Та­рас Лю­тий про спе­ци­фі­ку ко­ло­ні­а­лі­зму в ро­сій­ській куль­ту­рі

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Та­рас Лю­тий

Де­ко­ли ка­жуть, що не вар­то пра­ви­ти уста­ле­ні мов­ні ви­сло­ви, хоч би яки­ми віджи­ли­ми во­ни бу­ли. Чи не най­ти­по­ві­шою нор­мою є, ли­бонь, ро­сій­ське «на Украи­не». Та­ка за­тя­тість, осо­бли­во се­ред ан­ти­ім­пер­ських но­сі­їв ці­єї мо­ви, ча­сто за­ва­жає зба­гну­ти її змі­ню­ва­ність і вко­рі­не­ність у ній вла­дних по­жа­дань. По­ет-чи­нар Лєо­нід Лі­пав­скій якось по­мі­тив: пи­ше­ться «в Ма­ло­рос­сию», але «на Украи­ну», «в Крым», але «на Кав­каз», бо «на» озна­чає про­ни­кне­н­ня без спро­ти­ву (етно­гра­фі­чний ре­гіон), а «в» — че­рез кор­дон (по­лі­ти­чна оди­ни­ця). До Крим­сько­го цар­ства за­сто­су­ва­н­ня «на» не при­жи­ло­ся. Мо­жли­во, то­му що ви­слів «Крым наш» не ви­ник щой­но.

Як свід­чить Ева Том­псон в «Ім­пер­сько­му знан­ні» (2000), мо­ва най­дов­ше бе­ре­же ко­ло­ні­аль­ну зна­до­бу, осі­дає в осві­тніх те­хно­ло­гі­ях і про­ду­кує мі­фо­ло­гію. Якнай­дуж­че це по­мі­тно в пи­сьмен­стві. Ди­скурс ро­сій­ської лі­те­ра­ту­ри хо­ває вла­ду за на­ра­ти­вом ве­ли­чі, але він без­си­лий усу­ну­ти ре­сен­ти­мент, ко­ли під­не­віль­ні те­бе не хо­чуть ви­зна­ва­ти. Де­хто ствер­джує, що в укра­їн­ській істо­рії не­до­ре­чно вжи­ва­ти тер­мін «колоніалізм». Мов­ляв, при вла­ді бу­ли укра­їн­ці. Про­те ро­сій­ський ім­пе­рі­а­лізм по-осо­бли­во­му про­ва­див за­во­ю­ва­н­ня су­сі­дів. Якщо не ви­хо­ди­ло до­ся­га­ти си­лою, вда­вав­ся до куль­тур­ної по­лі­ти­ки, але без ви­га­дли­вих фі­ло­соф­ських до­ктрин. Міф пе­ре­ва­ги «ве­ли­кої куль­ту­ри» при­му­шу­вав від­ки­ну­ти свою іден­ти­чність, а по­да­ва­ло­ся це як до­бро­віль­ний ви­бір. Те­за про «один на­род» для ко­гось і ни­ні на­су­щна. Хоч іно­ді колоніалізм є за­ру­чни­ком за­хо­пле­них те­ри­то­рій: Си­бір і те­пер асо­ці­ю­є­ться з мі­сцем тяж­кої пра­ці чи за­сла­н­ня. Бри­тан­ський і фран­цузь­кий колоніалізм породили рефлексію що­до сво­єї по­яви. Ро­сій­сько­му дискурсові це не вла­сти­во. Тут націоналізм екс­пан­сії маскується захисним націоналізмом. Чи­та­ю­чи кла­си­ку ро­сій­ської лі­те­ра­ту­ри, не всяк по­мі­тить, як До­сто­єв­скій га­нить по­ля­ків, єв­ре­їв і нім­ців або як Тур­ґє­нєв лиш ми­мо­хіть зга­дує, що старший Ба­за­ров у во­єн­них кам­па­ні­ях на­бу­ває ста­тків. Том­псон ука­зує: від­бу­ва­є­ться ледь від­чу­тне ви­прав­да­н­ня три­ва­ло­го ро­сій­сько­го до­мі­ну­ва­н­ня від Бре­ста до Вла­ди­во­сто­ка. Бо й у СРСР усі ма­ли зна­ти сло­ва «спло­ти­ла на­ве­ки Ве­ли­кая Русь».

