Юрій До­ро­шен­ко про книж­ко­ві впо­до­ба­н­ня по­лі­ти­ків

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Юрій До­ро­шен­ко

Зда­ва­ло­ся б, який ще мо­же бу­ти при­ро­дні­ший тан­дем, аніж книж­ки та по­лі­ти­ки? По­лі­ти­ки чи­та­ють книж­ки, по­лі­ти­ки пи­шуть книж­ки, книж­ки пи­шуть про по­лі­ти­ків. По­над те, де­які по­лі­ти­ки на­віть ого­ло­шу­ва­ли книж­ки сво­ї­ми во­ро­га­ми та демонстративно спа­лю­ва­ли на май­да­нах. Усе пе­ре­плу­та­не та пов’яза­не.

Пер­ши­ми най­ви­да­тні­ши­ми укра­їн­ця­ми-бі­бліо­фі­ла­ми, ма­буть, бу­ли вла­сни­ки роз­кі­шних то­го­ча­сних бі­бліо­тек князь Яро­слав Му­дрий, а по­тім геть­ман Іван Ма­зе­па. Ве­ли­че­зна бі­блі­о­те­ка го­ло­ви Цен­траль­ної Ра­ди Ми­хай­ла Гру­шев­сько­го зго­рі­ла в йо­го ки­їв­сько­му бу­дин­ку, який роз­бом­би­ли біль­шо­ви­ки.

Ду­же ча­сто по­лі­ти­ка­ми ста­ва­ли пи­сьмен­ни­ки, мі­ня­ли ти­шу кабінетів на га­лас мі­тин­гів і па­те­ти­ку три­бун. В Укра­ї­ні це не ли­ше Во­ло­ди­мир Вин­ни­чен­ко, а й ці­ла пле­я­да дер­жав­ни­ків 90-х ро­ків ХХ сто­річ­чя, ко­ли про­го­ло­шу­ва­ли нашу не­за­ле­жність. Не­га­тив­ний до­свід по­лі­ти­чної пар­тій­ної ді­яль­но­сті за­жив наш ге­ні­аль­ний пи­сьмен­ник і ми­сли­тель Іван Фран­ко.

Ко­ли я 1994 ро­ку впер­ше по­тра­пив у ку­лу­а­ри Вер­хов­ної Ра­ди як мо­ло­дий спе­цкор до­не­цької укра­їн­сько­мов­ної га­зе­ти, то пер­ше, на що звер­нув ува­гу, був книж­ко­вий кі­оск. То­чні­ше, спе­ці­аль­ний стіл, де де­пу­та­ти мо­гли ку­пи­ти дру­ко­ва­ні но­вин­ки, ти­ня­ю­чись між го­ло­су­ва­н­ня­ми пар­ла­мент­ськи­ми ко­ри­до­ра­ми в на­дії на­тра­пи­ти на за­ці­кав­ле­них їхньою пер­со­ною жур­на­лі­стів. Ме­ні ду­ма­ло­ся, що в тій ятці має бу­ти ли­ше ви­со­ко­ін­те­ле­кту­аль­на лі­те­ра­ту­ра, бо ж тут пра­цю­ють дер­жав­ні му­жі, за­ко­но­твор­ці. Спер­шу, мо­же, так і бу­ло. Але те­пер, ко­ли зрід­ка за­бі­гаю «під ку­пол», спо­сте­рі­гаю змі­ну асор­ти­мен­ту в бік ду­же до­ро­гих аль­бо­мів про ви­на та мі­цні ал­ко­голь­ні на­пої, рі­зно­ма­ні­тні збір­ни­ки ци­тат і афо­ри­змів, а та­кож стра­шен­но до­ро­гі й та­кі са­мі по­збав­ле­ні сма­ку ви­да­н­ня в шкі­рі, при­зна­че­ні для по­да­рун­ків, які по­тім ні­хто ні­ко­ли на­віть не гор­тає. По­пит по­ро­джує про­по­зи­цію...

Мо­же, ко­мусь ви­да­сться див­ним, але лю­ди­ною книж­ки є Свя­тій­ший Па­трі­арх Фі­ла­рет. Він хоч і не по­лі­тик, але цер­ков­ний ді­яч. Ча­сти­ну сво­єї ве­ли­кої уні­каль­ної бі­бліо­те­ки пе­ре­дав у Ки­їв­ську пра­во­слав­ну бо­го­слов­ську ака­де­мію, ще ча­сти­на збе­рі­га­є­ться в йо­го Па­трі­ар­шій ре­зи­ден­ції. Я не раз спо­сте­рі­гав Свя­тій­шо­го вла­ди­ку з роз­гор­ну­тою книж­кою і за ро­бо­чим сто­лом. І лі­те­ра­ту­ра не зав­жди су­то ре­лі­гій­но­го змі­сту, не тіль­ки жи­тія свя­тих та їхні тво­рі­н­ня. Сам ча­сто да­ру­вав і да­рую йо­му но­вин­ки, пе­ре­ва­жно істо­ри­чно­го або ме­му­ар­но­го на­пря­му. Свя­тій­ший зі­зна­вав­ся, що зі світ­ської лі­те­ра­ту­ри з юно­сті лю­бить тво­ри про вій­ну, люд­ську ду­шу та твор­чість Фьо­до­ра До­сто­єв­ско­го. Ві­до­мо, що Ле­о­нід Крав­чук та­кож лю­би­тель кни­жок. Але з пар­тій­ною спе­ци­фі­кою: ма­ло не на­пам’ять знає все зі­бра­н­ня Лє­ні­на, то­чни­ми ци­та­та­ми з яко­го, як роз­по­від­а­ють, уби­вав ко­лег по ЦК пар­тії. Як став на чо­лі не­за­ле­жної Укра­ї­ни, зі­зна­вав­ся, що то- ді­шнім жит­тє­вим від­кри­т­тям для ньо­го бу­ли дві книж­ки: свід­че­н­ня оче­вид­ців про Го­ло­до­мор та збір­ник біо­гра­фій роз­стрі­ля­них Ста­лі­ним укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків 1920–30-х ро­ків. Ле­о­нід Да­ни­ло­вич, схоже, тя­гнув­ся біль­ше не до книж­ко­вої, а до ін­шої ша­фи — з на­по­я­ми. Що­прав­да, ко­ли пі­шов на пен­сію пі­сля де­ся­ти­рі­чно­го пре­зи­дент­ства, від­крив фонд, який про­фі­нан­су­вав ба­га­то ці­ка­вих і по­трі­бних ви­дав­ни­чих про­е­ктів. Зокре­ма, фун­да­мен­таль­ну «Укра­ї­на. Ан­то­ло­гія пам’яток дер­жа­во­тво­ре­н­ня Х–ХХ ст.» у 10 то­мах. Книж­ка Ку­чми «Укра­ї­на — не Ро­сія» — це те­ма окре­мої роз­мо­ви, але ні­де прав­ди ді­ти, її на­зва дав­но ста­ла кла­си­кою.

