Тривожна осінь 18-го Зви­чка до під­пі­л­ля

Ukrainskiy Tyzhden - - Тема Номера - Дми­тро Кра­пи­вен­ко

Істо­ри­чни­ми при­чи­на­ми мо­жна ба­га­то що по­ясни­ти й ви­прав­да­ти. Осо­бли­во рі­зні по­раз­ки та не­га­ра­зди. «Ну так вже істо­ри­чно скла­ло­ся», — ска­жеш і роз­ве­деш ру­ка­ми на все га­не­бне й не­до­лу­ге. Не­має сен­су пе­ре­ка­зу­ва­ти ге­ро­ї­чні сто­рін­ки укра­їн­сько­го під­пі­л­ля: кіль­ка по­ко­лінь кра­щих пред­став­ни­ків без­дер­жав­ної на­ції ве­ли зав­зя­ту бо­роть­бу про­ти мо­гу­тніх оку­пан­тів. Ка­нон пар­ти­зан­ської вій­ни без­до­ган­ний: на сво­їй зем­лі про­ти зайд за ма­со­вої під­трим­ки мир­но­го на­се­ле­н­ня. Гір­ше з ін­ши­ми ка­но­на­ми: ко­ли вда­ва­ло­ся бо­дай на ко­ро­ткий час вста­но­ви­ти укра­їн­ську вла­ду, во­на ста­ва­ла кри­хкою й оси­па­ла­ся, ча­сто не так під впли­вом зов­ні­шніх чин­ни­ків, як від вну­трі­шніх чвар. При­кла­дів хоч гре­блю га­ти — від кня­зів­ських і ко­за­цьких ча­сів до Ви­зволь­них зма­гань і сьо­го­де­н­ня.

Утім, ни­ні­шня до­ба та­ки має по­мі­тні осо­бли­во­сті. Біль­ше ніж чверть сто­лі­т­тя не­за­ле­жно­сті — це не­аби­який здо­бу­ток. Мо­жна ви­тра­ти­ти чи­ма­ло ча­су на по­ле­мі­ку про якість ці­єї не­за­ле­жно­сті, але де-юре її три­ва­лість є про­мо­ви­стою та по­ка­зо­вою. При­кме­тно, що за цей пе­рі­од па­трі­о­ти-під­піль­ни­ки ні­де не по­ді­ли­ся. Во­ни зав­жди зна­хо­ди­ли про­ти ко­го й на­ві­що бо­ро­ти­ся. Про­ти вчо­ра­шньо­го ко­му­ні­ста Крав­чу­ка, чер­во­но­го ди­ре­кто­ра Ку­чми чи ро­сій­сько­го по­сі­па­ки Яну­ко­ви­ча — тут усе зро­зумі­ло. Але й пі­сля Ре­во­лю­ції гі­дно­сті при­стра­сті не вля­гли­ся. З’явив­ся мем про «ре­жим вну­трі­шньої оку­па­ції» на чо­лі з чин­ним пре­зи­ден­том, який, мов­ляв, «про все до­мо­вив­ся з Пу­ті­ним і са­ме то­му не йде звіль­ня­ти Дон­бас», та й уза­га­лі бі­зне­смен, от­же, «ба­ри­га» (за по­пу­ля­ри­за­цію фе­ні окре­ма по­дя­ка про­за­хі­дно­му де­мо­кра­ту й ре­фор­ма­то­ру Мі­хе­ї­лу Са­а­ка­шві­лі). Кри­ти­ка пре­зи­ден­та в де­мо­кра­ти­чній кра­ї­ні — річ при­ро­дна, укра­їн­ська вла­да «ви­про­шує» її що­дня. Не­по­ко­їть ре­во­лю­цій­ний за­пал лю­дей, які пра­гнуть по­над усе цю вла­ду зни­щи­ти, а що там да­лі — від­по­віді до­во­лі ту­ман­ні: «на­ро­дна де­мо­кра­тія, як на Сі­чі», «на­ціо­наль­ний лі­дер», «па­нів­на вер­ства». Що сто­їть за ци­ми ви­зна­че­н­ня­ми, зда­є­ться, ма­ло тур­бує на­віть тих, хто їх ви­го­ло­шує.

