Мо­ли­ти­ся за Дон­бас

Яких змін очі­ку­ють і чо­го бо­я­ться свя­ще­ни­ки та па­ства в при­фрон­то­во­му ре­гіо­ні

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Єли­за­ве­та Гон­ча­ро­ва

Що ка­жуть про томос у при­фрон­то­во­му ре­гіо­ні

«До­ки те­пло, лю­дей ду­же ба­га­то в Лав­ру їде. А як за­до­щить, то, ма­буть, зно­ву ста­не пу­сто», — ро­бить про­гноз та­ксис­тка у Свя­то­гір­ську, що під­во­зить пра­во­слав­них ту­ри­стів, які при­їздять до «до­не­цької Швей­ца­рії». Жін­ка роз­по­від­ає, що «ко­за­ка­ми пра­цю­ють» тут те­пер уже мі­сце­ві хло­пці, у Лав­рі ще ли­ши­ла­ся не­ве­ли­ка кіль­кість пе­ре­се­лен­ців, але зде­біль­шо­го «ба­бу­сі, яким не­ма за що та ку­ди їха­ти». Ка­же, що про жо­дні цер­ков­ні змі­ни тут во­на не чу­ла, а якщо щось і бу­де, то, ма­буть, не мі­сце­вим ме­шкан­цям це ви­рі­шу­ва­ти: «Або при­їдуть та за­бе­руть. І що вді­єш? А мо­же, на­ші ту­ди всту­плять. Хто ж це знає». Бі­ля Лав­ри су­бо­тньо­го ве­чо­ра справ­ді ду­же лю­дно. Хтось про­сто під­ні­ма­є­ться вго­ру, «до Артема», щоб звід­ти фо­то­гра­фу­ва­ти яскра­ві кра­є­ви­ди осін­ньо­го Дін­ця та крей­дя­них гір. Але біль­шість усе ж та­ки пря­мує до хра­му. На вхо­ді на те­ри­то­рію Лав­ри сто­їть не­ви­со­кий чо­ло­вік у ко­за­чій фор­мі: чем­но ві­та­є­ться, усмі­ха­є­ться, не пе­ре­шко­джає жін­кам, на­віть якщо во­ни з не­по­кри­тою го­ло­вою та в шта­нях. Але біль­шість усе ж та­ки під­го­тов­ле­на: хтось у ху­сти­нах, хтось у ка­пю­шо­нах, де­хто при­кри­ває джин­си пля­жним па­рео. По­рів­ня­но з до­во­єн­ни­ми по­ряд­ка­ми, ко­ли кре­ме­зні ко­за­ки ма­ло не на­гай­ка­ми зму­шу­ва­ли ку­пу­ва­ти «пра­виль­ні атри­бу­ти», вза­га­лі ти­ша та спо­кій. Гру­пу ту­ри­стів, які за­хо­дять на те­ри­то­рію, су­про­во­джує гід, він роз­по­від­ає про істо­рію мі­сце­вих цер­ков. До ре­чі, укра­їн­ською. Ко­ли на­бли­жа­є­ться же­брак і про­сить рубль, від­по­від­аю, що ру­блів якось не­має. Він зі­тхає і зго­ло­шу­є­ться: «Ну то­ді хо­ча б грив­ню»...

Від са­мо­го по­ча­тку роз­мов про томос са­ме дов­ко­ла Свя­то­гір­ської лав­ри ста­ли ши­ри­ти­ся чу­тки. Де­які екс­пер­ти на­віть си­гна­лі­зу­ва­ли про на­чеб­то мо­бі­лі­за­цію ві­рян з усьо­го ре­гіо­ну для охо­ро­ни Лав­ри від за­хо­пле­н­ня «ра­ди­ка­ла­ми», ка­жуть про існу­ва­н­ня окре­мо­го ли­ста- звер­не­н­ня про за­хист свя­ти­ні, але по­ки що яко­гось по­мі­тно­го ру­ху за­фі­ксо­ва­но не бу­ло. При­найм­ні про це не зна­ють ані пра­во­охо­рон­ці, ані мі­сце­ві акти­ві­сти, а за­кли­ки не роз­кле­є­ні на до­шках ого­ло­шень чи бор­дах. Але в обла­сній вій­сько­во- ци­віль­ній адмі­ні­стра­ції вже вда­ли­ся до пре­вен­тив­них за­хо­дів: ми­ну­ло­го ти­жня бу­ло про­ве­де­но спіль­ну зу­стріч із пред­став­ни­ка­ми ре­лі­гій­них ор­га­ні­за­цій. Про ре­зуль­та­ти пе­ре­мо­вин на­пи­сав на сво­їй сто­рін­ці го­ло­ва ВЦА Оле­ксандр Куць: «Про­сто ро­би­ти свою Бо­жу спра­ву. Мир­но. Без по­лі­ти­чних агі­та­цій, образ та про­во­ка­цій. Лю­ди са­мі обе­руть, до якої цер­кви їм хо­ди­ти».

