Як я по­ми­лив­ся Фі­ліпп де Ла­ра про при­ро­ду пу­ті­ні­зму

Чо­му ми до­сі не зба­гну­ли справ­жньої при­ро­ди пу­тін­сько­го ре­жи­му

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Фі­ліпп де Ла­ра, Па­риж

Мої гли­бо­ке спів­чу­т­тя Укра­ї­ні та щи­ра під­трим­ка ре­во­лю­ції на Май­да­ні ви­пли­ва­ють з усві­дом­ле­н­ня то­го, на­скіль­ки стій­кою за­ли­ша­є­ться ра­дян­ська си­сте­ма в Схі­дній Єв­ро­пі, не­зва­жа­ю­чи на крах Ра­дян­сько­го Со­ю­зу та ко­му­ні­сти­чної ім­пе­рії. Цю стій­кість сер­йо­зно під­си­лив ви­бір Ро­сії на ко­ристь тя­гло­сті сво­го ми­ну­ло­го, від­су­тно­сті будь-яких су­до­вих про­це­сів над зло­чи­на­ми ко­му­ні­стів, зо­се­ре­дже­н­ня вла­ди в ру­ках одно­го прав­ля­чо­го кла­су, по­при по­зір­ні змі­ни. А та­кож ви­ко­ри­ста­н­ня нею по­лі­ти­чних ін­стру­мен­тів ми­ну­ло­го, а са­ме та­єм­них служб і мас­шта­бної ко­ру­пції. Утім, тя­глість від СРСР до Ро­сії глиб­ша, во­на вко­рі­не­на в усіх про­шар­ках су­спіль­ства. Про­по­ную на­зи­ва­ти цей фе­но­мен со­вє­ти­змом.

Іде­ться не ли­ше про куль­ту­ру вла­ди й по­лі­ти­ки, а про ци­ві­лі­за­цій­ну мо­дель. От Укра­ї­на, як я пе­ре­ко­нав­ся, зва­жи­ла­ся не про­сто на пе­ре­хід до де­мо­кра­тії, а на три­ва­ле й бо­лі­сне по­збав­ле­н­ня від усе­ося­жно­го за­си­л­ля со­вє­ти­зму: у по­лі­ти­чних ін­сти­ту­ці­ях, у зви­чках, у ко­жній ду­ші, якщо так мо­жна ска­за­ти. Це ви­зво­ле­н­ня, що до­сі три­ває, є клю­чо­вим про­це­сом не тіль­ки для Укра­ї­ни, а й для всьо­го сві­ту. Він має уні­вер­саль­не зна­че­н­ня, як ви­хід єв­ре­їв із Єги­пту. Че­рез па­ді­н­ня Бер­лін­сько­го му­ру й швид­ку ін­те­гра­цію ко­ли­шніх «на­ро­дних де­мо­кра­тій» у ЄС сфор­му­ва­ла­ся ілю­зія, ні­би щось схо­же ста­не­ться в Ро­сії та пост­ра­дян­ських кра­ї­нах, мов­ляв, РФ бу­ла про­сто «за­хі­дною дер­жа­вою зі сво­ї­ми ва­да­ми», як пи­са­ла Енн Еп­пл­бом.

КІНЦЕВА СТАДІЯ СО­ВЄ­ТИ­ЗМУ

Усе це я ви­ра­зно від­чув, ко­ли п’ять ро­ків то­му від­крив для се­бе Ро­сію. Від на­пи­са­но­го з то­го ча­су, зокре­ма для Ти­жня, ме­ні ні­чо­го від­ня­ти. Окрім одно­го мо­мен­ту: я