Ва­гу та здо­бу­тки па­трі­о­ти­чно­го під­пі­л­ля не вар­то при­мен­шу­ва­ти. Йо­го пред­став­ни­ки бу­ли в аван­гар­ді обох Май­да­нів, се­ред них чи­ма­ло тих, хто го­то­вий був по­жер­тву­ва­ти со­бою за­ра­ди Укра­ї­ни, ба­га­то хто з цьо­го се­ре­до­ви­ща влив­ся в до­бро­воль­чий і во­лон­тер­ський ру­хи. Але де­які під­піль­ни­цькі зви­чки ста­ли шкі­дли­ви­ми: кри­ти­ка без зро­зумі­лої аль­тер­на­ти­ви, ра­ди­ка­лі­за­ція з будь-яко­го при­во­ду, бо­роть­ба не так за, як про­ти, не­прийня­т­тя са­мої мо­жли­во­сті діа­ло­гу з вла­дою. Я да­ле­кий від дум­ки, що на­ше па­трі­о­ти­чне се­ре­до­ви­ще пов­ні­стю про­ся­кну­те ро­сій­ською аген­ту­рою, та са­ме во­на роз­гой­дує чо­вен. Річ та­ки в «істо­ри­чно зу­мов­ле­но­му» пар­ти­зан­сько­му спосо­бі жи­т­тя, ко­ли дер­жа­ва во­ро­жа за умов­ча­н­ням і свя­щен­на вій­на про­ти неї є по­кли­ка­н­ням і спра­вою усьо­го жи­т­тя.

По­ва­ли­ти вла­ду, щоб по­гли­би­ти ре­во­лю­цій­ні про­це­си — усе це ми спо­сте­рі­га­ли 100 ро­ків то­му, ко­ли спа­ла­хну­ло ан­ти­геть­ман­ське пов­ста­н­ня. Сьо­го­дні мо­же­мо зва­же­но ана­лі­зу­ва­ти то­го­ча­сні по­дії й ди­ву­ва­ти­ся емо­ці­ям і при­стра­стям, що ви­ру­ва­ли то­ді, хо­ча на­справ­ді за ар­хі­ва­ми й ме­му­а­ра­ми не­скла­дно роз­гле­ді­ти про­мо­ви­сті ана­ло­гії із су­ча­сні­стю. Із най­кра­щих па­трі­о­ти­чних мір­ку­вань країна під­то­чу­є­ться зсе­ре­ди­ни не гір­ше, ніж по­тер­пає від зов­ні­шніх во­єн­них, ди­пло­ма­ти­чних та ін­фор­ма­цій­них уда­рів.

Тема со­бор­но­сті зав­жди по­сі­да­ла чіль­не мі­сце в істо­рії укра­їн­ської дер­жав­ни­цької дум­ки, а у 2014-му не­спо­ді­ва­но пе­ре­йшла в роз­ряд су­то пра­кти­чних і до то­го ж на­галь­них про­блем. Пі­сля ане­ксії Кри­му та оку­па­ції ча­сти­ни Дон­ба­су укра­їн­ська дер­жав­на елі­та ді­зна­ла­ся, на­скіль­ки не­без­пе­чним є без­лад, який че­рез не­дбаль­ство або зу­ми­сне тво­ри­ли її по­пе­ре­дни­ки. Але ми­нав час, і го­тов­ність Ки­є­ва змі­цню­ва­ти со­бор­ність змен­шу­ва­ла­ся ра­зом з ін­тен­сив­ні­стю бо­йо­вих дій на Дон­ба­сі. Тим ча­сом кра­пка в бо­роть­бі за ці­лі­сність Укра­ї­ни не по­став­ле­на. Та­єм­на роз­да­ча угор­ських до­ку­мен­тів на За­кар­пат­ті, пе­ре­слі­ду­ва­н­ня і вбив­ства про­укра­їн­ських акти­ві­стів у пів­ден­но­схі­дних ре­гіо­нах, по­жвав­ле­н­ня в ні­би­то роз­гром­ле­но­му про­ро­сій­сько­му та­бо­рі — все це си­гна­лі­зує про те, що Ки­є­ву ще до­ве­де­ться зі­ткну­ти­ся з чи­ма­ли­ми про­бле­ма­ми. Те, що ста­ло­ся на Дон­ба­сі у 2014-му, — чу­до­вий ма­те­рі­ал для ро­бо­ти над по­мил­ка­ми. Але ко­ри­сно та­кож при­га­да­ти, що від­бу­ва­ло­ся в цьо­му краї в ча­си Пер­ших ви­зволь­них зма­гань: за всі­єї від­мін­но­сті істо­ри­чних об­ста­вин че­рез 100 ро­ків укра­їн­ська елі­та при­пу­сти­ла­ся ду­же схо­жих по­ми­лок.

