Ар­хі­те­ктор «со­каль­сько­го кор­до­ну»

13 кві­тня 1838 ро­ку по­са­ду во­лин­сько­го воє­во­ди за­ли­шив Ген­рик Юзев­ський — одна з най­ко­ло­ри­тні­ших по­ста­тей укра­їн­сько-поль­ської істо­рії ХХ сто­лі­т­тя

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Свя­то­слав Ли­по­ве­цький

Чим був не­зру­чний Ген­рик Юзев­ський для укра­їн­ців і по­ля­ків

«Іно­зе­мець, який хо­че щось зро­зу­мі­ти в по­лі­ти­ці Поль­щі, по­стій­но сти­ка­є­ться з не­спо­ді­ван­ка­ми», — на­пи­ше про Дру­гу Річ По­спо­ли­ту но­бе­лів­ський ла­у­ре­ат по­ляк Че­слав Мі­лош. Ця дум­ка бу­ла ціл­ком по­пу­ляр­ною, тож не див­но, що ще пе­ред ним, 1 черв­ня 1926 ро­ку, по­ді­бне ви­сло­вив ко­ре­спон­дент га­зе­ти «Ді­ло»: «Май­бу­тній істо­рик Поль­щі ма­ти­ме чи­ма­лий кло­піт. Якщо він схо­че до­хо­ди­ти по­дій від­ро­дже­ної поль­ської ре­спу­блі­ки ме­то­дою пра­ґма­ти­чною й ко­ри­сту­ва­тись при їх осві­тлен­ні ар­ґу­мен­та­ми льо­ґі­ки — швид­ко вда­рить чо­лом в за­мкну­ті две­рі».

Це сто­су­ва­ло­ся як по­лі­ти­ки, яку ре­а­лі­зо­ву­ва­ли в Дру­гій Ре­чі По­спо­ли­тій, так і ці­лої низ­ки по­ста­тей, що за нею сто­я­ли. Во­дно­час це бу­де спра­ве­дли­во й що­до на­ціо­наль­них мен­шин, яких у то­го­ча­сній Поль­щі на­лі­чу­ва­ло­ся 30% усьо­го на­се­ле­н­ня і які ком­па­ктно про­жи­ва­ли на близь­ко 40% те­ри­то­рій.

ПОЛЬСЬКЕ «ОКО» ТА РЯ­ТІВ­НИК ПЕТЛЮРИ

Ще не вля­гли­ся по­во­єн­ні між­на­ціо­наль­ні при­стра­сті та на­віть не по­го­ди­ли кор­до­ни, як поль­ський про­від ви­сло­вив своє ба­че­н­ня май­бу­тньо­го Схі­дних кре­сів. Якщо лі­дер на­ро­дних де­мо­кра­тів, чи, як їх кли­ка­ли, ен­де­ків, Ро­ман Дмов­ський спіль­но з Поль­ським на­ціо­наль­ним ко­мі­те­том 2 бе­ре­зня 1919 ро­ку ді­йдуть рі­ше­н­ня ко­ло­ні­зу­ва­ти та по­ло­ні­зу­ва­ти во­лин­ську зем­лю, то дум­ка Юзе­фа Піл­суд­сько­го бу­ла більш при­мир­ли­вою. У сі­чні 1920-го, пе­ре­бу­ва­ю­чи в Рів­но­му, він ска­же: «Я сам на Кре­сах був ви­хо­ва­ний і пе­ре­жив всю гань­бу, якої нам не жа­лі­ли, як на­ро­до­ві пе­ре­мо­же­но­му… В ці­ло­му сві­ті кре­со­ва по­лі­ти­ка є по­ді­бною до ті­єї, що ми бу­ли об’єктом. Не знаю ін­шої кре­со­вої по­лі­ти­ки, як по­лі­ти­ка при­ни­же­н­ня та при­гно­бле­н­ня, га­слом якої є «Го­ре пе­ре­мо­же­ним!». Ми, по­ля­ки, до­бре по со­бі

зна­є­мо, які на­слід­ки во­на має, як не­да­ле­ко про­ва­дить і які не­ве­ли­кі ре­зуль­та­ти ося­гає… Якщо при­кор­дон­на по­лі­ти­ка у всьо­му сві­ті є не­спра­ве­дли­вою, то я хо­тів би, щоб на­ша по­лі­ти­ка на кор­до­ні бу­ла спра­ве­дли­вою».

