Жак Де Дек­кер: «Ни­ні три­ває бо­роть­ба за куль­тур­ну об’єктив­ність»

«Ни­ні три­ває бо­роть­ба за куль­тур­ну об’єктив­ність»

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Спіл­ку­ва­ла­ся Ган­на Тре­губ

Бель­гій­ський пу­блі­цист і пе­ре­кла­дач про Іб­се­на, Ва­ґне­ра та мо­жли­во­сті су­ча­сно­го ми­сте­цтва

Су­ча­сний бель­гій­ський дра­ма­тург і пу­блі­цист, не­о­дмін­ний се­кре­тар Ко­ро­лів­ської ака­де­мії фран­цузь­кої мо­ви та лі­те­ра­ту­ри Бель­гії про спе­ци­фі­ку пе­ре­кла­ду дра­ма­ти­чних тво­рів, зброю куль­ту­ри та куль­тур­ну жур­на­лі­сти­ку.

Що вас, пе­ре­кла­да­ча й дра­ма­тур­га, спо­ну­ка­ло на­пи­са­ти мо­но­гра­фії про Ген­рі­ка Іб­се­на та Рі­хар­да Ва­ґне­ра? — На моє пе­ре­ко­на­н­ня, Іб­сен на­ле­жить до не­чи­слен­ної ко­гор­ти біль­шменш су­ча­сних пи­сьмен­ни­ків, яким ви­па­ло зо­бов’яза­н­ня та ро­бо­та ство­ри­ти на­ціо­наль­ну мо­ву. Нор­везь­кої лі­те­ра­тур­ної мо­ви так на­справ­ді й не існу­ва­ло до по­яви йо­го п’єс, бо то­ді офі­цій­ною в Нор­ве­гії бу­ла дан­ська. По­ряд із цим по­бу­ту­ва­ло кіль­ка нор­везь­ких ді­а­ле­ктів, що ля­гли в осно­ву лі­те­ра­тур­ної нор­везь­кої. До пев­но­го ча­су я знав про Іб­се­на ду­же ма­ло. У якийсь мо­мент від­по­від­аль­ний ре­да­ктор ви­дав­ни­цтва «Ґа­ї­мар» за­пи­тав ме­не, чи го­то­вий я на­пи­са­ти біо­гра­фію. Тож до­ве­ло­ся ді­зна­ти­ся про дра­ма­тур­га біль­ше. Нор­везь­кою я не во­ло­дію, то­му йо­го мо­ву не до­слі­джу­вав, про­те в Осло є уні­вер­си­тет, що має спе­ці­аль­ну се­кцію іб­се­нів­ських сту­дій. Там до­слі­джу­ють ба­га­то ре­чей: по­лі­ти­ку, пси­хо­ло­гію, пси­хо­ана­ліз, істо­рію та мо­ву. Для ме­не це був при­найм­ні час­тко­во не­ра­ціо­наль­ний ви­бір.

А от на­пи­са­ти про Ва­ґне­ра то­чно ста­ло ін­ту­ї­тив­ним рі­ше­н­ням. Одно­го ра­зу ме­ні до­ве­ло­ся по­бу­ва­ти в Брюс­се­лі на по­ста­нов­ці «Трі­ста­на та Ізоль­ди» Рі­хар­да Ва­ґне­ра, не над­то вда­лій, маю зі­зна­ти­ся. Хай там як, по­ба­чив­ши цю ви­ста­ву, я за­пи­тав у се­бе, як та­ке мо­жли­во, що люд­ський ін­те­лект по­ро­див цей ше­девр. «Трі­стан та Ізоль­да» — гран­діо­зний твір, що по­єд­нує в со­бі му­зи­ку, по­е­зію та те­атр, і от ме­ні бу­ло не­зро­зумі­ло, як зви­чай­на лю­ди­на мо­же та­ке ство­ри­ти.

