Тре­ну­ва­н­ня но­сталь­гії

На­скіль­ки силь­ним є ра­дян­ський і ро­сій­ський сен­ти­мент в укра­їн­сько­му спор­ті

Ukrainskiy Tyzhden - - ТЕМА НОМЕРА - Іван Вер­би­цький

Від ме­та­ста­зів ко­ло­ні­аль­ної тра­ди­ції Укра­ї­на по­збу­ва­є­ться по­ни­ні. Важ­ко, з по­ту­га­ми, але все ж та­ки до­во­лі впев­не­но. Осо­бли­во пі­сля пе­ре­мо­ги Ре­во­лю­ції гі­дно­сті, ко­ли з ве­ли­ким за­пі­зне­н­ням бу­ло за­пу­ще­но про­цес де­ко­му­ні­за­ції. Де­ко­му­ні­за­ції зов­ні­шньої. А з го­лів ця пу­хли­на зни­кне, на­пев­не, ще не­ско­ро. Осо­бли­во ко­ли йде­ться про укра­їн­ський спорт.

СПА­ДОК

У со­вє­цькі ча­си Укра­ї­на за спор­тив­ним по­тен­ці­а­лом по­сту­па­ла­ся ли­ше РРФСР. І пе­ре­ва­га ця бу­ла зу­мов­ле­на ви­клю­чно біль­шою те­ри­то­рі­єю та адмін­ре­сур­сом, мо­жли­ві­стю згур­то­ву­ва­ти най­кра­щі си­ли дов­ко­ла Мо­скви зав­дя­ки роз­ма­ї­тим пре­фе­рен­ці­ям най­пер­ше вій­сько­вих ві­домств. Про­те по­ка­зо­во, що го­лов­ні олім­пій­ські муль­ти­ме­да­лі­сти СРСР гім­на­сти Ла­ри­са Ла­ти­ні­на і Бо­рис Ша­хлін пред­став­ля­ли са­ме Укра­ї­ну. У збір­ній Со­ю­зу з во­лей­бо­лу, яка взя­ла зо­ло­то на Іграх-1968, укра­їн­ців бу­ло се­ме­ро з два­над­ця­ти. Зав­дя­ки Іва­но­ві Бо­г­да­ну та Оле­ксан­дро­ві Кол­чин­сько­му дов­гий час про­три­ма­ла­ся на­ша ге­ге­мо­нія у най­важ­чій ка­те­го­рії в гре­ко-рим­ській бо­роть­бі. Львів’янин Ва­ле­рій Бор­зов у 1972-му став пер­шою бі­лою лю­ди­ною, яка ви­гра­ла Олім­пі­а­ду в лег­ко­атле­ти­чно­му сприн­ті.

Жі­но­чий ган­дболь­ний клуб «Спар­так» (Ки­їв) під ке­рів­ни­цтвом Іго­ря Тур­чи­на у 1970–1980-ті ро­ки 13 ра­зів по­спіль ви­гра­вав Ку­бок єв­ро­пей­ських чем­піо­нів. Фут­боль­не ки­їв­ське «Ди­на­мо» Ва­ле­рія Ло­ба­нов­сько­го пер­шим по­між со­вє­цьких клу­бів по­ча­ло здо­бу­ва­ти єв­ро­куб­ки, дві­чі отри­ма­ло Ку­бок

куб­ків, а та­кож Су­пер­ку­бок УЄ­ФА-1975. Ді­йшло до то­го, що на чем­піо­на­ті Єв­ро­пи-1988, на яко­му збір­на СРСР здо­бу­ла срі­бло, у за­яв­ці з 20 осіб бу­ло 13 укра­їн­ських фут­бо­лі­стів на чо­лі з тре­не­ром Ло­ба­нов­ським. То то­ді в се­ре­до­ви­щі вбо­лі­валь­ни­ків за­ро­ди­ла­ся при­каз­ка про де­ся­тьох ди­на­мів­ців, осла­бле­них во­ро­та­рем Да­са­є­вим, яка ду­же зли­ла Мо­скву.

