Юрій До­ро­шен­ко про кри­зу іде­о­ло­гій

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Юрій До­ро­шен­ко

Іде­о­ло­гії мо­жуть пе­ре­ма­га­ти та про­гра­ва­ти, під­ні­ма­ти­ся на вер­ши­ну сла­ви та за­не­па­да­ти, пір­на­ти на дно за­бу­т­тя. Як і їх но­сії — лю­ди. У них та­кож є до­ля та вла­сне жи­т­тя. Во­че­видь, Укра­ї­на сво­єю дер­жав­ною не­за­ле­жні­стю най­біль­ше зав­дя­чує на­ціо­нал-де­мо­кра­тії та її при­хиль­ни­кам. Са­ме во­ни на чи­слен­них мі­тин­гах ви­бо­ро­ли спер­шу Де­кла­ра­цію про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет Укра­ї­ни від 16 ли­пня 1990 ро­ку, а по­тім Акт про­го­ло­ше­н­ня не­за­ле­жно­сті 24 сер­пня 1991-го.

Іде­о­ло­гія на­ціо­нал-де­мо­кра­тії як скла­до­ва лі­бе­ра­лі­зму про­йшла свій злет і па­ді­н­ня не тіль­ки в ре­спу­блі­ках ко­ли­шньо­го СРСР, а й у пост­ко­му­ні­сти­чній Єв­ро­пі. Та по­при те що на­ціо­наль­но-демократичні пар­тії й да­лі там існу­ють, во­ни вже дав­но не ма­ють ані впли­ву, ані по­пу­ляр­но­сті. Стріл­ка єв­ро­пей­сько­го го­дин­ни­ка по­вер­ну­ла­ся з на­ціо­нал­де­мо­кра­тії до пра­во­ра­ди­каль­них пар­тій і в бік єв­ро­ске­пти­ків-ізо­ля­ціо­ні­стів. Слід за­ува­жи­ти, що укра­їн­ське суспільство ни­ні неідеологічне. Та­кою є й уся Єв­ро­па. Ча­си па­ну­ва­н­ня ідеологем ми­ну­ли. За­мість них богом суспільно-по­лі­ти­чних про­це­сів ста­ли те­хно­ло­гії. До­во­лі шту­чні та маніпулятивні.

Бе­зу­мов­но, ко­ли­скою на­ціо­нал-де­мо­кра­ти­чної іде­о­ло­гії но­ві­тньої до­би був «На­ро­дний рух Укра­ї­ни» (із пер­вин­ним до­да­тком «за пе­ре­бу­до­ву»), очо­лю­ва­ний по­е­том Іва­ном Дра­чем. На­при­кін­ці 80-х — по­ча­тку 90-х ро­ків ХХ сто­річ­чя це ма­со­ве за­галь­но­укра­їн­ське об’єд­на­н­ня ви­ни­кло па­ра­лель­но зі схо­жи­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми Схі­дної Єв­ро­пи: на­ро­дни­ми фрон­та­ми, зокре­ма ли­тов­ським «Са­ю­ді­сом», поль­ською «Со­лі­дар­ні­стю». Во­но не бу­ло чи­мось аж над­то уні­каль­ним, а рад­ше ді­я­ло в то­му са­мо­му ру­слі, що й ін­ші та­кі са­мі єв­ро­пей­ські громадсько-по­лі­ти­чні пост­то­та­лі­тар­ні утво­ре­н­ня. «Пі­дра­дян­ська» Єв­ро­па про­ки­да­ла­ся від спля­чки, ви­про­сто­ву­ва­ла­ся з-під впли­ву Ра­дян­сько­го Со­ю­зу та ста­ва­ла пов­но­прав­ною ча­сти­ною ци­ві­лі­зо­ва­но­го сві­ту. Хви­ля де­мо­кра­ти­чних пе­ре­тво­рень бу­ла ши­ро­ким про­це­сом, який охо­плю­вав май­же всі аспе­кти су­спіль­но­го жи­т­тя.

