Гля­ну­ти вій­ні в облич­чя

Чо­му не­має ро­зу­мі­н­ня справ­жньої при­ро­ди кон­флі­кту між Ро­сі­єю та за­хі­дним сві­том

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Фі­ліпп де Ла­ра

Фі­ліпп де Ла­ра про не­без­пе­чну на­їв­ність за­хі­дно­го сві­ту

Ще з бе­ре­зня 2014 ро­ку бу­ло оче­ви­дно те, що Ро­сія розв’яза­ла про­ти Укра­ї­ни вій­ну, що­прав­да, у за­хі­дно­му сві­ті — ли­ше для укра­їн­ців. Утім, жер­тва агре­сії ви­рі­ши­ла не на­зи­ва­ти це вій­ною. При­чи­ни й об­ста­ви­ни мо­жна зро­зу­мі­ти: 1) ан­шлюс Кри­му тра­пив­ся так швид­ко, що язик не по­вер­тав­ся на­зи­ва­ти йо­го во­єн­ною опе­ра­ці­єю; ре­а­кція мі­жна­ро­дної спіль­но­ти, що по­тя­гну­ла за со­бою сан­кції, зво­ди­ла­ся до роз­мов рад­ше про не­за­кон­ну ане­ксію, ніж про во­єн­ну опе­ра­цію; 2) бо­йо­ві дії на Дон­ба­сі на­зва­ли «АТО», що ма­ло під­кре­сли­ти за­пе­ре­че­н­ня будь-якої ле­гі­тим­но­сті се­па­ра­ти­стів і за­фі­ксу­ва­ти став­ле­н­ня до них як до те­ро­ри­стів. Та­ка тер­мі­но­ло­гія має сенс, однак, на­звав­ши те, що від­бу­ва­є­ться, ан­ти­те­ро­ри­сти­чною опе­ра­ці­єю, Укра­ї­на ство­ри­ла ба­га­то не­зру­чно­стей, бо зро­би­ла не­зро­зумі­лою су­тність кон­флі­кту й не на­зва­ла ре­чі сво­ї­ми іме­на­ми. Та­ка са­ма плу­та­ни­на між по­лі­цей­ською та во­єн­ною опе­ра­ці­я­ми зу­мо­ви­ла ка­та­стро­фі­чні на­слід­ки «вій­ни з те­ро­ри­змом», ого­ло­ше­ної Джор­джем Бу­шем 2001-го. Ме­ні біль­ше до впо­до­би ни­ні­шня офі­цій­на вер­сія си­ту­а­ції на Дон­ба­сі. Фран­цузь­кий пи­сьмен­ник Аль­бер Ка­мю пи­сав, що, «не на­зи­ва­ю­чи ре­чі сво­ї­ми іме­на­ми, ми при­мно­жу­є­мо не­ща­стя на­шо­го сві­ту ».

Тре­ба ска­за­ти, не тіль­ки Укра­ї­ні скла­дно на­зва­ти вій­ну вій­ною. Вза­га­лі- то з 1945 ро­ку де­мо­кра­ти­чним кра­ї­нам де­да­лі скла­дні­ше ро­зу­мі­ти її та вжи­ва­ти від­по­від­ні тер­мі­ни. Пі­сля Дру­гої сві­то­вої бу­ло не­ма­ло війн, та їх або так не на­зи­ва­ють (по­ши­ри­ли­ся тер­мі­ни «по­дії», «ге­ри­лья», «за­мо­ро­же­ний кон­флікт», «по­лі­цей­ська опе­ра­ція», «гу­ма­ні­тар­на ін­тер­вен­ція» то­що) або до­да­ють якісь при­кме­тни­ки (так ні­би са­ме сло­во «вій­на» ви­йшло з ужи­тку, бо во­на, ба­чте, не­о­дмін­но має бу­ти «хо­ло­дною», «гі­бри­дною», «аси­ме­три­чною», «не­кон­вен­цій­ною» чи ще яко­юсь). Зокре­ма, «хо­ло­дна вій­на» зро­би­ла по­ня­т­тя «вій­ни» та йо­го сприйня­т­тя роз­ми­тим: стри­му­ва­н­ня на тлі га­ран­тій вза­єм­но­го зни­ще­н­ня за­про­ва­ди­ло та­ке яви­ще, як по­всю­дна й во­дно­час не­ре­аль­на вій­на, адже во­єн­ні дії ста­ли ма­ло­ймо­вір­ни­ми, ба на­віть не­мо­жли­ви­ми.

