Історія та час Як фор­му­ю­ться гранд- на­ра­ти­ви

Кіль­ка при­кла­дів за­ле­жно­сті текс­ту істо­ри­ка від ча­су та ме­ти на­пи­са­н­ня

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ві­та­лій Ми­хай­лов­ський

Істо­рик зав­жди за­ле­жний від ча­су на­пи­са­н­ня сво­го тво­ру. Зда­є­ться, що пі­сля цьо­го зі­зна­н­ня до­ві­ра до йо­го текс­тів має бу­ти оста­то­чно пі­дір­ва­на і йо­му вар­то пе­ре­ква­лі­фі­ко­ву­ва­ти се­бе в лі­те­ра­то­ра істо­ри­чно­го жан­ру. При­найм­ні там не по­трі­бно бу­де роз­став­ля­ти при­мі­тки та на­ма­га­ти­ся про­сто чи не зов­сім про­сто по­ясню­ва­ти ме­ту на­пи­са­н­ня чер­го­во­го істо­ри­чно­го текс­ту.

Во­дно­час спо­гля­да­н­ня та до­слі­дже­н­ня ча­су на­пи­са­н­ня то­го чи то­го істо­ри­чно­го текс­ту, а ще кра­ще текс­тів на пев­ну те­му в дов­шій істо­ри­чній пер­спе­кти­ві дає змо­гу по­ба­чи­ти ду­же ба­га­то ці­ка­во. Вар­то ли­ше за­ува­жи­ти, що має йти­ся про по­мі­тну по­дію, яка від­да­ле­на від нас у ча­сі та є обов’яз­ко­вим еле­мен­том істо­ри­чно­го ка­но­ну. Чо­му ці ви­мо­ги ва­жли­ві? На­сам­пе­ред то­му, що в істо­рії та­ка кіль­кість тем, сю­же­тів, по­дій та ге­ро­їв, що вмі­ще­н­ня хо­ча б со­тої час­тки всьо­го цьо­го до будь-яко­го на­ра­ти­ву зро­би­ло б йо­го не­пі­д­йом­ним для чи­та­н­ня, а вже го­ді ка­за­ти й про осми­сле­н­ня. От­же, тут зав­жди бу­де се­ле­кція, яку ро­блять істо­ри­ки.

Дру­гий аспект, що ва­жли­вий для та­ко­го спо­гля­да­н­ня, це від­да­ле­ність у ча­сі. Що да­лі по­дія в ча­сі, то мен­шим має бу­ти на­ше емоційне за­барв­ле­н­ня до неї. Якщо ви пам’ята­є­те, що ва­шій ро­ди­ні зі­псу­ва­ли го­род мон­го­ли во­се­ни 1240-го під Чер­ні­го­вом, то вам не вар­то бра­ти­ся за ви­сві­тле­н­ня по­дій цьо­го ро­ку. Та­кож від­да­ле­ність ін­ци­ден­ту в ча­сі змен­шує кіль­кість не­ви­яв­ле­них фа­ктів про ньо­го. Хо­ча це при­пу­ще­н­ня не зав­жди справ­джу­є­ться, що до­бре для істо­рії та істо­ри­ків, але го­ді шу­ка­ти но­вих свід­чень про те, як мон­го­ли бра­ли Ки­їв у то­му ж та­ки 1240-му. І тре­тій мо­мент — на­ле­жність по­дії до істо­ри­чно­го ка­но­ну. А в укра­їн­сько­му ви­пад­ку — до рі­зних ка­но­нів істо­рич- но­го ми­ну­ло­го, та­ких як на­ро­дни­цький, дер­жав­ни­цький чи мар­ксист­ський.

При­клад уній, тоб­то в на­шо­му ви­пад­ку об’єд­на­н­ня (де­кла­ра­тив­но­го та ре­аль­но­го) Поль­сько­го ко­ро­лів­ства та Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го в XIV — XVI сто­лі­т­тях, ви­да­є­ться до­брим із кіль­кох при­чин. Усі во­ни від­по­від­а­ють за­зна­че­ним ви­ще кри­те­рі­ям. Ці істо­ри­чні по­дії є по­мі­тни­ми, від­бу­ли­ся до­во­лі дав­но (оста­н­ня в 1569-му, тоб­то 449 ро­ків то­му). І хоч із фа­кта­ми мо­жуть бу­ти но­ві від­кри­т­тя, але во­ни то­чно не ви­ки­нуть ці по­дії з будь-якої вер­сії на­шої істо­рії.

Одра­зу за­зна­чу, що унії не зажили до­брої сла­ви в укра­їн­ській історіографії. Їхня «пропольськість» ста­ла своє­рі­дним камертоном у ви­сві­тлен­ні по­дій пі­зньо­го середньовіччя та ранньомодерного ча­су. Чо­му так ста­ло­ся та чи мо­гла бу­ти ін­ша, аль­тер­на­тив­на вер­сія пред­став­ле­н­ня цих мо­мен­тів в укра­їн­ській історіографії? Від­по­відь до­во­лі про­ста: ні, не мо­гла. І при­чин для та­ко­го ста­ну ре­чей є ба­га­то. Про це істо­ри­ки дав­но ве­дуть за­паль­ні дис­ку­сії, го­лов­на з яких — від­су­тність Укра­їн­ської дер­жа­ви в цей час. А от­же, будь-які спро­би тво­ри­ти на­ціо­наль­ний, дер­жав­ни­цький, укра­ї­но­цен­три­чний на­ра­тив по­тре­бу­ва­ли від істо­ри­ків до­ско­на­ло­го зна­н­ня дже­рел, історіографії, і не тіль­ки сво­єї, та ще й «хо­ло­дної» го­ло­ви для ство­ре­н­ня та­ких текс­тів. Чи мо­же­мо ми ви­ма­га­ти то­го са­мо­го від істо­ри­ків XIX–XX сто­літь? Ні, не мо­же­мо. Адже ре­а­лії, у яких во­ни пи­са­ли, а та­кож ві­зія укра­їн­ської істо­рії бу­ли зов­сім ін­ши­ми.