ціл­ко­ви­то усві­дом­лю­вав ро­сій­ську за­гро­зу, але не­до­оці­нив її роз­ма­ху й стій­ко­сті. По-пер­ше, я по­ми­ляв­ся, вва­жа­ю­чи, що ра­дян­ська си­сте­ма бу­ла ре­аль­ною ли­ше за умо­ви ізо­ля­ції від ре­шти сві­ту. А з огля­ду на гло­баль­не пе­ре­мі­ще­н­ня лю­дей, обмін ін­фор­ма­ці­єю та ін­ве­сти­ції під­три­му­ва­ти со­вє­тизм ра­но чи пі­зно ста­не не­мо­жли­во. Ни­ні кор­до­ни від­кри­ті, лю­ди по­до­ро­жу­ють, тож як ро­сій­ський ре­жим мо­же збе­рі­га­ти свій па­ра­лель­ний світ без за­лі­зної за­ві­си? На­при­клад, я га­дав, що на­ра­тив про Ве­ли­ку ві­тчи­зня­ну вій­ну не витримає кон­ку­рен­ції із за­хі­дним на­ра­ти­вом про Дру­гу сві­то­ву, який під­крі­плю­є­ться по­стій­ни­ми спро­ба­ми до­слі­ди­ти її кра­ще та є на­рі­жним ка­ме­нем пам’яті й цін­но­стей в усіх де­мо­кра­ти­чних кра­ї­нах.

По-дру­ге, пу­ті­нізм — кінцева стадія со­вє­ти­зму — ви­да­вав­ся над­то не­по­слі­дов­ним, що­би ді­ста­ти під­трим­ку в дов­го­стро­ко­вій пер­спе­кти­ві. Пу­тін ме­че­ться між не­су­мі­сни­ми ві­зі­я­ми й дже­ре­ла­ми ле­гі­тим­но­сті: він ли­цар «хри­сти­ян­ської Єв­ро­пи» чи цар Єв­ра­зії, язи­чник-фа­шист чи опо­ра пра­во­слав­ної цер­кви, спад­ко­є­мець ЧК і Ста­лі­на чи ге­рой, який ні­би­то ря­тує Ро­сію від біль­шо­ви­цької ка­та­стро­фи, пра­гма­ти­чний ди­кта­тор чи схи­бле­ний во­їн? Тре­ба ска­за­ти, пу­тін­ська ін­фор­ма­цій­на вій­на змо­гла спо­ку­си­ти пред­став­ни­ків За­хо­ду, які від­ки­да­ють «по­лі­ти­ку не­ми­ну­чо­сті» лі­бе­раль­них де­мо­кра­тій (тер­мін Ті­мо­ті Снай­де­ра). До ці­єї ко­гор­ти на­ле­жать по­пу­лі­сти, про­тив­ни­ки ЄС і лі­дер­ства Аме­ри­ки у сві­ті, стур­бо­ва­ні за­не­па­дом мо­ра­лі кон­сер­ва­то­ри й, зві­сно ж, сно­би, яким по­до­ба­є­ться за­гра­ва­ти з ав­то­ри­та­ри­змом і ни­ці­стю, бо во­ни ну­дя­ться в лі­бе­раль­но­му су­спіль­стві й не об­тя­жу­ють се­бе ро­зу­мі­н­ням то­го, що від­бу­ва­є­ться нав­ко­ло. Однак пу­тін­ський про­ект змі­ни сві­то­во­го ла­ду (на від­мі­ну від ки­тай­сько­го) про­ва­лю­є­ться: Укра­ї­на не роз­па­ла­ся, Ро­сія ста­ла

за­ру­чни­цею Іра­ну й Си­рії на Близь­ко­му Схо­ді, Ки­тай ке­пкує над про­по­зи­ці­єю Пу­ті­на про со­юз, Крим став тя­га­рем, а не акти­вом, ро­сій­ська еко­но­мі­ка не ви­три­мує швид­ко­го на­ро­щу­ва­н­ня обо­рон­но­го бю­дже­ту.

По-тре­тє, ши­ро­ка під­трим­ка ро­сі­я­на­ми сво­го мсти­во­го во­ї­на є по­ро­жньою. Справ­жні то­та­лі­тар­ні си­сте­ми по­ро­джу­ва­ли істе­ри­чну мо­бі­лі­за­цію та від­да­ність: лю­ди без­пе­ре­чно го­то­ві бу­ли йти за­ра­ди ідеї на смерть (а не ли­ше вби­ва­ти су­сі­дів). По­пу­ляр­ність Пу­ті­на ски­да­є­ться на сла­ву рад­ше Ка­лі­ґу­ли чи Ма­ра­до­ни, ніж Ста­лі­на. За­гі­пно­ти­зо­ва­ні нев­пин­ною про­па­ган­дою на те­ле­ба­чен­ні, ро­сі­я­ни ку­пу­ю­ться на по­бре­хень­ки, але від­да­ни­ми спра­ві від цьо­го не ста­ють. Та­ке не мо­гло дов­го три­ва­ти. Але ж три­ває.

