Не­спо­ді­ва­ні кло­по­ти

Ukrainskiy Tyzhden - - На Часі - Ро­ман Мал­ко

Да­та про­ве­де­н­ня об’єд­нав­чо­го Со­бо­ру пра­во­слав­них цер­ков і на­да­н­ня Кон­стан­ти­но­поль­ським па­трі­ар­хом то­мо­су укра­їн­ській цер­кві за­ли­ша­є­ться топ-те­мою. Чи­слен­ні чу­тки, про­гно­зи та ма­ні­пу­ля­ції дов­ко­ла цих про­це­сів тіль­ки пі­ді­грі­ва­ють ін­те­рес, але не да­ють від­по­віді, як роз­ви­ва­ти­му­ться по­дії. Те, що то­мос десь там у фа­нар­ських шу­хля­дах уже че­кає уро­чи­сто­го вру­че­н­ня го­ло­ві об’єд­на­ної цер­кви, най­імо­вір­ні­ше, прав­да. Па­трі­арх Вар­фо­ло­мій, схо­же, теж не від­сту­пить і до­ве­де по­ча­те до кін­ця. Він над­то дов­го зва­жу­вав усі «за» та «про­ти», але ар­гу­мен­ти на ко­ристь Укра­ї­ни пе­ре­ва­жи­ли.

Усі­єї прав­ди, чо­му так ста­ло­ся, ми не ді­зна­є­мо­ся. Але про­чи­та­ти де­що по­між ряд­ків, зна­ю­чи тро­хи цер­ков­ну істо­рію, не­скла­дно. Вре­шті, Кон­стан­ти­но­поль, по­ясню­ю­чи свої кро­ки в офі­цій­них до­ку­мен­тах, уже й так ба­га­то роз­тлу­ма­чив. Зокре­ма, те, що руй­ну­ва­ти тра­ди­цію, яка скла­ла­ся за ти­ся­чо­лі­т­тя, ні­ко­му не до­зво­ле­но. І най­го­лов­ні­ше: цер­ква є все-та­ки уста­но­вою Бо­га, у фун­да­мен­ті якої ле­жать не по­ста­но­ви ЦК чи ін­стру­кції КГБ-ФСБ, а за­по­віді Твор­ця. До­три­му­ва­ти­ся їх для слуг Бо­жих усе­та­ки обов’яз­ко­во. Зві­сно, для РПЦ ці ре­чі ма­ло­зро­зумі­лі. Пред­став­ни­ки спец­служб — лю­ди ци­ні­чні й, ма­ха­ю­чи ка­ди­лом, на­вряд чи пе­ре­йма­ю­ться дум­кою Бо­га, якщо й при­пу­ска­ють йо­го існу­ва­н­ня. Ко­ли йде­ться про успіх спе­цо­пе­ра­ції, для них, як ба­чи­мо, не­має свя­то­го. Але це їх осо­би­сті про­бле­ми.

З ТО­МО­СОМ УСЕ БУ­ДЕ ГА­РАЗД. УКРА­ЇН­СЬКА ЦЕР­КВА ЙО­ГО ОТРИ­МАЄ, ТІЛЬ­КИ-НО СТВО­РИ­ТЬСЯ ТА ВИ­БЕ­РЕ СО­БІ ГО­ЛО­ВУ. ЗНА­ЧНО БІЛЬ­ША ПРО­БЛЕ­МА В СА­МІЙ ПРО­ЦЕ­ДУ­РІ ЇЇ ЗА­СНУ­ВА­Н­НЯ, ЯКА, ЯК БА­ЧИ­МО, БЕЗ ЧУ­ДО­ТВОР­НО­ГО ПРИ­МУ­СУ, ПРО­СУ­ВА­Є­ТЬСЯ ДО­ВО­ЛІ КВО­ЛО