У той час ко­ли Піл­суд­ський ви­го­ло­шу­вав свою про­мо­ву, на ме­жі кра­ху пе­ре­бу­ва­ла Укра­їн­ська На­ро­дна Ре­спу­блі­ка. Вар­шав­ський до­го­вір, який у кві­тні 1920-го під­пи­шуть укра­їн­ці та по­ля­ки, бу­де сприйня­то не­о­дно­зна­чно: Пе­тлю­ра від­мо­вив­ся від За­хі­дної Укра­ї­ни на ко­ристь Поль­щі, за­те ді­став вій­сько­во­го со­ю­зни­ка. Менш по­мі­тною бу­де адмі­ні­стра­тив­на до­по­мо­га поль­ської сто­ро­ни. До ро­бо­ти в уря­ді УНР де­ле­гу­ють двох осіб: мі­ні­стра зе­мель­них справ Ста­ні­сла­ва Стем­пов­сько­го та ві­це-мі­ні­стра вну­трі­шніх справ Ген­ри­ка Юзев­сько­го.

Про остан­ньо­го прем’єр-мі­ністр УНР Іса­ак Ма­зе­па пи­сав: «Мав, оче­ви­дно, з Вар­ша­ви до­ру­че­н­ня бу­ти поль­ським «оком» у на­шо­му уря­ді». Сам Юзев­ський спро­сто­ву­вав та­кі дум­ки: «Я не був «ін­стру­мен­том» Поль­щі в укра­їн­сько­му уря­ді, не був «аген­том» чи «шпи­гу­ном». Поль­ща мо­гла до­ві­ря­ти ме­ні. І не мен­шою мі­рою мо­гла до­ві­ря­ти Укра­ї­на». Зда­є­ться, він щи­ро ві­рив у мо­жли­вість по­єд­на­н­ня обох па­трі­о­ти­змів без шко­ди жо­дній на­ції.

Ко­ли не­за­ба­ром об’єд­на­ні поль­сько-укра­їн­ські вій­ська вві­йшли в Ки­їв і 9 трав­ня 1920-го про­ве­ли на Хре­ща­ти­ку па­рад, вла­ду з рук поль­сько­го ге­не­ра­ла Ри­дза- Смі­ґли від іме­ні укра­їн­ців при­ймав са­ме ві­це­мі­ністр по­ляк.

«Мій при­їзд до Ки­є­ва був до­сить ори­гі­наль­ним і в пев­но­му сен­сі не­ймо­вір­ним. Ві­до­мий поль­сько­му су­спіль­ству Ген­рик Юзев­ський, ки­я­нин з на­ро­дже­н­ня, учень Пер­шої ки­їв­ської гім­на­зії, а зго­дом сту­дент Уні­вер­си­те­ту Свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра, гро­мад­ський ді­яч, пре­зи­дент «Фі­ла­ре­ції» (одна з поль­ських сту­дент­ських ор­га­ні­за­цій. — Авт.), по­за тим му­зи­кант та ра­зом із Ста­ні­сла­вою Ви­со­цькою тво­рець і сце­но­граф поль­сько­го те­а­тру «Сту­діо», з’яв­ля­є­ться в Ки­є­ві як укра­їн­ський мі­ністр, при­ймає в іме­ні уря­ду УНР Ки­їв, вста­нов­лює ки­їв­ську адмі­ні­стра­цію…» — зга­ду­вав Юзев­ський.

Менш ніж за рік він про­я­вить се­бе ще в одній мі­сії: якщо ві­ри­ти спо­га­дам, са­ме йо­му зав­дя­чу­вав жи­т­тям Си­мон Пе­тлю­ра. Пі­сля то­го як уряд Дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої під­пи­сав із біль­шо­ви­ка­ми Ризь­кий до­го­вір, їх-

ній со­юз із УНР бу­ло де­нон­со­ва­но. Спіль­на біль­шо­ви­цько-поль­ська ко­мі­сія ма­ла ви­їха­ти до поль­сько­го Тар­но­ва, щоб за­три­ма­ти Пе­тлю­ру та пе­ре­да­ти чер­во­ним. Ви­пе­ре­див­ши їх, Юзев­ський ви­во­зить ке­рів­ни­ка Ди­ре­кто­рії до Вар­ша­ви та пе­ре­хо­вує у сво­є­му по­ме­шкан­ні в па­ла­ці Ра­чин­ських.

