Між жа­ді­бні­стю та без­ви­хід­дю Як укра­їн­ські грав­ці пе­ре­хо­дять під пра­по­ри ін­ших кра­їн

Чо­му укра­їн­ські спортс­ме­ни так ча­сто змі­ню­ють гро­ма­дян­ство

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Та­рас Ро­ма­нюк

Укра­ї­на є одним із лі­де­рів спор­тив­ної мі­гра­ції у сві­ті. У нев­ті­шно­му для нас на­прям­ку. Що­ро­ку укра­їн­ське гро­ма­дян­ство змі­нює що­най­мен­ше де­ся­ток пер­спе­ктив­них спортс­ме­нів. Вла­сне, пер­спе­ктив­ність — по­ня­т­тя від­но­сне, адже чи­ма­ло атле­тів по­ки­дає кра­ї­ну в та­ко­му юно­му ві­ці, що да­ти оцін­ку їхньо­му по­тен­ці­а­лу скла­дно. Ін­ша річ, що зна­хо­дя­ться кра­ї­ни чи лю­ди, го­то­ві вкла­да­ти в май­бу­тнє. То­ді як укра­їн­ські спор­тив­ні чи­нов­ни­ки го­то­ві по­про­ща­ти­ся з атле­том, аби тіль­ки не зді­йма­ти зай­во­го га­ла­су, не псу­ва­ти сто­сун­ків чи ба­наль­но за гро­ші. Як на­слі­док — на­го­ро­ди ін­шим дер­жа­вам при­но­сять на­віть ті спортс­ме­ни, на яких удо­ма не ста­ви­ли вза­га­лі.

ВТЕЧА ВІД РЕ­А­ЛІЙ

На­йо­бго­во­рю­ва­ні­ший ви­па­док пе­ре­їзду в наш час — фі­гу­рис­тка Альо­на Сав­чен­ко. За остан­ні пів­то­ра мі­ся­ця во­на ви­гра­ла свою тре­тю олім­пій­ську ме­даль, впер­ше ста­ла олім­пій­ською чем­піон­кою і вшо­сте ви­гра­ла чем­піо­нат сві­ту. Альо­на дру­га пі­сля ро­сі­ян­ки Іри­ни Ро­дні­ної фі­гу­рис­тка, яка отри­му­ва­ла на­го­ро­ди на Іграх із дво­ма рі­зни­ми пар­тне­ра­ми. Свої ме­да­лі уро­джен­ка Обу­хо­ва на Ки­їв­щи­ні при­не­сла Ні­меч­чи­ні.

Ту­ди Сав­чен­ко пе­ре­бра­ла­ся у 2004-му, до то­го пі­знав­ши всі при­на­ди спор­тив­но­го жи­т­тя по-укра­їн­ськи. Впро­довж дев’яти ро­ків їзди­ла по 45 км в один бік з Обу­хо­ва до Ки­є­ва й на­зад на тре­ну­ва­н­ня в сто­ли­чну «Кри­жин­ку ». Бу­ла впер­тою, зав­зя­тою. У 2000-му ра­зом зі Ста­ні­сла­вом Мо­ро­зо­вим ви­гра­ла зо­ло­то юні­ор­сько­го чем­піо­на­ту сві­ту. Ще че­рез два ро­ки па­ра ви­сту­пи­ла на Олім­пі­а­ді в Солт-лейк- Сі­ті. Під укра­їн­ським пра­по­ром. Пі­сля то­го пар­тне­ри ро­зі­йшли­ся. Пар­тне­ра со­бі Сав­чен­ко зна­йшла в Ро­сії, але ко­ли за­про­по­ну­ва­ла укра­їн­ській Фе­де­ра­ції фі­гур­но­го ка­та­н­ня ство­ри­ти для них умо­ви, то їй від­по­ві­ли від­мо­вою, на­звав­ши дів­чи­ну без­пер­спе­ктив­ною.