Рі­хард Ва­ґнер для ме­не — та­кий со­бі сим­вол люд­сько­го ге­нія. Але мо­жна бу­ти ге­ні­єм і во­дно­час геть не­е­та­лон­ною пер­со­ною. А витвір ми­сте­цтва на­ро­джу­є­ться десь по­се­ре­ди­ні між пер­шим і дру­гим. Зу­стрі­ти­ся з Ва­ґне­ром не ви­йшло, бо він мер­твий уже дав­но, а от прой­ти­ся йо­го шля­ха­ми по­та­ла­ни­ло. У на­пи­са­но­му мною на­ма­га­ю­ся не ви­прав­да­ти йо­го, а рад­ше зро­зу­мі­ти при­чи­ни вчин­ків та еволюцію дум­ки ми­тця.

Ва­ґнер — це той, хто пе­ре­жи­ває не­ймо­вір­ну ре­во­лю­цію у свої 40 ро­ків. Не за­бу­вай­мо, що йде­ться про дру­га Ба­ку­ні­на, із яким ком­по­зи­тор спіл­ку­вав­ся. Тре­ба пам’ята­ти, що ба­га­то

ін­те­ле­кту­а­лів, пи­сьмен­ни­ків то­що для ство­ре­н­ня пев­но­го тво­ру ви­му­ше­ні йти на своє­рі­дні ком­про­мі­си. Ва­ґнер не ви­ня­ток із цьо­го пра­ви­ла. Ча­сти­на йо­го по­сту­пок від­вер­то жа­хли­ва. Ком­по­зи­тор був про­те­же Лю­дві­ґа ІІ Ба­вар­сько­го, і до­бру ча­сти­ну сво­го жи­т­тя йо­му до­во­ди­ло­ся да­ва­ти ра­ду скан­да­лам. Во­дно­час мо­ва про то­го, хто ство­рив ре­чі, що не ма­ють ана­ло­гів для по­рів­ня­н­ня в істо­рії опер­но­го ми­сте­цтва, сам на­пи­сав лі­бре­то до всіх сво­їх тво­рів. Мо­царт, на­при­клад, ні­ко­ли не пи­сав лі­бре­то, і так са­мо Вер­ді. Ва­ґнер ство­рив і му­зи­ку, і текс­ти вла­сних опер. Це озна­чає, що з ча­су жи­т­тя цьо­го ми­тця ком­по­зи­то­ри, зокре­ма аван­гар­ди­сти, так чи іна­кше є ша­ну­валь­ни­ка­ми йо­го осо­би­сто­сті.

Ва­ґнер не є взір­цем ети­ки чи мо­ра­лі, але хі­ба це під­ста­ва для то­го, щоб ним не за­хо­плю­ва­ти­ся? Зви­чай­но ж, ні. Він по­жер­тву­вав усім, на­віть вла­сною мо­раль­ні­стю, за­для сво­їх тво­рінь. Ме­ні до­ве­ло­ся пе­ре­чи­та­ти чи­ма­ло лі­те­ра­ту­ри, при­свя­че­ної ком­по­зи­то­ру, зокре­ма що­до йо­го опер­ної те­тра­ло­гії «Пер­стень Ні­бе­лу­нґа» із мар­ксист­сько­го по­гля­ду. Так чи іна­кше ці дві ре­чі ко­ре­лю­ють між со­бою.

За свою кар’єру куль­тур­но­го жур­на­лі­ста я зу­стрів­ся з ці­лою низ­кою ді­я­чів, яких важ­ко на­зва­ти ети­чни­ми чи мо­раль­ни­ми зраз­ка­ми для на­слі­ду­ва­н­ня. Але це сто­су­є­ться їх як лю­дей. Во­дно­час во­ни ще­дро ре­а­лі­зу­ють свої твор­чі ідеї, яким усі ми по­то­му ря­сно апло­ду­є­мо. Не над­то без­пе­чно ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти кри­те­рії ети­ки то­ді, ко­ли йде­ться про ми­сте­цтво. Тут вар­то зга­да­ти про осо­бу, яка йде у зв’яз­ці з Ва­ґне­ром, тоб­то про Фрі­дрі­ха Ні­цше, автора «По­той­біч до­бра та зла». Одна з твор­чих сил ми­сте­цтва пе­ре­но­сить нас до зов­сім ін­шо­го все­сві­ту. На моє пе­ре­ко­на­н­ня, для ба­га­тьох твор­ців ми­сте­цтво й пра­кти­ка в ньо­му — шлях ви­йти за ме­жі низ­ки умов­них за­ко­нів і прин­ци­пів.