Два ро­ки то­му їздив до Фран­ції на по­пе­ре­днє фут­боль­не Єв­ро, на яко­му на­ша збір­на ви­сту­пи­ла від­вер­то про­валь­но. Вран­ці на­пе­ре­до­дні стар­то­во­го ма­тчу укра­їн­ців про­ти Ні­меч­чи­ни про­гу­лю­вав­ся бо­та­ні­чним са­дом мі­ста Лілль. На ме­ні був ре­глан із ко­том То­мом із ві­до­мо­го муль­ти­ка, який три­має укра­їн­ський стяг у ру­ках, і під­пи­сом «Все бу­де Укра­ї­на». Не­спо­ді­ва­но для се­бе при­вер­нув ува­гу чо­ло­ві­ка ро­ків 40, який за­ймав­ся спор­тив­ною хо­дьбою. «Юкрай­нія?!» — по­вер­нув­шись і зу­пи­нив­шись, за­пи­тав він. — «Так». — «О, це ж пре­кра­сно! У вас на­ро­див­ся мій най­біль­ший ку­мир — дво­ра­зо­вий олім­пій­ський чем­піон Во­ло­ди­мир Го­лу­бни­чий (при­чо­му са­ме Volodymyr, на укра­їн­ський ма­нір. — Авт.). Ди­во­ви­жний спортс­мен. Я ба­га­то ро­ків за­йма­ю­ся спор­тив­ною хо­дьбою і ви­ді­лив би у сво­є­му ви­ді три ве­ли­чи­ни: Го­лу­бни­чо­го, по­ля­ка Ро­бер­та Кор­же­ньов­сько­го та еква­дор­ця Джеф­фер­со­на Пе­ре­са. Але Го­лу­бни­чий — то фан­та­сти­ка!». По­тім Фре­ді так са­мо емо­цій­но по­ясню­вав сво­їм дру­зям, що я з Укра­ї­ни, Ба­тьків­щи­ни са­мо­го Го­лу­бни­чо­го, який здо­бу­вав ме­да­лі на чо­ти­рьох Олім­пі­а­дах. Зви­чай­но, бу­ло не­зви­чно опи­ни­ти­ся в цен­трі ува­ги за та­ких об­ста­вин. Бо про ви­да­тно­го хо­до­ка із Сум­щи­ни в йо­го 82 в Укра­ї­ні зга­ду­ють оди­ни­ці.

ке­рів­ни­кам су­сі­дніх дер­жав, які, на від­мі­ну від на­ших, гро­шей для спор­ту не шко­ду­ють.

Не див­но, що Яну­ко­вич, яко­го Ро­сія ба­чи­ла сво­їм став­ле­ни­ком на по­са­ді пре­зи­ден­та Укра­ї­ни ще у 2004-му, для біль­шо­сті укра­їн­ських спортс­ме­нів був бла­ки­тною мрі­єю. Очо­лив­ши за два ро­ки до ви­бо­рів На­ціо­наль­ний олім­пій­ський ко­мі­тет, Ві­ктор Фе­до­ро­вич, який та­кож був го­ло­вою уря­ду, по­чав вки­да­ти на по­тре­би чле­нів олім­пій­ської збір­ної вра­жа­ю­чі, як для всіх по­пе­ре­дніх ро­ків, су­ми. Не див­но, що го­лов­ни­ми агі­та­то­ра­ми Ха­ма під час пре­зи­дент­ської кам­па­нії ста­ли са­ме но­во­спе­че­ні олім­піо­ні­ки Яна Кло­чко­ва, Ель­брус Те­де­єв, Юрій Бі­ло­ног. Пі­зні­ше, під час По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції, спортс­ме­ни пи­са­ли ко­ле­ктив­ні ли­сти, щи­ро обу­рю­ю­чись, що кра­дуть їхній ви­бір.