У Ні­меч­чи­ну Сав­чен­ко по­їха­ла не на за­ро­бі­тки, а ви­клю­чно за­ра­ди мо­жли­во­сті за­йма­ти­ся улю­бле­ною спра­вою. Зна­йшла хорошого тре­не­ра, ти­ту­ло­ва­но­го ні­ме­цько­го фі­гу­ри­ста Інґо Што­є­ра. По­тім ви­яви­ться, що Інґо ще в юні ро­ки за­пі­до­зри­ли в спів­пра­ці зі Шта­зі, а от­же, на дер­жав­не фі­нан­су­ва­н­ня йо­го пі­до­пі­чним роз­ра­хо­ву­ва­ти не вар­то. Щоб орен­ду­ва­ти лід для тре­ну­вань та опла­чу­ва­ти ви­їзди на зма­га­н­ня, Сав­чен­ко ра­зом із но­вим пар­тне­ром Ро­бі­ном Шол­ко­ви до­ве­ло­ся бра­ти участь у льо­до­вих шоу. Про­те в Укра­ї­ні дів­чи­на не ма­ла б на­віть то­го, а то­му за мо­жли­вість пра­цю­ва­ти в люд­ських умо­вах вхо­пи­ла­ся мі­цно.

З Шол­ко­ви Альо­на ви­гра­ла чо­ти­ри чем­піо­на­ти Єв­ро­пи і п’ять чем­піо­на­тів сві­ту. Ли­ше з Олім­пі­а­да­ми не скла­да­ло­ся. Пі­сля брон­зо­вих на­го­род у Ван­ку­ве­рі й Со­чі Сав­чен­ко не мо­гла стри­ма­ти сльо­зи роз­ча­ру­ва­н­ня. Щоб вті­ли­ти мрію, екс-укра­їн­ці до­ве­ло­ся адаптуватися до ка­та­н­ня з но­вим пар­тне­ром екс- фран­цу­зом Бру­но Мас­со.

Вла­сне, Сав­чен­ко одна з ба­га­тьох, хто втік від ха­о­су в укра­їн­сько­му фі­гур­но­му ка­тан­ні. Ки­я­нин Оле­ксій Би­чен­ко по­дав­ся до Ізра­ї­лю в 2010-му. Так, у ньо­го є єв­рей­ські ко­ре­ні, але го­лов­ною при­чи­ною пе­ре­їзду бу­ло сва­ві­л­ля лю­дей, від­по­від­аль­них за склад збір­ної. На­пе­ре­до­дні Олім­пі­а­ди- 2010 Би­чен­ко був єди­ним укра­їн­ським фі­гу­ри­стом, який мав у сво­є­му ар­се­на­лі стри­бок у чо­ти­ри обер­ти. Про­те пе­ред чем­піо­на­том Укра­ї­ни- 2009 йо­му ска­за­ли: «Стри­бни на­віть три чо­тир­них, усе одно ні­ку­ди не по­їдеш».

Пі­сля та­ко­го на­хаб­ства Оле­ксій не за­ймав­ся ка­та­н­ням май­же рік. До­ки не з’явив­ся ва­рі­ант з Ізра­ї­лем. На­був­ши гро­ма­дян­ства но­вої кра­ї­ни, він ді­став мо­жли­вість тре­ну­ва­ти­ся в іде­аль­них умо­вах у Нью­Джер­сі. З ним пра­цює ці­ла гру­па спе­ці­а­лі­стів. Би­чен­ко про­гре­су­вав вель­ми стрім­ко: у 2014-му де­бю­ту­вав на Олім­пі­а­ді в Со­чі, а че­рез чо­ти­ри ро­ки на Іграх у Пхьон­чха­ні був 11-м. У 2016-му екс-укра­ї­нець ви­грав срі­бло чем­піо­на­ту Єв­ро­пи, а на цьо­го­рі­чно­му чем­піо­на­ті сві­ту в Мі­ла­ні зу­пи­нив­ся за крок від п’єде­ста­лу, став­ши че­твер­тим. Як­би Би­чен­ко за­ли­шив­ся в Укра­ї­ні, про ньо­го як фі­гу­ри­ста сьо­го­дні ні­хто вже не зга­ду­вав би. Як не зга­ду­ва­ли б і про Сав­чен­ко. Як не зга­ду­ють про де­ся­тки ін­ших з-по­між тих, хто по­да­вав на­дії, але був не та­ким упер­тим, як Оле­ксій чи Альо­на.