«Ні­хто не знав, що ста­ло­ся з Ота­ма­ном і де він є. Не зна­ли ані по­ля­ки, ані укра­їн­ці. Че­рез кіль­ка днів по­ча­ли до ме­не при­хо­ди­ти, щоб щось ді­зна­ти­ся. Оче­ви­дно, що не ді­зна­ли­ся, — пи­сав Юзев­ський. — На­ма­га­ла­ся до­від­а­ти­ся «двій­ка» (вій­сько­ва роз­від­ка. — Авт.), Мі­ні­стер­ство вну­трі­шніх справ, Мі­ні­стер­ство зов­ні­шніх справ».

Ді­йшло до то­го, що, ко­ли пред­став­ник схі­дно­го від­ді­лу мі­ні­стер­ства Шу­мя­ков­ський при­ти­снув Юзев­сько­го до сті­ни, ви­пи­ту­ю­чи за Пе­тлю­ру, той пря­мо ска­же, що ота­ман пе­ре­бу­ває за стін­кою, у су­сі­дній кім­на­ті. Чи­нов­ник обра­зив­ся й, не по­ві­рив­ши, по­ки­нув по­ме­шка­н­ня.

СПРА­ВИ ВОЛИНСЬКІ

Хо­ча ти­тул «На­чаль­ник Дер­жа­ви» збе­ріг­ся за Піл­суд­ським, але справ­жню пе­ре­мо­гу над дум­ка­ми та по­гля­да­ми по­ля­ків здо­був Дмов­ський. То­му на Во­ли­ні одра­зу роз­по­чне­ться мас­шта­бний про­цес аси­мі­ля­ції та по­ло­ні­за­ції. Пер­шим кро­ком бу­ла ко­ло­ні­за­ція зе­мель. Ли­ше в 1921 ро­ці, збе­рі­га­ю­чи пол­ко­вий по­діл, сю­ди ор­га­ні­зо­ва­но при­бу­ло 1055 поль­ських сол­да­тів, ко­ли на всі ін­ші Схі­дні кре­си при­па­ло 1396. Так з’яви­ли­ся «оса­ди», які офі­цій­но бу­ло на­зва­но «Піл­суд­чан­ка», «Гал­ле­рів­ка», «Ула­нув­ка» то­що, і ці на­зви пов’язу­ва­ли їх із вій­сько­вою тра­ди­ці­єю, яка при­ве­ла їх сю­ди.

Ще біль­шим був удар по укра­їн­сько­му шкіль­ни­цтву. За офі­цій­ни­ми да­ни­ми, з 442 шкіл, які існу­ва­ли на Во­ли­ні в 1922–1923 ро­ках, на 1926-й за­ли­ши­ли­ся 2, та й ті жур­на­лі­сти не мо­гли від­шу­ка­ти.

Прем’єр-мі­ністр Вла­ди­слав Сі­кор­ський, май­бу­тній сим­вол емі­гра­цій­но­го поль­сько­го уря­ду в ча­си Дру­гої сві­то­вої вій­ни, на по­ча­тку 1920-х пря­мо озву­чить про­по­зи­цію зі­гра­ти на від­мін­но­стях га­ли­чан і во­ли­нян, щоб роз­би­ти укра­їн­ську єд­ність. Не­зва­жа­ю­чи на ниж­чий рі­вень на­ціо­наль­ної сві­до­мо­сті, від­со­ток укра­їн­сько­го на­се­ле­н­ня на Во­ли­ні був біль­шим, ніж на Га­ли­чи­ні: 68,4% укра­їн­ців на 16,6% по­ля­ків. І це вже ста­ном на 1931 рік, пі­сля ін­тен­сив­ної ко­ло­ні­за­цій­ної кам­па­нії.