Чи мо­гли Пер­ші ви­зволь­ні зма­га­н­ня скін­чи­тись якось іна­кше? Це по­ле для ши­ро­ких дис­ку­сій. Що ж сто­су­є­ться Дон­ба­су, то укра­їн­ська вла­да то­ді про­три­ма­ла­ся там ли­ше кіль­ка мі­ся­ців і впа­ла так са­мо швид­ко, як і по­ста­ла. І хо­ча є спо­ку­са спи­са­ти все на міць ім­пе­рії та не­спри­я­тли­ві гео­по­лі­ти­чні об­ста­ви­ни, час­тко­во до та­ко­го ре­зуль­та­ту спри­чи­ни­ла­ся слаб- кість са­мої Укра­ї­ни. Пе­ред­усім за­ва­жа­ла від­су­тність ста­біль­но­го дер­жав­но­го цен­тру, дов­ко­ла яко­го мо­жна бу­ло зби­ра­ти укра­їн­ські зем­лі. До біль­шо­ви­цької оку­па­ції Ки­є­ва вла­да там мі­ня­ла­ся три­чі: но­во­по­ста­лу Цен­траль­ну Ра­ду змі­нив Ге­тьма­нат, а по­тім і на йо­го мі­сці по­ста­ла Ди­ре­кто­рія. Але й у про­між­ках між пе­ре­во­ро­та­ми жо­дна вла­да не по­чу­ва­ла­ся до­ста­тньо впев­не­но і по­стій­но від­во­лі­ка­ла­ся на вну­трі­шню бор­ню. Бра­ку­ва­ло то­ді­шнім елі­там і впев­не­но­сті, що Дон­бас має бу­ти ча­сти­ною Укра­ї­ни. При­мі­ром, якщо Цен­траль­на Ра­да в пе­ре­мо­ви­нах із Ро­сі­єю на­по­ля­га­ла на цьо­му, апе­лю­ю­чи до ре­зуль­та­тів пе­ре­пи­су 1897-го, то геть­ман­ська адмі­ні­стра­ція у ве­ре­сні 1918-го укла­ла з Вій­ськом Дон­ським до­го­вір про спіль­ну екс­плу­а­та­цію ре­сур­сів До­не­цько­го ба­сей­ну. При­кме­тно, що та­ку ідею під­три­мав, зокре­ма, Дми­тро Дон­цов — май­бу­тній па­трі­арх укра­їн­сько­го ін­те­граль­но­го на­ціо­на­лі­зму. Зви­чай­но, за­су­джу­ва­ти то­ді­шніх бу­дів­ни­чих Укра­ї­ни важ­ко — для ба­га­тьох із них Дон­бас то­ді був аб­со­лю­тно не­зна­ною зем­лею. При­мі­ром, Ми­ко­ла Мі­хнов­ський пі­сля від­ві­дин Лу­ган­ська в 1899-му пи­сав, що «по­зна­йо­мив­ся з ти­ми ча­сти­на­ми на­шої зем­лі, про які не мав ні­яко­го ро­зу­мі­н­ня».