АЗЕРБАЙДЖАНСЬКІ ГРО­ШІ

Си­ту­а­ція в укра­їн­сько­му фі­гур­но­му ка­тан­ні спе­ци­фі­чна, але для ре­а­лій на­шо­го спор­ту не уні­каль­на. Схо­жі при­кла­ди є і в ін­ших ви­дах. Взя­ти бо­дай жі­но­чу бо­роть­бу. У 2006-му пер­спе­ктив­на львів’ян­ка Ма­рія Ста­дник у 17-рі­чно­му ві­ці ста­ла чем­піон­кою Єв­ро­пи. Втім, ме­даль у дів­чи­ни за­бра­ли, оскіль­ки ви­яви­ла­ся по­зи­тив­ною до­пінг-про­ба. Са­ма спортс­мен­ка не сум­ні­ва­є­ться, що із за­бо­ро­не­ни­ми пре­па­ра­та­ми її під­ста­ви­ли. Так чи іна­кше, а до Олім­пі­а­ди в Пе­кі­ні бу­ло ще два ро­ки, і Ста­дник зби­ра­ла­ся ви­бо­ро­ти пра­во ви­сту­па­ти на Іграх у Пе­кі­ні. До­ки її не по­ста­ви­ли пе­ред фа­ктом: у її ва­го­вій ка­те­го­рії за будь-яких об­ста­вин у Ки­таї ви­сту­па­ти­ме олім­пій­ська чем­піон­ка Іри­на Мер­ле­ні.

РЕ­А­ЛІЇ НА­ШО­ГО СПОР­ТУ СПОНУКАЮТЬ ЛЮ­ДЕЙ НЕ ТЕР­ПІ­ТИ Й ШУ­КА­ТИ ВА­РІ­АН­ТИ, ЗА ЯКИХ У ТОЙ КО­РО­ТКИЙ ПРО­МІ­ЖОК, ЩО ВВА­ЖА­Є­ТЬСЯ ЗОЛОТИМ ДЛЯ СПОРТС­МЕ­НА ВІ­КОМ, МО­ЖНА БУ­ЛО Б НАЙ­КРА­ЩЕ РЕАЛІЗУВАТИСЯ. А ЧА­СТО НА­ВІТЬ НЕ НАЙ­КРА­ЩЕ, А ПРО­СТО РЕАЛІЗУВАТИСЯ

Дов­го по­би­ва­ти­ся Ста­дник не до­ве­ло­ся. Не­вдов­зі во­на ді­ста­ла по­мі­тно при­ва­бли­ві­шу з ма­те­рі­аль­но­го по­гля­ду про­по­зи­цію з Азер­бай­джа­ну, який швид­ко ви­рі­шив пи­та­н­ня сто­сов­но ско­ро­че­н­ня тер­мі­ну дис­ква­лі­фі­ка­ції та по­го­див усі пи­та­н­ня з Асо­ці­а­ці­єю спор­тив­ної бо­роть­би Укра­ї­ни на чо­лі з Те­де­є­вим. У Пе­кі­ні Ста­дник здо­бу­ла брон­зу вже для Азер­бай­джа­ну, при­чо­му по­ді­ли­ла її з Мер­ле­ні. На­то­мість у Лон­до­ні-2012 са­ме Ма­рія, здо­був­ши срі­бло, по­зба­ви­ла Іри­ну ме­да­лі в очній су­ти­чці. Так са­мо дру­гою Ста­дник бу­ла й на Іграх-2016 у Ріо-де-жа­ней­ро. Крім то­го, Ста­дник здо­бу­ла для Азер­бай­джа­ну шість зо­ло­тих на­го­род чем­піо­на­тів Єв­ро­пи і зо­ло­то чем­піо­на­ту сві­ту-2009. Пе­ре­їхав­ши, во­на за­без­пе­чи­ла без­бі­дне жи­т­тя со­бі та сво­їм ді­тям. До­ста­тньо ска­за­ти, що ли­ше за срі­бну олім­пій­ську ме­даль в Азер­бай­джа­ні пла­тять $255 тис. (в Укра­ї­ні $80 тис.).