КЛЮЧ ДО РО­ЗУ­МІ­Н­НЯ

Як і ко­ли я по­ми­лив­ся у сво­їх про­гно­зах? Най­імо­вір­ні­ше, у не­ро­зу­мін­ні 1) не­ре­а­лі­сти­чно­го, але не­стрим­но­го ба­жа­н­ня ро­сі­ян пом­сти­ти­ся за зруй­но­ва­ну ім­пе­рію та 2) гли­бо­ко вко­рі­не­ної ідеї про те, що єди­на си­ла Ро­сії — це слаб­кість За­хо­ду, ко­ли лі­бе­раль­ні де­мо­кра­тії ви­сна­же­ні по­бі­чни­ми на­слід­ка­ми гло­ба­лі­за­ції. (Лі­де­ри без­си­лі на вну­трі­шньо­му рів­ні й не зда­тні по­вер­ну­ти по­лі­ти­чний вплив на ре­гіо­наль­но­му та сві­то­во­му рів­нях.) Та­кою є сум­на ре­аль­ність. Один із жа­лю­гі­дних при­кла­дів (хо­ча да­ле­ко не єди­ний) — зго­да Ні­меч­чи­ни на «Пів­ні­чний по­тік-2».

Нам до­сі бра­кує аде­ква­тних кон­це­пцій для ро­зу­мі­н­ня при­ро­ди со­вє­ти­зму. Цей ви­клик схо­жий на той, який опи­су­вав Але­ксіс де То­квіль на­при­кін­ці сво­єї «Де­мо­кра­тії в Аме­ри­ці» 1840 ро­ку. Він на­ма­гав­ся по­ясни­ти, що де­мо­кра­тія має осо­бли­вий по­тен­ці­ал до роз­ви­тку де­спо­тії в май­бу­тньо­му. «На мою дум­ку, при­гно­блю­ва­чів, які ство­рю­ють за­гро­зу для де­мо­кра­ти­чних дер­жав, не по­рів­ня­ти ні з чим, що до­сі існу­ва­ло у сві­ті: на­ші су­ча­сни­ки не зна­йдуть ана­ло­гів цьо­го яви­ща в істо­рії. Я сил­ку­ю­ся пі­ді­бра­ти слу­шний ви­слів, та мар­но; ста­рі тер­мі­ни «де­спо­тизм» і «ти­ра­нія» не го­дя­ться: це но­ве яви­ще. Оскіль­ки в ме­не не­має влу­чно­го тер­мі­на, я му­шу спро­бу­ва­ти озна­чи­ти йо­го», — мір­ку­вав він. То­квіль на­ма­гав­ся пи­са­ти про від­да­ле­ну пер­спе­кти­ву, із якою до то­го ні­хто не сти­кав­ся. Ни­ні ми ро­згу­бле­ні не мен­ше, хо­ча за­гро­за вже в нас під но­сом.