Свя­ще­ни­ки, які на­ле­жать до Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту, теж не ба­чать у май­бу­тньо­му то­мо­сі за­гро­зи за­го­стре­н­ня кон­флі­кту. «Сьо­го­дні лю­ди ще не ду­же від­чу­ва­ють якісь змі­ни. Ті, хто че­кав на утво­ре­н­ня єди­ної цер­кви, ра­ді­ють, ті, хто бо­яв­ся цьо­го, обе­ре­жно до то­го всьо­го став­ля­ться, — роз­по­від­ає отець Ігор, на-

сто­я­тель па­ра­фії свя­тих стра­сто­тер­пців Бориса і Глі­ба ( УПЦ КП) у Краматорську. — Ме­не за­пи­ту­ють, що бу­де з хра­ма­ми. По-пер­ше, для ви­рі­ше­н­ня та­ких гло­баль­них пи­тань є ке­рів­ни­цтво дер­жа­ви, за­ко­но­дав­ство та йо­го пра­во­ве за­про­ва­дже­н­ня в жи­т­тя. То­му не ду­маю, що від­бу­ва­ти­му­ться за­хо­пле­н­ня чи не­за­кон­на пе­ре­да­ча, хі­ба що якісь про­во­ка­ції від «га­ря­чих го­лів». Бо за­раз це тут ні­ко­му не по­трі­бно. Ко­ли тіль­ки за­кін­чи­ла­ся оку­па­ція Кр­ама­тор­ська й Слов’ян­ська, лю­ди ма­ли та­кі дум­ки та пла­ни, бу­ли на­ла­што­ва­ні де­що ра­ди­каль­но, бо бу­ли обу­ре­ні, що мо­сков­ські ба­тю­шки до­по­ма­га­ли те­ро­ри­стам. Але на­віть то­ді ні­хто, ані на­ше ке­рів­ни­цтво, ані ми на мі­сцях, на це не пі­шов. Ду­маю, якщо в ті ча­си це не ста­ло­ся, то те­пер тим біль­ше. Зов­сім ін­ший дух па­нує в на­шій цер­кві: у во­єн­ний час ми змі­цні­ли, зокре­ма тут, на Схо­ді кра­ї­ни. На­ші свя­ще­ни­ки, ка­пе­ла­ни, ар­хі­реї по­стій­но під­три­му­ва­ли бій­ців, ча­сто бу­ва­ли у вій­сько­вих ча­сти­нах, пі­клу­ва­ли­ся про лю­дей у при­фрон­то­вих на­се­ле­них пун­ктах, во­зи­ли гу­ма­ні­тар­ну до­по­мо­гу, не ки­да­ли сво­їх зем­ля­ків сам на сам із бі­дою у важ­ку го­ди­ну. Сво­ї­ми до­бри­ми вчин­ка­ми во­ни здо­бу­ли авторитет на­ба­га­то біль­ше, ніж як­би по­ча­ли гра­бі­жни­цьки за­хо­плю­ва­ти храми. То­му на­ві­що ці здо­бу­тки бу­ло б па­плю­жи­ти яки­мось по­пу­лі­змом? І для чо­го? У нас є храми, нам ви­ді­ля­є­ться зем­ля, ми ба­жа­є­мо бу­ду­ва­ти но­ві! І все, що сто­су­є­ться Лав­ри, теж по­вин­на ви­рі­шу­ва­ти дер­жа­ва, бо це її вла­сність».

