Без кре­а­ти­ву та ін­но­ва­цій Ігор Лосєв про гео­по­лі­ти­чні ме­то­ди­чки Єка­тє­рі­ни ІІ, які ста­ли в при­го­ді Пу­ті­ну

Ро­сій­ські ме­то­ди­ки за­хо­пле­н­ня Кри­му: чо­го Пу­тін на­вчив­ся в Єка­тє­рі­ни ІІ

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ігор Лосєв

По­лі­ти­ка Крем­ля вже ба­га­то сто­літь не за­знає сут­тє­вих, фун­да­мен­таль­них змін. Щось змі­ню­є­ться в де­та­лях, бо ж тре­ба зва­жа­ти на «дух ча­су», про­те мейн­стрим той са­мий. І справ­ді, на­ві­що від­мов­ля­ти­ся від сце­на­рі­їв, що по­стій­но (за по­оди­но­ки­ми ви­ня­тка­ми) за­без­пе­чу­ють успіх? Хо­ча, зда­ва­ло­ся б, за ці ві­ки світове спів­то­ва­ри­ство й осо­бли­во су­сі­ди Ро­сії ма­ли б до­бре ви­вчи­ти й зба­гну­ти всі ті схе­ми, що по­вто­рю­ю­ться без осо­бли­вих ви­га­док.

Зві­сно, мо­жна на­ве­сти де­ся­тки при­кла­дів тих ім­пер­ських спосо­бів дії, але до­ста­тньо по­ди­ви­ти­ся на ар­хе­тип

ро­сій­сько­го за­гар­бни­цтва на до­сві­ді істо­рії під­ко­ре­н­ня Кри­му. Що сто­су­є­ться остан­ньо­го по­не­во­ле­н­ня пів­остро­ва 2014 ро­ку, то тут не­має ні­чо­го див­но­го, тим па­че но­во­го, хі­ба що тіль­ки для укра­їн­ської «елі­ти», яка аж до­те­пер не втом­лю­є­ться про­го­ло­шу­ва­ти: «Ні­хто не міг по­ду­ма­ти!», по­ши­рю­ю­чи вла­сну ро­зу­мо­ву обме­же­ність, гео­по­лі­ти­чне та істо­ри­чне не­ві­гла­ство на всіх гро­ма­дян Укра­ї­ни. По­ду­ма­ти міг ко­жний, хто зда­тний ду­ма­ти, і не ли­ше про вла­сні гро­ші та по­са­ди…

На жаль, сві­то­ва гро­мад­ськість та­кож стра­ждає на ди­во­ви­жну ам­не­зію що­до мі­жна­ро­дної по­лі­ти­ки Ро­сії, де­мон­стру­ю­чи чи то на­їв­ність, чи то ци­нізм про­від­них пла­не­тар­них грав­ців. Утім, во­на стра­жда­ла на неї й ра­ні­ше… На по­ча­тку 1867 ро­ку (вже пі­сля Крим­ської вій­ни, що зу­пи­ни­ла не­стрим­ний ро­сій­ський на­ступ на Схі­дну Єв­ро­пу та Близь­кий Схід) Карл Маркс ви­сту­пив на поль­сько­му мі­тин­гу в Лон­до­ні. Він по­ці­ка­вив­ся в емі­гран­тів: «Я пи­таю вас, що ж змі­ни­ло­ся? Чи змен­ши­ла­ся не­без­пе­ка з бо­ку Ро­сії? Ні. Тіль­ки ро­зу­мо­ве за- слі­пле­н­ня па­нів­них кла­сів Єв­ро­пи ся­гну­ло ме­жі. На­сам­пе­ред, за зі­зна­н­ням її офі­цій­но­го істо­ри­ка Ка­рам­зі­на, не­змін­ною за­ли­ша­є­ться по­лі­ти­ка Ро­сії. Її ме­то­ди, її та­кти­ка, її при­йо­ми мі­ня­ли­ся, але до­ро­го­вказ ці­єї по­лі­ти­ки — світове па­ну­ва­н­ня — за­ли­ша­є­ться не­змін­ним».

2014 ро­ку в Кри­му Ро­сія ді­я­ла схо­жим чи­ном, як і під час пер­ших атак на пів­острів у XVIII сто­літ­ті. Во­єн­ні втор­гне­н­ня то­ді по­єд­ну­ва­ли­ся з гли­бо­ким кон­спі­ра­тив­ним про­ни­кне­н­ням у ке­рів­ні стру­кту­ри Крим­сько­го ха­на­ту, з фор­му­ва­н­ням там про­ро­сій­ських кіл, із ба­наль­ним під­ку­пом та­тар­ської вер­хів­ки, тим біль­ше що люд­сько­го ма­те­рі­а­лу, який на та­кий під­куп під­да­вав­ся, теж не бра­ку­ва­ло. Ро­сі­я­ни пра­виль­но ро­зу­мі­ють, що в будь-яко­му на­ро­ді є не­стій­кі, під­ку­пні еле­мен­ти. Тре­ба їх ли­ше зна­йти й ви­ко­ри­ста­ти. Та­кі еле­мен­ти осо­бли­во цін­ні для зов­ні­шньо­го чин­ни­ка, якщо вхо­дять до скла­ду елі­ти дер­жа­ви, яка ста­ла об’єктом агре­сії.