Со­вок, який, мо­жли­во, спри­яв би збіль­шен­ню кіль­ко­сті олім­пій­ських ме­да­лей, в Укра­ї­ну так і не при­йшов. Ін­те­ре­си активної ча­сти­ни на­шо­го на­ро­ду не збі­га­ли­ся з мер­кан­тиль­ни­ми мрі­я­ми жмень­ки спортс­ме­нів. Їм це не по­до­ба­ло­ся, але до­ве­ло­ся зми­ри­ти­ся. Во­ни ви­сту­па­ли. Ін­ша річ, що Ві­ктор Ющен­ко за ча­сів сво­го пре­зи­дент­ства не зро­бив ні­чо­го, щоб здо­бу­ти при­хиль­ність атле­тів і зму­си­ти їх лю­би­ти Укра­ї­ну біль­ше, ніж до то­го. Ко­ле­кціо­ну­ю­чи три­піль­ські гор­щи­ки й дба­ю­чи про вла­сне ду­хов­не зба­га­че­н­ня, Ві­ктор Ан­дрі­йо­вич до­ві­рив ке­рів­ни­цтво спор­том по­пу­лі­сто­ві Юрі­є­ві Пав­лен­ку, яко­го спор­тив­ний істе­блі­шмент так і не сприйняв всер­йоз.

Вла­сне, не див­но, що з при­хо­дом до вла­ди у 2010 ро­ці Яну­ко­ви­ча вся спор­тив­на ко­гор­та ра­до ві­та­ла но­во­го ца­ря. Що­прав­да, вже не ще­ня­чою від­да­ні­стю, як по­пе­ре­днє по­ко­лі­н­ня. Бо ж не ска­жеш, що, при­мі­ром, у бо­ксе­рів Оле­ксан­дра Уси­ка, Ва­си­ля Ло­ма­чен­ка, Де­ни­са Бе­рин­чи­ка не­має по­чут­тів до Укра­ї­ни. Як­би їх не бу­ло, не ви­стри­га­ли б ці хло­пці чу­бів, не спів­а­ли б укра­їн­сько­го гім­ну. А мо­ва ж про лю­дей, які на­ро­ди­ли­ся в Кри­му, на Оде­щи­ні та Лу­ган­щи­ні. Во­че­видь, то бу­ло їхнє вну­трі­шнє, гли­бин­не, мо­жли­во, тро­хи по­вер­хо­ве став­ле­н­ня до дер­жа­ви, у якій на­ро­ди­ли­ся і за яку ви­сту­па­ють. Щоб ті по­чу­т­тя ста­ли глиб­ши­ми, вар­то бу­ло по­пра­цю­ва­ти. А цьо­го ні­хто не ро­бив. За­те пра­цю­ва­ли во­ро­ги. То­му не див­но, що че­рез мі­сяць пі­сля пе­ре­мог на Олім­пі­а­ді-2012 бій­ці, яки­ми за­хо­плю­ва­ла­ся Укра­ї­на, вже си­ді­ли у ви­бор­чо­му шта­бі Пар­тії ре­гіо­нів. «Силь­ний го­спо­дар­ник» пра­цю­вав пе­ре­ві­ре­ни­ми ме­то­да­ми.

ТО­ЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ

У 2004-му Ан­дрій Шев­чен­ко при­свя­тив кан­ди­да­то­ві в пре­зи­ден­ти Ві­кто­ро­ві Яну­ко­ви­чу пе­ре­мо­гу над збір­ною Ту­реч­чи­ни. «Ан­дрію, ти зму­сив пла­ка­ти свою кра­ї­ну», — про­ко­мен­ту­ва­ла одна з іта­лій­ських га­зет вчи­нок фут­бо­лі­ста, який то­ді ви­сту­пав за «Мі­лан». Усі ці ро­ки лю­ди обу­рю­ва­ли­ся від­да­ні­стю Те­де­є­ва, по­лі­ти­чною без­хре­бе­тні­стю біль­шо­сті ін­ших атле­тів. Але все те бу­ло до зи­ми 2014-го.