Ви­хід по­за ме­жі до­бра й зла — озна­ка ге­ні­їв — на­дає їм по­за­ча­со­вість і ста­но­вить ди­ле­му, над якою без­ре­зуль­та­тно б’ються ети­ка й есте­ти­ка. Про­те чи ли­ша­є­ться в них хоч щось люд­ське, при­ро­дний зв’язок із про­стим за­га­лом? — Рі­зни­ця між осо­ба­ми на кшталт Рі­хар­да Ва­ґне­ра й про­сти­ми лю­дьми по­ля­гає в то­му, що про Ва­ґне­ра ми зна­є­мо ба­га­то, а от про зви­чай­них гро­ма­дян, як пра­ви­ло, до­во­лі ма­ло. Не­о­дно­зна­чність ко­жної осо­би­сто­сті не має мі­ри. По­ня­т­тя ін­ди­ві­да є не та­ким уже пря­мим і зро­зумі­лим, як це зда­є­ться на пер­ший по­гляд. Усіх нас, лю­дей, су­ку­пно ду­же ба­га­то, і всі ми пе­ре­бу­ва­є­мо в обгор­тці зга­да­но­го ви­ще ви­зна­че­н­ня. У ньо­му мо­ре су­пе­ре­чно­стей, про­те з них ви­ро­стає та на них за­сно­ву­є­ться су­тність люд­ської осо­би­сто­сті. Мі­ґель де Уна­му­но сво­го ча­су ка­зав: «Я це не су­то я, а я плюс моє ото­че­н­ня». Важ­ко з цим не по­го­ди­ти­ся. Ва­жли­во по­гля­ну­ти ще глиб­ше: моє дов­круж­жя зав­жди в ме­ні са­мо­му.

Мо­їм пер­шим по­кли­ка­н­ням був те­атр. До­во­лі ско­ро ви­ни­кло ба­жа­н­ня ста­ти акто­ром. У ці­єї спо­ку­си ось яка під­ста­ва: актор має сво­бо­ду оби­ра­ти бу­ти ін­шим окрім як за­ли­ша­ти­ся со­бою. На сце­ні пе­ре­вті­лю­є­шся в тих осіб, чиї ро­лі по­го­джу­є­шся зі­гра­ти. Акто­ром я так і не став, про­те ре­а­лі­зу­вав свої пра­гне­н­ня що­до ко­ну, на­пи­сав­ши ба­га­то дра­ма­ти­чних тво­рів. Отам справ­ді пе­ре­вті­лю­вав­ся. До то­го ж маю ба­га­то ва­жли­вих кон­та­ктів з акто­ра­ми, які ме­ні ду­же й ду­же по­до­ба­ю­ться. Ко­ли ар­тист пра­цює й він на сце­ні, то це осо­ба, спов­не­на рі­зно­ма­ні­т­тя. До­по­ки грає, він ща­сли­вий. Ко­ли пе­ре­стає, стає мер­твим. Зна­є­те, за цим стра­шно спо­сте­рі­га­ти.

Крізь за­про­по­но­ва­ну ви­ще при­зму на­віть на ши­зо­фре­нію ми мо­же­мо по­гля­ну­ти трі­шки з ін­шо­го бо­ку. Не зов­сім по­го­джу­ю­ся з тим, що це рі­зно­вид бо­же­ві­л­ля. Бо­ю­ся, що низ­ка умов­них норм спо­ну­кує нас до дум­ки, що якщо одна лю­ди­на вті­лює в со­бі ба­га­то осо­би­сто­стей, то во­на бо­же­віль­на. Не зав­жди так, бо тра­пля­ю­ться ви­пад­ки, ко­ли це озна­ка ба­гат­ства.