Збе­ріг­ся ці­ка­вий до­ку­мент, пам’ятка крим­сько­та­тар­ської по­е­зії, яка хо­ча й опи­сує по­дії, що від­бу­ва­ли­ся на 200 ро­ків ра­ні­ше від дра­ма­ти­чно­го для Кри­му XVIIІ сто­лі­т­тя, але яскра­во по­ка­зує, на ко­го са­ме мо­гли спи­ра­ти­ся ро­сій­ські за­во­йов­ни­ки в се­ре­до­ви­щі мі­сце­вої вер­хів­ки. Це «Пов­на грі­зної до­га­ни га­зель, що по­слав її хан Га­зі-ґі­рей де­ко­трим сво­їм ве­зі­рам, пе­ре­бу­ва­ю­чи в крі­по­сті За­бур»: «Ко­ли вам так гір­ко на ду­ші, то хі­ба це ди­во? По­глянь­те ли­шень, до чо­го ми ді­йшли! Бо їй-бо­гу, аж но­сом вам ви­ті­кає гір­ка За­бур­ська во­да! Не­че­сти­вий во­рог чи­нить шко­ду зем­лям іслам­сько­го лю­ду, а ви Го­спо­да не бо­ї­те­ся, бе­ре­те со­бі ха­ба­рі та спо­кій­нень­ко си­ди­те! Ми на бо­йо­во­му гер­ці, кров про­ли­ва­є­мо, кров’ю пла­че­мо, а ви со­бі лю­бі­сінь­ко си­ди­те в до­ли­ні п’яних бен­ке­тів та п’єте на­со­ло­ду з ви­но­вої ча­ші! Ко­ли не бу­де не­гай­них за­хо­дів про­ти цьо­го ли­ха, то дер­жа­ві на­шій кі­нець!.. Ох ви, мі­зер­ні, що зав­жди во­ю­є­те окре­мо від ба­тьків­щи­ни! Хоч з бі­ди на­тя­гніть-но тя­ти­ви, пу­скай­те стрі­ли! Над­то вже дов­го був без­ла­д­дям за­кон­ний дер­жав­ний лад. То хоч раз по­ка­жіть се­бе до­бри­ми пра­ви­те­ля­ми, по­дбай­те за ньо­го!». На­при­кін­ці XVIIІ сто­лі­т­тя Ро­сії вда­ло­ся по­са­ди­ти на хан­ський трон у Ба­хчи­са­раї свою кре­а­ту­ру — Ша­гі­нҐі­рея. То був остан­ній крим­ський хан, який за­кін­чив істо­рію сво­єї дер­жа­ви, пе­ре­гор­нув її остан­ню сто­рін­ку. Йо­му ціл­ком мо­жна бу­ло адре­су­ва­ти до­ко­ри Га­зі-ґірея.

Ми, зві­сно, не по­рів­ню­ва­ти­ме­мо Ша­гі­на з де­яки­ми су­ча­сни­ми укра­їн­ськи­ми лі­де­ра­ми до­не­цько­го по­хо­дже­н­ня. Не зга­ду­ва­ти­ме­мо й ни­ні­шніх кримських по­лі­ти­чних люм­пе­нів. Хо­ча спіль­но­го там ба­га­то… Шагін-ґі­рей став ду­же цін­ним для Пе­тер­бур­га ко­ла­бо­ран­том на чо­лі ха­на­ту.

Від ке­рів­но­го ки­їв­сько­го ко­ла­бо­ран­та зраз­ка 2010–2014 ро­ків Шагін від­рі­зняв­ся ґрун­тов­ною осві­тою (віль­но во­ло­дів гре­цькою та іта­лій­ською мо­ва­ми), не­по­га­но знав єв­ро­пей­ську куль­ту­ру й на­їв­но ві­рив, що за до­по­мо­гою Ро­сії змо­же єв­ро­пе­ї­зу­ва­ти Крим­ський ха­нат. Ре­аль­ність ви­яви­ла­ся зов­сім ін­шою.