Я про­бую роз­га­да­ти цю за­гад­ку, і ме­ні до­бре при­слу­жи­ли­ся ро­бо­ти, де по­ру­шу­ю­ться ті са­мі пи­та­н­ня, зокре­ма Та­ні Ра­хма­но­вої, Сер­гія Пло­хія та Фран­су­а­зи Том (но­ву книж­ку ці­єї фран­цузь­кої ав­тор­ки «Comprendre le poutinisme», 2018 рік («Зро­зу­мі­ти пу­ті­нізм») вар­то пе­ре­кла­сти). Але най­біль­ше я вдя­чний двом ав­то­рам: Де­ві­ду Сат­те­ру й Пі­те­ру По­ме­ран­це­ву. На пер­ший по­гляд, їхні мір­ку­ва­н­ня не пов’яза­ні між со­бою, ча­сом не­су­мі­сні. Але ро­зу­мі­н­ня пу­ті­ні­зму на­стає са­ме то­ді, ко­ли усві­дом­лю­єш, що Сат­тер і По­ме­ран­цев роз­по­від­а­ють про дві сто­ро­ни одні­єї мо­не­ти. У книж­ці «Мен­ше зна­єш, кра­ще спиш» 2016-го Сат­тер пов’язує при­хід Пу­ті­на до вла­ди з низ­кою вбив­чих епі­зо­дів. Пер­ший — у жов­тні 1993 ро­ку, ко­ли Бо­ріс Єль­цин, ге­рой, який за два ро­ки до то­го зруй­ну­вав у кра­ї­ні ко­му­нізм, ор­га­ні­зу­вав пе­ре­во­рот у Дер­жав­ній ду­мі, що ви­лив­ся у дво­ден­не кро­во­про­ли­т­тя. Пі­зні­ше він по­хо­вав роз­слі­ду­ва­н­ня вла­сної від­по­від­аль­но­сті за ці вбив­ства, ам­ні­сту­вав­ши лі­де­рів пар­ла­мен­ту, щоб про ро­сій­ський Тя­ньань­мень швид­ко за­бу­ли й зам’яли йо­го під шир­мою «кон­сти­ту­цій­ної кри­зи». Сат­тер на­га­дує, що са­ме 1993-го на­бу­ла роз­ма­ху кри­мі­на­лі­за­ція еко­но­мі­ки, яка ся­га­ла ко­рі­н­ням ча­сів пе­ре­бу­до­ви: то­го ро­ку вби­ли 35 бан­кі­рів. Дру­гий епі­зод — 1999-го, ко­ли Пу­тін став ви­ко­ну­ва­чем обов’яз­ків пре­зи­ден­та РФ, у рі­зних мі­стах ста­ло­ся чо­ти­ри ви­бу­хи. Вла­да ви­ко­ри­ста­ла їх як при­від для по­ча­тку

дру­гої вій­ни в Че­чні. Пі­зні­ше бу­ло до­ве­де­но, що при­найм­ні одну зі спроб пі­ді­рва­ти бу­ди­нок у Ря­за­ні, ор­га­ні­зу­ва­ла ФСБ. Тре­тій епі­зод став­ся в жов­тні 2002 ро­ку, ко­ли за­хо­пле­н­ня за­ру­чни­ків у те­а­трі на Ду­бров­ці в Мо­скві за­кін­чи­ло­ся за­ги­бе­л­лю всіх те­ро­ри­стів і 130 за­ру­чни­ків (усьо­го там бу­ло 800 гля­да­чів). За­три­ма­ні отру­ї­ли­ся не­ві­до­мим га­зом, який ФСБ за­сто­су­ва­ла під час штур­му. До­сі не­ві­до­мо, хто спла­ну­вав й ор­га­ні­зу­вав те­ракт. У сво­їй книж­ці Сат­тер пи­ше, ні­би­то ба­га­то свід­чень вка­зу­ють на те, що ФСБ ма­ла ті­сні зв’яз­ки з те­ро­ри­ста­ми. Він до­хо­дить ви­снов­ку: «З усіх не­без­пек, що на­ви­са­ють над Ро­сі­єю, не­має за­гроз­ли­ві­шої, ніж не­зда­тність до­би­ти­ся роз­кри­т­тя та­єм­ни­ці, яким чи­ном Пу­тін при­йшов до вла­ди». Пі­сля кри­мі­на­лі­те­ту єль­цин­сько­го пе­рі­о­ду лю­ди пра­гну­ли по­ряд­ку, а той, за бра­ком мо­раль­но­го на­пов­не­н­ня, ви­ро­див­ся в бан­ди­тизм в обра­зі дер­жа­ви.