Під час роз­стрі­лів на Май­да­ні са­ме три­ва­ла Олім­пі­а­да в Со­чі. Жа­ло­бу за за­ги­бли­ми укра­їн­ські спортс­ме­ни зби­ра­ли­ся про­я­ви­ти, по­че­пив­ши на одя­зі чор­ні стрі­чки. Але Між­на­ро­дний олім­пій­ський ко­мі­тет за­бо­ро­нив це зро­би­ти. З на­ших атле­тів пі­шла да­лі ли­ше одна спортс­мен­ка. Гір­сько­ли­жни­ця Бог­да­на Ма­цьо­цька від­мо­ви­ла­ся про­дов­жу­ва­ти ви­ступ на Олім­пі­а­ді на знак про­те­сту. Ін­ші про­мов­ча­ли.

Не­вдов­зі пі­сля за­вер­ше­н­ня Ігор у Со­чі РФ ане­ксу­ва­ла Крим і роз­по­ча­ла вій­ну на Дон­ба­сі. Від­то­ді все, що сто­су­є­ться Ро­сії, аде­ква­тні укра­їн­ці ста­ли спри­йма­ти осо­бли­во при­скі­пли­во. Зокре­ма, по­їзд­ку на тре­ну­валь­ні збо­ри до Тю­ме­ні бі­а­тлон­ної збір­ної. Ко­ли спортс­ме­ни по­вер­ну­ли­ся, жур­на­лі­сти без­по­се­ре­дньо в ае­ро­пор­ту за­пи­та­ли, на­скіль­ки це ети­чно. «Нє за­дра­чі­вай­тє», — від­по­ві­ла олім­пій­ська чем­піон­ка Со­чі Ві­та Се­ме­рен­ко.

Пі­зні­ше кри­ла­тою ста­ла фра­за Уси­ка «Крым — это Крым». Укра­їн­ські спортс­ме­ни і да­лі жи­вуть у яко­мусь сво­є­му, не пов’яза­но­му з ре­аль­ним сві­ті. По­ки одні кла­дуть за ці­лі­сність дер­жа­ви жи­т­тя, ін­ші щи­ро обу­рю­ю­ться, чо­му їм за­бо­ро­ня­ють ви­сту­па­ти на те­ри­то­рії кра­ї­ни-агре­со­ра. Про­ти­ле­жні при­кла­ди є, але їх украй ма­ло. При­мі­ром, те­ні­сист Сер­гій Ста­хов­ський від 2014 ро­ку прин­ци­по­во не від­по­від­ає на за­пи­та­н­ня ро­сій­ських жур­на­лі­стів на­віть на прес-кон­фе­рен­ці­ях. Та­кож він, як і чи­ма­ло укра­їн­ських фут­бо­лі­стів, до­по­ма­гає на­шій ар­мії.

Однак остан­ні по­дії по­ка­зу­ють, що та­ких, як Сер­гій, мен­шість. Ла­кму­со­вим па­пір­цем ста­ла за­бо­ро­на мі­ні­стром спор­ту Іго­рем Жда­но­вим ви­сту­пів і тре­ну­вань на­ших атле­тів на те­ри­то­рії РФ. У від­по­відь спор­тив­не се­ре­до­ви­ще здійня­ло справ­жній ґвалт. Осо­бли­во бун­тів­ни­ми ви­яви­ли­ся бі­а­тло­ні­сти на чо­лі з уро­джен­цем Іва­но-фран­ків­щи­ни Во­ло­ди­ми­ром Брин­за­ком. По­при ре­ко­мен­да­цію не їха­ти до Ро­сії, не­за­дов­го до ціл­ко­ви­тої за­бо­ро­ни во­ни по­пря­му­ва­ли на дру­го­ря­дні зма­га­н­ня до Хан­ти-ман­сій­ська. Вла­сне, пі­сля то­го бу­ло на­кла­де­но та­бу на участь у за­клю­чно­му ета­пі Куб­ка сві­ту в Тю­ме­ні. Бо ж див­но ви­хо­ди­ло: США, Че­хія, Ка­на­да, швед Са­му­ельс­сон, сло­ве­нець Ба­у­ер зма­га­н­ня де­мон­стра­тив­но ігно­ру­ють, а кра­ї­на, на яку Ро­сія на­па­ла, на її те­ри­то­рію їде.