Це тіль­ки не пер­шо­му ета­пі сво­го пла­ну Єка­тє­рі­на ІІ пра­гну­ла зро­би­ти ха­нат «не­за­ле­жною дер­жа­вою», щоб ві­ді­рва­ти Крим від Ту­реч­чи­ни та ізо­лю­ва­ти від мо­жли­вої під­трим­ки. Однак пі­сля ро­сій­сько-ту­ре­цької вій­ни 1768–1774-го Крим­ський ха­нат як де-фа­кто са­мо­стій­на (хо­ча й за по­стій­них адмі­ні­стра­тив­них втру­чань Пе­тер­бур­га) кра­ї­на про­існу­вав аж дев’ять ро­ків. У 2014-му Ав­то­ном­на Ре­спу­блі­ка Крим бу­ла «не­за­ле­жною» (від Укра­ї­ни, але не від Ро­сії, яка пов­ні­стю її оку­пу­ва­ла) ли­ше кіль­ка днів до при­єд­на­н­ня до Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції. Петербург Єка­тє­рі­ни ІІ по­спі­шав мен­ше…

Пі­сля вда­лої для Ро­сії вій­ни з Ту­реч­чи­ною во­на укла­ла з пе­ре­мо­же­ною Пор­тою Ку­чук-кай­нар­джий­ський мир­ний до­го­вір. Там ішло­ся про те, що Крим­ський ха­нат мав пе­ре­ста­ти бу­ти ва­саль­ною дер­жа­вою сто-

ЯК ПЕТЕРБУРГ ВИ­КО­РИ­СТО­ВУ­ВАВ ШАГІН-ҐІРЕЯ, ТАК І ПУ­ТІН НА­МА­ГАВ­СЯ ДО­МО­ВИ­ТИ­СЯ З ЛІ­ДЕ­РА­МИ КРИМСЬКИХ ТАТАР, ОСО­БИ­СТО СХИЛЯВ МУСТАФУ ДЖЕМІЛЄВА НА СВІЙ БІК. НЕ ВИ­ЙШЛО. КРИМСЬКІ ТАТАРИ ДО­БРЕ ПАМ’ЯТА­ЮТЬ, ЧИМ ДЛЯ ШАГІН-ҐІРЕЯ ЗАКІНЧИЛИСЯ ЗАГРАВАННЯ З РО­СІ­ЄЮ

сов­но Стам­бу­ла й на­бу­ти ва­саль­ної за­ле­жно­сті від Ро­сій­ської ім­пе­рії. Аж до са­мо­го при­єд­на­н­ня ха­на­ту до Ро­сії на пра­вах зви­чай­ної гу­бер­нії в 1783 ро­ці Петербург актив­но втру­чав­ся в усі спра­ви Кри­му, на­цько­ву­ю­чи один на одно­го рі­зних кримських ді­я­чів, пре­тен­ден­тів на хан­ський пре­стол, мі­сце­вих адмі­ні­стра­то­рів. Це аж ні­як не спри­я­ло вну­трі­шній ста­біль­но­сті Крим­сько­го ха­на­ту, по­стій­но про­во­ку­ва­ло збу­ре­н­ня й за­ко­ло­ти. А в 1783му ро­сій­ська ім­пе­ра­три­ця за­яви­ла, що в ін­те­ре­сах за­без­пе­че­н­ня по­ряд­ку, спо­кою та до­бро­бу­ту кримських жи­те­лів во­на бе­ре Крим до скла­ду сво­єї ім­пе­рії. Всу­пе­реч Ку­чук-кай­нар­джий­сько­му до­го­во­ру 1774 ро­ку крим­ську дер­жа­ву бу­ло злі­кві­до­ва­но й пе­ре­тво­ре­но на пе­ре­сі­чну ро­сій­ську про­він­цію. У 2014 ро­ці ане­ксію пів­остро­ва ви­прав­до­ву­ва­ли не­об­хі­дніс- тю за­хи­сти­ти мі­сце­ве на­се­ле­н­ня від «бан­де­рів­сько­го те­ро­ру».