У 1926-му зав­дя­ки «трав­не­во­му пе­ре­во­ро­ту» до вла­ди в Поль­щі при­йде Піл­суд­ський. Це ко­шту­ва­ло по­ля­кам близь­ко 400 жит­тів та утвер­дже­н­ня ре­жи­му «са­на­ції» («оздо­ров­ле­н­ня»). Се­ред «піл­суд­чи­ків» ви­ри­не й постать ко­ли­шньо­го актив­но­го чле­на Поль­ської вій­сько­вої ор­га­ні­за­ції Ген­ри­ка Юзев­сько­го, який у 1928-му ста­не де­ся­тим із чер­ги во­лин­ським воє­во­дою. Йо­го уря­ду­ва­н­ня три­ва­ти­ме ці­ле де­ся­ти­лі­т­тя й бу­де дов­шим, аніж усіх ін­ших мі­сце­вих воє­вод ра­зом узя­тих.

Го­ді зна­йти су­пе­ре­чли­ві­шу осо­бу в істо­рії укра­їн­сько-поль­ських від­но­син, аніж Юзев­ський. Зре­штою, мо­жли­во, річ не в осо­бі, а в по­лі­ти­ці що­до укра­їн­ців, яку ду­же не­ви­ра­зно уяв­ля­ли в се­ре­до­ви­щі На­чаль­ни­ка Дер­жа­ви, але вті­ли­ти її до­ве­ло­ся воє­во­ді. В істо­рію во­на вві­йшла як «во­лин­ський екс­пе­ри­мент» і дає уяв­ле­н­ня про те, якою мо­гла бу­ти

Не­зва­жа­ю­чи на ниж­чий рі­вень на­ціо­наль­ної сві­до­мо­сті, від­со­ток укра­їн­сько­го на­се­ле­н­ня на Во­ли­ні був біль­шим, ніж на Га­ли­чи­ні:

68,4% укра­їн­ців на 16,6% по­ля­ків. І це вже ста­ном на 1931 рік, пі­сля ін­тен­сив­ної ко­ло­ні­за­цій­ної кам­па­нії

кон­це­пція Піл­суд­сько­го що­до на­ціо­наль­них мен­шин.

Укра­їн­ське жи­т­тя на Во­ли­ні роз­ви­ва­ло­ся за без­по­се­ре­дньої до­по­мо­ги вла­ди: у бо­роть­бі з ро­сій­ськи­ми впли­ва­ми воє­во­да спри­яв укра­ї­ні­за­ції пра­во­слав­ної цер­кви та опа­ну­ван­ню укра­їн­ця­ми рі­зних гро­мад­ських уста­нов. Йо­го дії ча­сом бу­ли спов­не­ні ри­зи­ку, та ви­ко­ну­вав він їх «укра­їн­ськи­ми ру­ка­ми». Так, на­ма­га­ю­чись пе­ре­шко­ди­ти про­ро­сій­ській акції в По­ча­їв­ській лав­рі, під­бу­рив укра­їн­ців ви­сту­пи­ти під сво­ї­ми на­ціо­наль­ни­ми пра­по­ра­ми й на­да­ти їй укра­їн­сько­го то­ну.

«Ви­знаю, що план був до­сить ри­зи­ко­ва­ний, — при­га­ду­вав Юзев­ський. — Під час та­ких ма­нев­рів ти­ся­чний на­товп, за­ти­сну­тий у сті­нах мо­на­сти­ря, міг спри­чи­ни­ти тра­гі­чні на­слід­ки та при­зве­сти до люд­ських жертв. Я ви­рі­шив, що най­кра­ще, аби в день Свя­то­го Йо­ва воє­во­ди не бу­ло в Лу­цьку, щоб ні­хто не знав, де він. Ра­но-вран­ці по­їхав по­лю­ва­ти на те­те­ря, а по­вер­нув­ся ли­ше вве­че­рі. Очі­ку­вав на гні­тю­чі но­ви­ни, ра­пор­ти по­лі­ції, втра­ти, про­те­сти, скар­ги ми­тро­по­ли­та, ін­фор­ма­цію про вби­тих і по­ра­не­них… Усьо­го мо­жна бу­ло спо­ді­ва­ти­ся». По­при по­бо­ю­ва­н­ня воє­во­ди, то­го ра­зу акція за­кін­чи­лась успі­шно та без жертв.