Че­рез по­лі­ти­чну че­хар­ду в Ки­є­ві та хро­ні­чний брак сил на Дон­ба­сі ні­як не вда­ва­ло­ся роз­гор­ну­ти укра­їн­ські адмі­ні­стра­тив­ні стру­кту­ри, хо­ча пі­сля ре­во­лю­ції там до­сить дов­го па­ну­ва­ло більш чи менш яв­не без­вла­д­дя. Де­який час ор­га­ни УНР ді­я­ли на Дон­ба­сі па­ра­лель­но з ор­га­на­ми Тим­ча­со­во­го уря­ду, однак ні ті, ні ті не мо­гли за­без­пе­чи­ти еле­мен­тар­ний по­ря­док у ре­гіо­ні. Мі­сце­ва вла­да, шу­ка­ю­чи си­ло­вої під­трим­ки, ха­па­ла ру­ка­ми по­ві­тря, і дов­ко­ла слі­дом за де­зор­га­ні­за­ці­єю про­ми­сло­во­сті стрім­ко на­ро­став со­ці­аль­но­еко­но­мі­чний ха­ос. Біль­шо­ви­ки, всу­пе­реч ра­дян­ській мі­фо­ло­гії, та­кож не бу­ли до­мі­ну­ю­чою си­лою. «Єди­не, чим ми мо­же­мо во­ю­ва­ти з Пе­тлю­рою, — це за­го­ни Чер­во­ної гвар­дії Пе­тро­гра­да і Мо­скви», — пла­кав­ся Ар­тем Сєр­гє­єв на екс­тре­но­му з’ їзді РКП(Б) у 1918-му. Однак на­ро­ста­н­ня без­ла­ду во­ни при­швид­шу­ва­ли як мо­гли, чим зді­йма­ли в на­се­ле­н­ня від­вер­то про­ні­ме­цькі на­строї. Ге­тьма­нат за під­трим­ки со­ю­зни­ків, які в трав­ні 1918-го ді­йшли аж до Ро­сто­ва, справ­ді зміг на ко­ро­ткий час на­ве­сти на Дон­ба­сі лад. Однак в істо­ри­чній пер­спе­кти­ві це рад­ше за­шко­ди­ло Укра­ї­ні в бо­роть­бі за Схід: со­ю­зни­ки, спри­йма­ю­чи Дон­бас як вла­сну ко­ло­нію, швид­ко на­ла­шту­ва­ли мі­сце­ве на­се­ле­н­ня про­ти се­бе, а від­так і про­ти Ге­тьма­на­ту.

Не­по­га­ні шан­си за­ру­чи­ти­ся сим­па­ті­я­ми мі­сце­во­го се­лян­ства та ро­бі­тни­цтва ма­ли про­ся­кну­ті со­ці­а­лі­змом Цен­траль­на Ра­да та Ди­ре­кто­рія. Тим біль­ше що ні­чо­го над­зви­чай­но­го від них не ви­ма­га­ло­ся. Се­ля-

ни хо­ті­ли віль­но обро­бля­ти зем­лю і роз­по­ря­джа­ти­ся пло­да­ми сво­єї пра­ці без по­мі­щи­ків чи «ко­му­ни». Ро­бі­тни­ки пра­гну­ли від­нов­ле­н­ня ро­бо­ти під­при­ємств і де­яких по­сту­пок що­до умов та опла­ти пра­ці. Все це їм обі­ця­ли і біль­шо­ви­ки, але їх на Дон­ба­сі не над­то лю­би­ли. Ну а в Цен­траль­ної Ра­ди з Ди­ре­кто­рі­єю про­сто бу­ло не­до­ста­тньо сил, щоб про­ва­ди­ти тут хоч якусь по­лі­ти­ку вза­га­лі. То­му не див­но, що лі­де­ром сим­па­тій у цьо­му краї став Не­стор Ма­хно, який мав си­лу і більш-менш по­слі­дов­но ви­ко­ну­вав свої обі­цян­ки. По су­ті, ма­хнов­ці, «зви­чай­ні со­бі до­брі хло­пці-ка­те­ри­но­слав­ці», як опи­су­вав їх Юрій Гор­ліс-гор­ський, бу­ли при­ро­дни­ми со­ю­зни­ка­ми не­за­ле­жної Укра­ї­ни, про­те їхня уто­пі­чна про­гра­ма ро­би­ла со­юз не­мо­жли­вим. То­му укра­їн­ська дер­жа­ва так і не змо­гла зна­йти со­бі опо­ри в дон­ба­сько­му су­спіль­стві.