Ще одна при­чи­на, яка не менш ва­жли­ва й пев­ною мі­рою пов’яза­на з по­пе­ре­дньою, по­ля­гає в то­му, що укра­їн­ська істо­ри­чна наука ні­ко­ли до 1991 ро­ку не ма­ла до­брих умов для сво­го роз­ви­тку, ба на­віть існу­ва­н­ня. Без­пе­рерв­ний брак істо­ри­чних шкіл, бо­роть­ба з «не­пра­виль­ни­ми» шко­ла­ми, яку за­ті­я­ла ра­дян­ська вла­да в 1930-х, до­мі­ну­ва­н­ня єди­ної мар­ксист­сько-ста­лін­ської вер­сії істо­рії в 1930–1950-х ро­ках і во­дно­час за­кри­тість від сві­ту укра­їн­ських істо­ри­ків у 1950–1980-х ство­ри­ли своє­рі­дний ва­ку­ум. Ли­ше від кін­ця 1980-х ро­ків в укра­їн­ській істо­ри­чній на­у­ці роз­по­чав­ся но­вий і ду­же бо­лі­сний пе­рі­од ство­ре­н­ня на­ціо­наль­ної істо­ри­чної на­у­ки, що три­ває й до­ни­ні. Але це те­ма ціл­ком ін­шо­го до­слі­дже­н­ня.

По­да­ю­чи при­кла­ди фун­кціо­ну­ва­н­ня в укра­їн­ській історіографії уній, обме­жи­мо­ся най­ре­пре­зен­та­тив­ні­ши­ми текс­та­ми, адже пра­кти­чно в ко­жно­му з тво­рів, що ма­ють на­зву «Історія Укра­ї­ни...», є сю­же­ти про Кре­во, Го­ро­дло та Лю­блін. Текс­ти, із яких да­лі бу­де на­ве­де­но при­кла­ди, на­ле­жать до рі­зних ча­сів та істо­рі­о­гра­фі­чних шкіл, але, як бу­де по­ка­за­но, ма­ють одну спільну ри­су. По­при за­галь­ну ан­ти­поль­ську ри­то­ри­ку, усі во­ни на­пи­са­ні, ви­хо­дя­чи із за­са­ди, що укра­їн­ська дер­жав­ність бу­ла, її пе­ре­р­ва­ли по­дії се­ре­ди­ни — дру­гої по­ло­ви­ни XIV сто­лі­т­тя й те, що но­ві ре­а­лії бу­ли спря­мо­ва­ні про­ти укра­їн­сько­го на­ро­ду.

КРЕ­ВО

У сво­є­му opus magnum «Історія Укра­ї­ни-ру­си» Ми­хай­ло Гру­шев­ський ду­же до­кла­дно ви­сві­тлив пе­ред­умо­ви, зміст і на­слід­ки уго­ди в Кре­во 1385 ро­ку. Ана­лі­зу­ю­чи її, він роз­крив зміст до­го­во­ру та на­ма­гав­ся про­сте­жи­ти ре­а­лі­за­цію йо­го по­ло­жень. Най­біль­ше ува­ги істо­рик при­ді­лив пун­кту про при­єд­на­н­ня Ягай­лом сво­їх во­ло­дінь (у Гру­шев­сько­го це «ли­тов­ські та ру­ські» зем­лі) до Ко­ро­ни. На йо­го дум­ку, те по­ло­же­н­ня від­по­від­а­ло ін­те­ре­сам поль­ських па­нів і бу­ло на­стіль­ки да­ле­к­ося­жним, що йо­го не вда­ло­ся спов­на ре­а­лі­зу­ва­ти на­віть Лю­блін­ською уні­єю. За­га­лом ма­те­рі­ал ви­кла­де­но в ака­де­мі­чно­му сти­лі. Гру­шев­ський ціл­ком слу­шно вва­жав, що Ягай­ло у сво­їх роз­ра­хун­ках під час і пі­сля укла­да­н­ня ці­єї уго­ди ви­хо­див ли­ше з вла­сних ди­на­сти­чних ін­те­ре­сів.

На від­мі­ну від ідеї кон­стру­ю­ва­н­ня укра­їн­сько­го гранд-на­ра­ти­ву, що бу­ло спра­вою всьо­го на­у­ко­во­го жи­т­тя Гру­шев­сько­го, укра­їн­ська ра­дян­ська істо­ри­чна наука по­дії укра­їн­ської істо­рії пра­гну­ла зав­жди вмон­ту­ва­ти в за­галь­ний кон­текст ро-

УНІЇ НЕ ЗАЖИЛИ ДО­БРОЇ СЛА­ВИ В УКРА­ЇН­СЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ. ЇХНЯ «ПРОПОЛЬСЬКІСТЬ» СТА­ЛА СВОЄ­РІ­ДНИМ КАМЕРТОНОМ У ВИ­СВІ­ТЛЕН­НІ ПО­ДІЙ ПІ­ЗНЬО­ГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА РАННЬОМОДЕРНОГО ЧА­СУ

сій­сько­го гранд-на­ра­ти­ву. Це від­бу­ва­ло­ся на­віть то­ді, ко­ли їх пе­ре­біг був на­стіль­ки від­да­ле­ний від Мо­скви, що тіль­ки екві­лі­бри­сти­ка ло­гі­ки істо­ри­ка, під­по­ряд­ко­ва­на ге­не­раль­ній лі­нії ра­дян­ської істо­ри­чної на­у­ки, мо­гла по­ро­ди­ти та­кі текс­ти.