Та­кі уяв­ле­н­ня сфор­му­ва­ли­ся на За­хо­ді, але не в Ра­дян­сько­му Со­ю­зі. За ча­сів хо­ло­дної вій­ни, у пе­рі­о­ди криз і роз­ряд­ки так зва­ний ба­ланс стра­ху не за­ва­див СРСР спла­ну­ва­ти й під­го­ту­ва­ти все не­об­хід- не для розв’яза­н­ня кон­вен­цій­них війн, зокре­ма на єв­ро­пей­сько­му фрон­ті. У 1970–1980-х, по­при еко­но­мі­чний про­вал (а мо­же, і че­рез ньо­го), Ра­дян­ський Со­юз роз­ро­бляв із ці­єю ме­тою стра­те­гі­чну до­ктри­ну й ви­со­ко­ефе­ктив­ні вій­сько­ві си­ли, по­гли­на­ю­чи во­єн­ни­ми про­е­кта­ми зна­чну ча­сти­ну сво­їх ма­те­рі­аль­них та ін­те­ле­кту­аль­них ре­сур­сів і без­жаль­но не­хту­ю­чи ци­віль­ни­ми по­тре­ба­ми. На той час фа­хів­ці пе­ре­ва­жно не усві­дом­лю­ва­ли, що СРСР справ­ді го­тує вій­ну, тоб­то стра­те­гію для по­до­ла­н­ня За­хо­ду си­лою — агре­сі­єю та за­ля­ку­ва­н­ня­ми. Біль­шість екс­пер­тів і лі­де­рів не ві­ри­ла: га­да­ла, що роз­ряд­ки не уни­кну­ти, що Ра­дян­ський Со­юз уже го­то­вий до мир­но­го вре­гу­лю­ва­н­ня, що слід за­охо­чу­ва­ти йо­го до цьо­го шля­ху, не­хай і ці­ною ри­зи­ко­ва­но­го для ньо­го вій­сько­во­го са­мо­об­ме­же­н­ня.