Ще одним дис­ку­сій­ним кон­це­птом пси­хо­ло­гі­чно­го шти­бу є па­ра­ноя. Ко­ли я був жур­на­лі­стом, то ка­зав ко­ле­гам: «Вам бра­кує па­ра­ної». Як по­чи­на­єш ба­чи­ти не­ви­ди­му, не­о­че­ви­дну ло­гі­ку в пев­них фа­ктах і по­ді­ях, по­тро­шку на­ма­га­є­шся до­ко­пу­ва­ти­ся до прав­ди. Най­кра­ще, що вла­да мо­же зро­би­ти, аби за­хо­ва­ти­ся від ду­ху осу­ду, — це ска­за­ти, що ті, хто її кри­ти­кує, па­ра­но­ї­ки. У цьо­му кон­текс­ті має бу­ти так: я па­ра­но­їк і ме­ні те по­до­ба­є­ться, спра­ви не по­ли­ша­ти­му.

Ко­ли хтось по­чи­нає щось ана­лі­зу­ва­ти, пев­ний час ті під­хо­ди, які ви­ко­ри­сто­ву­є­мо, є па­ра­но­ї­даль­ни­ми, бо спи­ра­ю­ться на сво­го ро­ду фан­то­ми. Спо­ча­тку ми ма­є­мо уяв­не де­що, для чо­го на­ма­га­є­мо­ся зна­йти за­сно­вок. Це, вла­сне, по­ча­тко­ві ідеї чи гі­по­те­зи, якщо хо­че­те.

Ви пе­ре­кла­ли фран­цузь­кою низ­ку кла­си­чних дра­ма­ти­чних тво­рів рі­зних ав­то­рів — від Шек­спі­ра до Ву­ді Ал­ле­на. Вла­сний до­свід су­ча­сно­го дра­ма­тур­га в цьо­му до­по­ма­гає? — Я пе­ре­кла­даю не текс­ти, а те­атр. Це озна­чає, що є дра­ма­тур­ги, які ду­же лі­ри­чні, а є не над­то, зна­чно ре­а­лі­сти­чні­ші. Якщо тор­ка­ти­ся Ву­ді Ал­ле­на, то є ще тре­тя ка­те­го­рія — іро­ні­чні та ко­мі­чні. Ко­ли пе­ре­кла­да­єш дра­ма­ти­чний твір, ста­єш та­ким со­бі му­зи­кан­том, що грає Бет­го­ве­на, Ра­ве­ля, Ері­ка Са­ті. Те, що ме­не зав­жди ці­ка­ви­ло в пе­ре­кла­да­цькій пра­кти­ці, — це по­шук та­єм­ниць твор­ців текс­тів. Якось до­ве­ло­ся пе­ре­кла­да­ти Авґу­ста Стрін­дбер­ґа, що­прав­да, не з ори­гі­на­лів, а з ав­то­ри­зо­ва­них при­жит­тє­вих пе­ре­кла­дів йо­го тво­рів. Ко­ли ме­не по­про­си­ли пе­ре­кла­сти п’єси Ву­ді Ал­ле­на, я по­го­див­ся від­ра­зу ж, тіль­ки-но про­чи­тав. Річ у тім, що ме­ні зда­ло­ся, ні­би­то ви­йшло зна­йти пев­ний ме­ха­нізм пе­ре­кла­ду гу­мо­ри­сти­чних тво­рів. Для ме­не та­кі тво­ри ба­жа­ні­ші й скла­дні­ші для пе­ре­кла­ду, ніж лі­ри­ка.

Один із пер­ших най­біль­ших пе­ре­кла­дів Ві­лья­ма Шек­спі­ра фран­цузь­кою зро­бив Ві­ктор Гю­ґо. На ці тлу­ма­че­н­ня не спи­рав­ся, бо, по­пер­ше, бу­ло б не­ці­ка­во, а по-дру­ге, ба­чив ви­клик у то­му, щоб ви­ко­ри­ста­ти в пе­ре­кла­ді шек­спі­рів­ських тво­рів фран­цузь­ку есте­ти­ку, чо­го в Гю­ґо, зві­сно, не­має. Для то­го щоб

на­да­ти шек­спі­рів­ським тво­рам фран­цузь­ко­го зву­ча­н­ня, ви­ко­ри­став оле­ксан­дрій­ський вірш, у яко­му 12 ри­мо­ва­них скла­дни­ків. Ко­ли пе­ре­кла­дав «Ан­то­нія і Кле­о­па­тру», на­ма­гав­ся зро­би­ти мо­ву та­кою, щоб у гля­да­чів не ви­ни­кло від­чу­т­тя її не­при­ро­дно­сті. І ось тут від­крив для се­бе той факт, що сце­ні­чна мо­ва вся як та­ка не­при­ро­дна, хоч би яким ви­да­тним був твір і хоч би хто йо­го на­пи­сав.