Так, в «Істо­рії Укра­їн­ської РСР», ви­да­ній у 1969-му, пе­ред­умо­вою унії в Кре­во бу­ло пра­гне­н­ня Ли­тви за­крі­пи­ти свою вла­ду над уділь­ни­ми за­хі­дни­ми та пів­ден­но-за­хі­дни­ми (з огля­ду на гео­гра­фі­чні мар­ке­ри центр спо­гля­да­н­ня ви­ра­зно мо­сков­ський або на­віть ім­пер­ський) ру­ськи­ми й ли­тов­ськи­ми кня­зя­ми, а та­кож при­зу­пи­ни­ти по­си­ле­н­ня Мо­сков­сько­го кня­зів­ства, до яко­го тя­жі­ло на­се­ле­н­ня ру­ських зе­мель, за­хо­пле­них Ли­тов­ським кня­зів­ством. Не ка­жу­чи про аб­сур­дність та­кої ло­гі­ки, важ­ко не по­мі­ти­ти й пев­ну су­пе­ре­чність в опо­віді. Адже ли­тов­ські кня­зі бу­ли для ім­пер­ської ро­сій­ської та зго­дом ра­дян­ської історіографії «сво-

їми» з огля­ду на ха­ра­ктер і на­зву дер­жа­ви, яку в біль­шо­сті праць на­зва­но «Ли­тов­сько-ру­ською».

Одні­єю з ва­жли­вих при­чин, що під­штов­хну­ли Ли­тву та Поль­щу до укла­да­н­ня Крев­ської унії, на дум­ку Ко­стя Гу­сли­сто­го, ав­то­ра цьо­го па­ра­гра­фа, бу­ла за­гро­за на­зва­ним дер­жа­вам із бо­ку ні­ме­цьких фе­о­да­лів. Зокре­ма, поль­ські фе­о­да­ли пра­гну­ли ви­ко­ри­ста­ти унію для під­ко­ре­н­ня Ли­тви та за­хо­пле­н­ня під­вла­дних ли­тов­ським кня­зям пів­ден­но-за­хі­дних ру­ських зе­мель. Ін­ші фе­о­да­ли, ли­тов­ські, теж ско­ри­ста­ли­ся з унії, адже во­ни ви­ко­ри­ста­ли свою вла­ду для укрі­пле­н­ня її на за­хо­пле­них ру­ських зем­лях, які, зві­сно ж, тя­жі­ли до Мо­сков­сько­го кня­зів­ства. У ви­снов­ках унія стає вже ви­гі­дні­шою поль­ським па­нам та ка­то­ли­цькій цер­кві для ре­а­лі­за­ції за­гар­бни­цьких пла­нів що­до пів­ден­но-за­хі­дних ру­ських зе­мель. І в цьо­му їм по­с­при­яв Ягай­ло, ко­ли в 1387 ро­ці до­по­міг поль­ським па­нам оста­то­чно за­во­ло­ді­ти Га­ли­цькою зем­лею.

Ще більш во­йов­ни­ча та ан­ти­ка­то­ли­цька ри­то­ри­ка є ти­по­вою й для най­ре­пре­зен­та­тив­ні­шої вер­сії укра­їн­ської істо­рії в ра­дян­ський час — «Істо­рії Укра­їн­ської РСР» у 10 то­мах. По­дії, що нас ці­кав­лять, роз­пи­са­ні в дру­го­му то­мі під на­звою «Роз­ви­ток фе­о­да­лі­зму. На­ро­ста­н­ня ан­ти­фе­одаль­ної і ви­зволь­ної бо­роть­би (дру­га по­ло­ви­на XIII — пер­ша по­ло­ви­на XVII сто­літь)». Ав­тор­ка роз­ді­лу, де мі­стя­ться сю­же­ти про унії в Кре­во й Го­ро­дло, — Оле­на Си­до­рен­ко.

Ви­клад пе­ред­умов Крев­ської унії роз­по­чи­на­є­ться з то­го, що ця уго­да бу­ла ви­гі­дна ка­то­ли­цькій цер­кві, яка пра­гну­ла роз­ши­ри­ти сфе­ру сво­го впли­ву на схі­дно­слов’ян­ський та ли­тов­ський світ. Обов’язок прийня­ти ка­то­ли­цтво та охре­сти­ти все ли­тов­ське на­се­ле­н­ня, ске­ру­ва­ти ли­тов­ську скар­бни­цю на по­тре­би Поль­сько­го ко­ро­лів­ства й по­вер­ну­ти Поль­щі зем­лі, ко­лись у неї за­хо­пле­ні, більш-менш від­по­від­ає змі­сту та ду­ху до­ку­мен­та. Але ви­сно­вок, який ро­бить ав­тор­ка, зво­ди­ться до то­го, що, згі­дно з уні­єю, Ве­ли­ке кня­зів­ство Ли­тов­ське ма­ло по­збу­ти­ся сво­єї са­мо­стій­но­сті, а укра­їн­ські зем­лі по­вин­ні бу­ли пе­ре­йти Поль­щі. Яким са­ме зем­лям на­ле­жа­ло ві­ді­йти, — усім чи тіль­ки тим, що мав від­во­ю­ва­ти Ягай­ло, — во­на не за­зна­чає.

