Від­хід ре­ген­тки Чи ста­не від­став­ка Меркель ка­та­стро­фою для Ні­меч­чи­ни

Кан­цлер­ка дов­го бу­ла по­пу­ляр­ною, бо, як зда­ва­ло­ся, бе­ре­гла сво­їх ви­бор­ців від по­лі­ти­ки. Во­на зро­би­ла ХДС су­мі­сною май­же з усі­ма яви­ща­ми ду­ху ча­су й та­ким чи­ном де­по­лі­ти­зу­ва­ла кра­ї­ну

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - То­мас Шмід, Die Welt

Усе пов­ся­кчас ста­є­ться не так, як га­да­є­ться. Анґе­ла Меркель зав­жди бу­ла цьо­го сві­до­ма. Тож во­на по­стій­но ли­ша­ла­ся на­сто­ро­жі, не бу­ло пра­кти­чно ні­чо­го, що мо­гло б за­ско­чи­ти її зне­на­цька. Те, за що їй ча­сто до­рі­ка­ли, на­справ­ді бу­ло її силь­ною сто­ро­ною: кан­цлер­ка на­ма­га­лась яко­мо­га дов­ше не при­йма­ти оста­то­чних рі­шень. Зокре­ма, і що­до сво­го від­хо­ду.

І ось во­на йо­го роз­по­ча­ла. Жо­дно­му з її по­пе­ре­дни­ків не вда­ло­ся під­го­ту­ва­ти со­бі на­сту­пни­ка. Анґе­лі Меркель ви­ста­чи­ло му­дро­сті на­віть не на­ма­га­ти­ся. Во­на ска­за­ла, що всі спро­би ви­зна­чи­ти на­сту­пни­ка пов­ся­кчас бу­ли про­валь­ни­ми. Бо все зав­жди ста­є­ться не так, як га­да­є­ться.

Однак те, що Меркель хо­че від­да­ти ке­рів­ни­цтво пар­ті­єю, але за­ли­ши­ти­ся фе­де­раль­ним кан­цле­ром, ро­бить її ма­невр по­ло­вин­ча­стим. Адже сво­їм рі­ше­н­ням во­на си­гна­лі­зує: пар­тія обі­йде­ться без ме­не, але кра­ї­на і на­сам­пе­ред світ по­тре­бу­ють ме­не. Остан­нє твер­дже­н­ня не та­ке вже й хи­бне, адже Анґе­ла по­над де­ся­ти­лі­т­тя ви­сту­па­ла в ро­лі не­втом­ної Ма­тін­ки Ку­раж за­хі­дно­го сві­ту.

Не­зва­жа­ю­чи на те що в Ні­меч­чи­ні до неї до­сі ве­ли­ка по­ва­га, не­озбро­є­ним оком ви­дно, що най­ва­жли­ві­ших ві­жок прав­лі­н­ня во­на вже не три­має. Кра­ї­на ви­сли­зає з її рук. Во­на бу­ла чі­пкою й ціл­ком успі­шною кри­зо­вою мо­де­ра­тор­кою, на­при­клад, під час фі­нан­со­вої кри­зи. І во­дно­час зав­жди на­ма­га­ла­ся ли­ше збе­рег­ти ста­тус-кво. Хо­ча, по­тра­пля­ю­чи в не­пев­ні во­ди, Меркель ні­ко­ли не втра­ча­ла му­жно­сті, однак во­на, схі­дна нім­ке­ня, все ж та­ки уосо­блює ста­ру Фе­де­ра­тив­ну Ре­спу­блі­ку. Одне ви­пли­ває з ін­шо­го, ек­зи­стен­цій­ні рі­ше­н­ня не на ча­сі.

Не так дав­но Меркель бу­ла ду­же по­пу­ляр­на, бо, як зда­ва­ло­ся, бе­ре­гла сво­їх ви­бор­ців від по­лі­ти­ки. «Я са­ма» — та­кий був її по­стій­ний ме­седж. Це по­до­ба­ло­ся біль­шо­сті гро­ма­дян, до то­го ж її ді­яль­ність справ­ля­ла вра­же­н­ня ціл­ком не­мар­но­слав­ної, і по­лі­ти­ка зре­ду­ку­ва­ла­ся до со­лі­дно­го ре­ме­сла.

Однак у три­ва­лій пер­спе­кти­ві це при­зве­ло й до про­блем. Ви­ни­кла си­ту­а­ція, ана­ло­гі­чна до «до­брої бю­ро­кра­тії», ци­ві­лі­за­цій­не до­ся­гне­н­ня якої по­ля­гає в то­му, що во­на фун­кціо­нує ціл­ком без­емо­цій­но, на неї мо­жна по­кла­сти­ся. Але це во­дно­час і її не­до­лік. Адже, бу­ду­чи без­емо­цій­ною, во­на ча­сто спри­йма­є­ться як хо­ло­дна. Кон­кре­тний ви­па­док — лю­ди­на з її бі­да­ми — бю­ро­кра­тію не ці­ка­вить.