У книж­ці «Ні­чо­го прав­ди­во­го й усе мо­жли­ве» 2014-го Пі­тер По­ме­ран­цев роз­гля­дає Ро­сію під ін­шим ку­том. Він на­зи­ває ро­сі­ян «су­спіль­ством, що при­ки­да­є­ться». Ро­сія та Кремль — це «мас­шта­бне реаліті-шоу». Авторитарне прав­лі­н­ня та вибірковий те­рор переплітаються з прин­ци­пом, за яко­го все є не тим, чим зда­є­ться, а чи­мось ін­шим, витвореним політтехнологами на кшталт Вла­ді­сла­ва Сур­ко­ва — осо-

би­сто­го ра­дни­ка Пу­ті­на, автора ти­ра­нії Ка­ди­ро­ва й втор­гне­н­ня в Крим, а ще текс­тів до пі­сень у сти­лі бан­дит­сько­го ро­ку й ро­ма­нів, «по­літ­те­хно­ло­га всія Ру­сі». «За­мість бо­ро­ти­ся з опо­зи­ці­єю ста­ри­ми ме­то­да­ми, — пи­ше По­ме­ран­цев, — він сте­жить за ко­жним ру­хом та іде­о­ло­гі­єю, по­тім під­ри­ває їх зсе­ре­ди­ни так, що зре­штою во­ни ста­ють аб­сур­дни­ми. […] Під йо­го ке­рів­ни­цтвом Мо­сква мо­же бу­ти зран­ку олі­гар­хі­єю, удень де­мо­кра­ті­єю, уве­че­рі мо­нар­хі­єю, а вно­чі то­та­лі­тар­ною дер­жа­вою». Го­лов­ний обман цьо­го не­прав­ди­во­го сві­ту по­ля­гає в ста­ту­сі при­ва­тної вла­сно­сті, якої на­справ­ді не­має, бо будь-який бі­знес мо­жуть рей­дер­ну­ти ма­фія, олі­гар­хи чи ко­рум­по­ва­ні по­да­тків­ці, а ле­галь­ні вла­сни­ки не за­хи­ще­ні за­ко­ном. Біль­шо­ви­ки мрі­я­ли про «від­ми­ра­н­ня за­ко­ну», але ду­же швид­ко пе­ре­йшли на ін­ший, «со­ці­а­лі­сти­чний». А от су­ча­сна Ро­сія у сво­є­му по­стмо­дер­ніст­сько­му ви­ра­жен­ні справ­ді до­мо­гла­ся «від­ми­ра­н­ня за­ко­ну».

МАКІАВЕЛЛІВСЬКИЙ ВИТВІР ПУ­ТІ­НА

У най­до­рож­чо­му в Ро­сії до­ку­мен­таль­но­му філь­мі «Пле­сень» іде­ться про смер­тель­но не­без­пе­чні спо­ри гри­бів, які не­мо­жли­во ви­яви­ти та які отру­ю­ють люд­ство з ча­сів Мой­сея. Пі­сля стрі­чки лю­ди ки­ну­ли­ся ку­пу­ва­ти «при­ла­ди для очи­ще­н­ня від плі­сня­ви». Їх про­да­ва­ла ком­па­нія, яка фі­нан­су­ва­ла фільм. Гро­мад­ське жи­т­тя в Ро­сії про­ся­кну­те бре­хнею, але на від­мі­ну від ра­дян­ської бре­хні су­ча­сна за­сно­ва­на не на по­лі­ти­чній про­па­ган­ді, а на лег­ко­вір­но­сті на­ро­ду й ні­се­ні­тни­цях, чи то пак на bullshit (цей тер­мін, що йо­го по­пу­ля­ри­зу­вав аме­ри­кан­ський фі­ло­соф Гар­рі Френ­кфурт, тут до­ре­чні­ший, ніж «нон­сенс» чи «дур­ня»). Лю­ди став­ля­ться в умо­ви, у яких во­ни ма­ють ві­ри­ти бу­дьчо­му, не­має зна­че­н­ня, чо­му са­ме. У ви­рі­шаль­ний мо­мент ре­во­лю­ції на Май­да­ні, ко­ли Ві­ктор Яну­ко­вич утік, ро­сій­ська «жур­на­ліс­тка» в Ки­є­ві ска­за­ла фран­цузь­ко­му ко­ле­зі, що в Укра­ї­ні ви­са­ди­ли­ся вій­сько­ві США: «Я з ві­кна ба­чу аме­ри­кан­ські ма­ши­ни й де­сан­тни­ків на ву­ли­цях Ки­є­ва!». Це не бу­ла фей­ко­ва но­ви­на: та­ке лег­ко пе­ре­ві­ри­ти. Це був bullshit. Жур­на­ліс­тку швид­ко ви­ве­ли на чи­сту во­ду, але во­на не на­ма­га­ла­ся по­ясни­ти свої сло­ва чи ви­ба­чи­ти­ся, а ли­ше ска­за­ла, що в ко­жно­го своя прав­да. Ро­сій­ська бре­хня про MH17 теж ілю­стра­тив­ний при­клад. Щоб при­хо­ва­ти свою від­по­від­аль­ність, ро­сі­я­ни ви­га­да­ли не одну, а дев’ять на­ду­ма­них вер­сій. Во­ни не на­ма­га­ли­ся нав’яза­ти пев­ний ва­рі­ант. Ме­та по­ля­га­ла в то­му, щоб де­зо­рі­єн­ту­ва­ти гро­мад­ську дум­ку й по­то­ком фей­ків стер­ти ме­жі між прав­дою та бре­хнею. По­єд­на­н­ня про­па­ган­дист­ської вій­ни й bullshit — ви­зна­чаль­на ри­са пу­ті­ні­зму. За рік пі­сля те­ра­кту на Ду­бров­ці Пу­тін за­явив в одно­му ін­терв’ю, що ФСБ за­сто­су­ва­ла без­пе­чний газ і за­ру­чни­ки за­ги­ну­ли не від ньо­го. На той час фа­кти бу­ли за­галь­но­ві­до­мі в Ро­сії. Сло­ва Пу­ті­на бу­ли не бре­хнею, а bullshit. Так са­мо він зву­чить, ко­ли за­пе­ре­чу­ю­ться по­лі­ти­чні вбив­ства: По­лі­тков­ської, Лі­тві­нєн­ка, Ма­ґніт­ско­го, Нєм­цо­ва. Про­сто­рі­ку­вань до­ста­тньо — про без­за­пе­ре­чні ар­гу­мен­ти дба­ти не обов’яз­ко­во.

