня сер­йо­зні­ших зав­дань. Зви­чай­но, в уяві під­лі­тка йо­го до­по­мо­га ви­ма­льо­ву­ва­ла щось на кшталт роз­від­ки чи смі­ли­во­го за­хо­пле­н­ня во­ро­жих око­пів. Але, якщо для пе­ре­мо­ги тре­ба пе­ре­чи­сти­ти тон­ни кар­то­плі, Сань­ка був зго­дний. Тож уже у 2015 ро­ці жи­т­тя хло­пця ма­ло до­сить чі­ткий гра­фік: зран­ку шко­ла, пі­сля неї одра­зу шпи­таль, а о дев’ятій до­ма­шні зав­да­н­ня. І так три­ва­лий час, бо що­дня при­во­зи­ли но­вих по­ра­не­них, яким бу­ла по­трі­бна до­по­мо­га не тіль­ки лі­ка­рів, а й та­ких во­лон­те­рів, як Са­ша. Їм тре­ба бу­ло ко­мусь роз­ка­зу­ва­ти все те, що до­ве­ло­ся по­ба­чи­ти: Оле­ксандр по­чув ти­ся­чі фрон­то­вих істо­рій, які бу­ли для ньо­го ва­жли­ві­ши­ми, ніж шту­чне, на­чеб­то па­трі­о­ти­чне ви­хо­ва­н­ня, ко­тре тра­ди­цій­но про­по­ну­ють у шко­лі. Те­пер у ньо­го є ду­же ба­га­то кон­та­ктів по всій Укра­ї­ні — це дру­зі, яких він зна­йшов зав­дя­ки вій­ні. Дру­зі бу­ли ду­же ва­жли­ви­ми для ньо­го то­ді, бо че­рез свою по­зи­цію хло­пець втра­тив усіх сво­їх то­ва­ри­шів, які ви­яви­ли­ся при­хиль­ни­ка­ми «рус­ско­го ми­ра» та мі­фі­чних ре­спу­блік. Скла­дно про це го­во­ри­ти, але окрім про­сто емо­цій­них су­пе­ре­чок де­які з них вда­ва­ли­ся й до ду­же низь­ких вчин­ків. Хло­пець до­сі не мо­же за­бу­ти сло­ва ко­ли­шніх дру­зів, які по­гро­жу­ва­ли: як тіль­ки в мі­сто при­йдуть «за­хи­сни­ки Дон­ба­су », зда­дуть Са­шка пер­шим, аби ті по­ка­ра­ли йо­го за «во­ро­жі» по­гля­ди.

Як са­ме бо­йо­ви­ки ка­ра­ють мі­сце­вих хло­пців за лю­бов до рі­дної кра­ї­ни, Оле­ксандр уже знав: на жаль, тра­гі­чних при­кла­дів то­ді бу­ло ду­же ба­га­то. Але він не при­пи­няв до­по­ма­га­ти ар­мії. По­ба­чив­ши оголошення в ін­тер­не­ті про збір гро­мад­сько­сті мі­ста на ви­хі­дних для ви­їзду на бу­дів­ни­цтво тре­тьої лі­нії обо­ро­ни, шко­ляр не ва­гав­ся: це і йо­го спра­ва! Він був пер­шим, хто при­йшов ту­ди. Так кор­ті­ло якнай­швид­ше по­тра­пи­ти на справ­жню вій­сько­ву ро­бо­ту! Що­су­бо­ти та що­не­ді­лі Оле­ксандр на­рів­ні з до­ро­сли­ми на­пов­ню­вав мі­шки пі­ском, аби збу­ду­ва­ти фор­ти­фі­ка­цій­ні спо­ру­ди на під­сту­пах до мі­ста, щоб у ра­зі по­ту­жно­го на­сту­пу бо­йо­ви­ків на­ші во­ї­ни ма­ли ку­ди від­сту­пи­ти та мо­гли да­ти від­січ на під­хо­ді до Ба­хму­та. На ща­стя, спо­ру­ди так і не ста­ли в при­го­ді, а те­ро­ри­сти не на­бли­зи­ли­ся до мі­ста й на метр, що оста­то­чно зруй­ну­ва­ло спо­ді­ва­н­ня ко­ли­шніх дру­зів Оле­ксан­дра на швид­ку роз­пра­ву. Ба біль­ше, зу­си­л­ля Са­ші не ли­ши­ли­ся не­по­мі­че­ни­ми. «Пі­зно вно­чі те­ле­фо­нує ме­ні ди­ре­ктор­ка. Я вже на­пру­жив­ся. Ка­же, щоб зран­ку в па­ра­дній фор­мі сто­яв бі­ля ви­кон­ко­му. Ди­ву­ю­ся, ні­чо­го ж на­че не на­ко­їв», — зга­дує Оле­ксандр день,