Да­лі біль­ше. На­слід­ком унії ста­ла екс­пан­сія ка­то­ли­ци­зму на укра­їн­ські зем­лі, де він, зві­сно, зу­стрів рі­шу­чий опір на­ро­дних мас, бо це озна­ча­ло на­ступ на їхню на­ціо­наль­ну куль­ту­ру. Важ­ко спе­ре­ча­ти­ся з та­ки­ми твер­дже­н­ня­ми, адже їхня без­до­ка­зо­вість є на­стіль­ки оче­ви­дною, що го­ді шу­ка­ти будь-які ар­гу­мен­ти на їх спро­сту­ва­н­ня. Але всу­пе­реч за­галь­но­по­ши­ре­ній пра­кти­ці в ра­дян­ській історіографії на до­по­мо­гу на­ро­дним ма­сам у цій бо­роть­бі не­спо­ді­ва­но при­йшли й укра­їн­ські фе­о­да­ли, які, як пра­во­слав­ні у сво­їй аб­со­лю­тній біль­шо­сті, ви­яви­ли­ся не­рів­ни­ми з ка­то­ли­ка­ми не тіль­ки в ре­лі­гій­но­му, а й у ста­но­во-пра­во­во­му ста­но­ви­щі. А як ви­сно­вок — поль­ські фе­о­да­ли хоч і не змо­гли ін­кор­по­ру­ва­ти укра­їн­ські зем­лі до скла­ду Поль­щі, що пе­ред­ба­ча­ло­ся умо­ва­ми Крев­ської унії (ви­яв­ля­є­ться, що їх мо­жна й так ін­тер­пре­ту­ва­ти, по­при те що про них там не­має жо­дної згад­ки), але са­мі фе­о­да­ли не від­мо­ви­ли­ся від пла­нів за­хо­пле­н­ня укра­їн­ських зе­мель і по­не­во­ле­н­ня мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня.

ГО­РО­ДЛО

У сво­є­му роз­гля­ді по­дій, пов’яза­них з уго­дою в Го­ро­дло в 1413-му, Гру­шев­ський не ві­ді­йшов від ака­де­мі­чно­го й

ціл­ком від­сто­ро­не­но­го сти­лю. Пе­ре­ка­зав­ши де­таль­но зміст усіх го­ро­дель­ських до­ку­мен­тів, він пов’язав їх у при­чин­но-на­слід­ко­во­му зв’яз­ку з по­пе­ре­дні­ми уго­да­ми, — 1385 та 1401 ро­ків, — за­зна­чив­ши, що Ве­ли­ке кня­зів­ство Ли­тов­ське бу­ло фор­маль­но ви­зна­не як дер­жав­не ті­ло, що ін­кор­по­ра­цію за­мі­не­но пер­со­наль­ною уні­єю та ви­зна­н­ням зверх­но­сті поль­сько­го ко­ро­ля над Ли­твою. І все це від­обра­же­но в йо­го ти­ту­ла­ту­рі. Мо­жна за­зна­чи­ти, що укра­їн­ська істо­ри­чна наука пі­сля Гру­шев­сько­го ма­ла до­бре опра­цьо­ва­ні пи­та­н­ня унії за па­ну­ва­н­ня Вла­ди­сла­ва II Ягай­ла. Утім, тим ні­хто зі зро­зумі­лих при­чин не ско­ри­став­ся. Адже це не від­по­від­а­ло го­лов­ній ідеї ра­дян­ської істо­ри­чної на­у­ки — впи­су­ван­ню всіх по­дій у за­галь­но­ро­сій­ський гранд-на­ра­тив.

В «Істо­рії Укра­їн­ської РСР» ви­да­н­ня 1969-го сю­же­ту про Го­ро­дель­ський при­ві­лей не­має. А от у дру­го­му то­мі де­ся­ти­том­ної вер­сії істо­рії є вже ці­лий па­ра­граф під про­мо­ви­стою на­звою «Го­ро­дель­ський при­ві­лей. Урів­ня­н­ня пра­во­слав­них ру­ських фе­о­да­лів у пра­вах із ка­то­ли­ка­ми». Окрім за­зна­че­н­ня, що актом уго­ди в Го­ро­длі укра­їн­ські зем­лі пі­сля смер­ті Ві­тов­та не пе­ре­хо­ди­ли під вла­ду поль­сько­го ко­ро­ля, а за­ли­ша­ли­ся в скла­ді Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го, подаль­ший ви­клад ці­єї уго­ди зво­див­ся до «ка­то­ли­цько­го ду­ху» унії. Тут уже не­має згад­ки про зрів­ня­н­ня ру­ських фе­о­да­лів у пра­вах із ка­то­ли­ка­ми, адже вна­слі­док унії ли­тов­ські фе­о­да­ли-ка­то­ли­ки за­крі­пи­ли своє про­від­не ста­но­ви­ще в дер­жа­ві та в Укра­ї­ні — зно­ву-та­ки алю­зія до окре­мо­го існу­ва­н­ня Укра­ї­ни. Во­дно­час ка­то­ли­цький дух унії, при­ві­леї, отри­ма­ні ли­тов­ськи­ми фе­о­да­ла­ми, ще біль­ше по­гли­би­ли су­пе­ре­чно­сті між ни­ми та укра­їн­ськи­ми, бі­ло­ру­ськи­ми і ро­сій­ськи­ми фе­о­да­ла­ми, які зде­біль­шо­го бу­ли пра­во­слав­ни­ми, та між ма­са­ми пра­во­слав­но­го укра­їн­сько­го на­ро­ду. Тут див­ним є вве­де­н­ня до пе­ре­лі­ку ру­ських фе­о­да­лів, а ще, ма­буть, скла­дні­шим бу­де з’ясу­ва­н­ня, ко­го ав­тор­ка ма­ла на ува­зі. У та­кий ку­ме­дний спо­сіб, на­віть за «до­по­мо­гою» фе­о­да­лів, про­пи­су­ва­ла­ся єд­ність трьох бра­тніх на­ро­дів: ро­сій­сько­го, укра­їн­сько­го та бі­ло­ру­сько­го. Ко­го тіль­ки не ви­ко­ри­ста­єш за­для та­кої ме­ти.

