Урок двох во­єн за Дон­бас

Про те, на чо­му три­ма­є­ться со­бор­ність і що крім Ро­сії за­гро­жує Укра­ї­ні сьо­го­дні

Ukrainskiy Tyzhden - - Тема Номера - Ма­ксим Ві­хров

Трі­умф. Вступ 1- го За­по­різь­ко­го пі­шо­го пол­ку іме­ні Геть­ма­на До­ро­шен­ка до Ба­хму­та, кві­тень 1918 рік

«Па­трі­о­тизм — остан­ній при­ту­лок не­гі­дни­ків». Ця фра­за ХVIII сто­річ­чя, на­ро­дже­на в за­ти­шку бри­тан­ських че­пур­них лі­те­ра­тур­них клу­бів, хоч і зву­чить над­то ци­ні­чно, але є не зов­сім то­чною. Її ав­тор, пи­сьмен­ник і ми­сли­тель Се­мю­ел Джон­сон, не вра­ху­вав усіх ню­ан­сів. Не­хай уже ви­ба­ча­ють пе­дан­ти­чні бри­тан­ці епо­хи Про­сві­тни­цтва. Ма­є­мо чи­ма­ло при­кла­дів, ко­ли па­трі­о­тизм зі сво­їх су­то пра­гма­ти­чних мір­ку­вань ви­ко­ри­сто­ву­ють не від без­ви­хо­ді, а ціл­ком сві­до­мо сі­да­ють на ньо­го, мов на ко­ни­ка, успі­шно ка­пі­та­лі­зу­ють та ще й до­ся­га­ють чи­ма­лих ма­те­рі­аль­них успі­хів. Ми вже зна­є­мо ці­лі пле­я­ди «про­фе­сій­них па­трі­о­тів», «сти­хій­них па­трі­о­тів»...

Не­має сен­су зга­ду­ва­ти тут від­вер­тих при­сто­су­ван­ців, які про­сто спе­ку­лю­ють ви­со­ки­ми га­сла­ми в кон’юн­ктур­них ці­лях, про це не­має що го­во­ри­ти. Нас тут ці­ка­вить ін­ше: як так ста­є­ться, що лю­ди­на, яка ви­го­ло­шує па­трі­о­ти­чні га­сла та ні­би за всі­ма па­ра­ме­тра­ми є та­кою, зав­дає біль­ше шко­ди спіль­ній спра­ві, ніж дає ре­зуль­тат?

Істо­ри­чних при­кла­дів у ві­тчи­зня­ній істо­рії, ко­ли лю­ди з па­трі­о­ти­чним сві­то­гля­дом ви­сту­па­ють руй­нів­ни­ка­ми, чи­ма­ло. Во­ни, зві­сно, рі­зня­ться пси­хо­ти­па­ми, мо­ти­ва­ми дій, со­ці­аль­ним по­хо­дже­н­ням, але їх об’єд­нує кін­це­вий де­стру­ктив.