Як лю­ди­на сво­го ча­су до­ти­чна до ви­бор­чо­го пре­зи­дент­сько­го шта­бу Віктора Ющен­ка, мо­жу ска­за­ти, що книж­ки для Віктора Ан­дрі­йо­ви­ча є рад­ше пре­дме­том ін­тер’єру. У ньо­го на сто­лі, зві­сно, мо­жна бу­ло по­ба­чи­ти ста­ру ра­ри­те­тну Бі­блію чи Єван­ге­ліє, при­кри­ті ви­ши­тим ру­шни­ком, але во­ни ні­ко­ли не від­кри­ва­ли­ся. Тре­тій пре­зи­дент Укра­ї­ни чер­пав ін­фор­ма­цію вер­баль­но й на слух. Про­си­джу­ва­ти над то­мом яко­гось ви­да­н­ня бу­ло не в йо­го сти­лі.

«Проф­фе­сор» Яну­ко­вич тут та­кож по­ді­бний до сво­го «па­пє­р­єд­ні­ка» та тез­ки. Мо­жна укла­да­ти ці­лі збір­ки анек­до­тів, як він на ви­со­ких дер­жав­них по­са­дах га­не­бно плу­тав іме­на та тер­мі­ни, а йо­го до­ра­дни­ця Ган­на Гер­ман із ма­ні­а­каль­ною на­по­ле­гли­ві­стю все за­пи­ха­ла й за­пи­ха­ла їх у текс­ти ви­сту­пів. Якщо Ющен­ко біль­ше ви­тра­чав віль­ний час на пряд­ки та бджіл, то Яну­ко­вич — на спорт і стра­у­сів із «Ме­жи­гір’я». Ці­ка­во, що їхня опо­нен­тка Юлія Ти­мо­шен­ко та­кож не за­си­джу­ва­ла­ся за книж­ка­ми, а віль­ний від по­лі­ти­чної ді­яль­но­сті час ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла на до­гляд за зов­ні­шні­стю.

При­єм­но вра­зив ни­ні­шній пре­зи­дент Пе­тро По­ро­шен­ко. На сво­їй сто­рін­ці у Facebook він по­де­ко­ли ре­кла­мує укра­їн­ські лі­те­ра­тур­ні но­вин­ки. З остан­ніх був йо­го те­плий від­гук про книж­ку Оле­ксан­дра Пе­тро­ва «Ка­ва з при­сма­ком по­пе­лу». Ви­дно, що ни­ні­шній га­рант при­найм­ні по­гор­тав цей твір.

Як дав­ній кни­жник мо­жу за­свід­чи­ти, що ра­ні­ше на сто­ли­чно­му книж­ко­во­му рин­ку «Пе­трів­ка» ча­сто по­мі­чав Во­ло­ди­ми­ра Ли­тви­на та Юрія Лу­цен­ка. Не для пі­а­ру на книж­ко­ві яр­мар­ки їздять Ігор Гри­нів, Олег Ме­две­дєв, Ми­ко­ла То­мен­ко, Ігор Жда­нов, дру­жить із книж­кою й Ар­сен Ава­ков, про що свід­чать йо­го ре­гу­ляр­ні до­пи­си в ін­тер­не­ті.

І хо­ча ка­жуть, що дру­ко­ва­на книж­ка від­ми­рає і йде в ми­ну­ле, я в це не ві­рю. Як і не ві­рив у її смерть ві­до­мий фі­ло­соф та пи­сьмен­ник Ум­бер­то Еко, що ло­гі­чно по­яснив у ці­ло­му до­слі­джен­ні. То­му хочеться побажати на­шим політикам не поспішати викидати зі службових кабінетів книж­ки, во­ни ще мо­жуть знадобитися. Якщо не їм, то при­найм­ні наступникам.

ХОЧЕТЬСЯ ПОБАЖАТИ НА­ШИМ ПОЛІТИКАМ НЕ ПОСПІШАТИ ВИКИДАТИ ЗІ СЛУЖБОВИХ КАБІНЕТІВ КНИЖ­КИ, ВО­НИ ЩЕ МО­ЖУТЬ ЗНАДОБИТИСЯ. ЯКЩО НЕ ЇМ, ТО ПРИ­НАЙМ­НІ НАСТУПНИКАМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.