Та­ким чи­ном, у ча­си Пер­ших ви­зволь­них зма­гань три­ні­жок укра­їн­ської со­бор­но­сті на Дон­ба­сі зав­жди був куль­га­вим. У біль­шо­ви­ків із цим та­кож бу­ли чи­ма­лі про­бле­ми, але зре­штою об­ста­ви­ни скла­ли­ся на їхню ко­ристь і Дон­бас, як і вся Укра­ї­на, став ча­сти­ною «єди­ної і не­по­діль­ної» Ро­сій­ської ім­пе­рії в її ра­дян­ській іпо­ста­сі. З роз­па­дом СРСР си­ту­а­ція ні­би­то кар­ди­наль­ним чи­ном змі­ни­ла­ся. Дон­бас став ча­сти­ною су­ве­рен­ної укра­їн­ської дер­жа­ви, при­чо­му 84% мі­сце­вих ме­шкан­ців під­три­ма­ли не­за­ле­жність на ре­фе­рен­ду­мі. Про­те у 2014-му ви­яви­ло­ся, що три­ні­жок со­бор­но­сті весь цей час теж був до­сить хис­тким. І при­чи­ни цьо­го не над­то від­рі­зня­ли­ся від тих, що ма­ли мі­сце 100 ро­ків то­му. По-пер­ше, Ки­їв, по­при уні­тар­ний устрій кра­ї­ни, ні­ко­ли не був силь­ним цен­тром, при­найм­ні на­стіль­ки, щоб про­ва­ди­ти дер­жав­ни­цьку по­лі­ти­ку без по­пра­вок на ін­те­ре­си олі­гар­хів чи мі­сце­вих еліт. Про це кра­сно­мов­но свід­чить істо­рія дон­ба­сько­го се­па­ра­ти­зму, що по­ча­ла­ся че­рез два мі­ся­ці пі­сля про­го­ло­ше­н­ня не­за­ле­жно­сті. Са­ме то­ді, у жов­тні 1991-го, у До­не­цьку від­був­ся пер­ший з’ їзд пів­ден­но- схі­дних де­пу­та­тів усіх рів­нів, де­ле­га­ти яко­го ви­ма­га­ли фе­де­ра­лі­за­ції. Без на­слід­ків для уча­сни­ків та організаторів про­йшов і з’ їзд ре­гіо­на­лів 2004-го, на яко­му лу­на­ли по­гро­зи утво­ре­н­ня «ПІСУАРУ ». Не див­но, що у 2014-му во­ни зно­ву ви­рі­ши­ли ви­ко­ри­ста­ти се­па­ра­тист­ську кар­ту, а Ро­сія — са­мих їх. Зру­чної на­го­ди го­ді бу­ло шу­ка­ти, оскіль­ки ді­є­зда­тність то­ді­шньої цен­траль­ної вла­ди бу­ла мі­ні­маль­ною.

Дер­жав­ні стру­кту­ри, які ні­би­то на­дій­но охо­плю­ва­ли Дон­бас, у кри­ти­чний мо­мент теж ви­яви­ли­ся вкрай ура­зли­ви­ми. На від­мі­ну від Кри­му, де РФ про­ве­ла мас­шта­бну вій­сько­ву опе­ра­цію, клю­чо­ві ор­га­ни вла­ди в Лу­ган­ську та До­не­цьку на­ве­сні 2014-го бу­ли па­ра­лі­зо­ва­ні, а по­тім за­хо­пле­ні від­но­сно не­ве­ли­ки­ми си­ла­ми мі­сце­вих ко­ла­бо­ран­тів та ро­сій­ських «ту­ри­стів». Але пі­сля­ре­во­лю­цій­на вла­да в Ки­є­ві не по­чу­ва­ла­ся до­ста­тньо впев­не­но, щоб ро­би­ти рі­шу­чі кро­ки, та й ма­ла для цьо­го вель­ми обме­же­ні ре­сур­си ( утім, до­свід Хар­ко­ва свід­чив про про­ти­ле­жне). Ви­хо­дить, що більш ніж за два де­ся­ти­лі­т­тя не­за­ле­жно­сті укра­їн­ська дер­жа­ва не на­бу­ла до­ста­тньо ефе­ктив­них ін­сти­ту­тів, які за­без­пе­чу­ва­ли б лад і со­бор­ність. Утім, це сто­су­є­ться не тіль­ки си­ту­а­ції 2014 ро­ку: при­хо­ва­не без­дер­жав’я (а по фа­кту все­вла­д­дя мі­сце­вих князь­ків) ви­ни­кло на Дон­ба­сі на­ба­га­то ра­ні­ше, ли­шень ви­яв­ля­ло­ся во­но в ін­ших фор­мах. За­галь­но­ві­до­мо, на­скіль­ки де­стру­ктив­ну роль ві­ді­гра­ли мі­сце­ві елі­ти в руй­ну­ван­ні еко­но­мі­ки ре­гіо­ну: де­ся­тки про­ми­сло­вих під­при­ємств Лу­ган­щи­ни та До­неч­чи­ни бу­ли при­вла­сне- ні й роз­гра­бо­ва­ні бі­знес- стру­кту­ра­ми ре­гіо­на­лів або з бла­го­сло­ве­н­ня уосо­блю­ва­ної ни­ми ж мі­сце­вої вла­ди. Став­ши на пе­ре­шко­ді ма­ро­дер­ству, цен­траль­на вла­да мо­гла б за­ру­чи­ти­ся сим­па­ті­я­ми мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня, на пле­чі яко­го ля­га­ли тяж­кі на­слід­ки та­ко­го «го­спо­да­рю­ва­н­ня». Однак із рі­зних при­чин Ки­їв ди­вив­ся на все те крізь паль­ці.