Не див­но, що про­стий на­род теж стра­ждав, адже пі­сля унії на ньо­го важ­кою но­шею ліг де­да­лі по­ту­жні­ший со­ці­аль­ний та на­ціо­наль­но-ре­лі­гій­ний гніт. І це все ро­би­ло­ся для то­го, щоб ро­зі­рва­ти цер­ков­ні зв’яз­ки укра­їн­ських та бі­ло­ру­ських зе­мель із Мо­сков­ським кня­зів­ством, які ма­ли ва­жли­ве

по­лі­ти­чне зна­че­н­ня, — пи­та­н­ня: для ко­го? — за­крі­пи­ти вла­ду вже ли­тов­ських фе­о­да­лів і від­ді­ли­ти пра­во­слав­ну цер­кву від мо­сков­ської ми­тро­по­лії.

Там, де бу­ло по­трі­бно по­ка­за­ти мо­ско­во­цен­три­чний світ, який у ра­дян­ській історіографії був цен­тром тя­жі­н­ня для укра­їн­ських і бі­ло­ру­ських на­ро­дних мас та їхніх фе­о­да­лів, укра­їн­ська ра­дян­ська істо­рі­о­гра­фія не цу­ра­ла­ся на­віть пе­ре­кру­че­н­ня фа­ктів. На час укла­да­н­ня унії в Го­ро­длі не бу­ло окре­мої мо­сков­ської ми­тро­по­лії, а бу­ла єди­на Ки­їв­ська ми­тро­по­лія, хоч її очіль­ни­ки ще від се­ре­ди­ни XIII сто­лі­т­тя біль­шість сво­го ча­су про­во­ди­ли у Во­ло­ди­ми­рі-на-кля­зьмі, а зго­дом у Мо­скві. На­слід­ки цьо­го ми від­чу­ва­є­мо й сьо­го­дні.

ЛЮ­БЛІН

Сю­жет про Лю­блін­ську унію для Гру­шев­сько­го, на від­мі­ну від по­пе­ре­дніх уній, був прин­ци­по­вим. Це ви­дно бо­дай із то­го об­ся­гу текс­ту, у яко­му де­таль­но опи­са­но бур­хли­ві по­дії се­йму 1569 ро­ку. На­ма­га­ю­чись бу­ти кри­ти­чно об’єктив­ним, ав­тор не зміг утри­ма­ти­ся від го­стрих, а по­ча­сти емо­цій­них за­ки­дів у бік то­го­ча­сно­го мо­жно­влад­ства, яко­го він, як істо­рик-на­ро­дник, не лю­бив. У ви­снов­ках ре­зуль­та­тів унії в Лю­блі­ні ви­яви­ли­ся пев­ні по­зи­ції Гру­шев­сько­го. На йо­го дум­ку, про­слав­ле­ний акт лю­бо­ві та бра­тер­ства був на­справ­ді актом на­силь­ства над чу­жи­ми пе­ре­ко­на­н­ня­ми та пра­ва­ми. Про­сті­ше ка­жу­чи, це ста­ло по­гра­бу­ва­н­ням Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го! Зви­ну­ва­чу­ю­чи поль­ську шля­хту в его­ї­змі, він не іде­а­лі­зує і про­тив­ни­ків унії. На йо­го пе­ре­ко­на­н­ня, під ли­тов­ським па­трі­о­ти­змом хо­ва­ли­ся его­їсти­чні, кла­со­ві ін­те­ре­си з ба­жа­н­ням, ма­буть, за­три­ма­ти укра­їн­ські зем­лі в ру­ках ли­тов­ської олі­гар­хії, що не ба­жа­ла ді­ли­ти­ся вла­дою.

Роз­кри­ти­ку­вав­ши при­ві­ле­йо­ва­ні вер­стви Поль­щі та Ли­тви, Гру­шев-

ський на­чеб­то пе­ре­йшов до на­ро­дних мас, що­прав­да, іро­ні­чно за­зна­чив­ши, що ли­тов­ські олі­гар­хи, не дав­ши ра­ди зі шля­хет­ською вер­ствою, на­вряд чи мо­гли до­сту­ка­ти­ся до на­ро­ду. Не за­був він роз­кри­ти­ку­ва­ти укра­їн­ських ма­гна­тів і шля­хту, за­зна­чив­ши, що для пер­ших зру­чні­шим був олі­гар­хі­чний устрій у Ли­тві, а от се­ре­дня та дрі­бна шля­хта За­хі­дної Укра­ї­ни, — Во­ли­ні та Пі­дляш­шя, — нав­па­ки, під­три­му­ва­ла унію. Не­зва­жа­ю­чи на та­кі ви­снов­ки, йо­го текст про Лю­блін­ський сейм 1569-го, на­пи­са­ний по­над 100 ро­ків то­му, за­ли­ша­є­ться най­пов­ні­шим ви­кла­дом ці­єї по­дії в укра­їн­ській істо­ри­чній на­у­ці й до­ни­ні.