Зре­штою, у Ста­дник для пе­ре­їзду бу­ли на­віть мо­раль­ні під­ста­ви. Чо­го не ска­жеш про ін­шу укра- їн­ку бай­да­рис­тку Ін­ну Оси­пен­ко-ра­дом­ську, яка ви­гра­ла для на­шої кра­ї­ни на трьох Олім­пі­а­дах зо­ло­то, два срі­бла та брон­зу. Як ві­до­мо, олім­пій­ські на­го­ро­ди в Укра­ї­ні опла­чу­ю­ться до­во­лі до­бре. Не­хай це не $500 тис., але су­ми теж до­во­лі при­стой­ні й да­ють спортс­ме­нам змо­гу по­чу­ва­ти­ся ма­те­рі­аль­но не­за­ле­жни­ми. Однак Ін­ні цьо­го ви­яви­ло­ся ма­ло, і в 2014- му во­на у 34- рі­чно­му ві­ці ви­рі­ши­ла ви­сту­па­ти за Азер­бай­джан. То був пе­ре­хід ви­клю­чно за­ра­ди гро­шей, і в прин­ци­пі сво­го Оси­пен­ко-ра­дом­ська до­мо­гла­ся. Здо­був­ши в Ріо брон­зу, во­на отри­ма­ла $130 тис. пре­мі­аль­них, що на $ 5 тис. біль­ше, ніж в Укра­ї­ні за зо­ло­то.

За­га­лом на Олім­пі­а­ді- 2016 під пра­по­ром Азер­бай­джа­ну ви­сту­па­ли 11 укра­їн­ців. На на­сту­пних Іграх мо­же бу­ти ще біль­ше, адже за­раз у збір­ній ці­єї кра­ї­ни з жі­но­чої бо­роть­би пред­став­ни­ці на­шої дер­жа­ви (пе­ре­ва­жно львів’ян­ки) є май­же в ко­жній ва­го­вій ка­те­го­рії.

ГРО­ШІ НЕ ПАХНУТЬ

Азер­бай­джан ви­сми­кує укра­їн­ських атле­тів за до­по­мо­гою ве­ли­ких гро­шей. Вла­сне, не ли­ше укра­їн­ців, а й бі­ло­ру­сів, ро­сі­ян, на­віть іран­ців, ку­бин­ців і тур­ків. Не най­ти­ту­ло­ва­ні­ші спортс­ме­ни з не най­за­мо­жні­ших зі спор­тив­но­го по­гля­ду кра­їн отри­му­ють не­ми­сли­мі для се­бе су­ми, від яких важ­ко від­мо­ви­ти­ся. Одним із та­ких пер­со­на­жів був і за­по­різь­кий гім­наст Олег Сте­пко. Про­по­зи­цію від азер­бай­джан­ців він ді­став пі­сля пе­ре­мо­ги на чем­піо­на­ті Єв­ро­пи- 2014 у впра­вах на бру­сах. В Оле­га то­ді бу­ла трав­ма ру­ки, й Азер­бай­джан по­обі­цяв пов­ні­стю опла­ти­ти лі­ку­ва­н­ня, ре­а­бі­лі­та­цію та від­нов­ле­н­ня. Сте­пка вра­зи­ла та­ка ще­дрість, і зо­ло­то чем­піо­на­ту Єв­ро­пи- 2015 він уже ви­грав для но­вої кра­ї­ни.

Ви­сту­пав би со­бі, ма­буть, за гро­ші й ні­хто йо­го осо­бли­во не за­су­джу­вав би. Але ж ні, ці­єї зи­ми Сте­пко пе­ре­їхав до Ро­сії. Ка­же, що про­грає там ма­те­рі­аль­но, але хо­че про­гре­су­ва­ти зі спор­тив­но­го по­гля­ду. Про те, що йо­го істо­ри­чна Ба­тьків­щи­на вже п’ятий рік у ста­ні вій­ни, «спортс­мен по­за по­лі­ти­кою», ма­буть, не ві­дає.