Вна­слі­док цьо­го під­ло­ми­ла­ся тре­тя опо­ра три­ніж­ка со­бор­но­сті — гро­ма­дян­ське су­спіль­ство. Де­ін­ду­стрі­а­лі­за­ція і ма­ло­ке­ро­ва­на ре­стру­кту­ри­за­ція ву­гіль­ної га­лу­зі спри­чи­ни­ли­ся на Дон­ба­сі до тяж­ких со­ці­аль­но- еко­но­мі­чних на­слід­ків. Че­рез зу­пин­ку під­при­ємств ці­лі мі­сце­во­сті пе­ре­тво­ри­ли­ся на де­пре­сив­ні, ма­ло­при­да­тні для жи­т­тя зо­ни — са­ме во­ни у 2014-му ста­нуть най­біль­ши­ми во­гни­ща­ми не­вдо­во­ле­н­ня та про­ро­сій­ських на­стро­їв. Май­стер­но ма­ні­пу­лю­ю­чи су­спіль­ною дум­кою, мі­сце­ва елі­та кон­вер­ту­ва­ла роз­ча­ру­ва­н­ня у від­цен­тро­ві та ан­ти­укра­їн­ські на­строї. Зви­чай­но, як і біль­шо­ви­ки сто­лі­т­тям ра­ні­ше, се­па­ра­ти­стам на Дон­ба­сі пе­ре­ва­жно не сим­па­ти­зу­ва­ли на­віть на­ве­сні 2014-го. Але те са­ме сто­су­ва­ло­ся і мі­сце­вих па­трі­о­ти­чних сил. Про­те якщо се­па­ра­ти­стів по­пер­вах під­три­му­ва­ла мі­сце­ва елі­та, а по­тім і Ро­сія, то укра­їн­ської дер­жа­ви за сво­єю спи­ною мі­сце­ві па­трі­о­ти­чні си­ли так і не від­чу­ли, а от­же, не ма­ли жо­дних шан­сів пе­ре­ло­ми­ти си­ту­а­цію. То­му пе­ре­не­сти ва­гу на гро­ма­дян­ське су­спіль­ство, ко­ли від­мо­ви­ли дер­жав­ні ор­га­ни, у Ки­є­ва не ви­йшло. Ре­зуль­тат за­галь­но­ві­до­мий: Дон­бас за­ле­две зно­ву не ви­сли­знув з-під укра­їн­ської вла­ди.

КИ­ЇВ, ЯК І РА­НІ­ШЕ, ЗМУШЕНИЙ РАХУВАТИСЯ З МІСЦЕВИМИ ЕЛІТАМИ, ІНКОРПОРУЮЧИ ДО ВЕРТИКАЛІ ВЛА­ДИ І ЕКС-РЕ­ГІО­НА­ЛІВ, І ТИХ, КО­ГО НЕБЕЗПІДСТАВНО ПІДОЗРЮЮТЬ У КОЛАБОРАЦІОНІЗМІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.