У ра­дян­ській історіографії Лю­блін­ська унія пред­став­ле­на до­сить роз­ло­го, адже важ­ко бу­ло уни­кну­ти й не да­ти сво­єї оцін­ки та­кій по­дії, як при­єд­на­н­ня (сло­во «ін­кор­по­ра­ція» по­га­но від­по­від­а­ло за­галь­ній то­наль­но­сті то­го­ча­сної істо­ри­чної на­у­ки) Во­ли­ні, Ки­їв­щи­ни та Бра­цлав­щи­ни до Ко­ро­ни Поль­ської.

У текс­ті Гу­сли­сто­го з 1969-го пе­ред­умо­ва­ми унії ста­ли за­гар­бни­цька по­лі­ти­ка поль­ських па­нів, яка зу­стрі­ла під­трим­ку з бо­ку зна­чної кіль­ко­сті ли­тов­ської, бі­ло­ру­ської та укра­їн­ської шля­хти, що пра­гну­ла обмежити па­ну­ва­н­ня ма­гна­тів й ді­ста­ти ті са­мі со­ці­аль­но-по­лі­ти­чні пра­ва та при­ві­леї, які ма­ла вже поль­ська шля­хта. Якщо ра­ні­ше вжи­вав­ся тер­мін «фе­о­да­ли», то вже для се­ре­ди­ни XVI сто­лі­т­тя ав­тор по­чав ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти сло­во «шля­хта». Во­на ж пра­гну­ла обмежити пра­ва ма­гна­тів. Ціл­ком слу­шно й від­по­від­но до ре­а­лій ча­су, хай там як це по­да­ва­ло­ся в кон­текс­ті за­гар­бни­цької по­лі­ти­ки та ціл­ко­ви­то­го не­хту­ва­н­ня тим фа­ктом, що ча­сти­на укра­їн­ських зе­мель уже май­же два сто­лі­т­тя пе­ре­бу­ва­ла в скла­ді Поль­сько­го ко­ро­лів­ства.

Сю­жет про при­єд­на­н­ня укра­їн­ських воє­водств до скла­ду Ко­ро­ни в «Істо­рії Укра­їн­ської РСР» 1969 ро­ку

пред­став­ле­ний як акт за­гар­ба­н­ня. Адже ко­ли ли­тов­ські по­сли по­їха­ли з Лю­блі­на, не під­три­мав­ши про­ект поль­ських фе­о­да­лів, остан­ні з до­по­мо­гою ли­тов­ської, укра­їн­ської та бі­ло­ру­ської шля­хти по­ча­ли ре­а­лі­зо­ву­ва­ти свої агре­сив­ні пла­ни. Спо­ча­тку во­ни за­хо­пи­ли Пі­дляш­шя, а зго­дом і укра­їн­ські зем­лі, що вхо­ди­ли до скла­ду Ли­тви. Не­зва­жа­ю­чи на про­те­сти, це бу­ло зро­бле­но так са­мо, як у 1387-му за­хо­пле­но Га­ли­чи­ну та За­хі­дну Во­линь, а в 1430-му — За­хі­дне По­ді­л­ля. І хто ж до­по­міг поль­ським па­нам ре­а­лі­зу­ва­ти та­кі мас­шта­бні за­хо­пле­н­ня? Від­по­відь для Гу­сли­сто­го про­ста: цьо­му спри­я­ла зра­дни­цька по­лі­ти­ка укра­їн­ських фе­о­да­лів, що пра­гну­ли вже під вла­дою шля­хет­ської Поль­щі (ще один уста­ле­ний і ча­сто ви­ко­ри­сто­ву­ва­ний сьо­го­дні тер­мін) за­крі­пи­ти свої фе­одаль­но­крі­по­сни­цькі пра­ва та при­ві­леї, а та­кож по­си­ли­ти екс­плу­а­та­цію на­ро­дних мас та при­ду­ши­ти їхню ан­ти­фе­одаль­ну бо­роть­бу.

В «Істо­рії Укра­їн­ської РСР» 1982 ро­ку ви­да­н­ня при­чи­ни унії пред­став­ле­ні де­що з ін­шо­го ра­кур­су. Іван Ше­ке­ра, ав­тор цьо­го фра­гмен­та, на­ма­гав­ся по­ка­за­ти, що еко­но­мі­чні ре­а­лії, які скла­ли­ся в пер­шій по­ло­ви­ні XVI сто­лі­т­тя, ті­сно пов’яза­ли за­хі­дно­укра­їн­ських фе­о­да­лів із Поль­щею та на­ціо­наль­ним рин­ком, що там фор­му­вав­ся (уко­тре істо­ри­ки ді­лять спіль­ний про­стір дер­жа­ви). І то­му во­ни бу­ли за­ці­кав­ле­ні в подаль­шо­му змі­цнен­ні еко­но­мі­чних та по­лі­ти­чних зв’яз­ків із Поль­щею для отри­ма­н­ня пря­мої ви­го­ди. Чи­та­ю­чи цей текст, мо­же скла­сти­ся вра­же­н­ня про окре­мі­шнє існу­ва­н­ня за­хі­дно­укра­їн­ських фе­о­да­лів та їхніх поль­ських ко­лег.