Мо­же скла­сти­ся вра­же­н­ня, що управ­лі­н­ня дер­жа­вою в спо­сіб ви­бір­ко­во­го те­ро­ру, ди­кої еко­но­мі­ки й bullshit — це макіавеллівський витвір Пу­ті­на та йо­го по­плі­чни­ків. Зов­сім ні, Сат­тер і По­ме­ран­цев на­по­ля­га­ють, що ця си­сте­ма ся­гає ко­рі­н­ням СРСР до­би Брє­жнє­ва й Ґор­ба­чо­ва. Ра­дян­ський Со­юз уже був ав­то­ри­тар­ною кле­пто­кра­ті­єю, а то­ді­шня ко­му­ні­сти­чна іде­о­ло­гія сьо­го­дні му­ту­ва­ла у фарс і ци­нізм. Лю­дям до­во­ди­ло­ся весь час при­ки­да­ти­ся й бре­ха­ти. Щоб ви­жи­ти за ра­дян­ських ча­сів, елі­та й на­род на­вчи­ли­ся при­ки­да­ти­ся: «Ми го­во­ри­ли во­дно­час кіль­ко­ма мо­ва­ми. Так, ні­би в ко­жній лю­ди­ні бу­ло по кіль­ка осо­би­сто­стей». Ро­сі­я­ни про­сто збе­ре­гли цю зви­чку чи рад­ше від­то­чи­ли її у сво­їй «без­ум­ній ви­ста­ві» (По­ме­ран­цев ча­сто вжи­ває сло­во «без­ум­ство», а Сат­тер на­звав одну зі сво­їх кни­жок «До­ба без­ум­ства»). Тож рі­ше­н­ня зам’яти зло­чи­ни й про­ва­ли ра­дян­ської вла­ди, а та­кож по­зи­ціо­ну­ва­ти Ро­сію спад­ко­є­ми­цею ра­дян­ської ім­пе­рії — це на­справ­ді від­су­тність ви­бо­ру. «Із ро­сі­я­на­ми не­мо­жли­во обго­во­рю­ва­ти щось, во­ни по­стій­но бре­шуть», — ска­за­ла якось у від­чаї Анґе­ла Мер­кель під час пе­ре­го­во­рів на­пе­ре­до­дні під­пи­са­н­ня мін­ських угод. Однак бре­ху­ни опи­ни­ли­ся в пас­тці ко­ле­ктив­но­го без­ум­ства. Так са­мо прав­ля­чий клас Ро­сії пе­ре­бу­ває в пас­тці сво­єї ж си­сте­ми: від­ми­ра­н­ня за­ко­ну пе­ре­тво­ри­ло ор­га­ні­зо­ва­ну зло­чин­ність і ко­ру­пцію на цен­траль­но­го ре­гу­ля­то­ра ді­ло­во­го й що­ден­но­го жи­т­тя, ін­фра­стру­кту­ри, на­че па­ро­ді­ю­ю­чи по­сту­ла­ти Мар­кса. «То­му пре­зи­дент і йо­го на­бли­же­ні не уяв­ля­ють, що ко­лись по­ли­шать Кремль. Тіль­ки-но пі­дуть, втра­тять усе», — пи­ше По­ме­ран­цев.