Бід­ка­є­ться, що не змо­же ви­сту­пи­ти в трав­ні на чем­піо­на­ті Єв­ро­пи в Ка­спій­ську, чем­піон сві­ту з гре­ко-рим­ської бо­роть­би Жан Бе­ле­нюк. Хо­ті­ла по­їха­ти на «Мо­сков­ську ша­блю» фе­хту­валь­ни­ця Оль­га Хар­лан. І ли­ше чем­піон сві­ту та Єв­ро­пи 2017 ро­ку з бо­ксу Оле­ксандр Хи­жняк ска­зав, що не ба­чить про­бле­ми в то­му, що не бра­ти­ме уча­сті в чем­піо­на­ті сві­ту-2019 у Ро­сії. «Так, там ро­зі­гру­ва­ти­му­ться олім­пій­ські лі­цен­зії. Але ж бу­дуть ін­ші лі­цен­зій­ні тур­ні­ри. Ви­граю де­ін­де», — ска­зав бо­єць. Вар­то та­кож на­га­да­ти, що кіль­ка мі­ся­ців то­му Оле­ксандр до Ро­сії та­ки їздив. Щоб отри­ма­ти в Со­чі приз най­кра­що­го бо­ксе­ра сві­ту у 2017 ро­ці. То­ді 22-рі­чний хло­пець із Пол­та­ви зди­ву­вав тим, що звер­нув­ся до при­су­тніх на на­го­ро­джен­ні укра­їн­ською.

Шко­да ли­шень, що та­ких, як Хи­жняк, ма­ло. А ті, що є, ча­сто при­хо­ву­ють свою по­зи­цію, не­мов бо­я­чись по­ру­ши­ти уста­ле­ний ша­блон «спор­ту внє по­лі­ті­кі». В іде­а­лі, мо­жли­во, так і має бу­ти. Ін­ша річ, що ти­ми, хто справ­ді так вва­жає, лег­ше ма­ні­пу­лю­ва­ти. Хоч як див­но, го­ло­сом со­ві­сті на­шо­го спор­ту є 15-рі­чна те­ні­сис­тка Мар­та Ко­стюк. То во­на, ма­буть, пер­шою не­що­дав­но ска­за­ла пря­мо й не­дво­зна­чно: «По­ки Ро­сія ве­де з на­ми вій­ну, їзди­ти на зма­га­н­ня, які там від­бу­ва­ю­ться, я не бу­ду».

Но­ві пра­ви­ла. На рів­ні мі­ні­стер­ства в Укра­ї­ні діє за­бо­ро­на бра­ти участь у зма­га­н­нях у Ро­сії, однак чи­ма­ло укра­їн­ських спортс­ме­нів за­ли­ша­ю­ться при­бі­чни­ка­ми #спор­тв­не­по­ли­ти­ки

Грав­ці ав­то­ри­тар­ної ко­ман­ди. Чи­ма­ло ви­да­тних спортс­ме­нів, що за ро­ки не­за­ле­жно­сті пі­шли в по­лі­ти­ку, опи­ни­ли­ся в про­ро­сій­сько­му та­бо­рі, як- от Ель­брус Те­де­єв та Сер­гій Буб­ка

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.