Па­ра­до­ксаль­но, що са­ме ого­ло­ше­н­ням ре­зуль­та­тів ре­фе­рен­ду­му 1 гру­дня 1991-го, які за­крі­пи­ли на­шу дер­жав­ність на­ро­дним во­ле­ви­яв­ле­н­ням, мас­шта­бні пе­ре­мо­ги та здо­бу­тки на­ціо­нал-де­мо­кра­тів за­вер­ши­ли­ся. Трі­умф став по­ча­тком за­не­па­ду. Во­ни так і не за­про­по­ну­ва­ли ефе­ктив­ної про­гра­ми еко­но­мі­чних пе­ре­тво­рень, не бу­ли зда­тні на управ­лін­ський дер­жав­ний пра­гма­тизм, за­гру­зли в ро­ман­ти­чній ми­нув­ши­ні та про­сві­тян­стві. Ви­ко­на­ли свою пер­вин­ну фун­кцію та по­за вла­сним ба­жа­н­ням бу­ли ви­штов­ха­ні на узбіч­чя.

По­пу­ляр­на фра­за з цьо­го се­ре­до­ви­ща «роз­бу­до­ва дер­жа­ви» по­сту­по­во зни­кла із за­галь­но­го вжи­тку, мов роз­чи­ни­ла­ся в ім­лі, так і не на­був­ши ре­аль­них обри­сів. Да­лі бу­ла ста­гна­ція та по­лі­ти­чні за­двір­ки. Із при­хо­дом до вла­ди став­ле­ни­ка Схо­ду та Пів­дня Укра­ї­ни Ле­о­ні­да Ку­чми на­ціо­нал-де­мо­кра­ти, зокре­ма й в осо­бі то­ді­шньо­го лі­де­ра «На­ро­дно­го ру­ху Укра­ї­ни» В’яче­сла­ва Чор­но­во­ла, ря­ту­ва­ли­ся від оста­то­чної мар­гі­на­лі­за­ції тим, що пі­шли на фа­кти­чну спів­пра­цю з но­во­обра­ним гла­вою дер­жа­ви, ро­сій­сько­мов­ним «чер­во­ним ди­ре­кто­ром», во­дно­час на пу­блі­ці на­ма­га­ю­чись під­три­му­ва­ти за­бра­ло «кон­стру­ктив­ної опо­зи­ції». За всіх ча­сів фа­таль­ною ри­сою пред­став­ни­ків на­ціо­нал-де­мо­кра­тії бу­ли не­змір­ні ам­бі­ції (які час­тко­во по­ясню­ва­ли­ся на­яв­ні­стю де­ся­тків ко­ло­ри­тних лі­де­рів, що де­ся­ти­лі­т­тя­ми фор­му­ва­ли­ся ще в ла­вах ші­ст­де­ся­тни­ків, се­ред ди­си­ден­тів, не ма­ю­чи мо­жли­во­сті че­рез па­ну­ва­н­ня ко­му­ні­сти­чної вла­ди ре­а­лі­зу­ва­ти­ся на ши­ро­кий за­гал), вза­є­мо­по­бо­рю­ва­н­ня, не­зда­тність об’єд­на­ти­ся. Так, на пре­зи­дент­ських ви­бо­рах 1991 ро­ку з цьо­го та­бо­ру ви­йшло зра­зу три кан­ди­да­ти: В’яче­слав Чор­но­віл, Лев­ко Лук’яненко та Ігор Юхнов­ський, що га­ран­ту­ва­ло пе­ре­мо­гу Ле­о­ні­до­ві Крав­чу­ко­ві.

Ма­буть, клю­чо­вою та­кти­чною по­мил­кою на­ціо­нал-де­мо­кра­тів то­ді ста­ло те, що во­ни від­мо­ви­ли­ся взя­ти вла­ду в Укра­ї­ні, сфор­му­ва­ти уряд і вті­лю­ва­ти вла­сну про­гра­му, ко­ли це за­про­по­ну­вав то­ді­шній гла­ва дер­жа­ви Ле­о­нід Крав­чук. 1992-го він, ви­хо­дець із се­ре­до­ви­ща ра­дян­ської пар­тій­ної но­мен­кла­ту­ри, при­йшов до сво­їх опо­нен­тів на з’їзд Ру­ху й пу­блі­чно за­про­по­ну­вав: фор­муй­те уряд, бе­ріть вла­ду! Во­ни гор­до та па­те­ти­чно від­ки­ну­ли цю до­ле­но­сну про­по­зи­цію, зне­хту­ва­ли мо­жли­ві­стю ви­йти та за­крі­пи­ти­ся на за­галь­но­укра­їн­ській аре­ні й за­де­кла­ру­ва­ли цим свої су­то ре­гіо­наль­ні ам­бі­ції (у ме­жах кіль­кох за­хі­дних обла­стей: Львів­ської, Тер­но­піль­ської, Іва­но-фран­ків­ської та час­тко­во Чер­ні­ве­цької), а не­вдов­зі жорс­тко попла­ти­ли­ся за те.