Якщо на Га­ли­чи­ні офі­цій­но ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли по­ня­т­тя «ру­си­ни» та «ру­тен­ці», то зав­дя­ки Юзев­сько­му на Во­ли­ні по­ня­т­тя « укра­їн­ці» ма­ло офі­цій­ний ста­тус. Си­ньо­жов­ті пра­по­ри під­ні­ма­ли зі зго­ди вла­ди, на за­хо­дах у при­су­тно­сті воє­во­ди по­де­ку­ди ви­ко­ну­ва­ли гімн «Ще не вмер­ла Укра­ї­на», а укра­їн­ських ді­я­чів оби­ра­ли до Се­йму за спи­ска­ми про­уря­до­во­го «Бло­ку без­пар­тій­но­го».

Сам Юзев­ський бо­ров­ся не ли­ше з про­ро­сій­ськи­ми впли­ва­ми, що де­да­лі біль­ше бу­ли про­я­ва­ми ра­дя­но­філь­ства, а й з ен­де­ка­ми, зне­ва­жли­во на­зи­ва­ю­чи їх «бо­го­ой­чи­зна­ми». Фра­за «ен­де­цька мен­таль­ність, ши­ро­ко про­па­го­ва­на ду­хо­вен­ством, бу­ла во­ро­гом но- мер один у фор­му­ван­ні поль­сько­го став­ле­н­ня на схі­дних зем­лях» на­ле­жа­ла са­ме воє­во­ді.

АР­ХІ­ТЕ­КТОР «СО­КАЛЬ­СЬКО­ГО КОР­ДО­НУ»

Та був ще один «во­рог», від яко­го Юзев­ський пра­гнув за­хи­сти­ти мі­сце­ве на­се­ле­н­ня, а са­ме Га­ли­чи­на, чи, як її офі­цій­но на­зи­ва­ли, «Схі­дна Ма­ло­поль­ща». Спри­я­ю­чи роз­ви­тку під­кон­троль­них укра­їн­ських уста­нов, він ста­ран­но пе­ре­шко­джав по­ши­рен­ню ле­галь­ної га­ли­цької пре­си та гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій. Так, на Во­ли­ні бу­ло лі­кві­до­ва­но близь­ко 800 осе­ред­ків чи­та­лень «Про­сві­ти» та ін­ших куль­тур­но-го­спо­дар­ських то­ва­риств.

Най­біль­шу га­ли­цьку по­лі­ти­чну си­лу — Укра­їн­ське на­ціо­наль­но-де­мо­кра­ти­чне об’єд­на­н­ня — не допу­стять на Во­линь, а на про­ти­ва­гу їм ство­рять Во­лин­ське укра­їн­ське об’єд­на­н­ня. У ньо­му актив­ну роль ві­ді­гра­ва­ли по­лі­ти­ки з уе­не­рів­ським ми­ну­лим: з УНР до Дру­гої Ре­чі

По­спо­ли­тої емі­гру­ва­ло близь­ко 40 тис. осіб, і Во­линь бу­ла тим ре­гіо­ном, де во­ни мо­гли се­бе про­я­ви­ти.

Юзев­ський пра­гнув пе­ре­тво­ри­ти укра­їн­ців на ло­яль­ну поль­ську гру­пу, і «со­каль­ський кор­дон», який пе­ре­шко­джав по­ши­рен­ню га­ли­цьких впли­вів, став ре­аль­ним вну­трі­шнім кор­до­ном у ме­жах Поль­щі. Від­ки­да­ю­чи Львів як ре­гіо­наль­ний центр, він ор­га­ні­зо­ву­вав спіль­ні кон­фе­рен­ції з воє­во­да­ми пів­ні­чно- схі­дних зе­мель, від­во­дя­чи роль мі­сце­вої «сто­ли­ці» Віль­ню­су. Во­лин­ське воє­вод­ство бу­ло дру­гим за ве­ли­чи­ною пі­сля По­лі­сько­го, а ра­зом із Ві­лен­ським та Но­во­грод­ським во­ни за­йма­ли 30% пло­щі Поль­щі.