Отець Ігор та­кож роз­по­вів, що пер­ші храми КП з’яви­ли­ся на Донеччині ще в 1990-х ро­ках, у са­мо­му Краматорську ни­ні п’ять парафій. Умо­ви, зви­чай­но, не всю­ди одна­ко­ві, один храм на­віть був пе­ре­ро­бле­ний... із транс­фор­ма­тор­ної буд­ки. Пе­ред вій­ною бу­ла усталена кіль­кість парафіян, але під час оку­па­ції ба­га­то виїхало. А по­тім додалися ті, хто перейшов із Московського па­трі­ар­ха­ту. І це бу­ли не­по­оди­но­кі ви­пад­ки, мова про де­ся­тки сі­мей у ко­жній па­ра­фії. Лю­ди сві­до­мо від­мов­ля­ли­ся хо­ди­ти до цер­кви, яка спри­яє агре­со­ру. «Але ці по­дії, хоч як див­но, по­лі­пши­ли на­ші від­но­си­ни з мі­сце­ви­ми свя­ще­ни­ка­ми Московського па­трі­ар­ха­ту, які ра­ні­ше бо­я­ли­ся на­віть спіл­ку­ва­ти­ся з на­ми. А то­ді в го­стрих си­ту­а­ці­ях ми ра­зом ста­ли щось обго­во­рю­ва­ти, ра­ди­ти­ся, до­по­ма­га­ти. Тож я вже за­раз мо­жу ска­за­ти: змі­ни є. А томос ми від­чу­є­мо не сьо­го­дні, тро­ше­чки зго­дом, ко­ли все вля­же­ться та за­спо­ко­ї­ться. Ко­ли ко­жен по­ба­чить ве­ли­ку ко­ристь від змі­ни: по­ста­не єди­на цер­ква з єди­ни­ми пра­ви­ла­ми, на­сто­я­те­лем. Лю­дям бу­де про­сті­ше: у будь-яку цер­кву йдеш, і не тре­ба шу­ка­ти, хто пра­виль­ний, а хто не ду­же. Во­ни ста­ви­ти­му­ться віль­но до ви­бо­ру. Зго­дом про­сто за­хо­ди­ти­муть у храми, оби­ра­ти­муть свя­ще­ни­ка, який спо­до­бав­ся, і зна­ти­муть, що це єди­на цер­ква. І вза­га­лі, зна­є­те, тут усі вже за­мо­ри­ли­ся від мов­ча­зно­го про­ти­сто­я­н­ня одне з одним», — ка­же отець Ігор.

Про томос під час про­по­від­ей у хра­мах на Донеччині, зви­чай­но, го­во­рять. У цер­квах КП най­ча­сті­ше про те, що вста­нов­ле­на істо­ри­чна спра­ве­дли­вість, що від­бу­ва­є­ться під­твер­дже­н­ня за­кон­но­сті та ска­су­ва­н­ня не­за­кон­ної ана­фе­ми. У МП в одних ви­пад­ках ка­жуть, що об’єд­на­н­ня мо­жли­ве тіль­ки з при­му­су, і ля­ка­ють тим, що слу­жі­н­ня ве­сти­ме­ться не тра­ди­цій­ною для МП цер­ков­но­слов’ян­ською, то­му всім, зокре­ма й ві­ря­нам, до­ве­де­ться на­но­во вчи­ти мо­ли­тви та пі­сні вже укра­їн­ською. В ін­ших за­кли­ка­ють пе­ре­жи­ти ра­зом із не­ско­ре­ною цер­квою ли­хі ча­си го­ні­н­ня, бо все одно прав­да за­ли­ши­ться на бо­ці «ду­хов­но­го цен­тру пра­во­слав’я», тоб­то Ро­сії. Зви­чай­но, атмо­сфе­ра на­пру­же­на, плі­тки та не­ві­до­мість дра­ту­ють ві­рян і від­во­лі­ка­ють від го­лов­но­го, для чо­го во­ни при­хо­дять до хра­му. Але се­ред лю­дей по­сту­по­во стає по­пу­ляр­ною те­за, яка тра­ди­цій­но сто­су­ва­ла­ся мо­ви спіл­ку­ва­н­ня: «Яка рі­зни­ця?». Те­пер де­да­лі ча­сті­ше мо­жна по­чу­ти: «Ми ж до Бо­га хо­ди­мо, то яка рі­зни­ця, що за цер­ква?». Але до чі­тко­го усві­дом­ле­н­ня змін чи ба­жа­н­ня ма­ти єди­ну цер­кву зде­біль­шо­го ще да­ле­ко.

У при­ва­тних бе­сі­дах свя­ще­ни­ки МП зі­зна­ю­ться, що роз­гу­бле­ні. Ря­до­ві слу­жи­те­лі мі­ських чи сіль­ських хра­мів ще не отри­ма­ли чі­тких тлу­ма­чень що­до май­бу­тньо­го пі­сля отри­ма­н­ня Укра­ї­ною то­мо­су. А са­мі на­віть ви­слов­лю­ва­ти­ся пу­блі­чно бо­я­ться: або від­мов­ля­ю­ться озву­чу­ва­ти свою дум­ку, або про­сять не вка­зу­ва­ти осо­бу. «Якщо бу­де за­кон­на мо­жли­вість пе­ре­йти в по­мі­сну цер­кву, ду­маю, для ме­не це ре­аль­ний сце­на­рій. Зви­чай­но, та­ке рі­ше­н­ня за­ле­жа­ти­ме й від по­гля­дів са­мо­го свя­ще­ни­ка, осо­бли­во в на­шо­му ре­гіо­ні. А ще від на­строю па­стви, бо на Донеччині не­лег­ко пра­виль­но на­ла­шту­ва­ти лю­дей, щоб не за­ли­ши­ти­ся «по­пом без при­хо­ду ». Ни­ні у ме­не в па­ра­фії при­бли­зно 30% по­тен­цій­но бу­ли б за пе­ре­хід у по­мі­сну цер­кву, а 70% ка­те­го­ри­чно про­ти. На це не­об­хі­дно зва­жа­ти. І не тре­ба ду­ри­ти се­бе мар­ни­ми на­ді­я­ми: тут не бу­де ба­га­то тих, хто ри­зи­кне на та­кий крок. Уза­га­лі хо­ті­ло­ся б, щоб про­цес став об’єд­нав­чим, а не при­звів до но­вої еска­ла­ції кон­флі­кту », — на умо­вах ано­нім­но­сті ви­сло­вив дум­ку на­сто­я­тель одно­го з хра­мів До­неч­чи­ни.