Спро­ба РПЦ у 2017 ро­ці зі­рва­ти про­ве­де­н­ня (упер­ше за по­над ти­ся­чу ро­ків) Все­пра­во­слав­но­го Со­бо­ру на Кри­ті (спра­ву ці­ло­го жи­т­тя па­трі­ар­ха Вар­фо­ло­мія) ста­ла пе­ре­лом­ним мо­мен­том. І пи­та­н­ня не в то­му, що па­трі­арх обра­зив­ся та ви­рі­шив ві­ді­гра­ти­ся. Усе скла­дні­ше: за­зви­чай сон­ний і за­ну­ре­ний у се­бе пра­во­слав­ний світ ра­птом стру­со­ну­ло від усві­дом­ле­н­ня, що уста­ле­ний ві­ка­ми стан справ, який усіх вла­што­ву­вав, мо­же змі­ни­ти­ся. РПЦ, ве­ли­ка, хоч і з сум­нів­ною ре­пу­та­ці­єю стру­кту­ра, узя­ла­ся здій­сни­ти справ­жній все­пра­во­слав­ний пе­ре­во­рот. Її ба­жа­н­ня ке­ру­ва­ти всім пра­во­слав’ям і го­тов­ність іти для ре­а­лі­за­ції цьо­го на не­ба­че­ні під­ло­сті, чи­ма­ло ко­го ви­тве­ре­зи­ла. Цер­ков­на істо­рія ба­га­та на всі­ля­ке. Але одна річ — за­плю­щу­ва­ти очі на по­го­ни під фе­ло­на­ми тих, хто ще­дро дає по­жер­тви (вре­шті, Бог роз­су­дить), і зов­сім ін­ша — ви­зна­ва­ти їхню вла­ду над со­бою. Це вже за ме­жею. А що єди­ний спо­сіб не допу­сти­ти руй­ну­ва­н­ня цер­кви — ма­кси­маль­но по­сла­би­ти про­тив­ни­ка, то ідея ство­ре­н­ня не­за­ле­жної укра­їн­ської цер­кви для цьо­го — са­ме враз. І на­віть якщо для її вті­ле­н­ня до­ве­де­ться від­мо­та­ти на­зад кіль­ка сто­літь, пе­ре­ло­па­ти­ти ар­хі­ви та об’ їха­ти пів­сві­ту, по­ясню­ю­чи, на­ві­що це ра­птом ста­ло по­трі­бно, — шкур­ка вар­та ви­чин­ки. То­му з то­мо­сом усе бу­де га­разд. Укра­їн­ська цер­ква йо­го отри­має, тіль­ки-но ство­ри­ться та ви­бе­ре со­бі го­ло­ву. Зна­чно біль­ша про­бле­ма в са­мій про­це­ду­рі її за­сну­ва­н­ня, яка, як ба­чи­мо, без чу­до­твор­но­го при­му­су, про­су­ва­є­ться до­во­лі кво­ло.

Пра­гне­н­ня об’єд­на­ти пра­во­слав­ні цер­кви, ство­ри­ти по­мі­сну ав­то­ке­фаль­ну цер­кву та до­сяг­ти ви­зна­н­ня її ка­но­ні­чно­сті пра­во­слав­ним сві­том мо­же пе­ре­тво­ри­ти­ся на без­кі­не­чний про­цес. Про це мо­жна мрі­я­ти ро­ка­ми, а то й сто­лі­т­тя­ми. Але мрі­я­ти не озна­чає ре­а­лі­зо­ву­ва­ти. Тим па­че, ко­ли ви­ди­мих мо­жли­во­стей для цьо­го не­має, а всі спро­би за­кін­чу­ю­ться ні­чим. Ко­ли на­яв­ний стан справ за­га­лом усіх вла­што­вує, клю­чо­ві грав­ці при­сто­су­ва­ли­ся до об­ста­вин і якось со­бі да­ють ра­ду, а їхні іє­рар­хи біль­ше ніж упев­не­ні, що на їх ві­ку ні­чо­го осо­бли­во не змі­ни­ться.

Бу­дьмо від­вер­ті: ні­що не ві­щу­ва­ло про­блем. УПЦ МП, спер­шись на Ро­сію, во­ди­ла із нею хо­ро­вод, ствер­джу­ва­ла, що єди­на ка­но­ні­чна, і тра­ви­ла бай­ки про «апо­столь­скую пре­ем­ствен­ность» і на­яв­ність лі­цен­зії на спа­сі­н­ня. Став­ши за­ру­чни­ком по­лі­ти­ки Крем­ля та крем­лів­сько­го па­трі­ар­ха, во­на де­що вле­ті­ла в зо­ну тур­бу­лен­тно­сті, але чи­ма­лий вплив на прав­ля­чі елі­ти в Укра­ї­ні та по­стій­не бур­мо­ті­н­ня ман­три «мы вне по­ли­ти­ки» зі змін­ним успі­хом до­по­ма­га­ли три­ма­ти­ся на пла­ву. УПЦ КП на її тлі по­мі­тно ви­рі­зня­ла­ся сво­єю укра­їн­ські­стю та які­сним скла­дом. Її по­пу­ляр­ність сут­тє­во зро­сла, осо­бли­во під час Ре­во­лю­ції гі­дно­сті та вій­ни, а ба­га­то укра­їн­ців за її дер­жав­ни­цьку по­зи­цію бу­ли го­то­ві за­плю­щи­ти очі на так зва­ну не­ка­но­ні­чність, бу­ду­чи впев­не­ни­ми, що це їхня на­ціо­наль­на цер­ква, а ви­зна­н­ня — пи­та­н­ня ча­су. Са­ма цер­ква, схо­же, теж зми­ри­ла­ся зі сво­їм не­ви­зна­че­ним у пра­во­слав­но­му сві­ті ста­ту­сом, від­да­ла­ся на во­лю Бо­жу й зайня­ла­ся роз­бу­до­вою. На від­мі­ну від УПЦ КП, про існу­ва­н­ня її се­стри УАПЦ ба­га­то укра­їн­ців до­не­дав­на, мо­же, і не здо­га­ду­ва­ло­ся. Є со­бі, то і є. На зо­рі не­за­ле­жно­сті ця цер­ква так і не змо­гла об’єд­на­ти­ся з УПЦ КП, про­те успі­шно впи­са­ла­ся в ре­лі­гій­ний ланд­шафт у де­яких ре­гіо­нах кра­ї­ни й бу­ла ціл­ком за­до­во­ле­на сво­їм ста­ту­сом. Во­на зви­кла ні на що осо­бли­во не роз­ра­хо­ву­ва­ти, але за на­го­ди із за­до­во­ле­н­ням ко­ри­сту­ва­ла­ся ро­л­лю та­кої со­бі «зо­ло­тої акції». Вла­сне, усе це мо­гло три­ва­ти ще дов­го, як­би по­лі­ти­ки не про­ло­бі­ю­ва­ли то­мос.