Ви­сно­вок, що мі­сти­ться да­лі, пе­ре­вер­тає все до­го­ри дри­ґом. Ви­яв­ля­є­ться що та­ким чи­ном укра­їн­ські фе­о­да­ли, не­хту­ю­чи во­лю та ба­жа­н­ня укра­їн­сько­го на­ро­ду, що пра­гнув до возз’єд­на­н­ня Укра­ї­ни з Ро­сі­єю, ке­ру­ю­чись вузь­ко­кла­со­ви­ми ін­те­ре­са­ми, пі­шов на змо­ву з поль­ськи­ми фе­о­да­ла­ми та зра­див ін­те­ре­сам сво­го на­ро­ду. Іні­ці­а­ти­ва но­вої поль­сько-ли­тов­ської унії цьо­го ра­зу ви­хо­ди­ла від ли­тов­ської, укра­їн­ської та бі­ло­ру­ської се­ре­дньої та дрі­бної шля­хти. Ви­ко­ри­ста­на тут агре­сив­на ле­кси­ка — «змо­ва» , «зра­да» — про­па­гу­ва­ла на­сам­пе­ред ідею возз’єд­на­н­ня з Мо­сквою.

І хоч ав­тор у пе­ред­умо­вах унії за­зна­чив, що іні­ці­а­ти­ва що­до неї ви­хо­ди­ла з бо­ку мі­сце­вих фе­о­да­лів, та вже па­ра­граф про ін­кор­по­ра­цію укра­їн­ських воє­водств бу­ло на­зва­но «За­хо­пле­н­ня поль­ськи­ми фе­о­да­ла­ми Во­ли­ні, Під- ляш­шя, Бра­цлав­щи­ни та Ки­їв­щи­ни» . То хто ж то­ді був іні­ці­а­то­ром? Адже да­лі ви­клад по­дій зно­ву ж та­ки по­ка­зує ма­ні­пу­ля­цію фа­кта­ми. Іван Ше­ке­ра за­зна­чив, що втра­та Во­ли­ні та Пі­дляш­шя бу­ла гру­бим по­ру­ше­н­ням су­ве­рен­них прав Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го, яке здій­снив ко­роль в одно­сто­рон­ньо­му по­ряд­ку. А з ким він мав до­мов­ля­ти­ся? Ма­буть, із ве­ли­ким кня­зем ли­тов­ським. Тоб­то сам із со­бою! Але про це ні­де в текс­ті не за­зна­че­но.

Про­дов­же­н­ня за­гар­бни­цьких дій поль­ських фе­о­да­лів бу­ло спря­мо­ва­не на під­по­ряд­ку­ва­н­ня Ки­їв­щи­ни та Бра­цлав­щи­ни. Цих фе­о­да­лів під­три­ма­ла ка­то­ли­цька цер­ква, яка роз­ра­хо­ву­ва­ла, що, при­єд­нав­ши Ки­їв­ську зем­лю до Поль­сько­го ко­ро­лів­ства, її во­ло­ді­н­ня (ка­то­ли­цької цер­кви) ме­жу­ва­ти­муть із «Рус­ским го­су­дар­ством». Це да­ло б їм змо­гу ство­ри­ти плац­дарм для агре­сії Поль­щі та рим­ської ку­рії на Схід. Тут вузь­ко­кла­со­ві ін­те­ре­си ли­тов­ських, укра­їн­ських та бі­ло­ру­ських фе­о­да­лів ви­яви­ли­ся ви­щи­ми за дер­жав­ні та на­ціо­наль­ні. По­стає пи­та­н­ня, ін­те­ре­си якої дер­жа­ви бу­ло зра­дже­но? Якщо Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го, то чо­му з текс­ту не ви­дно, що ця дер­жа­ва бу­ла і ли­тов­ською, і укра­їн­ською, і, зві­сно ж, бі­ло­ру­ською? На жаль, та­ке ро­зу­мі­н­ня не вкла­да­ло­ся в ге­не­раль­ний на­ра­тив будь-якої не­ро­сій­ської істо­рії в ра­дян­ський час. Ди­ску­ту­ва­ти ж про зра­ду на­ціо­наль­них ін­те­ре­сів вза­га­лі не ви­па­дає.

Се­ред усіх за­слі­пле­них ей­фо­рі­єю змін ли­ше укра­їн­ські на­ро­дні ма­си (а хто ж іще!) чу­до­во зро­зумі­ли зра­дни­цьку роль укра­їн­ських фе­о­да­лів, про що йде­ться в на­ро­дній пі­сні: Ой, ля­хи б не при­йшли, Щоб па­ни їх не зва­ли; Ой, па­ни щоб про­па­ли, Що ля­хам нас за­про­да­ли.

Із цьо­го мо­жна при­пу­сти, що на­ро­дні ма­си зав­жди бу­ли в ста­ні ан­ти­фе­одаль­ної та ви­зволь­ної бо­роть­би.