Та­кий під­хід осо­бли­во по­ши­рив­ся в Єв­ро­пі, так ні­би вій­на на єв­ро­пей­ських те­ре­нах уже не вкла­да­ла­ся єв­ро­пей­цям у го­ло­вах. Вій­сько­вої аль­тер­на­ти­ви уми­ро­тво­рен­ню не бу­ло — не тіль­ки че­рез сут­тє­ву пе­ре­ва­гу ра­дян­ських кон­вен­цій­них зброй­них сил, а й на­сам­пе­ред че­рез брак стра­те­гі­чно­го ми­сле­н­ня у єв­ро­пей­ців, пе­ре­ко­на­них, що їм во­но не по­трі­бне, адже мо­жна пов­ні­стю по­кла­сти­ся на так зва­ну ядер­ну па­ра­соль­ку Спо­лу­че­них Шта­тів, під­крі­пле­ну фран­цузь­ки­ми й бри­тан­ськи­ми ядер­ни­ми си­ла­ми. Хо­ло­дна вій­на не спри­йма­ла­ся як за­гро­за справ­жньої. Во­на ста­ла, так би мо­ви­ти, по­стмо­дер­ною не­га­тив­ною кон­це­пці­єю: стри­му­ва­н­ня фа­кти­чно уне­мо­жлив­лю­ва­ло кон­флікт. Та­ке ба­че­н­ня бу­ло по­ши­ре­не не тіль­ки се­ред по­лі­ти­ків і гро­мад­сько­сті, а й се­ред мо­жно­вла­дних вій­сько­вих стра­те­гів. Ге­не­рал Лю­сьєн Пу­ар’є — один з осно­во­по­ло­жни­ків фран­цузь­ких ядер­них сил — пи­сав 1978 ро­ку: «У нас ни­ні епо­ха за­галь­ної по­лі­ти­чної та стра­те­гі­чної ра­ціо­наль­но­сті […]. Це уяв­на стра­те­гія, за якої зброй­ні си­сте­ми ви­ко­ну­ють тіль­ки се­міо­ти­чну (sic!) фун­кцію. […] Ні­чо­го не ста­є­ться са­ме то­му, що стра­те­гі­чні мо­де­лі пе­ре­кон­ли­во по­ясню­ють, «що ста­не­ться, ко­ли…» (ци­та­та з книж­ки «Гля­ну­ти вій­ні в ли­це» («Facing the war », Па­риж, 1981-й) гре­цько- фран­цузь­ко­го фі­ло­со­фа Кор­не­лі­у­са Ка­сто­рі­а­ді­са). 30 ро­ків по­то­му ге­не­рал Пу­ар’є, на той час у від­став­ці, не змі­нив дум­ки: по­при за­вер­ше­н­ня аме­ри­кан­сько- ра­дян­ської ду­о­по­лі­сти­чної гри та збіль­ше­н­ня кіль­ко­сті ядер­них дер­жав, усе одно ві­рив « у ра­ціо­на­лі­за­цій­ний ефект ядер­ної си­ли» (Le Monde, 27 трав­ня 2006- го). Та­ка на­їв­на (чи па­ра­но­ї­даль­на) « ло­гі­ка» до­сі па­ра­лі­зує за­хі­дне стра­те­гі­чне ми­сле­н­ня. Зре­штою, «кі­нець істо­рії» (а це ні­що ін­ше, як ві­ра в зни­кне­н­ня вій­ни як яви­ща) роз­по­чав­ся за де­ся­тки ро­ків до йо­го офі­цій­ної «да­ти на­ро­дже­н­ня» 1991- го, тоб­то пі­сля роз­па­ду СРСР.

ВІЙ­НА — ЦЕ РЕ­А­ЛІ­ЗА­ЦІЯ ПО­ЛІ­ТИ­ЧНИХ ПРАГНЕНЬ ЗА ДО­ПО­МО­ГОЮ СИ­ЛИ ТА ВІЙ­СЬКО­ВИХ МА­НЕВ­РІВ. ОДНАК ПО­ЛІ­ТИ­ЧНІ НАМІРИ НЕ ОБОВ’ЯЗ­КО­ВО ПЕРЕДБАЧАЮТЬ РАЦІОНАЛЬНИЙ ЗВ’ЯЗОК МІЖ ЦІЛЯМИ Й ЗА­СО­БА­МИ

Фа­кти під­крі­плю­ва­ли те лег­ко­ва­жне ми­сле­н­ня: пі­сля ка­та­стро­фи в Аф­га­ні­ста­ні (1979–1989) скла­ло­ся вра­же­н­ня, що ра­дян­ська ім­пе­рія зда­ла­ся. Ті, хто ві­рив, що За­хо­ду за­гро­жує вій­на, бо за­не­па­лий «край со­ці­а­лі­зму » ли­шав­ся агре­сив­ною вій­сько­вою ім­пе­рі­єю, по­ми­ли­ли­ся. На­віть на вну­трі­шньо­му рів­ні Ра­дян­ський Со­юз від­мо­вив­ся від во­єн­них ме­то­дів. 1981 ро­ку Брє­жнєв на­ві­дріз від­мо­вив­ся бо­ро­ти­ся про­ти «Со­лі­дар­но­сті», по­при від­чай­ду­шні за­кли­ки поль­ських ко­му­ні­стів. Пі­зні­ше Ґор­ба­чов зайняв та­ку са­му по­зи­цію, ко­ли Еріх Го­нек­кер про­сив «за­хи­ща­ти со­ці­а­лізм» у Схі­дній Ні­меч­чи­ні «зі збро­єю». Зда­ва­ло­ся, що ра­зом з іде­о­ло­гі­чною за­зна­ла кра­ху й вій­сько­ва ім­пе­рія.