А от отець Оле­ксандр Па­на­сен­ко не при­хо­вує сво­єї по­зи­ції. Він від по­ча­тку вій­ни був свя­ще­ни­ком в одно­му з при­фрон­то­вих мі­сте­чок, до­по­ма­гав укра­їн­ським вій­сько­вим, за­ймав­ся на­да­н­ням гу­ма­ні­тар­ної до­по­мо­ги, а ни­ні є клі­ри­ком Ізюм­ської єпар­хії Московського па­трі­ар­ха­ту. «В Укра­ї­ні має бу­ти своя по­мі­сна цер­ква, як, на­при­клад, у Гру­зії чи Сер­бії. За­раз ме­ні ба­га­то що не­зро­зумі­ло з по­гля­ду ка­но­ні­чно­го пра­ва в рі­шен­ні Свя­щен­но­го Си­но­ду РПЦ. Згі­дно з де­яки­ми по­ста­но­ва­ми нам те­пер гріх їзди­ти на Свя­ту го­ру Афон і ба­га­то ще чо­го стає грі­хом. При­чо­му є грі­хом ли­ше в ме­жах РПЦ. На мою дум­ку, це су­то по­лі­ти­чне, а не до­гма­ти­чне рі­ше­н­ня. Я гро­ма­дя­нин Укра­ї­ни й об­сто­ю­ва­ти­му її ін­те­ре­си. Па­ству за­кли­каю на про­по­від­ях не тіль­ки ви­яв­ля­ти хри­сти­ян­ське бла­го­че­стя, а й уни­ка­ти будь- яко­го ра­ди­ка­лі­зму та до­три­му­ва­ти за­ко­нів Укра­ї­ни», — ка­же отець Оле­ксандр. І зі­зна­є­ться, що ду­же сер­йо­зно роз­мір­ко­вує над тим, що ро­би­ти да­лі. У хра­мі слу­жить цер­ков­но­слов’ян­ською, але Па­трі­ар­ха Московського Кі­ріл­ла не зга­дує. «Ось ви опу­блі­ку­є­те мою дум­ку, ме­не по­ка­ра­ють, як то­го ба­тю­шку з Бі­ло­ру­сі, то­ді вже й пла­ни по­бу­ду­ю­ться», — віджар­то­ву­є­ться він, але додає, що свою по­зи­цію сто­сов­но по­мі­сної цер­кви не при­хо­ву­вав від ке­рів­ни­цтва й ра­ні­ше. «Я слу­жу Бо­гу, Укра­ї­ні й лю­дям, а не Ро­сій­ській Фе­де­ра­ції, яка оку­пу­ва­ла ча­сти­ну мо­єї Ба­тьків­щи­ни».

ПЕР­ШІ ХРАМИ КП З’ЯВИ­ЛИ­СЯ НА ДОНЕЧЧИНІ ЩЕ В 1990-Х РО­КАХ, У СА­МО­МУ КРАМАТОРСЬКУ НИ­НІ П’ЯТЬ ПАРАФІЙ. ПЕ­РЕД ВІЙ­НОЮ БУ­ЛА УСТАЛЕНА КІЛЬ­КІСТЬ ПАРАФІЯН, АЛЕ ПІД ЧАС ОКУ­ПА­ЦІЇ БА­ГА­ТО ВИЇХАЛО. А ПО­ТІМ ДОДАЛИСЯ ТІ, ХТО ПЕРЕЙШОВ ІЗ МОСКОВСЬКОГО ПА­ТРІ­АР­ХА­ТУ

По­ка­зо­ва від­кри­тість. Не­дав­но Свя­то­гір­ську лав­ру, що на­ле­жить до УПЦ (МП), від­ві­да­ла по­сол США Ма­рі Йо­ва­но­вич

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.