Пар­ла­мент­ські лі­то­пи­си

Як змі­ню­ва­ли­ся еле­кто­раль­ні на­строї і як фор­му­ва­ла­ся Вер­хов­на Ра­да в ро­ки не­за­ле­жно­сті

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Де­нис Ка­зан­ський

Еле­кто­раль­ні на­строї з 1994-го по 2014-й

На Укра­ї­ну че­ка­ють чер­го­ві, во­сьмі за лі­ком, пар­ла­мент­ські ви­бо­ри. За всю не­дов­гу істо­рію укра­їн­ської не­за­ле­жно­сті роль Вер­хов­ної Ра­ди то зро­ста­ла, то па­да­ла за­ле­жно від по­лі­ти­чної си­ту­а­ції, але не бу­ло та­ко­го пе­рі­о­ду, ко­ли во­на не ма­ла си­ли й ви­ко­ну­ва­ла ли­ше но­мі­наль­ну фун­кцію. Нав­па­ки, з ча­сом її вплив тіль­ки по­си­лю­вав­ся.

1994: ВЕ­ЛИ­КА ПЛУТАНИНА. Пер­ші пар­ла­мент­ські ви­бо­ри в істо­рії не­за­ле­жної Укра­ї­ни від­бу­ли­ся 27 бе­ре­зня 1994-го. Во­ни бу­ли до­стро­ко­ві: пре­зи­дент і пар­ла­мент по­го­ди­ли­ся на пе­ре­за­ван­та­же­н­ня вла­ди пі­сля мас­шта­бних ша­хтар­ських страй­ків 1993 ро­ку та по­лі­ти­чної кри­зи, що спа­ла­хну­ла пі­сля них. Ви­бо­ри на­ро­дних де­пу­та­тів ви­рі­ши­ли про­ве­сти на­ве­сні 1994-го, а пре­зи­ден­та — влі­тку. За рів­нем ор­га­ні­за­ції кам­па­нія 1994-го ціл­ком від­по­від­а­ла сво­їй епо­сі й озна­ме­ну­ва­ла­ся тра­ди­цій­ни­ми для се­ре­ди­ни 1990-х не­хлюй­ством і плу­та­ни­ною. Де­пу­та­тів ви­рі­ши­ли оби­ра­ти за ма­жо­ри­тар­ною си­сте­мою в 450 ма­жо­ри­тар­них окру­гах. Го­ло­су­ва­н­ня ма­ло від­бу­ва­ти­ся у два ту­ри. У ви­пад­ку, як­би ні­ко­му з кан­ди­да­тів не вда­ва­ло­ся на­бра­ти біль­ше ніж 50% у пер­шо­му ту­рі, два кан­ди­да­ти з най­ви­щою під­трим­кою ви­хо­ди­ли в дру­гий. Але й там пе­ре­мо­га за­ра­хо­ву­ва­ла­ся ли­ше то­ді, якщо одно­му з них вда­ва­ло­ся на­бра­ти біль­ше ніж 50%. Оскіль­ки ви­бор­ці мо­гли го­ло­су­ва­ти про­ти всіх, ви­ко­на­ти цю умо­ву вда­ва­ло­ся не в усіх окру­гах. Якщо пе­ре­мож­ця в дру­го­му ту­рі ви­яви­ти не ви­хо­ди­ло, в окру­зі при­зна­ча­ли­ся пе­ре­ви­бо­ри й усе по­вто­рю­ва­ло­ся спо­ча­тку. Крім то­го, ре­зуль­та­ти не за­ра­хо­ву­ва­ли­ся й то­ді, ко­ли на діль­ни­цю при­йшла менш як по­ло­ви­на ви­бор­ців. Че­рез ці див­ні пра­ви­ла обра­ти пов­ний склад пар­ла­мен­ту в 1994 ро­ці так і не вда­ло­ся. У пер­шо­му ту­рі пе­ре­мо­гу здо­бу­ло тіль­ки 49 кан­ди­да­тів, а в 401 окру­зі бо­роть­ба пе­ре­йшла в дру­гий тур. Але й там пе­ре­мож­ців не змо­гли вста­но­ви­ти аж у 114 окру­гах. Пе­ре­ви­бо­ри теж зде­біль­шо­го не да­ли ви­зна­чи­ти пе­ре­мож­ців. Про­цес роз­тя­гнув­ся, на по­ча­тку 1995-го пар­ла­мент був сфор­мо­ва­ний ли­ше на 90%, 45 місць ли­ша­ли­ся по­ро­жні­ми. У під­сум­ку де­які окру­ги так і не отри­ма­ли сво­їх пред­став­ни­ків у Вер­хов­ній Ра­ді до на­сту­пних пе­ре­го­нів. У ре­зуль­та­ті та­ко­го своє­рі­дно­го го­ло­су­ва­н­ня в 1994 ро­ці пар­ла­мент ви­йшов ду­же стро­ка­тим. До ньо­го по­тра­пи­ли пред­став­ни­ки 15 по­лі­ти­чних сил. А біль­шість де­пу­та­тів бу­ли без­пар­тій­ни­ми.