Той стра­те­гі­чний та ін­те­ле­кту­аль­ний го­ри­зонт не вар­то за­бу­ва­ти, бо це, хоч і дав­ня, та все ж істо­тна пер­шо­при­чи­на за­хі­дної слаб­ко­ду­хо­сті у від­но­си­нах із су­ча­сною Ро­сі­єю. Ми не хо­че­мо гля­ну­ти вій­ні в ли­це, по­за­як утра­ти­ли уяв­ле­н­ня про те, чим во­на є на­справ­ді. А це ре­а­лі­за­ція по­лі­ти­чних прагнень за до­по­мо­гою си­ли й стра­те­гі­чних ма­нев­рів. Однак по­лі­ти­чні наміри не обов’яз­ко­во передбачають раціональний зв’язок між цілями й за­со­ба­ми. На цей ню­анс звер­тав ува­гу Карл фон Кла­у­зе­віц, який на­зи­вав вій­ну за­го­стре­н­ням край­но­щів, про­те на­ма­гав­ся ра­ціо­на­лі­зу­ва­ти її у сво­є­му ві­до­мо­му й оман­ли­во­му афо­ри­змі: «Вій­на — це про­дов­же­н­ня по­лі­ти­ки ін­ши­ми за­со­ба­ми». Ба­жа­н­ня

здо­бу­ти пе­ре­мо­гу си­лою по­ро­джує го­тов­ність до рі­зно­ма­ні­тних «ра­ціо­наль­них» роз­ра­хун­ків: ра­ціо­наль­ність тут над­зви­чай­но гну­чка. У цю гру, по­при де­які та­кти­чні від­сту­пи, грав Ра­дян­ський Со­юз, а по­тім і Ро­сія — при­найм­ні з 1999-го.

Гля­ну­ти вій­ні в ли­це не кон­че озна­чає, що тре­ба оби­ра­ти чи при­йма­ти зброй­ний кон­флікт як рі­ше­н­ня. Іде­ться про ви­зна­н­ня го­тов­но­сті дру­гої сто­ро­ни до вій­ни. І тут пи­та­н­ня не в то­му, чи хо­че її Мо­сква. «Ро­сія не хо­че вій­ни, во­на хо­че пе­ре­мо­ги», — це різ­кий та іро­ні­чний ко­мен­тар Ка­сто­рі­а­ді­са 1981 ро­ку, що до­сі не втра­тив акту­аль­но­сті. Між За­хо­дом і Схо­дом бу­ла не про­сто хо­ло­дна вій­на та іде­о­ло­гі­чне зма­га­н­ня, а справ­жня вій­на. Це не­зру­чна ідея, тож дер­жав­ні ді­я­чі й гро­мад­ська дум­ка во­лі­ють нею не­хту­ва­ти. За­хід, мо­же, і «ви­грав хо­ло­дну вій­ну », та не до кін­ця ро­зі­брав­ся в то­му, що ста­ло­ся. Там і до­сі цьо­го не ро­зу­мі­ють, по­при тве­ре­зе ми­сле­н­ня та­ких ін­те­ле­кту­а­лів і стра­те­гів, як Філ­ліп Пе­тер­сен у на­ші дні ( див. Ти­ждень, № 38/2018) чи Ка­сто­рі­а­діс у 1980-х.

Для то­го щоб не по­тра­пля­ти в те­не­та ро­сій­ської бре­хні та не до­зво­ля­ти чи­слен­ним не­без­пе­кам зби­ва­ти нас із пан­те­ли­ку й па­ра­лі­зу­ва­ти, За­хід по­ви­нен ви­ко­рі­ни­ти хо­ло­дну вій­ну з ра­дян­ської/ро­сій­ської ім­пе­рі­а­лі­сти­чної вій­ни про­ти ньо­го. Одна вій­на за­вер­ши­ла­ся 1991-го, дру­га до­сі три­ває. І в цій дру­гій Укра­ї­на — ли­ше пе­ре­до­ва

Ку­ди да­лі. По­при фі­нан­со­ві, со­ці­аль­ні та те­хно­ло­гі­чні про­бле­ми, Ро­сія не має на­мі­ру від­мов­ля­ти­ся від сво­єї агре­сив­ної екс­пан­сії

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.