На цій ра­дян­сько-ста­лін­ській апо­ло­ге­ти­ці мар­кси­зму мо­жна бу­ло б по­ста­ви­ти кра­пку у ви­сві­тлен­ні Лю­блін­ської унії. Але да­лі ав­тор пе­ре­вер­шив, ма­буть, най­смі­ли­ві­ші уяв­ле­н­ня. От­же, на дум­ку Ше­ке­ри, в унії бу­ло за­кла­де­но пе­ред­умо­ви роз­па­ду фе­одаль­ної Поль­щі в май­бу­тньо­му. Вну­трі­шні­ми не­га­ра­зда­ми ско­ри­ста­ли­ся су­сі­дні дер­жа­ви, на­сам­пе­ред ім­пе­рія Габс­бур­ґів та Ва­ти­кан (це щось но­ве в істо­рії та істо­ри­чній гео­гра­фії). На­ма­га­ю­чись під­по­ряд­ку­ва-

УКРА­ЇН­СЬКА ІСТО­РИ­ЧНА НАУКА ЛИ­ШЕ ТЕ­ПЕР ПО­ЧИ­НАЄ ПЕРЕОСМИСЛЮВАТИ СПІЛЬ­НЕ НА­ДБА­Н­НЯ ІСТО­РІЇ XIV–XVI СТО­ЛІТЬ, ПО­СТУ­ПО­ВО ПОЗБУВАЮЧИСЬ НАВ’ЯЗА­НИХ ЇЙ СТЕРЕОТИПІВ, ТА, ЩО ГІР­ШЕ, МІЦНО ЗАСВОЄНИХ НЕЮ ІДЕЙ АНТИУКРАЇНСЬКОЇ СПРЯМОВАНОСТІ УНІЙ, ЯКІ УКЛАДАЛИСЯ ВІД 1385-ГО АЖ ПО 1569-Й

ти вну­трі­шню та зов­ні­шню по­лі­ти­ку Поль­щі сво­їм ін­те­ре­сам, во­ни (ні­би як со­ю­зни­ки) штов­ха­ли поль­ські прав­ля­чі ко­ла до агре­сії про­ти Ро­сії. Ва­ти­кан ди­вив­ся на Поль­щу як на фор­пост ка­то­ли­ци­зму на Схо­ді Єв­ро­пи, а по­ка­то­ли­че­н­ня укра­їн­сько­го на­се­ле­н­ня вва­жав пе­ред­умо­вою сво­го про­ни­кне­н­ня в Ро­сію. Ви­яв­ля­є­ться, ось де при­хо­ва­на справ­жня ме­та Лю­блін­ської унії: пі­дго­тов­ка до агре­сії в Ро­сію та по­ка­то­ли­че­н­ня її на­се­ле­н­ня! Адже унія із са­мо­го по­ча­тку бу­ла зна­ря­д­дям агре­сив­ної по­лі­ти­ки Ре­чі По­спо­ли­тої (!) і сил, що сто­я­ли за нею про­ти Ро­сії. Во­на за­три­ма­ла за­ко­но­мір­ний істо­ри­чний про­цес об’єд­на­н­ня трьох брат­ських схі­дно­слов’ян­ських на­ро­дів — ро­сій­сько­го, укра­їн­сько­го та бі­ло­ру­сько­го — у єди­ну дер­жа­ву. От­же, усе, що ро­би­ло­ся всу­пе­реч цій сві­тлій ме­ті, отри­му­ва­ло у схо­жих до цьо­го текс­тах та­ку агре­сив­ну ха­ра­кте­ри­сти­ку.

Сьо­го­дні нам не вар­то без­за­сте­реж-

но зви­ну­ва­чу­ва­ти цих ав­то­рів. Усі во­ни (ра­дян­ські істо­ри­ки) бу­ли еле­мен­та­ми ве­ли­кої про­па­ган­дист­ської ма­ши­ни, яка ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла істо­ри­чні текс­ти для утвер­дже­н­ня го­лов­ної ідеї існу­ва­н­ня ра­дян­ської дер­жа­ви — єд­но­сті всіх на­ро­дів із ве­ли­ким ро­сій­ським. І схі­дно­слов’ян­ські в ній — укра­їн­ський та бі­ло­ру­ський — ві­ді­гра­ва­ли клю­чо­ву роль. А що­до Гру­шев­сько­го, то ми му­си­мо зав­жди зва­жа­ти на час та ме­ту на­пи­са­н­ня йо­го текс­тів. Тво­ре­н­ня гран­дна­ра­ти­ву є не­про­стою спра­вою.

Укра­їн­ська істо­ри­чна наука ли­ше те­пер по­чи­нає переосмислювати спіль­не на­дба­н­ня істо­рії XIV–XVI сто­літь, по­сту­по­во позбуваючись нав’яза­них їй стереотипів, та, що гір­ше, міцно засвоєних нею ідей антиукраїнської спрямованості уній, які укладалися від 1385-го аж по 1569-й. Цей про­цес змін ще три­ва­ти­ме, і в ньо­му вар­то пам’ята­ти як про умо­ви, у яких тво­ри­ла­ся укра­їн­ська істо­ри­чна наука до 1991 ро­ку, так і про те, що не зав­жди ми мо­же­мо зна­йти в дже­ре­лах від­по­відь, яку шу­ка­є­мо. Адже ці пи­сем­ні дже­ре­ла у від­по­від­ний час і з пев­ною іде­єю теж ство­рю­ва­ли лю­ди. На­ше зав­да­н­ня — ви­вча­ти та спри­йма­ти це sine ira et studio (без гні­ву та при­стра­стей).

Кон­флікт на­ра­ти­вів. Пі­сля Гру­шев­сько­го се­ред укра­їн­ських вче­них ма­ло хто на­ма­гав­ся ди­ви­ти­ся на Крев­ську унію за ме­жа­ми ро­сій­сько­го ім­пер­сько­го кон­це­пту

Рі­зна істо­ри­чна пам’ять. На мі­сці Го­ро­дель­ської унії по­ля­ки вста­но­ви­ли хрест ще 1861 ро­ку, в Укра­ї­ні цьо­му епі­зо­ду ве­ли­кої ува­ги не при­ді­ля­ли

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.