1998: ЧЕРВОНИЙ РЕВАНШ І ЙО­ГО ЗАПОБІЖНИКИ. Пер­ші «пов­но­цін­ні» ви­бо­ри в то­му ви­гля­ді, у яко­му ми їх сьо­го­дні зна­є­мо, — пар­ла­мент­ські 1998 ро­ку. Го­ло­су­ва­н­ня, як і сьо­го­дні, від­бу­ва­ло­ся за змі­ша­ною си­сте­мою. По­ло­ви­ну де­пу­та­тів оби­ра­ли за пар­тій­ни­ми спи­ска­ми, по­ло­ви­ну — у ма­жо­ри­тар­них окру­гах. Щоб прой­ти до Ра­ди, пар­тії ма­ли по­до­ла­ти 4% бар’єр. У під­сум­ку зро­би­ти це вда­ло­ся во­сьми по­лі­ти­чним си­лам. Ре­зуль­та­ти тих ви­бо­рів 20-рі­чної дав­но­сті су­ча­сно­му укра­їн­це­ві зда­ли­ся б ка­та­стро­фою. То був трі­умф ра­дян­ських ре­ван­шист­ських пар­тій, орі­єн­то­ва­них на Ро­сію. Пе­ре­мо­гу з ве­ли­ким від­ри­вом здо­бу­ла КПУ, яка на­бра­ла най­біль­шу кіль­кість го­ло­сів у 16 ре­гіо­нах, а та­кож у Ки­є­ві та Се­ва­сто­по­лі. Сьо­го­дні уяви­ти та­ке мо­жна ли­ше в ко­шмар­но­му сні, але 20 ро­ків то­му це бу­ла укра­їн­ська ре­аль­ність. Ко­му­ні­сти ви­гра­ли на­віть у за­хі­дній Чер­ні­ве­цькій обла­сті. Ще у двох ре­гіо­нах пе­ре­мо­гу здо­був блок Се­лян­ської та Со­ці­а­лі­сти­чної пар­тій, які та­кож апе­лю­ва­ли пе­ре­ва­жно до ра­дян­сько­го еле­кто­ра­ту. Крім то­го, по­тра­пи­ти до пар­ла­мен­ту вда­ло­ся ще й ПСПУ На­та­лії Ві­трен­ко, яка вва­жа­ла­ся спой­ле­ром, тоб­то про­сто кло­ном СПУ Оле­ксан­дра Мо­ро­за, і бу­ла під­кон­троль­ною Ле­о­ні­до­ві Ку­чмі. Про­те під­трим­ка Ві­трен­ко свід­чи­ла про по­пу­ляр­ність ра­ди­каль­них чер­во­но-ко­ри­чне­вих га­сел, які во­на ви­су­ва­ла. При­чо­му го­лов­ним опло­том ПСПУ став не Дон­бас і не Крим, а Сум­щи­на. Там пар­тія здо­бу­ла аж 21% го­ло­сів! У су­ку­пно­сті чер­во­ні на­бра­ли 37% й отри­ма­ли 174 мі­сця у Вер­хов­ній Ра­ді. Як­би ви­бо­ри то­ді від­бу­ва­ли­ся за про­пор­цій­ною си­сте­мою, та­кий пар­ла­мент міг би при­ве­сти до кра­ху укра­їн­ської дер­жав­но­сті, але си­ту­а­цію вря­ту­ва­ла ма­жо­ри­тар­ка. У біль­шо­сті окру­гів пе­ре­мо­гли без­пар­тій­ні кан­ди­да­ти, які пе­ре­ва­жно спів­пра­цю­ва­ли з вла­дою. Крім то­го, у двох обла­стях пер­шість здо­бу­ли пар­тії фе­одаль­но­го ти­пу, яким вда­ло­ся до­мог­ти­ся зна­чної під­трим­ки зав­дя­ки адмін­ре­сур­су їхніх не­гла­сних «го­спо­да­рів». У За­кар­пат­ській обла­сті ви­бо­ри з ве­ли­ким від­ри­вом ви­гра­ла СДПУ(О) Віктора Ме­двед­чу­ка, яка на­бра­ла 31% (за­га­лом по кра­ї­ні 4%). А на Дні­про­пе­тров­щи­ні 35,3% го­ло­сів здо­бу­ла пар­тія «Гро­ма­да» Пав­ла Ла­за­рен­ка, що в той час був одні­єю з най­впли­во­ві­ших осіб у кра­ї­ні. Справ­жнім сюр­при­зом у 1998-му ста­ло по­тра­пля­н­ня в пар­ла­мент Пар­тії зе­ле­них. На­при­кін­ці 1990-х укра­їн­цям яв­но бу­ло не до еко­ло­гії, однак зе­ле­ним вда­ло­ся на­бра­ти більш як 5% і по­до­ла­ти про­хі­дний бар’єр. Оче­ви­дно, го­ло­су­ва­н­ня за цю по­лі­тси­лу ста­ло ви­явом про­те­стних на­стро­їв.