От узя­ти хо­ча б Ан­то­на Чє­хо­ва, автора, який ство­рює ілю­зію спон­тан­них, при­ро­дних діа­ло­гів. Про­те це зов­сім не так: якщо про­ана­лі­зу­ва­ти на­пи­са­не, то ком­бі­на­ція ко­жно­го сло­ва в діа­ло­гах є ва­жли­вою та про­ду­ма­ною, як і стра­те­гія ко­му­ні­ка­ції. Вла­сне, усім ви­да­тним дра­ма­тур­гам і пи­сьмен­ни­кам вда­є­ться одна­ко­ва річ — чу­до­ва ілю­зія при­ро­дно­сті. У про­зі те са­ме. Той-та­ки Ге­мі­нґвей ство­рює над­зви­чай­но прав­до­по­ді­бну ілю­зію роз­мов, ди­во­ви­жно май­стер­ну. Ма­буть, то­му він і став но­бе­лі­а­том у під­сум­ку.

У 1985–1990 ро­ках ви очо­лю­ва­ли від­діл куль­ту­ри що­ден­ної га­зе­ти Le Soir. Куль­тур­на жур­на­лі­сти­ка — це ди­на­мі­чне яви­ще? Во­на змі­ни­ла­ся за остан­ні кіль­ка де­ся­тків ро­ків у ва­шій кра­ї­ні? — Я на­ле­жу до тих, хто впро­ва­див у Бель­гії та­кий жур­на­ліст­ський жанр, як куль­тур­на ана­лі­ти­ка. До цьо­го в мо­їй кра­ї­ні бу­ла ли­ше куль­тур­на кри­ти­ка, що сто­су­ва­ла­ся кни­жок і ви­став. Ко­лись ін­терв’ю з ді­я­ча­ми куль­ту­ри, пи­сьмен­ни­ка­ми, акто­ра­ми то­що зда­ва­ли­ся ве­ли­че­зною но­ва­ці­єю для га­зе­ти, де я пра­цю­вав. Сьо­го­дні жал­кую, що дав хід цим двом на­пря­мам у жур­на­лі­сти­ці. За­раз по­ясню, чо­му так. Те, що вам хтось ка­же по­то­му, як ви­дав но­ву книж­ку, зро­бив сві­жу по­ста­нов­ку чи ви­пу­стив на екран фільм, є своє­рі­дною ре­кла­мою для ау­ди­то­рії. Лю­ди куль­ту­ри зо­бов’яза­ні це ро­би­ти, бо ма­ють за спи­ною ви­дав­ців, про­дю­се­рів, те­а­траль­них ме­не­дже­рів, що ка­жуть їм, які ар­гу­мен­ти ма­ють бу­ти озву­че­ні для ме­діа й ши­ро­ко­го за­га­лу, щоб їх при­ва­би­ти. На по­ча­тках бу­ло тро­хи іна­кше: осо­би, із яки­ми я ро­бив ін­терв’ю, так чи іна­кше не бу­ли зі­псу­ті своє­рі­дною кон’юн­кту­рою. Їхня то­ді­шня спон­тан­ність ни­ні пе­ре­тво­ри­ла­ся на стра­те­гію. А на чу­жу та­кти­ку до­во­ди­ться від­по­від­а­ти вла­сною. Ве­ле­тен­ська при­крість, що пу­блі­ці це по­до­ба­є­ться.