Дру­гим ди­ха­н­ням для укра­їн­ської на­ціо­нал-де­мо­кра­тії ста­ла «На­ша Укра­ї­на» Ві­кто­ра Ющен­ка та По­ма­ран­че­ва ре­во­лю­ція. То­ді все по­вто­ри­ло­ся май­же з апте­чною то­чні­стю: біль­шість по­мір­ко­ва­них пра­вих об’єд­на­ла­ся нав­ко­ло Ющен­ка, як яскра­во­го лі­де­ра, та йо­го чі­тко за­ма­ні­фе­сто­ва­ної іде­о­ло­гії, що ма­ла всі озна­ки на­ціо­нал-де­мо­кра­ти­зму. По­ма­ран­че­ві 2005-го при­йшли до вла­ди (кіль­ка ро­ків пе­ред тим ма­ю­чи по­ту­жну фра­кцію в пар­ла­мен­ті), ді­ста­ли ко­ло­саль­ну по­пу­ляр­ність у су­спіль­стві (рей­тинг Ющен­ка щой­но пі­сля інав­гу­ра­ції ся­гав 70%!), здо­бу­ли під­трим­ку сві­то­во­го спів­то­ва­ри­ства (Кон­грес США но­во­обра­но­му пре­зи­ден­то­ві Укра­ї­ни апло­ду­вав сто­я­чи). Але цей по­тен­ці­ал бу­ло швид­ко втра­че­но че­рез ві­ко­ві­чну про­бле­му — чи­слен­ні чва­ри у вла­сно­му се­ре­до­ви­щі (зокре­ма, із ко­ман­дою Юлії Ти­мо­шен­ко), а та­кож че­рез нев­мі­н­ня са­мо­ор­га­ні­зу­ва­ти­ся: бра­ку­ва­ло кон­кре­тної про­гра­ми дій та її чі­тко­го ви­ко­на­н­ня. За всі­єї кри­ти­чно­сті у став­лен­ні до на­ціо­наль­ної де­мо­кра­тії хо­ва­ти її сьо­го­дні за­ра­но. Во­на має чи­ма­лий дер­жа­во­твор­чий по­тен­ці­ал, а в умо­вах вій­ни з не­о­ім­пер­ською Ро­сі­єю за на­шу не­за­ле­жність на­бу­ває но­вої акту­аль­но­сті. Ха­ра­ктер­но, що ко­жна по­лі­ти­чна си­ла, яка ни­ні пре­тен­дує на вла­ду, за всі­єї сво­єї не­і­дей­но­сті зму­ше­на да­ва­ти від­по­віді на на­ціо­нал-демократичні за­пи­та­н­ня. На­віть у те­пе­рі­шньо­му га­слі чин­но­го пре­зи­ден­та Укра­ї­ни Пе­тра По­ро­шен­ка «Ар­мія, мо­ва, ві­ра» чи­та­є­ться не­при­хо­ва­ний пе­ре­гук із на­ціо­нал-де­мо­кра­ти­чни­ми за­пи­та­ми.

УКРА­ЇН­СЬКЕ СУСПІЛЬСТВО НИ­НІ НЕІДЕОЛОГІЧНЕ. ТА­КОЮ Є Й УСЯ ЄВ­РО­ПА. ЧА­СИ ПА­НУ­ВА­Н­НЯ ІДЕОЛОГЕМ МИ­НУ­ЛИ. ЗА­МІСТЬ НИХ БОГОМ СУСПІЛЬНО-ПО­ЛІ­ТИ­ЧНИХ ПРО­ЦЕ­СІВ СТА­ЛИ ТЕ­ХНО­ЛО­ГІЇ. ДО­ВО­ЛІ ШТУ­ЧНІ ТА МАНІПУЛЯТИВНІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.