БРИ­ТАН­СЬКИЙ І ФРАН­ЦУЗЬ­КИЙ КОЛОНІАЛІЗМ ПОРОДИЛИ РЕФЛЕКСІЮ ЩО­ДО СВО­ЄЇ ПО­ЯВИ. РО­СІЙ­СЬКО­МУ ДИСКУРСОВІ ЦЕ НЕ ВЛА­СТИ­ВО. ТУТ НАЦІОНАЛІЗМ ЕКС­ПАН­СІЇ МАСКУЄТЬСЯ ЗАХИСНИМ НАЦІОНАЛІЗМОМ

За­чин фор­му­ва­н­ня ко­ло­ні­аль­но­го ди­скур­су Том­псон пов’язує з «Істо­рі­єю» Ні­ко­лая Ка­рам­зі­на, у якій ішло­ся про єди­ну куль­ту­ру ім­пе­рії. Ва­го­ми­ми для ньо­го є не так ін­сти­ту­ції, як пе­ре­ва­жно мі­сія дер­жа­ви: охо­пи­ти яко­мо­га біль­ше зе­мель. Подаль­шою ві­хою стає «кав­казь­кий на­ра­тив». Ро­сій­ська ар­мія ру­шає по­хо­дом на ди­ку­нів, які ке­ру­ю­ться ін­стин­кта­ми й емо­ці­я­ми. Пу­шкін, уча­сник бо­йо­во­го по­хо­ду ге­не­ра­ла Єр­мо­ло­ва, по­дає лик без­мов­но­го та від­ста­ло­го лю­ду, яко­му бра­кує го­спо­да­ря й куль­ту­ри («По­до­рож до Ар­зру­ма», «Кав­казь­кий бра- нець»). Ілю­струє це він опи­са­ми гер­ма­фро­ди­та та гній­но­го же­бра­ка. Ти­па­жі з «Ге­роя на­шо­го ча­су» Лєр­мон­то­ва теж вва­жа­ють гір­ські на­ро­ди де­мо­ні­чни­ми, не­гі­дни­ми, жа­ді­бни­ми, зра­дли­ви­ми, при­да­тни­ми ли­ше до ло­ве­цтва й зло­дій­ства. А їхні жін­ки до­бре на­да­ю­ться до під­по­ряд­ку­ва­н­ня. Не­дар­ма в мо­ві й по­ни­ні існує при­ни­зли­вий ви­слів «пред­ста­ви­те­ли кав­каз­ской на­ци­о­наль­но­сти».