2002: ЗА­ХІ­ДНИЙ ВЕКТОР. На по­ча­тку но­во­го ти­ся­чо­лі­т­тя на­строї в су­спіль­стві змі­ни­ли­ся і про­те­стний еле­кто­рат став від­вер­та­ти­ся від ко­му­ні­стів. По­ча­тком кін­ця КПУ ста­ла про­валь­на пре­зи­дент­ська кам­па­нія Пе­тра Си­мо­нен­ка в 1999 ро­ці, ко­ли він від­вер­то під­дав­ся Ле­о­ні­до­ві Ку­чмі. Во­дно­час на­ціо­нал-де­мо­кра­там вда­ло­ся по­до­ла­ти кри­зу, яку пе­ре­жи­вав їхній та­бір пі­сля за­ги­бе­лі В’яче­сла­ва Чор­но­во­ла та роз­ко­лу На­ро­дно­го ру­ху. У них з’явив­ся но­вий ха­ри­зма­ти­чний лі­дер — Ві­ктор Ющен­ко, дов­ко­ла яко­го ста­ли об’єд­ну­ва­ти­ся рі­зні дрі­бні пар­тії. Блок на­ціо­нал-де­мо­кра­ти­чних сил ді­став на­зву «На­ша Укра­ї­на» та озна­че­н­ня «по­ма­ран­че­ві» зав­дя­ки ко­льо­ру пар­тій­них пра­по­рів. На ви­бо­рах по­ма­ран­че­ві здо­бу­ли най­біль­шу кіль­кість го­ло­сів (23,5%) і ви­пе­ре­ди­ли на­віть ко­му­ні­стів, по­пу­ляр­ність яких зни­зи­ла­ся. Впа­ла під­трим­ка й со­ці­а­лі­стів. Крім «На­шої Укра­ї­ни», ко­му­ні­стів та со­ці­а­лі­стів у Ра­ду про­йшов та­кож про­за­хі­дний Блок Юлії Ти­мо­шен­ко, а та­кож дві про­вла­дні по­лі­ти­чні си­ли: блок «За єди­ну Укра­ї­ну», орі­єн­то­ва­ний на Ку­чму, і СДПУ(О) Віктора Ме­двед­чу­ка. Ра­зом во­ни на­бра­ли ли­ше 18,5%. Але Ле­о­ні­да Да­ни­ло­ви­ча зно­ву ви­ру­чи­ла ма­жо­ри­тар­ка. За спи­сок ку­чмів­ської пар­тії «За ЄДУ» про­го­ло­су­ва­ло тіль­ки 11,8% ви­бор­ців, що да­ло цій по­лі­тси­лі змо­гу про­ве­сти до пар­ла­мен­ту ли­ше 35 де­пу­та­тів. Однак одно­ймен­на фра­кція в ре­зуль­та­ті на­лі­чу­ва­ла аж 175 осіб. І все зав­дя­ки ма­жо­ри­тар­ни­кам. У під­сум­ку «За Єду», не здо­був­ши під­трим­ки ви­бор­ців, ста­ла най­біль­шою пар­ла­мент­ською си­лою. На­да­лі во­на пе­ре­тво­ри­ла­ся на сум­но­зві­сну Пар­тію ре­гіо­нів і пе­ре­йшла в спа­док Ві­кто­ро­ві Яну­ко­ви­чу.