Вза­га­лі Ро­сія ні­ко­ли не не­хту­ва­ла укра­їн­ською спор­тив­ною си­ро­ви­ною. Са­ме си­ро­ви­ною, бо ча­сто пер­спе­ктив­них укра­їн­ців пів­ні­чно- схі­дні су­сі­ди ви­сми­ку­ва­ли ма­ло не в шкіль­но­му ві­ці. На­йо­бур­ли­ві­ший у цьо­му кон­текс­ті ви­па­док із хло­пця­ми 1988 ро­ку на­ро­дже­н­ня, які за­йма­ли­ся во­лей­бо­лом у хар­ків­ській Юра­ка­де­мії. Гру­па бу­ла вель­ми пер­спе­ктив­ною, і її ще до ви­пу­ску в пов­но­му скла­ді ви­ку­пи­ли в ро­сій­ський Бєл­го­род. До­мов­ле­но­стей до­ся­гли ви­клю­чно на рів­ні ба­тьків та ди­тя­чих тре­не­рів. Се­ред хло­пців був, зокре­ма, й уро­дже­нець Ма­кі­їв­ки, що на До­неч­чи­ні, Дми­тро Му­сер­ський, який май­же вла­сно­руч ви­грав для Ро­сії олім­пій­ський фі­нал із бра­зиль­ця­ми в Лон­до­ні- 2012.

Вла­сне, вра­хо­ву­ю­чи, що три­ва­лий час Фе­де­ра­ція во­лей­бо­лу Укра­ї­ни тор­гу­ва­ла спортс­ме­на­ми вку­пі з гро­ма­дян­ством на­пра­во й на­лі­во, ні­чо­го див­но­го в та­ко­му ста­ні ре­чей не­має. На­ма­га­ю­чись про­да­ти хло­пця чи дів­чи­ну, ди­тя­чі тре­не­ри фа­кти­чно гра­ли на ви­пе­ре­дже­н­ня і ста­ра­ли­ся за­ро­би­ти са­мі. Та­ких ви­пад­ків у 2000-х бу­ло де­ся­тки. Во­ло­ди­мир Ту­ров­ський за­мі­нив екс- го­ло­ву Держ­ком­зе­му Ми­ко­лу Си­до­рен­ка на по­са­ді очіль­ни­ка ФВУ са­ме під га­сла­ми бо­роть­би з не­за­кон­ною емі­гра­ці­єю. Однак не­вдов­зі

сам про­дав у Ка­зах­стан, мо­жли­во, най­та­ла­но­ви­ті­шу на­па­дни­цю то­го ча­су Оль­гу Дро­би­шев­ську. За но­ву кра­ї­ну во­на ста­ла ви­сту­па­ти під фі­ктив­ним прі­зви­щем. Не змі­ни­ла ли­ше зов­ні­шно­сті, що її й ви­кри­ло.

Сво­го ча­су ка­дро­вий вій­сько­вий Олег Гон­ча­ров на­ма­гав­ся вбе­рег­ти сво­їх до­ньок На­та­лію та Ва­ле­рію, не ба­жа­ю­чи, щоб во­ни ма­ли спра­ву з та­ки­ми прой­ди­сві­та­ми. Ді­ти на­ро­ди­ли­ся в Ско­ле на Львів­щи­ні, а ви­ро­сли й отри­ма­ли пер­ші во­лей­боль­ні уро­ки в Іва­но- Фран­ків­ську. На дів­чат швид­ко звер­ну­ли ува­гу всі про­від­ні клу­би Укра­ї­ни. Утім, Олег Гон­ча­ров усіх від­фут­бо­лю­вав і при­ла­шту­вав дів­чат у скром­ній ви­що­лі­го­вій «Ре­гі­ні» з Рів­но­го в та­ла­но­ви­то­го тре­не­ра Ва­ле­рія Пар­хо­мен­ка. Там се­стри про­йшли хо­ро­ший ви­шкіл у до­ро­сло­му во­лей­бо­лі, а по­тім зу­си­л­ля­ми ба­тька по­тра­пи­ли до мо­сков­сько­го «Ди­на­мо». На­бу­т­тя ро­сій­сько­го гро­ма­дян­ства не за­ба­ри­ло­ся, і вже у 2010-му На­та­лія Гон­ча­ро­ва бу­ла лі­де­ром збір­ної, яка ви­гра­ла чем­піо­нат сві­ту. Без­пе­ре­чно, кар’єру до­ньок Олег Гон­ча­ров вла­шту­вав іде­аль­но. Про па­трі­о­тизм ка­дро­во­го вій­сько­во­го в кон­текс­ті ці­єї істо­рії го­во­ри­ти зай­ве.