Від­кри­ва­ю­чи в 1929 ро­ці кон­фе­рен­цію воє­вод Схі­дних кре­сів, Юзев­ський за­явить: «Го­лов­ним зав­да­н­ням дер­жав­ної по­лі­ти­ки на Во­ли­ні, яка ви­пли­ває з поль­сько­го на­ціо­наль­но­го ін­те­ре­су та ло­каль­них умов те­ре­ну, є дер­жав­на аси­мі­ля­ція краю та най­глиб­ше, ор­га­ні­чне по­єд­на­н­ня йо­го на­се­ле­н­ня з Річ­чю По­спо­ли­тою».

Ці те­зи схва­лять й ін­ші воє­во­ди. А чим бу­ла аси­мі­ля­ція краю, мо­жна уяви­ти із ці­ка­во­го фе­но­ме­ну, що роз­ви­нув­ся на пів­ні­чно- схі­дних зем­лях, уні­каль­ної на­ро­дно­сті — «ту­тей­ші». Сам во­лин­ський воє­во­да по­ясню­вав цей фе­но­мен про­сто: «На­ціо­наль­на укра­їн­ська сві­до­мість ро­би­ла пер­ші кро­ки. Біль­шість жи­те­лів Во­ли­ні пра­во­слав­но­го ві­ро­спо­віда­н­ня — «ту­тей­ші».

Та про­бле­ма ви­ни­кає, ко­ли пе­ре­гля­да­є­мо ре­зуль­та­ти двох пе­ре­пи­сів Поль­щі, які бу­ло про­ве­де­но в 1921-му та 1931-му. Пер­ший по­ка­же, що в Дру­гій Ре­чі По­спо­ли­тій 38 943 осо­би іден­ти­фі­ку­ва­ли се­бе як «ту­тей­ші». На­то­мість за 10 ро­ків їхня кіль­кість збіль­ши­ла­ся май­же в 20 ра­зів і ста­но­ви­ла вже 707 088.

Якщо при­пу­сти­ти, що тут ма­є­мо спра­ву не з фаль­си­фі­ка­ці­я­ми адмі­ні­стра­ції, то на­про­шу­є­ться ви­сно­вок про де­на­ціо­на­лі­за­цію ме­шкан­ців пів­ні­чно-за­хі­дних укра­їн­ських те­ри­то­рій. Хо­ча ближ­че до прав­ди бу­ло б ви­зна­ти, що оби­два фа­кто­ри ві­ді­гра­ли свою роль у то­му, що в між­во­єн­ній Поль­щі з’яви­ла­ся «на­ціо­наль­ність», яка в ме­жах кра­ї­ни кіль­кі­сно май­же до­рів­ню­ва­ла нім­цям чи бі­ло­ру­сам і втри­чі пе­ре­ви­щи­ла ли­тов­ців, че­хів і ро­сі­ян ра­зом узя­тих.

Ще одним при­кла­дом по­лі­ти­чно­го «дре­си­ру­ва­н­ня» мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня бу­де «шлю­бу­ва­н­ня во­лин­ське» — при­ся­га, яку з іні­ці­а­ти­ви воє­во­ди на­се­ле­н­ня ма­со­во скла­да­ло «по­мер­ло­му Юзе­фу Піл­суд­сько­му». Спи­ски з під­пи­са­ми «шлю­бу­ва­н­ня» ма­ли вмон­ту­ва­ти в му­ри зам­ку Лю­бар­та в Лу­цьку, але цю ідею не ре­а­лі­зу­ють. Во­дно­час не був вда­лим і «во­лин­ський екс­пе­ри­мент»: то­го­ча­сні поль­ські та укра­їн­ські ін­те­ре­си так рі­зни­ли­ся і їх так скла­дно бу­ло по­єд­на­ти, що Юзев­ський став мі­шен­ню для кри­ти­ки та во­ро­гом як по­ля­ків, так і укра­їн­ців. А ОУН за­су­дить йо­го до смер­тної ка­ри, про­те за­мах не ви­ко­на­ють.