Як грім се­ред ясно­го не­ба звіс­тка про те, що Все­лен­ський Па­трі­арх го­то­вий на­да­ти йо­го Укра­ї­ні, стру­со­ну­ла цер­кви. МП із пе­ре­ля­ку по­бі­гла в Мо­скву пи­та­ти­ся, що ро­би­ти. У КП, оці­нив­ши си­ту­а­цію, спо­ча­тку зра­ді­ли, але по­тім, ма­буть, зро­зумі­ли, що до­ве­де­ться ді­ли­ти­ся з ав­то­ке­фа­ла­ми. Ті, сво­єю чер­гою, зне­на­цька від­чув­ши вла­сну зна­чу­щість, ста­ли ви­ма­га­ти рів­но­прав­них від­но­син. Чо­му, мов­ляв, Фі­ла­ре­та ви­су­ну­то на по­са­ду па­трі­ар­ха, а не Ма­ка­рія. Істо­рія по­віль­но по­ча­ла ски­да­ти­ся на ди­тя­чий са­док, і ста­ло зро­зумі­ло, що про­цес, якщо йо­го не ске­ру­ва­ти в пра­виль­не ру­сло, мо­же за­кін­чи­ти­ся в ти­по­во укра­їн­сько­му сти­лі. При­бли­зно, як і з не­за­ле­жні­стю, яку ви­бо­рю­ва­ли, че­ка­ли, але ко­ли во­на ра­птом упа­ла на го­ло­ву, то роз­гу­би­ли­ся й ви­яви­ли­ся не го­то­ві прийня­ти. У ре­зуль­та­ті вла­ду за­хо­пи­ли ті, хто «зав­жди го­то­вий».

На те, що й цьо­го ра­зу мо­же так тра­пи­ти­ся, вка­зує за­тя­жний про­цес під­го­тов­ки об’єд­нав­чо­го Со­бо­ру. Су­дя­чи з на­тя­ків пред­став­ни­ків Кон­стан­ти­но­по­ля, він мав би вже від­бу­ти­ся. Але зро­зу­мів­ши, що лег­ко в Укра­ї­ні тіль­ки каз­ка мо­ви­ться, а не спра­ва ро­би­ться, там ви­рі­ши­ли не по­спі­ша­ти й ма­кси­маль­но взя­ти під­го­тов­ку під свій кон­троль. Вла­да теж не сто­їть осто­ронь, всі­ля­ко на­ма­га­є­ться до­по­мог­ти ду­хів­ни­цтву ді­йти до спіль­но­го зна­мен­ни­ка, але її мо­жли­во­сті обме­же­ні. По­при те що во­на фа­кти­чно за­пу­сти­ла про­цес, вда­ва­ти­ся до від­вер­то­го адмі­ні­стра­тив­но­го ти­ску їй не­го­же й до­во­ди­ться гра­ти­ся в де­мо­кра­тію. Але оста­н­ня з цер­ков­ни­ми лю­дьми не пра­цює. Осо­бли­во з МП, де про це яви­ще зро­ду не чу­ли. Ма­ло то­го, що в них, як в ар­мії, жорс­тке під­по­ряд­ку­ва­н­ня, то во­ни ще й ко­жен свій пчих зві­ря­ють із Кі­ріл­лом. Де­марш із зу­стріч­чю з пре­зи­ден­том — чу­до­ва ілю­стра­ція. Ло­яль­на фрон­да в УПЦ МП (во­на є, за­гад­ка ли­ше її чи­сель­ність) ви­чі­кує й ра­ні­ше Со­бо­ру на­вряд чи на­ва­жи­ться від­кри­ва­ти своє облич­чя.

Чим за­кін­чи­ться вся ця істо­рія та ко­ли са­ме, не зро­зумі­ло. На­ра­зі Кон­стан­ти­но­поль про­гно­зує, що об’єд­нав­чий Со­бор мо­же від­бу­ти­ся в гру­дні й обі­цяє ого­ло­си­ти оста­то­чну да­ту під час Свя­щен­но­го Си­но­ду 27–29 ли­сто­па­да. Утім, усе ще мо­же змі­ни­ти­ся. І не ли­ше то­му, що про­тив­ни­ки об’єд­на­н­ня не си­дять, склав­ши ру­ки (що ближ­че мо­мент істи­ни, їх спро­тив ста­ва­ти­ме ли­ше жорс­ткі­шим), а й че­рез те, що при­хиль­ни­ки, ко­ли не на­сту­плять на гор­ло вла­сній пі­сні, мо­жуть ба­га­то що зі­псу­ва­ти. Вре­шті, Со­бор — це ли­ше по­ча­ток.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.