ко­ли, як ви­яви­ло­ся, на се­сії мі­ськви­кон­ко­му йо­му та ще одній шко­ляр­ці, яка бра­ла участь у бу­дів­ни­цтві лі­нії обо­ро­ни, мі­ський го­ло­ва за по­да­н­ням вій­сько­вих вру­чив по­дя­ки та цін­ні по­да­рун­ки. Зі­зна­є­ться, що бу­ло при­єм­но, але одра­зу до­дає, що ро­бив це зов­сім не для цьо­го, у чо­му не мо­же бу­ти сум­ні­вів. За­хист сво­го мі­ста та кра­ї­ни для ньо­го на­віть у та­ко­му ві­ці вже був спра­вою че­сті.

Ко­ли в Ба­хму­ті ста­ли роз­гор­та­ти­ся по­дії, пов’яза­ні з бло­ка­дою тор­гів­лі з оку­по­ва­ни­ми те­ри­то­рі­я­ми, Оле­ксандр, зві­сно, та­кож був в епі­цен­трі. І вже там, спіл­ку­ю­чись із ко­ли­шні­ми уча­сни­ка­ми ас а АТО О та аа акти­ві­ста­са ми, ви­рі­шив оста­то­чно: ста­то­чно: пі­сля шко­ли пі­де до ар­мії, бо вже не мо­же со­бі уяви­ти зви­чай­но­го жи­т­тя, ко­ли и нав­ко­ло вій­на. Зби­ра­ю­чи не­об­хі­дні до­ку­мен­ти ен­ти та ра­ху­ю­чи дні до сво­го пов­но­лі­т­тя, яке ке якраз бу­ло пі­сля ви­пу­скних ек­за­ме­нів, ме­нів, ні сло­ва не ка­зав ба­тькам. Во­ни ді­зна­ли­ся про це то­го дня, ня, ко­ли йо­му тре­ба бу­ло від’ їжджа­ти на по­лі­гон на а на­вча­н­ня. Хло­пець ви­рі­шив ішив яко­мо­га швид­ше е під­пи­са­ти кон­тракт, , аби, як по­яснює, не си­ді­ти рік десь у гли­бо­ко­му бо­ко­му ти­лу. Ка­же, що до су­во­ро­го роз­по­ряд- по­ряд- ку та ар­мій­сько­го жи­т­тя звик уже при­бли­зно за ти­ждень на по­лі­го­ні. Це й не див­но, бо аж за­над­то дов­го че­кав на те. Що та­кож ва­жли­во, ни­ні 18- рі­чний сол­дат не роз­ча­ру­вав­ся, май­же всі йо­го ди­тя­чі очі­ку­ва­н­ня від слу­жби у вій­ську справ­ди­ли­ся. Мо­жли­во, ін­ко­ли хі­ба що обу­рю­ють не­здій­снен­ні обі­цян­ки ке­рів­ни­цтва, але то пи­та­н­ня по­бу­то­ві. Пі­сля про­хо­дже­н­ня на­вча­н­ня на по­лі­го­ні Оле­ксан­дра на­пра­ви­ли в 54- ту окре­му ме­ха­ні­зо­ва­ну бри­га­ду. І те­пер він, як і мрі­яв, має мо­жли­вість за­хи­ща­ти кра­ї­ну зі збро­єю в ру­ках ру а бі­ля б л сво­го с о орд рі­дно­го о о мі­ста. са Ін­ко­ли ви­па­дає на­го­да на­ві­да­ти­ся до­до­му, де че­ка­ють та­то й ма­ма, які вже не обра­жаю обра­жа­ю­ться за те, що він ні­чо­го не ска­зав про сво своє рі­ше­н­ня. Але на цьо­му ета­пі Оле­ксандр зу­пи­ня­ти­ся з не зби­ра­є­ться й уже по­ста­вив со­бі соб но­ву ме­ту — на­вча­н­ня в ака­де­мії на офіц офі­це­ра- ар­ти­ле­ри­ста, щоб про­дов­жи­ти сво свою слу­жбу в Зброй­них Си­лах. Не­має су сум­ні­вів, що хло­пець, який у під­лі­тков під­лі­тко­во­му ві­ці ви­явив та­кі по­слі­дов­ність та т впер­тість у до­ся­гне­н­ня сво­єї ці­лі, ціл са­мо­туж­ки про­йшов від ди­тя­чих ди­тя мрій і від­чу­т­тя не­спра­ве­дли­во­сті не­спра­вед до усві­дом­ле­но­го слу­жі­н­ня сл в ар­мії, по­при всі об­ста­ви­ни, прой­де й цей шлях. шля

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.