По­за­як Анґе­ла Меркель по­стій­но від­мов­ля­ла­ся від ве­ли­кої пом­пи й ке­ру­ва­ла Ві­дом­ством фе­де­раль­но­го кан­цле­ра так, ні­би це від­діл по­да­тко­вої, її ду­же ці­ну­ва­ли. Стиль прав­лі­н­ня кан­цлер­ки, який не до­пу­скав про­ти­ле­жних по­лю­сів (чи то у фра­кції, чи то в пар­тії), мав у со­бі щось до­во­лі мо­нар­хі­чне.

Однак Меркель зі сво­єю ра­ціо­наль­ні­стю за­йшла так да­ле­ко, що по­ча­ла вва­жа­ти по­тре­бу ре­шти гро­ма­дян у від­бли­ску мо­нар­хі­чно­го сяй­ва, у ши­ро­ких же­стах і не­ве­ли­чких спе­кта­клях дрі­бни­ця­ми, на які мо­жна спо­кій­но не зва­жа­ти.

Те, що ще сяк- так фун­кціо­нує десь там у сві­ті, біль­ше не пра­цює в кра­ї­ні, якій бун­дес-кан­цлер­ка зав­дя­чує сво­ї­ми по­лі­ти­чни­ми пов­но­ва­же­н­ня­ми. Ко­ли Меркель зу­стрі­ча­є­ться з очіль­ни­ка­ми й пра­ви­те­ля­ми цьо­го сві­ту, лю­ди ві­рять у те, що во­на ско­ри­ста­є­ться сво­їм умі­н­ням при­галь­му­ва­ти й пом’якши­ти. Во­на да­ла со­бі ра­ду і з Ци­пра­сом, і з Ка­чин­ським, тож не за­знає по­раз­ки і з Саль­ві­ні.

Але в Ні­меч­чи­ні во­на вре­шті за­ве­ла се­бе та­ки­ми ма­нев­ра­ми в без­ви­хідь. При­чо­му не че­рез свою нев­да­чу, а са­ме че­рез успі­хи. Во­на не ли­ше зро­би­ла ХДС су­мі­сною май­же з усі­ма яви­ща­ми ду­ху ча­су, а й де­мон­струє, що ін­ші пар­тії — це не біль­ше ніж по­лі­ти­чно ней­траль­ні ор­га­ні­зми, з яки­ми мо­жна об’єд­ну­ва­ти­ся для утво­ре­н­ня вся­кої біль­шо­сті.

Меркель ма­ло по­ми­ля­ла­ся, але зре­штою Ні­меч­чи­на як єд­ність бу­ла де­по­лі­ти­зо­ва­на. Від­мо­ва не ли­ше від го­ло­ву­ва­н­ня у пар­тії, а й від кан­цлер­ської по­са­ди ста­ла б до­брим кро­ком на шля­ху по­вер­не­н­ня до де­мо­кра­ти­чної нор­маль­но­сті.

Ме­то­дом Анґели Меркель бу­ло змі­ню­ва­ти, збе­рі­га­ю­чи й збе­рі­га­ти, змінюючи. На­при­кін­ці цьо­го шля­ху ні­ме­цький партійний ланд­шафт не­мо­жли­во впі­зна­ти. Сут­тє­ву роль у цьо­му ві­ді­гра­ла Меркель. Те, що СДПН ко­ти­ться в бе­зо­дню, — ви­на са­мої пар­тії, але й на­слі­док по­лі­ти­ки кан­цлер­ки, яка не да­ва­ла со­ці­ал-де­мо­кра­там жо­дно­го віль­но­го про­сто­ру. Під­не­се­н­ня «Зе­ле­них» ба­га­то в чо­му по­ясню­є­ться їхні­ми остан­нім ча­сом ро­зум­ни­ми ка­дра­ми, але й тим, що по­лі­ти­ка Меркель залишила по со­бі емоційне пустище й не змо­гла запалити жо­дно­го громадсько- су­спіль­но­го ен­ту­зі­а­зму.

І те, що АДН те­пер пред­став­ле­на в пар­ла­мен­тах усіх зе­мель і Бун­де­ста­зі, теж ве­ли­кою мі­рою пов’яза­но, по су­ті, з без­ціль­ним гні­вом тих, хто га­дає, що зна­йшов у пи­тан­ні бі­жен­ців зло­ві­сне по­пе­ре­дже­н­ня про кі­нець «Єв­ро­пи». Окрім то­го, це по­ясню­є­ться й тим, що кан­цлер­ка від­мо­ви­ла­ся зро­би­ти те­му бі­жен­ців пре­дме­том ве­ли­ко­го й від­кри­то­го су­спіль­но­го діа­ло­гу.