2006: У ПАР­ЛА­МЕНТ­СЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ. Пар­ла­мент­ські ви­бо­ри 2006 ро­ку від­бу­ва­ли­ся вже зов­сім в ін­шій кра­ї­ні, яка змі­ни­ла Кон­сти­ту­цію і ста­ла пар­ла­мент­сько-пре­зи­дент­ською ре­спу­блі­кою. Пі­сля трі­ум­фу 2002 ро­ку по­ма­ран­че­вим вда­ло­ся роз­ви­ну­ти успіх і до­мог­ти­ся пе­ре­мо­ги Віктора Ющен­ка на пре­зи­дент­ських ви­бо­рах. Пі­сля по­раз­ки Яну­ко­ви­ча, який на­ма-

гав­ся зі­гра­ти бру­дно й сфаль­си­фі­ку­ва­ти ви­бо­ри, зда­ва­ло­ся, що йо­го по­лі­ти­чна кар’єра за­кін­че­на. Однак по­стій­ні чва­ри в та­бо­рі по­ма­ран­че­вих, не­зда­тність на­ціо­нал-де­мо­кра­тів ви­ко­ну­ва­ти пе­ред­ви­бор­чі обі­цян­ки при­зве­ли до де­мо­ра­лі­за­ції та роз­ча­ру­ва­н­ня ви­бор­ців. Во­дно­час при­кра по­раз­ка кон­со­лі­ду­ва­ла орі­єн­то­ва­ні на Ро­сію елі­ти Пів­ден­но-схі­дної Укра­ї­ни. А Яну­ко­вич зміг швид­ко огов­та­ти­ся від шо­ку й зна­йти спіль­ну мо­ву з Ющен­ком. У ре­зуль­та­ті всіх цих про­це­сів на ви­бо­рах 2006-го пе­ре­мо­гу з ве­ли­ким від­ри­вом здо­бу­ла Пар­тія ре­гіо­нів, якій вда­ло­ся пе­ре­тяг­ти пра­кти­чно весь еле­кто­рат ко­му­ні­стів і ста­ти го­лов­ною про­ро­сій­ською си­лою Укра­ї­ни. Для КПУ 2006 рік став жа­хом. Якщо 2002-го во­на отри­ма­ла 20% го­ло­сів, то 2006-го — ли­ше 3,6%. По­тра­пи­ти до пар­ла­мен­ту їй вда­ло­ся ли­ше зав­дя­ки зни­жен­ню до 3% про­хі­дно­го бар’єра. Ви­бо­ри 2006 ро­ку впер­ше від­бу­ва­ли­ся за про­пор­цій­ною си­сте­мою, тоб­то тіль­ки за пар­тій­ни­ми спи­ска­ми. Та­кий під­хід по­клав кі­нець рі­зно­бою в пар­ла­мен­ті. Цьо­го ра­зу в Ра­ду по­тра­пи­ло ли­ше п’ять по­лі­тсил, які чі­тко ді­ли­ли­ся на по­ма­ран­че­ві та про­ро­сій­ські. Ви­ня­тком бу­ла ли­ше СПУ Оле­ксан­дра Мо­ро­за, яка опи­ни­ла­ся се­ред по­ма­ран­че­вих. Во­на в ре­зуль­та­ті й по­хо­ва­ла пар­ла­мент V скли­ка­н­ня, який ви­явив­ся най­не­дов­го­ві­чні­шим в істо­рії Укра­ї­ни. Спо­ча­тку со­ці­а­лі­сти сфор­му­ва­ли ко­а­лі­цію з «На­шою Укра­ї­ною» та Бло­ком Юлії Ти­мо­шен­ко, про­те пі­зні­ше ра­пто­во пе­ре­ме­тну­ли­ся в ін­ший та­бір і всту­пи­ли в ко­а­лі­цію з ПР та КПУ. Але про­існу­ва­ла та­ка кон­стру­кція не­дов­го. Не­за­ба­ром Ющен­ко роз­пу­стив пар­ла­мент і при­зна­чив ви­бо­ри. Зра­да Мо­ро­за ста­ла ле­бе­ди­ною пі­снею со­ці­а­лі­стів: до но­во­го пар­ла­мен­ту ця пар­тія вже не про­йшла.