Кіль­ка істо­ри­чних при­кла­дів. Ось хо­ча б ві­до­мий ле­ген­дар­ний і не­пе­ре­мо­жний ко­шо­вий За­по­розь­кої Сі­чі Іван Сір­ко. Го­ді сум­ні­ва­ти­ся, що він лю­бив свій край, го­то­вий був не раз по­жер­тву­ва­ти жи­т­тям за­ра­ди ньо­го. Але скіль­ки да­ле­к­ося­жних і дер­жав­ни­цьких пла­нів він зруй­ну­вав геть­ма­но­ві Пе­тро­ві До­ро­шен­ку. До ре­чі, шко­див сво­є­му ку­мо­ві. Що­ра­зу, ко­ли До­ро­шен­ко, всі­ма си­ла­ми на­ма­га­ю­чись об’єд­на­ти то­ді­шню ко­за­цьку Укра­ї­ни, збе­рег­ти її ав­то­но­мію, укла­дав по­лі­ти­чні між­на­ро­дні до­го­во­ри, мо­жли­во, не без­до­ган­ні, але в тих скла­дних умо­вах єди­но мо­жли­ві, Сір­ко сво­ї­ми ді­я­ми руй­ну­вав їх. На­при­клад, геть­ман під­пи­сав мир­ний до­го­вір із ту­ре­цьким сул­та­ном, щоб ма­ти со­ю­зни­ка про­ти Мо­скви та Вар­ша­ви, ко­шо­вий іде по­хо­дом «на бу­сур­ма­на» і руй­нує всю стра­те­гію очіль­ни­ка Укра­їн­ської ко­за­цької дер­жа­ви. Не­кон­тро­льо­ва­на, си­ту­а­тив­на, су­то емо­цій­на та ко­чо­ва сти­хія, нев­мі­н­ня за­по­розь­ко­го ва­таж­ка стра­те­гі­чно ми­сли­ти при­зво­ди­ли до за­галь­но­укра­їн­ської по­раз­ки. Ко­за­цька до­ба осо­бли­во ба­га­та на яскра­ві укра­їн­ські по­ста­ті. Ві­зьме­мо й ін­ший при­клад — із ма­зе­пин­ської до­би. «Гей, укра­їн­ці, на­чу­вай­те­ся. Ко­ли те­пер не здо­бу­де­мо во­лі сво­є­му на­ро­ду — ві­чно зо­ста­не­мо­ся мо­сков­ськи­ми ра­ба­ми». І ще ци­та­та: «Якщо й ни­ні не пі­де­те за мною, то від­да­сте те, що за­гу­би­те, ва­ші воль­но­сті, а Укра­ї­ну до­ві­ку з мо­сков­сько­го під­дан­ства не ви­зво­ли­те… Мо­сква вас із Сі­чі ви­же­не, воль­но­сті ва­ші вій­сько­ві від­бе­ре». Чий по­лум’яний за­клик? Не вга­да­є­те. Ці сло­ва на­ле­жать гли­бо­ко па­трі­о­ти­чній лю­ди­ні, яка щи­ро пе­ре­йма­ла­ся до­лею сво­єї Ві­тчи­зни. Але ви зди­ву­є­те­ся, ко­ли ді­зна­є­те­ся, що не геть­ма­ну Іва­но­ві Ма­зе­пі, а йо­го до­ку­чли­во­му про­тив­ни­ку Пе­тро­ві Іва­нен­ку, ві­до­мо­му як Пе­трик. 1692 ро­ку він з одно­дум­ця­ми уклав Ві­чний мир із крим­ським ха­ном, у яко­му Укра­ї­на ого­ло­шу­ва­ла­ся віль­ною дер­жа­вою, і роз­по­чав ан­ти­мо­сков­ське пов­ста­н­ня. Пе­трик пе­ред тим слу­жив у геть­ма­на Ма­зе­пи кан­це­ля­ри­стом і та­ким чи­ном зма­гав­ся зі сво­їм ко­ли­шнім па­тро­ном, який на той мо­мент

усі­ля­ко де­мон­стру­вав свою вір­ність мо­сков­ським ца­рям. Зре­штою на­став час — і вже Ма­зе­па звер­тав­ся май­же з іден­ти­чни­ми уні­вер­са­ла­ми до сво­го на­ро­ду, за­кли­ка­ю­чи ви­зво­ли­ти­ся з-під яр­ма мо­ско­ви­тів. Усе змі­ни­ло­ся. Але хто мав ра­цію? Ма­зе­па, який у скла­дних умо­вах ішов на ком­про­міс із Мо­ско­ві­єю, щоб да­ти мо­жли­вість укра­їн­сько­му на­ро­ду від­по­чи­ти, від­но­ви­ти си­ли пі­сля стра­шної до­би Ру­ї­ни, що обез­кро­ви­ла на­цію, чи іде­а­ліст Пе­трик, який мрі­яв за під­трим­ки крим­ської ор­ди ре­а­лі­зу­ва­ти не­ре­аль­ний план ви­зво­ле­н­ня Ба­тьків­щи­ни?

Ота­ман­щи­на — це гли­бо­ко вко­рі­не­на бі­да укра­їн­сько­го на­ро­ду. Ма­буть, її ко­рі­н­ня слід шу­ка­ти ще в кня­зів­ських між­усо­би­цях. Пе­ре­не­се­мо­ся вже в ХХ сто­річ­чя і тут по­ба­чи­мо, ко­ли одні па­трі­о­ти зма­га­ли­ся з ін­ши­ми. Геть­ман Пав­ло Ско­ро­пад­ський 1918 ро­ку ро­зі­гнав Цен­траль­ну ра­ду, а че­рез рік Ди­ре­кто­рія на чо­лі із Си­мо­ном Пе­тлю­рою очо­ли­ла пов­ста­н­ня про­ти геть­ма­на.