МЕ­ТО­ДОМ АНҐЕЛИ МЕРКЕЛЬ БУ­ЛО ЗМІ­НЮ­ВА­ТИ, ЗБЕ­РІ­ГА­Ю­ЧИ Й ЗБЕ­РІ­ГА­ТИ, ЗМІНЮЮЧИ. НА­ПРИ­КІН­ЦІ ЦЬО­ГО ШЛЯ­ХУ НІ­МЕ­ЦЬКИЙ ПАРТІЙНИЙ ЛАНД­ШАФТ НЕ­МО­ЖЛИ­ВО ВПІ­ЗНА­ТИ. МЕРКЕЛЬ ЗАЛИШИЛА ПО СО­БІ ЕМОЦІЙНЕ ПУСТИЩЕ Й НЕ ЗМО­ГЛА ЗАПАЛИТИ ЖО­ДНО­ГО ГРОМАДСЬКО-СУ­СПІЛЬ­НО­ГО ЕН­ТУ­ЗІ­А­ЗМУ

Сьо­го­дні на рів­ні фе­де­ра­ції та фе­де­раль­них зе­мель утво­рю­ю­ться фа­кти­чно ли­ше ко­а­лі­ції, які про­сто мо­жли­ві ари­фме­ти­чно, і са­ме Анґе­ла Меркель вин­на в цьо­му спов­зан­ні по­лі­ти­ки в ари­фме­ти­ку.

Як по­ка­зує по­рів­ня­н­ня з ін­ши­ми дер­жа­ва­ми, ймо­вір­но, руй­ну­ва­н­ня ста­ро­го пар­тій­но­го ланд­ша­фту є се­ку­ляр­ною тен­ден­ці­єю. Але Меркель зав­жди вда­ва­ла, що її це не об­хо­дить. І то бу­ло ве­ли­кою по­мил­кою. Лю­ди­на на по­са­ді фе­де­раль­но­го кан­цле­ра не має пра­ва ней­траль­но ста­ви­ти­ся до ду­хов­них про­це­сів.

Про це не­охо­че го­во­рять, але всі це зна­ють: оскіль­ки Анґе­ла Меркель є не­на­ви­сною фі­гу­рою для PEGIDA (Па­трі­о­ти­чні єв­ро­пей­ці про­ти ісла­мі­за­ції Єв­ро­пи), АДН і пра­во­го спе­ктра, пи­та­н­ня її від­став­ки дов­го за­ли­ша­ло­ся та­бу. Адже по­сту­пи­ти­ся хо­ру кри­ку­нів «Меркель геть» бу­ло чи­мось не­мо­жли­вим. Зда­ва­ло­ся, во­на ді­я­ла за прин­ци­пом «якщо во­ни хо­чуть, щоб я пі­шла, то­ді я то­чно за­ли­шу­ся».

Від­так зна­че­н­ня її кан­цлер­ства як ци­ві­лі­за­цій­но­го бар’єра про­ти пра­во­по­пу­ліст­сько­го на­сту­пу пе­ре­оці­не­но. Це теж бу­ло по­мил­кою. Те, що без­тям­ні го­ло­ви не спри­йма­ють Анґе­лу Меркель, ще не ро­бить дії фе­де­раль­ної кан­цлер­ки слу­шни­ми. По­над те, ви­яв­ля­є­ться, но­ві си­ли з пра­во­го краю пов’яза­ні між со­бою фа­кти­чно ли­ше ан­ти­мер­ке­лів­ським фу­ро­ром. Що бу­ло б, як­би Меркель і справ­ді пі­шла «геть»? Мо­жли­во, то­ді буль­ба­шка АДН ло­пну­ла б? Пов­ний її від­хід міг би за­гна­ти цю по­лі­тси­лу в за­слу­же­ну ек­зи­стен­цій­ну кри­зу.

З уяв­ле­н­ням про те, що без неї не змо­жуть уря­ду­ва­ти, їй та­ки до­ве­де­ться роз­про­ща­ти­ся. Від­хід Меркель із по­лі­ти­чної сце­ни міг би на­бли­зи­ти час, ко­ли АДН зно­ву му­си­ла б ми­ри­ти­ся зі скром­ни­ми ре­зуль­та­та­ми. Це був би ве­ли­кий успіх, і Анґе­ла Меркель ста­ла б справ­жньою ге­ро­ї­нею від­сту­пу.

У по­лі­ти­чній Ні­меч­чи­ні бро­ді­н­ня. Ме­то­дом Меркель і вір­них при­хиль­ни­ків ба­га­то зро­би­ти тут уже не вда­сться. Зві­сно, го­стро по­стає пи­та­н­ня її на­сту­пни­ка на по­са­ді кан­цле­ра. Іме­на, про які го­во­рять, не ви­кли­ка­ють за­хва­ту: над­то блі­ді, над­то юні, над­то ам­бі­тні й во­дно­час не­ви­ра­зні. Але бу­ло б не­до­бре, як­би че­рез це Анґе­ла Меркель і да­лі три­ма­ла­ся за крі­сло. Її ре­пер­ту­ар ви­чер­па­но. Пи­та­н­ня про те, хто при­йде на її мі­сце, во­на му­сить за­ли­ши­ти ін­шим. Зав­жди хтось знайдеться. Май­бу­тнє — не­зві­да­ний край. Пе­ре­хід не бу­де гар­мо­ній­ним, це бу­де злам. Не­об­хі­дний злам.

Час зби­ра­ти ка­мі­н­ня. По­збав­ле­на емо­цій по­лі­ти­ка Меркель за­ве­ла кра­ї­ну в глу­хий кут

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.