2007: ЧЕР­ГО­ВИЙ РЕВАНШ. По­за­чер­го­ві ви­бо­ри 2007 ро­ку не змо­гли істо­тно змі­ни­ти роз­ста­нов­ку сил у пар­ла­мен­ті. До ВР зно­ву про­йшло п’ять пар­тій. Мі­сце со­ці­а­лі­стів по­сів ще амор­фні­ший Блок Ли­тви­на, успіх яко­го став го­лов­ним сюр­при­зом пе­ре­го­нів. Як і 2006-го, най­біль­ше го­ло­сів на­бра­ла Пар­тія ре­гіо­нів. Істо­тно змі­цни­ти свої по­зи­ції вда­ло­ся та­кож по­лі­тси­лі Юлії Ти­мо­шен­ко. Во­на по­лі­пши­ла по­пе­ре­дній ре­зуль­тат одра­зу на 8,4%. Ти­мо­шен­ко й ста­ла, по су­ті, пе­ре­мож­цем ви­бо­рів: у гру­дні 2007 ро­ку вдру­ге обійня­ла по­са­ду прем’єр-мі­ні­стра. Ре­зуль­та­ти го­ло­су­ва­н­ня, зда­ва­ло­ся, бу­ли успі­шни­ми для по­ма­ран­че­вих і да­ли їм змо­гу по­вер­ну­ти кон­троль над ВР, що був втра­че­ний пі­сля зра­ди со­ці­а­лі­стів. Але ефе­мер­ність цьо­го успі­ху ста­ла оче­ви­дною пі­сля пе­ре­мо­ги Віктора Яну­ко­ви­ча на пре­зи­дент­ських ви­бо­рах у 2010-му, ко­ли в лі­че­ні дні роз­ста­нов­ка сил кар­ди­наль­но змі­ни­ла­ся й по­ма­ран­че­вий пар­ла­мент мит­тє­во став бі­ло­бла­ки­тним. Го­лов­ну роль у цьо­му швид­ко­му «пе­ре­в­зу­ван­ні» ві­ді­грав Во­ло­ди­мир Ли­твин.

2012: ШЛЯХ ДО ДИКТАТУРИ. Ви­бо­ри 2012 ро­ку зно­ву від­бу­ва­ли­ся за змі­ша­ною си­сте­мою. Но­вий пре­зи­дент Яну­ко­вич до цьо­го ча­су зро­зу­мів, що не змо­же кон­тро­лю­ва­ти пар­ла­мент, якщо збе­ре­же­ться про­пор­цій­на си­сте­ма, і вдав­ся до дав­ньої хи­тро­сті Ку­чми — за­вів у Ра­ду без­ліч ма­жо­ри­тар­ни­ків, з до­по­мо­гою

яких сфор­му­вав про­вла­дну ко­а­лі­цію. У під­сум­ку за пар­тій­ни­ми спи­ска­ми ПР і КПУ на­бра­ли мен­ше го­ло­сів, ніж опо­зи­цій­ні пар­тії. Про­те­стний еле­кто­рат аку­му­лю­ва­ла на­ціо­на­лі­сти­чна «Сво­бо­да», що не­спо­ді­ва­но здо­бу­ла 10% під­трим­ки. На­віть гро­ші та сер­йо­зний адмін­ре­сурс не за­без­пе­чи­ли ре­гіо­на­лам пе­ре­мо­гу, за­те їм до­по­мо­гли ма­жо­ри­тар­ни­ки, біль­шість яких при­мкну­ла до про­вла­дних сил. Так Яну­ко­вич отри­мав пов­ні­стю ру­чний пар­ла­мент, який до­по­міг йо­му на ко­ро­ткий час змі­цни­ти по­зи­ції, але в під­сум­ку не вря­ту­вав йо­го від сум­но­го фі­на­лу.