Ще до пер­шої ане­ксії ге­не­рал Су­во­ров за­хо­див­ся пе­ре­се­ля­ти з Кри­му на пів­ні­чне узбе­реж­жя Азов­сько­го мо­ря кримських хри­сти­ян, пе­ре­ва­жно гре­ків, на­щад­ків тих, хто збу­ду­вав Пан­ти­ка­пей, Хер­со­нес, тих, хто про­жив на крим­ській зем­лі по­над 2 тис. ро­ків. Акція бу­ла при­му­со­вою, але та­кож під про­па­ган­дист­ським при­кри­т­тям — ні­би­то в ім’я по­ря­тун­ку хри­сти­ян від «му­суль­ман­сько­го фа­на­ти­зму», хо­ча Крим істо­ри­чно ви­рі­зняв­ся ре­лі­гій­ною тер­пи­мі­стю й жо­дних осо­бли­вих кон­флі­ктів між но­сі­я­ми двох сві­то­вих ре­лі­гій са­ме там за­фі­ксо­ва­но не бу­ло. Для кримських гре­ків де­пор­та­ція ста­ла тра­ге­ді­єю. Під час при­му­со­во­го пе­ре­се­ле­н­ня за­ги­ну­ло до по­ло­ви­ни гре­цької лю­дно­сті пів­остро­ва. Ці­ка­во, що ще в 1782 ро­ці Єка­тє­рі­на ІІ за­яви- ла кня­зе­ві По­тьом­кі­ну, що не­за­ле­жність татар у Кри­му не­на­дій­на (те­пер це на­зи­ва­ють «дер­жа­ва, що не від­бу­ла­ся») і що «на­до­бно по­мышлять о при­сво­е­нии се­го по­лу­о­стро­ва». До Шагін-ґірея при­був ро­сій­ський ге­не­рал Са­мой­лов, який пе­ре­ко­ну­вав ха­на в не­мо­жли­во­сті біль­ше пра­ви­ти та­ким ві­ро­лом­ним на­ро­дом, як крим­ці, се­ред яких він пе­ре­бу­ває в по­стій­ній не­без­пе­ці для сво­го жи­т­тя.

По­тім із ха­ном по­чав «пра­цю­ва­ти» По­тьом­кін. Пі­сля йо­го «оброб­ки» князь по­ві­дом­ляє ім­пе­ра­три­ці, що слід при­єд­на­ти Крим до Ро­сії, не звер­та­ю­чи ува­ги на те, що ска­жуть ін­ші дер­жа­ви, тим біль­ше що він мо­же бу­ти при­єд­на­ний без тру­дно­щів. 14 гру­дня 1782 ро­ку Єка­тє­рі­на під­пи­са­ла ре­скрипт, яким ого­ло­си­ла По­тьом­кі­ну «свою во­лю на при­сво­е­ние крым­ско­го по­лу­о­стро­ва и на при­со­е­ди­не­ние его к Рос­сий­ской Им­пе­рии» з ме­тою «обра­тить Крым в за­ме­ну и во­зна­гра­жде­ние во­сьми­ле­тне­го бе­спо­кой­ства». Ха­на від її іме­ні по­ві­до­ми­ли, що Ро­сія за­сму­че­на йо­го жор­сто­кі­стю що­до сво­їх під­да­них, які пе­ре­бу­ва­ють під по­кро­ви­тель­ством ім­пе­рії. Себто він мо­же бу­ти віль­ним, йо­го по­слу­ги біль­ше не по­трі­бні. Са­ме так ім­пе­рія «за­хи­ща­ла» по­спо­ли­тих Укра­ї­ни без ути­сків з бо­ку укра­їн­ських па­нів, укра­їн­ських про­ле­та­рів УНР і дер­жа­ви Ско­ро­пад­сько­го від гно­бле­н­ня з бо­ку укра­їн­ської бур­жу­а­зії, а ни­ні «бра­тній укра­їн­ський на­род» від «ки­їв­ської хун­ти»…

А по­тім був ма­ні­фест Єка­тє­рі­ни ІІ від 8 кві­тня 1783 ро­ку, де бу­ло ска­за­но, що «пів­остро­вів Крим­ський, острів Та­мань і вся ку­бан­ська зем­ля прийня­ті під ро­сій­ську дер­жа­ву». Крим­ська дер­жа­ва при­пи­ни­ла своє існу­ва­н­ня. По­ча­ла­ся під­ро­сій­ська ко­ло­ні­аль­на історія з ге­но­ци­дом та етно­ци­дом ко­рін­но­го на­ро­ду.

Зві­сно, по­дії 2014-го не є і не мо­жуть бу­ти ціл­ко­ви­тою ана­ло­гі­єю по­дій 1774–1783 ро­ків, бо, як спра­ве­дли­во за­зна­чав ро­сій­ський дво­ря­нин Вла­ді­мір Улья­нов, «будь-яка ана­ло­гія куль­гає». Але в го­лов­но­му, фун­да­мен­таль­но­му во­ни ду­же схо­жі. Як Петербург ви­ко­ри­сто­ву­вав Шагін-ґірея, так і Пу­тін на­ма­гав­ся до­мо­ви­ти­ся з лі­де­ра­ми кримських татар, осо­би­сто схиляв Мустафу Джемілєва на свій бік. Не ви­йшло. Кримські татари до­бре пам’ята­ють, чим для Шагін-ґірея закінчилися загравання з Ро­сі­єю. Однак як і в 1783-му, так і в 2014-му го­лов­ну став­ку бу­ло зро­бле­но на бру­таль­ну вій­сько­ву си­лу, на остан­ній ар­гу­мент ім­пе­рії. Єди­на зро­зумі­ла для неї мо­ва.

Су­во­ров у крим­сько­го ха­на Шагін- Ґірея. Та­рас Шев­чен­ко, 1842 рік

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.