У мо­їй кра­ї­ні ви­ста­чає жур­на­лі­стів, які ду­же різ­ко по­во­дя­ться з лю­дьми куль­ту­ри. Як на ме­не, це ду­же смі­хо­вин­но. Був у жит­ті мо­мент, ко­ли я одно­ча­сно пе­ре­бу­вав у двох ро­лях — жур­на­лі­ста й ми­тця. То­ді я від­мов­ляв­ся вза­га­лі да­ва­ти ін­терв’ю будь-ко­му, осо­бли­во ко­ли про­си­ли «по­ді­ли­ти­ся вра­же­н­ня­ми від но­вої прем’єри». Річ у тім, що не по­чу­вав­ся го­то­вим, аби вка­за­ти жур­на­лі­стам на клю­чо­ві мо­мен­ти ви­став, бо во­ни ма­ли від­шу­ка­ти їх вла­сно­руч. Не ме­ні бу­ло ка­за­ти, що та чи та по­ста­нов­ка — най­кра­ща ви­ста­ва сто­лі­т­тя, і во­дно­час не ме­ні бу­ло її то­пи­ти, мов­ляв, іде­ться про щось ду­же по­га­не. За­ви­са­н­ня у своє­рі­дно­му лім­бі — спе­ци­фі­чний стан, але в мо­їй кра­ї­ні до­во­лі ба­га­то тих, хто за­ймає та­ку ні­шу. Ска­жі­мо, є во­дно­час і пи­сьмен­ни­ка­ми, і кри­ти­ка­ми. Та­ким чи­ном їхня кри­ти­ка що­до кон­ку­рен­тів роз­чи­щає їм са­мим мі­сце під сон­цем.

Які за­по­бі­жни­ки му­сить ма­ти куль­тур­на жур­на­лі­сти­ка, щоб не зійти до рів­ня ба­наль­ної ре­кла­ми, про яку ви роз­по­від­а­ли ви­ще? — З одно­го бо­ку, куль­тур­на жур­на­лі­сти­ка має бу­ти для всіх і ко­жно­го. З дру­го­го — це вель­ми спе­ци­фі­чне яви­ще. Ко­ли го­ту­єш той чи ін­ший ма­те­рі­ал, по­слу­го­ву­є­шся пев­ни­ми схе­ма­ми, які не є яв­ни­ми для ко­го зав­го­дно, однак вель­ми не­об­хі­дні. Зокре­ма, мо­ва про ту ба­зу, на яку спи­ра­є­ться жур­на­ліст: гу­ма­ні­тар­ні на­у­ки, пси­хо­ло­гія, со­ці­о­ло­гія то­що. Та­кож не вар­то за­бу­ва­ти, що на­ше жи­т­тя, у яко­му ми куль­тур­ні аген­ти, не є нор­маль­ним у пе­ре­сі­чно­му ро­зу­мін­ні. Чим ми зайня­ті? Увесь час чи­та­є­мо книж­ки, ди­ви­мо­ся філь­ми, те­а­траль­ні ви­ста­ви то­що. У зви­чай­ної лю­ди­ни для цьо­го не­має ча­су.

Ни­ні, як на ме­не, три­ває своє­рі­дна вій­на. Світ ми­сте­цтва про­мо­ту­є­ться на за­са­дах ду­же ко­ри­сли­вих ін­те­ре­сів. Іде­аль­ною си­ту­а­ці­єю мо­гла би бу­ти та, що за­гна­ла б на­яв­ний стан ре­чей у пев­ні рам­ки й да­ва­ла б за­га­лу та­кі ін­фор­ма­цію та ар­гу­мен­ти, які не є су­то фі­нан­со­ви­ми або ре­клам­ни­ми. Жур­на­лі­сти тут для то­го, щоб до­не­сти до лю­дей, про яких ві­до­мо, що во­ни не ма­ють ча­су біль­ше, ніж на про­чи­та­н­ня одні­єї книж­ки чи огляд одні­єї ви­ста­ви або філь­му, що не слід ве­сти­ся на яскра­ву ре­кла­му. Ни­ні три­ває бо­роть­ба за куль­тур­ну об’єктив­ність. Так, я аб­со­лю­тно впев­не­ний, що та­ка об’єктив­ність існує, так са­мо як і рів­ні яко­сті й ін­ші вель­ми об’єктив­ні кри­те­рії, щоб ска­за­ти: ось цей витвір ми­сте­цтва вар­ті­сний, а ін­ший ні. У цьо­му й по­ля­гає зав­да­н­ня куль­тур­них огля­да­чів чи жур­на­лі­стів. Ме­діа як та­кі тре­ба, ко­ли є мо­жли­вість, ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти на бла­го всі­єї куль­ту­ри та до­но­си­ти цю ін­фор­ма­цію до всі­єї ау­ди­то­рії.