«Вій­на і мир» Тол­сто­го є вже зраз­ком ім­пер­сько­го мі­фу ро­сій­ської іден­ти­чно­сті. Ро­сія по­стає кра­ї­ною ви­зна­чних лю­дей, які не тіль­ки да­ють від­січ агре­со­ру, а й зда­тні вря­ту­ва­ти Єв­ро­пу. Зов­сім не під­ва­жу­є­ться за­кон­ність її те­ре­нів, але ма­є­ток гра­фа Бє­зу­хо­ва під Ки­є­вом отри­ма­ний са­ме вна­слі­док по­ді­лу Поль­щі 1793 ро­ку. Те­ри­то­рії освя­че­ні осо­бли­вим ду­хом: при­ро­да та гео­гра­фія ста­нов­лять єд­ність і є сим­во­ла­ми дер­жа­ви, а от­же, по­тре­бу­ють за­хи­сту. Якщо за­бу­ти, що Фран­ція та Ро­сія з 1808-го ве­ли та­єм­ні пе­ре­мо­ви­ни про по­діл Ту­реч­чи­ни, то вій­на між ни­ми ски­да­ти­ме­ться від­по­від­но на за­гар­бни­цтво й обо­ро­ну. Го­лов­ні ге­рої тво­ру зде­біль­шо­го ари­сто­кра­ти, як-от му­дрий Ку­ту­зов на кон­тра­сті з не­до­лу­гим кар­ли­ком На­по­ле­о­ном. На слу­жбі в Ро­сії, крім ін­ших на­ро­дів, є й по­ля­ки (що­прав­да, Том­псон не над­то зга­дує поль­ські до­ма­га­н­ня що­до Укра­ї­ни), та во­ни по­тен­цій­ні зра­дни­ки. У дру­гій по­ло­ви­ні ХІХ сто­лі­т­тя Ро­сія ве­де мас­шта­бну азій­ську кам­па­нію. Пі­сля при­ду­ше­н­ня ге­не­ра­лом Ско­бє­лє­вим пов­ста­н­ня в Тур­ке­ста­ні йшло­ся про пла­но­мір­не за­се­ле­н­ня ре­гіо­ну ро­сі­я­на­ми. Ні­ко­лай Ґумі­льов у «Тур­ке­стан­ських ге­не­ра­лах» роз­по­від­ає про бу­дні вій­сько­вих-спів­ві­тчи­зни­ків, які по­тер­па­ють від мі­сце­вої крив­ди, а то­му є ма­ло не свя­ти­ми. Про при­чи­ни по­яви там ім­пер­ської ар­мії або, при­мі­ром, про те, звід­ки в Ер­мі­та­жі азій­ські тво­ри ми­сте­цтва, на­віть не йде­ться. Щось схо­же ба­чи­мо в по­ві­сті «Ра­ко­вий кор­пус» Сол­же­ні­ци­на, дія якої роз­гор­та­є­ться в ме­ди­чно­му за­кла­ді вже в ра­дян­ські ча­си. Ко­ли твір упер­ше ви­йшов дру­ком, Та­шкент на­віть не на­зва­но як мі­сце по­дій. Опо­від­ач є ро­сі­я­ни­ном, а то­му во­ло­да­рем ди­скур­су. Не­має згад­ки й про узбе­цьку куль­ту­ру, яка не­гла­сно тра­кту­є­ться як «ін­ша», а від­по­від­но не­ва­жли­ва. Уся ко­му­ні­ка­ція все­ре­ди­ні до­мі­нан­тної куль­ту­ри від­бу­ва­є­ться че­рез ім­пер­ський центр, жи­ти й пра­цю­ва­ти в яко­му до­зво­ля­є­ться ви­ня­тко­во за на­яв­но­сті про­пи­ски. І це да­ле­ко не всі по­ка­зо­ві при­кла­ди з ро­сій­ської лі­те­ра­ту­ри. Зві­сно, здій­сне­ну Том­псон де­кон­стру­кцію ім­пер­сько­го на­ра­ти­ву го­ді роз­гля­да­ти як план за­пе­ре­че­н­ня цьо­го пи­сьмен­ства. Про­те її під­хід ого­лює щось істо­тні­ше: та­кий на­ра­тив зда­тен і до­сі за­ли­ша­ти в ті­ні су­сі­дні куль­ту­ри. Чи не спо­сте­рі­га­є­мо ми йо­го від­го­мін у то­му, що по­де­ку­ди укра­їн­ську книж­ку (зокре­ма, на ні­ме­цько­му рин­ку) ни­ні мо­жуть спри­йма­ти як «лі­те­ра­ту­ру ма­лих мов»? Тоб­то та­ку, що адре­со­ва­на не­ба­га­тьом, а ва­жли­вість її тем і про­блем не є аж над­то зна­чною.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.