Та, ко­го бо­я­ться Чо­му снай­пер­ка не хо­ває облич­чя

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ -

Во­на снай­пер. Не­зва­жа­ю­чи на це, зов­сім не при­хо­вує сво­го облич­чя. «Ме­ні втра­ча­ти вже ні­чо­го», — смі­є­ться дів­чи­на. Але ще на по­ча­тку вій­ни все бу­ло іна­кше. Спер­шу во­на ще бо­я­ла­ся… То­ді, влі­тку 2014-го, ко­ли снай­пер на псев­до Біл­ка бу­ла ще не Біл­кою, а про­сто во­лон­те­ром Юлі­єю Ма­тві­єн­ко, у сво­є­му рі­дно­му За­по­ріж­жі ра­зом з ін­ши­ми не­бай­ду­жи­ми за­йма­ла­ся пле­ті­н­ням ма­ску­валь­них сі­ток та «кі­кі­мор» для вій­сько­вих. «На­ше мі­сто при­фрон­то­ве. І хо­ча сє­па­ри то­ді при­ти­хли пі­сля «яє­чної не­ді­лі» (13 кві­тня 2014 ро­ку ти­ся­чі за­по­рож­ців не до­зво­ли­ли при­хиль­ни­кам «рус­ско­го ми­ра» штур­му­ва­ти ме­рію та за­хо­пи­ти вла­ду. Про­ро­сій­ських акти­ві­стів ме­шкан­ці мі­ста за­ки­да­ли яй­ця­ми й бо­ро­шном. — Ред.), зда­ва­ло­ся, що ни­шком во­ни мо­жуть на­шко­ди­ти… Ко­ли ми вже ви­тра­ти­ли всі свої ко­шти та зму­ше­ні бу­ли зу­пи­ни­ти ро­бо­ту че­рез брак ма­те­рі­а­лів, до нас при­йшли дру­зі-жур­на­лі­сти. Во­ни бу­ли впев­не­ні: по­трі­бно по­ка­за­ти по те­ле­ба­чен­ню те, що ро­би­мо, і то­ді лю­ди нам до­по­мо­жуть. Але я сум­ні­ва­ла­ся, був острах… Ме­не дов­го пе­ре­ко­ну­ва­ли», — зі­зна­є­ться Юлія. І пе­ре­ко­на­ли. Сю­жет бу­ло відзня­то, і не один. А Юлія зро­зумі­ла, як це ва­жли­во — не бо­я­ти­ся й го­во­ри­ти.

«...Спо­ча­тку ме­ні зда­ва­ло­ся, що нам вда­сться змі­ни­ти дум­ку ро­сі­ян, що вій­ни бу­ти про­сто не мо­же. Я на­ма­га­ла­ся до­сту­ка­ти­ся до них у со­цме­ре­жах, — зга­дує са­мий по­ча­ток вій­ни. — Але пі­сля то­го, як до нас у За­по­ріж­жя при­ве­зли пер­шо­го за­ги­бло­го бій­ця Ма­твія (61-рі­чний до­бро­во­лець ба­таль­йо­ну «Дон­бас» Ми­ко­ла Ко­злов на псев­до Ма­твій за­ги­нув 23 трав­ня 2014 ро­ку. — Ред.), зро­зумі­ла, що про­сто не змо­жу за­ли­ша­ти­ся осто­ронь. Ми хо­ва­ли йо­го всім мі­стом, і мі­сто здри­гну­ло­ся від то­го, що вій­на вже близь­ко, вже в За­по­ріж­жі… Ми з дів­ча­та­ми об’єд­на­ли­ся й зби­ра­ли до­по­мо­гу бій­цям на фронт, то­ді справ­ді по­трі­бна бу­ла будь-яка під­трим­ка: хар­чі, ме­ди­ка­мен­ти, одяг… Хло­пці з на­шої са­мо­обо­ро­ни від­во­зи­ли все це на пе­ре­до­ву».

«У сер­пні 2014-го бу­ло ба­га­то за­ги­блих. Хло­пці їзди­ли за­би­ра­ти ті­ла. Ве­зли «дво­хсо­тих» зде­біль­шо­го в за­по­різь­кий морг. Ми з дів­ча­та­ми хо­ди­ли по лі­кар­нях, шу­ка­ли по­ра­не­них. Спіл­ку­ва­ли­ся з рі­дни­ми, які на­ма­га­ли­ся зна­йти сво­їх, ста­ра­ли­ся ді­ста­ти для них хоч якусь ін­фор­ма­цію в ін­ших бій­ців, — роз­по­від­ає Юлія. — Пам’ятаю, як єди­ною при­кме­тою, за якою ми шу­ка­ли хло­пчи­ка, бу­ла «го­ло­ва окре­мо та за­гор­ну­та в бла­ки­тний ру­шник»… Ча­сто ми при­во­ди­ли рі­дних бій­ців до сол­да­тів, які ба­чи­ли, як за­ги­нув чийсь син або чо­ло­вік, а рі­дні не ві­ри­ли. Не тіль­ки то­му, що прийня­ти це не мо­гли, а й то­му, що ро­сі­я­ни не­рід­ко те­ле­фо­ну­ва­ли з но­ме­рів за­ги­блих їхнім сім’ям і зну­ща­ли­ся, да­ю­чи їм на­дію на те, що лю­ди­на жи­ва. Гро­шей не про­си­ли. Про­сто ка­за­ли: «Він жи­вий». І ки­да­ли слу­хав­ку. Цьо­го я ні­ко­ли не зро­зу­мію та не про­ба­чу…»