ПРИРЕЧЕНІ

За­га­лом, якщо аб­стра­гу­ва­ти­ся від мо­раль­но- ети­чно­го бо­ку спра­ви, пе­ре­їзд май­же ко­жно­го спортс­ме­на за кор­дон мо­жна ви­прав­да­ти. Ре­а­лії на­шо­го спор­ту спонукають лю­дей не тер­пі­ти й шу­ка­ти ва­рі­ан­ти, за яких у той ко­ро­ткий про­мі­жок, що вва­жа­є­ться золотим для спортс­ме­на ві­ком, мо­жна бу­ло б най­кра­ще реалізуватися. А ча­сто на­віть не най­кра­ще, а про­сто реалізуватися.

Зви­чай­но, є та­кі спортс­ме­ни, як стріль­ці Ар­тур Ай­ва­зян і Вла­ди­слав Пря­ни­шни­ков, лег­ко­атле­тка Ві­ра Ре­брик, важ­ко­атлет Ар­тем Іва­нов, ко­трі пе­ре­ме­тну­ли­ся на ро­сій­ський бік пі­сля то­го, як кра­ї­на­агре­сор ане­ксу­ва­ла Крим. Але є, ска­жі­мо, пред­став­ни­ки ін­те­ле­кту­аль­них ви­дів, як- от ша­шкіс­тка Да­рія Ткаченко, ша­хі­сти Ка­те­ри­на Ла­гно та Сер­гій Ка­ря­кін. Про­те всі, хто бо­дай тро­хи озна­йом­ле­ний зі ста­ном справ в ін­те­ле­кту­аль­них ви­дах спор­ту в Укра­ї­ні, са­мо­го фа­кту пе­ре­хо­ду не за­су­джу­ва­ти­муть.

Адже, по­при ста­біль­ні успі­хи укра­їн­ських ша­хів, по­при чо­ти­ри ти­ту­ли чем­піон­ки сві­ту Да­рії Ткаченко в ша­шках, на ці ви­ди в на­шій кра­ї­ні вза­га­лі не звер­та­ють ува­ги. Ні спон­со­ри, ні дер­жа­ва. І так три­ває від пер­ших ро­ків не­за­ле­жно­сті, ко­ли, вто­мив­шись від по­стій­них по­бре­хе­ньок, ви­рі­шив пе­ре­їха­ти до Сло­ве­нії один із най­силь­ні­ших грос­мей­сте­рів сві­ту 1980-х ро­ків Оле­ксандр Бі­ляв­ський. У се­ре­ди­ні 2000-х тим са­мим шля­хом пі­шла май­бу­тня чем­піон­ка сві­ту львів’ян­ка Ан­на Му­зи­чук. У 2014-му, пі­сля при­хо­ду но­во­го ке­рів­ни­цтва Фе­де­ра­ції ша­хів, во­на по­вер­ну­ла­ся на Ба­тьків­щи­ну й здо­бу­ла для Укра­ї­ни вже три ти­ту­ли чем­піон­ки сві­ту. Про­те чи не шко­дує про це спортс­мен­ка з огля­ду на істо­рію, яка тра­пи­ла­ся з її се­строю Ма­рі­єю, ко­трій ор­га­ні­за­то­ри ма­тчу за Сві­то­ву ша­хо­ву ко­ро­ну (чи то Мі­ні­стер­ство спор­ту Укра­ї­ни, чи то львів­ська ме­рія) впро­довж двох ро­ків не мо­гли по­вер­ну­ти за­кон­но за­ро­бле­но­го?

Сум­не дер­бі. В Олім­пі­а­ді-2012 укра­їн­ка Іри­на Мер­ле­ні про­гра­ла сво­їй ко­ли­шній спів­ві­тчи­зни­ці Ма­рії Ста­дник, яка ви­сту­пає за Азер­бай­джан

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.