2014: НО­ВА ДОБА. Пі­сля ре­во­лю­ції та вте­чі Яну­ко­ви­ча з кра­ї­ни ціл­ком ло­гі­чно по­ста­ло пи­та­н­ня про пе­ре­за­ван­та­же­н­ня вла­ди. Пі­сля змі­ни пре­зи­ден­та на­ста­ла чер­га мі­ня­ти й пар­ла­мент. Оку­па­ція Кри­му та Дон­ба­су, во­єн­ні дії на Схо­ді кра­ї­ни, а та­кож роз­пад Пар­тії ре­гіо­нів ство­ри­ли умо­ви, за яких успіх про­ро­сій­ських сил став не­мо­жли­вим. За під­сум­ка­ми кам­па­нії 2014 ро­ку Укра­ї­на впер­ше у сво­їй істо­рії отри­ма­ла укра­їн­ський пар­ла­мент. Ко­ли­шня ПР, яка йшла на ви­бо­ри під но­вим брен­дом Опо­зи­цій­но­го бло­ку, змо­гла за­ве­сти за спи­ском тіль­ки 27 де­пу­та­тів, що бу­ло для ре­гіо­на­лів справ­жнім кра­хом. Ре­шта місць ді­ста­ла­ся на­ціо­нал-де­мо­кра­ти­чним пар­ті­ям, які ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли в хо­ді пе­ред­ви­бор­чої кам­па­нії жорс­тку ан­ти­ро­сій­ську ри­то­ри­ку та ви­сту­па­ли за єв­ро­пей­ську ін­те­гра­цію Укра­ї­ни. Но­ва вла­да ви­рі­ши­ла ли­ши­ти ви­бо­ри в ма­жо­ри­тар­них окру­гах, що до­по­мо­гло збе­рег­ти ман­да­ти ба­га­тьом ко­ли­шнім чле­нам ПР і ма­жо­ри­тар­ни­кам, які в ми­ну­ло­му з ни­ми спів­пра­цю­ва­ли. У пар­ла­мен­ті во­ни сфор­му­ва­ли кіль­ка фра­кцій і груп, однак за дав­ньою тра­ди­ці­єю ста­ли пі­ді­гра­ва­ти прав­ля­чій ко­а­лі­ції. Дра­ма­ти­чні по­дії 2014 ро­ку, який став най­важ­чим в істо­рії не­за­ле­жної Укра­ї­ни, при­зве­ли до сут­тє­во­го пе­ре­фор­ма­ту­ва­н­ня по­лі­ти­чної кар­ти кра­ї­ни. Втра­ти­ли під­трим­ку ста­рі пар­тії та по­лі­ти­ки, на мі­сце яких при­йшли но­ві ге­рої. На­ве­сні 2014 ро­ку зі­йшла зір­ка Оле­га Ля­шка, яко­го ра­ні­ше ні­хто не спри­ймав усер­йоз. Він актив­но пі­а­рив­ся на во­єн­них ді­ях у До­не­цькій обла­сті та ви­сту­пав із на­ціо­нал-па­трі­о­ти­чни­ми га­сла­ми, що до­по­мо­гло йо­му швид­ко на­ро­сти­ти рей­тинг і про­ве­сти в пар­ла­мент вла­сну по­лі­тси­лу. Справ­жнім «чор­ним ле­бе­дем» став успіх но­вої пар­тії «Са­мо­по­міч», яка з’яви­ла­ся не­за­дов­го до ви­бо­рів. Крім то­го, не­спо­ді­ва­но ви­со­кий ре­зуль­тат по­ка­зав «На­ро­дний фронт», що ви­пе­ре­див на­віть Блок Пе­тра По­ро­шен­ка, яко­му про­гно­зу­ва­ли пер­ше мі­сце. Яки­ми бу­дуть ви­бо­ри 2019 ро­ку? Сьо­го­дні мо­жна з упев­не­ні­стю ска­за­ти, що одні з най­не­пе­ре­дба­чу­ва­ні­ших. Рей­тин­ги пар­тій як ні­ко­ли низь­кі, по­лі­ти­чні си­ли роз­дро­бле­ні, то­му ви­ни­кне­н­ня будь-яко­го но­во­го со­ю­зу мо­же кар­ди­наль­но змі­ни­ти роз­ста­нов­ку сил на по­лі­ти­чно­му фронті. Пе­ре­мо­га будь-ко­го з кан­ди­да­тів у пре­зи­дент­ських пе­ре­го­нах май­же на­пев­но озна­ча­ти­ме й успіх у пар­ла­мен­ті зав­дя­ки за­лу­чен­ню сі­рих мас ма­жо­ри­тар­ни­ків. Адже змі­ша­ну си­сте­му так і не ска­су­ва­ли. А це озна­чає, що в пар­ла­мен­ті зно­ву опи­ня­ться де­ся­тки де­пу­та­тів без ви­ра­же­ної по­лі­ти­чної по­зи­ції, го­то­ві при­мкну­ти до ті­єї си­ли, яка по­обі­цяє ви­гі­дні­ші умо­ви.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.