Кі­нець 1930-х у Дру­гій Ре­чі По­спо­ли­тій бу­де ча­сом по­си­ле­но­го на­сту­пу на укра­їн­ське жи­т­тя. На Холм­щи­ні руй­ну­ва­ли хра­ми, на Во­ли­ні під­роз­ді­ли Кор­пу­су охо­ро­ни при­кор­до­н­ня «на­вер­та­ли» пра­во­слав­не на­се­ле­н­ня на ри­мо-ка­то­ли­ків та ви­се­ля­ли мі­сце­ву лю­дність. Во­дно­час оса­дни­ки на­ма­га­ли­ся за­про­ва­ди­ти но­вий цер­ков­ний ка­лен­дар для пра­во­слав­но­го краю.

«Те, що ді­я­ло­ся на Во­ли­ні в 1938 ро­ці, ста­ва­ло не­стер­пним. Це був за­мах не ли­ше на пра­во­слав­них, але за­мах на Поль­щу, — пи­сав у спо­га­дах Ген­рик Юзев­ський. — Я на­ма­гав­ся про­ти­сто­я­ти. Ві­дбу­вав роз­мо­ви з най­ви­щи­ми дер­жав­ни­ми уря­дов­ця­ми. В мо­мент, ко­ли зро­зу­мів, що ні­чо­го не вда­сться вді­я­ти, по­їхав до Вар­ша­ви, зго­ло­сив­ся в прем’єра і мі­ні­стра вну­трі­шніх справ ген. Сла­воя- Скла­дов­сько­го і склав на йо­го ру­ки від­став­ку з по­ста во­лин­сько­го воє­во­ди».

Во­линь про­ща­ла­ся з Юзев­ським ри­ту­аль­ною пі­снею «Чу­єш, бра­те мій» та ви­ко­на­н­ням поль­сько­го гім­ну укра­їн­ською мо­вою.

«Віс­тку про змі­ну на ста­но­ви­щі воє­во­ди в Лу­цьку прийме ці­ле польське гро­ма­дян­ство Во­ли­ні й Га­ли­чи­ни і біль­шість поль­сько­го гро­ма­дян­ства у ці­лій Поль­щі зі справ­жні­ми ра­до­ща­ми», — від­ре­а­гує на йо­го звіль­не­н­ня поль­ська пре­са. А укра­їн­ське «Ді­ло» до­дасть: «Ко­ли «ці­ле польське гро­ма­дян­ство» прийня­ло той від­хід «з ра­до­ща­ми», то й ці­ле укра­їн­ське гро­ма­дян­ство стрі­ну­ло йо­го без най­мен­шо­го сму­тку».

І поль­ські, і укра­їн­ські жур­на­лі­сти ма­ли ра­цію: Юзев­ський не по­до­бав­ся ні­ко­му. Та річ, ма­буть, бу­ла не ли­ше в осо­бі воє­во­ди, а й у тій хи­мер­ній та не­по­слі­дов­ній по­лі­ти­ці, яку про­во­ди­ла Дру­га Річ По­спо­ли­та що­до на­ціо­наль­них мен­шин. І во­лин­ський воє­во­да став її осо­бли­вим та, на­пев­но, най­ко­ло­ри­тні­шим пред­став­ни­ком.

Скор­бо­тна акція в Лу­цьку у зв’яз­ку зі смер­тю мар­ша­ла Юзе­фа Піл­суд­сько­го. За три­бу­ною, під порт­ре­том На­чаль­ни­ка Дер­жа­ви, Ген­рик Юзев­ський. Йо­му на­ле­жа­ла ідея «шлю­бу­ва­н­ня во­лин­сько­го» — уро­чи­стої при­ся­ги на вір­ність по­мер­ло­му Піл­суд­сько­му

Ди­скри­мі­на­ція. Роз­по­ря­дже­н­ня воє­во­ди Юзев­ським, про заборону «зі­брань, згро­ма­джень та по­хо­дів на «Ко­за­цькі Мо­ги­ли» бі­ля Бе­ре­сте­чка

Во­лин­ський воє­во­да

Ген­рик Юзев­ський.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.