Ці мір­ку­ва­н­ня мо­жуть ви­да­ти­ся над­то уза­галь­не­ни­ми, над­то пов’яза­ни­ми з вій­ною, стра­те­гі­єю та еко­но­мі­чни­ми ри­зи­ка­ми. Але йде­ться про ціл­ком пра­кти­чні ре­чі. По-пер­ше, ва­жли­во пе­ре­ко­на­ти за­хі­дних лі­де­рів у то­му, що не­без­пе­ки сер­йо­зні, щоб із ди­пло­ма­ти­чно­го ми­сле­н­ня зни­кла ман­тра про «Пу­ті­на — пра­гма­ти­чно­го лі­де­ра» (та­ка по­пу­ляр­на се­ред фран­цузь­ких ди­пло­ма­тів). По-дру­ге, ми по­вин­ні усві­до­ми­ти, що не ду­же-то від­рі­зня­є­мо­ся від ро­сі­ян. Ко­ли я ка­жу «ми», маю на ува­зі як укра­їн­ців, так і ре­шту єв­ро­пей­ців. Ро­сія пе­ре­жи­ває остан­ню ста­дію без­за­ко­н­ня й за­ну­ре­но­сті в без­ум­ство, а ми по­тер­па­є­мо від лег­ших форм тих са­мих па­то­ло­гій. Си­стем­на ко­ру­пція в Укра­ї­ні біль­ше схо­жа на ко­ру­пцію в нор­маль­них дер­жа­вах на кшталт Гре­ції чи Іта­лії, ніж у Ро­сії, але теж ся­гає ко­рі­н­ням ра­дян­ських ча­сів, тож Укра­ї­на не за­стра­хо­ва­на від ско­чу­ва­н­ня ту­ди. В усіх де­мо­кра­ти­чних кра­ї­нах про­цві­та­ють рі­зно­ма­ні­тні те­о­рії змо­ви. Лег­ко­вір­ність іде пліч-о-пліч із не­до­ві­рою до елі­ти й по­лі­ти­ків, а ще лі­ка­рів, ви­кла­да­чів то­що. По­пу­ліст­ські пар­тії мо­жуть пе­ре­мог­ти на ви­бо­рах в Укра­ї­ні та ЄС на­сту­пно­го ро­ку. Тож до bullshit слід по­ста­ви­ти­ся сер­йо­зно.

РО­СІЯ ТА КРЕМЛЬ — ЦЕ «МАС­ШТА­БНЕ РЕАЛІТІ-ШОУ». АВТОРИТАРНЕ ПРАВ­ЛІ­Н­НЯ ТА ВИБІРКОВИЙ ТЕ­РОР ПЕРЕПЛІТАЮТЬСЯ З ПРИН­ЦИ­ПОМ, ЗА ЯКО­ГО ВСЕ Є НЕ ТИМ, ЧИМ ЗДА­Є­ТЬСЯ, А ЧИ­МОСЬ ІН­ШИМ, ВИТВОРЕНИМ ПОЛІТТЕХНОЛОГАМИ

Ре­ванш, який вдав­ся. Су­ча­сний Пу­тін міг би зди­ву­ва­ти ко­ли­шньо­го са­мо­го се­бе ав­то­ри­тар­ни­ми змі­на­ми в кра­ї­ні

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.