Не­вдов­зі са­мо­му Пе­тлю­рі до­ве­ло­ся по­бо­рю­ва­ти ці­лий роз­квіт ота­ман­щи­ни, а ви­зна­чно­го, во­льо­во­го, але не­кон­тро­льо­ва­но­го пол­ков­ни­ка Ар­мії УНР Пе­тра Бол­бо­ча­на, який по­стій­но го­стро кри­ти­ку­вав ке­рів­ни­цтво Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки, чим під­ри­вав і без то­го слаб­ку ди­сци­плі­ну, змушений був від­да­ти під вій­сько­во­по­льо­вий суд. Три­бу­нал, по­при ко­ли­шні за­слу­ги Бол­бо­ча­на пе­ред Укра­ї­ною, зокре­ма про­ве­де­н­ня успі­шної крим­ської опе­ра­ції, по­ста­но­вив по­ка­ра­н­ня — роз­стріл. Цей ви­рок і то­ді, і те­пер спри­йма­є­ться не­о­дно­зна­чно, на­віть тра­кту­є­ться як ре­пре­сії про­ти ви­зна­чно­го па­трі­о­та.

Ди­ску­сії, хто мав ра­цію: Гру­шев­ський із Вин­ни­чен­ком чи Ско­ро­пад­ський, Ско­ро­пад­ський чи Пе­тлю­ра, Пе­тлю­ра чи Бол­бо­чан, ве­сти­му­ться ще дов­го, зла­ма­є­ться ще ба­га­то спи­сів. Але одно­зна­чно від та­ко­го охло­кра­ти­чно­го по­бо­рю­ва­н­ня стра­жда­ла за­галь­но­укра­їн­ська спра­ва і з ньо­го ко­ри­ста­ли­ся чу­жин­ці — ми втра­ча­ли не­за­ле­жність.

Зро­зумі­ло одне: па­сіо­на­рії ко­ри­сні під час ре­во­лю­цій. Це їхній зо­ря­ний час. А в пе­рі­од, ко­ли тре­ба бу­ду­ва­ти дер­жа­ву, за­по­ча­тко­ву­ва­ти бю­ро­кра­ти­чний ме­ха­нізм, ко­ли не­об­хі­дні пра­гма­ти­чна, тве­ре­за оцін­ка, вмі­н­ня стра­те­гі­чно ба­чи­ти на­пе­ред, во­ни втра­ча­ють свій шарм або, ще гір­ше, ви­ко­ну­ють від­вер­ту руй­нів­ну фун­кцію.

На на­ших очах По­ма­ран­че­вий май­дан і оста­н­ня Ре­во­лю­ція гі­дно­сті по­ро­ди­ли яскра­вих, не­пе­ре­сі­чних лі­де­рів, ви­не­сли їх на ща­блі дер­жав­но­го ке­рів­ни­цтва, а там во­ни по­ка­за­ли се­бе не­ефе­ктив­ни­ми, ча­сто не­про­фе­сій­ни­ми або, що ще гір­ше, ко­рум­по­ва­ни­ми. Їхній па­трі­о­тизм ви­чер­пав­ся вже на пер­ших кро­ках у вла­дних ко­ри­до­рах.

«Бу­ти па­трі­о­том — це зна­чить перш за все ви­ма­га­ти гар­них учин­ків від се­бе як від укра­їн­ця, а не перш за все не­на­ви­ді­ти ін­ших то­му, що во­ни «не укра­їн­ці». Вре­шті, бу­ти па­трі­о­том — це зна­чить, бу­ду­чи укра­їн­цем, ви­хо­ву­ва­ти в со­бі перш за все гро­мад­ські, по­лі­ти­чні, дер­жа­во­твор­чі при­кме­ти: ві­ру в Бо­га й по­слух йо­го за­ко­нам, тоб­то ду­хов­ні вар­то­сті; жа­лі вір­ність, твер­дість, силь­но воль­ність, ди­сци­плі­ну, по­ша­ну до сво­єї тра­ди­цій­ної вла­ди, за­га­лом ка­жу­чи, ли­цар­ськість, тоб­то по­лі­ти­чні вар­то­сті», — пи­сав сво­го ча­су наш ви­да­тний по­лі­ти­чний ми­сли­тель-дер­жав­ник В’яче­слав Ли­пин­ський. І з ним важ­ко спе­ре­ча­ти­ся.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.