Во­се­ни 2014 ро­ку із за­по­різь­кої са­мо­обо­ро­ни був сфор­мо­ва­ний 37-й окре­мий мо­то­пі­хо­тний ба­таль­йон «За­по­ріж­жя». Хло­пці по­їха­ли на вій­ну, і те­пер дів­ча­та вже не тіль­ки зби­ра­ли до­по­мо­гу для сво­го ба­таль­йо­ну та ін­ших під­роз­ді­лів, а й са­мі до­прав­ля­ли її на фронт. «Ми вже зби­ра­ли ні­чни­ки, те­пло­ві­зо­ри, опти­ку, зап­ча­сти­ни… І я не пам’ятаю, щоб у той час хоч раз ви­спа­ла­ся. Зав­жди або бу­ла на те­ле­фо­ні та ку­дись бі­гла, або їха­ла до хло­пців, — ка­же Юлія Ма­тві­єн­ко. — По­чав­ся 2015 рік… Де­баль­це­ве… І зно­ву за­ги­блі, зно­ву мор­ги, зно­ву дзвін­ки рі­дних бій­ців. І ти на­ма­га­є­шся впі­зна­ти в то­му, ко­го но­га­ми на ві­део до­би­ва­ють сє­па­ри, гар­но­го хло­пчи­ка з фо­то­гра­фії. То­ді й при­йшло ро­зу­мі­н­ня, що я не мо­жу ні­чо­го зро­би­ти, щоб зу­пи­ни­ти це, не мо­жу ні­чо­го зро­би­ти, щоб хло­пці ви­жи­ли, не впли­ну на це, хоч би що ми їм як во­лон­те­ри при­во­зи­ли».

37-й ба­таль­йон то­ді був у Ши­ро­ки­но­му. «З бо­ку во­ро­га пра­цю­ва­ли жін­ки-снай­пе­ри. Їх бо­я­ли­ся… — ка­же Юля. — І я пі­сля по­дій у Де­баль­це­во­му, пі­сля мор­гу в Ба­хму­ті ви­рі­ши­ла, що по­вин­на ста­ти ті­єю, ко­го бо­я­ться. Маю вря­ту­ва­ти хоч ко­гось, зу­пи­ни­ти це, хо­ча б у ма­лень­ко­му мас­шта­бі».

Так Юлія Ма­тві­єн­ко ви­рі­ши­ла пі­ти в ар­мію. У ком­ба­та за­по­різь­ко­го 37-го ОМПБ во­на взя­ла не тіль­ки «від­но­ше­н­ня» в ба­таль­йон, а й че­сне сло­во: ко­ман­дир дасть їй мо­жли­вість бу­ти на вій­ні са­ме снай­пе­ром.

«І він по­ві­рив у ме­не. Не слу­хав ні­ко­го з тих, хто ка­зав йо­му, що «ба­бам в ар­мії не мі­сце». Ін­стру­кто­ри, які вчи­ли нас про­сто на фрон­ті, спу­ска­ли з дів­чат три шку­ри… А хло­пців ча­сом жа­лі­ли. І ми ін­стру­кто­рів ін­ко­ли не­на­ви­ді­ли, але по­тім зро­зумі­ли, чо­му во­ни так по­во­ди­ли­ся. Бо, якщо то­бі справ­ді шко­да лю­ди­ну на вій­ні, на­вчи її ви­жи­ва­ти. На­вчи пра­цю­ва­ти ефе­ктив­но… Бу­ло не­ймо­вір­но важ­ко. Але ми ста­ра­ли­ся».

Ком­бат, зга­дує Юлія, і сам зав­жди від­прав­ляв жі­нок упе­ред на на­вча­н­нях: і на сму­гу пе­ре­шкод, і на стріль­би, і ко­па­ти. «Він ро­бив це для то­го, щоб ні­ко­му з чо­ло­ві­ків і на дум­ку не спа­ло ни­ти — дів­ча­та ж не ни­ють! І ми не ни­ли. Не мо­жна бу­ло…»

У Зброй­них Си­лах Укра­ї­ни Юлія Ма­тві­єн­ко вже без кіль­кох ти­жнів три ро­ки. Ка­же, ні­ко­ли не шко­ду­ва­ла про те, що обра­ла са­ме шлях снай­пе­ра. «У вій­ську вза­га­лі не ба­чу се­бе в ін­шій ро­лі. Я не змо­гла б пі­ти на ін­шу по­са­ду, — зі­зна­є­ться во­на. — Бу­ти снай­пе­ром, до ре­чі, не озна­чає ча­сто стрі­ля­ти. Зде­біль­шо­го це при­кри­т­тя, спо­сте­ре­же­н­ня, пла­ну­ва­н­ня і тіль­ки по­тім, якщо по­трі­бно, без­по­се­ре­дньо ро­бо­та. Для ме­не вкрай прин­ци­по­во ро­би­ти щось ва­жли­ве, а не про­сто про­ти­ра­ти шта­ни. Ме­ні по­трі­бна по­ва­жна при­чи­на, чо­му я тут, на вій­ні, а не вдо­ма з ро­ди­ною та ді­тьми. Ді­тей у ме­не двоє… І як­би не вій­на, вза­га­лі ні­ко­ли не опи­ни­ла­ся б у ЗСУ. Не­на­ви­джу зброю. Не­має в ній ні­чо­го хорошого… На­віть ко­ли ще бу­ла во­лон­те­ром, зов­сім не ро­зумі­ла, як мо­жна зі збро­єю фо­то­гра­фу­ва­ти­ся. Фо­то­гра­фу­ва­ти­ся по­трі­бно з чи­мось хо­ро­шим і до­брим, а не з тим, що сіє біль і смерть. Взя­ти до рук зброю нас про­сто зму­си­ли. Ко­жен при­йшов до цьо­го вла­сним шля­хом. І ко­ли лю­ди за­пи­ту­ють

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.