Уста­ле­ною є дум­ка, що бо­роть­ба за вла­ду ве­де­ться у сфе­рі по­лі­ти­ки, еко­но­мі­ки та іде­о­ло­гії. Про­те чо­му їхня пе­ре­мо­га ви­яв­ля­є­ться не­пов­ною, якщо не тор­ка­є­ться куль­ту­ри? — На­сам­пе­ред по­трі­бно чі­тко ви­зна­чи­ти, чим є куль­ту­ра. І тут, як у будь-якій бо­роть­бі, тре­ба ма­ти свої так зва­ні пра­ви­ла вій­ни. Одне з них — не над­то яв­но по­ка­зу­ва­ти те, що ду­ма­єш, і вла­сні на­мі­ри. Ці­ка­вий аспект ми­сте­цтва по­ля­гає в то­му, що во­но без­по­се­ре­дньо пра­цює із за­хо­пле­н­ням, спо­ку­сою та за­до­во­ле­н­ням, що не до­сту­пно по­лі­ти­ці й еко­но­мі­ці. На йо­го бо­ці ду­же при­єм­ні сп­осо­би пе­ре­ко­на­н­ня.

По­за тим, ми­сте­цтво має ще глиб­ші змі­сти й по­сла­н­ня. Зга­дай­мо Чар­лі Ча­плі­на, який у се­ре­ди­ні 1930-х ро­ків ство­рив фільм «Ве­ли­кий ди­кта­тор», про­то­ти­пом го­лов­но­го ге­роя яко­го, що вель­ми про­зо­ро, був Адольф Гі­тлер. На жаль, стрі­чка ви­йшла пі­зно й у Єв­ро­пі її по­ди­ви­ли­ся ли­ше пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни. Пев­ним чи­ном фільм Ча­плі­на був про­ро­чим. Сьо­го­дні ми ма­є­мо зов­сім ін­шо­го не­без­пе­чно­го ге­роя, яким є До­нальд Трамп, але де во­ни, Ча­плі­ни сьо­го­де­н­ня? Це на­ше зав­да­н­ня — зна­йти їх. Роль жур­на­лі­стів, що пи­шуть про куль­ту­ру, у то­му, щоб по­ві­до­ми­ти су­спіль­ству, що та­кий фільм є, не да­ти вла­ді за­бо­ро­ни­ти йо­го по­каз, бу­ти та­кою со­бі си­лою про­ти­дії. Ця си­ла ви­ко­ри­сто­вує всю зброю ми­сте­цтва й куль­ту­ри: гу­мор, спо­ку­су, кра­су, ін­те­рес то­що. Лю­дям по­до­ба­є­ться ба­га­то ре­чей. Воль­тер і Мо­льєр сво­го ча­су ка­за­ли, що най­гір­ше — на­бри­дну­ти. Зда­є­ться, по­лі­ти­ки про це за­бу­ли. Усі зга­да­ні ви­ще ін­стру­мен­ти ін­те­ре­су, за­до­во­ле­н­ня й так да­лі йдуть не са­мі со­бою, а для то­го, щоб до­не­сти до ши­ро­ко­го за­га­лу ду­же ва­жли­ві сен­си.

ВА­ҐНЕР НЕ Є ВЗІР­ЦЕМ ЕТИ­КИ ЧИ МО­РА­ЛІ, АЛЕ ХІ­БА ЦЕ ПІД­СТА­ВА ДЛЯ ТО­ГО, ЩОБ НИМ НЕ ЗА­ХО­ПЛЮ­ВА­ТИ­СЯ? ЗВИ­ЧАЙ­НО Ж, НІ. ВІН ПО­ЖЕР­ТВУ­ВАВ УСІМ, НА­ВІТЬ ВЛА­СНОЮ МО­РАЛЬ­НІ­СТЮ, ЗА­ДЛЯ СВО­ЇХ ТВО­РІНЬ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.