СПАДОК Де­сять не­гре­нят у Крем­лі

Чо­му ра­дян­ський ЦК три­ва­лий час був по­лем для при­хо­ва­ної бо­роть­би за вла­ду

Ukrainskiy Tyzhden - - СВІТ - Ста­ні­слав Куль­чи­цький

У 1939 ро­ці Ага­та Крі­сті опу­блі­ку­ва­ла свій най­кра­щий де­те­ктив «Де­сять не­гре­нят», який ро­зі­йшов­ся по сві­ту на­кла­дом по­над 100 млн при­мір­ни­ків. Ста­ні­слав Ґо­во­ру­хін ско­ри­став­ся сю­же­том, щоб зня­ти за­хо­пли­вий фільм. Ко­лись ми, та­му­ю­чи по­дих, ди­ви­ли­ся, як зни­ка­ли мар­му­ро­ві не­гре­ня­та пі­сля чер­го­во­го вбив­ства ізо­льо­ва­них на остро­ві 10 зло­чин­ців, яких не­ві­до­мий го­спо­дар, він же су­д­дя, за­про­сив до сво­го зам­ку.

Бо­роть­ба за вла­ду у ви­що­му ке­рів­ни­цтві КПРС ін­ко­ли бу­ва­ла не менш за­хо­пли­вою. Вар­то зга­да­ти до­лю 10 чле­нів «ко­ле­ктив­но­го ке­рів­ни­цтва», у чи­їх ру­ках пі­сля смер­ті Іо­сі­фа Ста­лі­на зо­се­ре­ди­ла­ся вла­да в тій над­дер­жа­ві, яка по­гли­ну­ла Укра­ї­ну. Всі во­ни (за ви­ня­тком остан­ньо­го) бу­ли при­ре­че­ні на смерть: один на фі­зи­чну, ін­ші на по­лі­ти­чну. Всі во­ни ста­ли жер­тва­ми ство­ре­ної Вла­ді­мі­ром Лє­ні­ним по­лі­ти­чної си­сте­ми.

ПО­ЯВА КРЕМ­ЛІВ­СЬКОЇ ДЕ­СЯ­ТКИ

Лє­нін за­клав у ство­рю­ва­ну ним дер­жа­ву дві вер­ти­ка­лі вла­ди, що ґрун­ту­ва­ли­ся на за­са­дах «демократичного цен­тра­лі­зму» з аб­со­лю­тним під­по­ряд­ку­ва­н­ням ниж­чих стру­ктур­них ла­нок ви­щим: ком­пар­тій­ну і ра­дян­ську. Конституційна ра­дян­ська вер­ти­каль бу­ла пред­став­ни­цькою та ви­ко­нав­ською. Во­на фор­му­ва­ла­ся на ви­бо­рах, ре­зуль­тат яких за­вча­сно ви­зна­ли пар­тко­ми від­по­від­ної лан­ки. Ком­пар­тій­на вер­ти­каль ма­ла ди­кта­тор­ські пов­но­ва­же­н­ня й ре­гу­лю­ва­ла­ся тіль­ки ста­ту­том пар­тії біль­шо­ви­ків. Ті­сно спле­те­на з пар­тко­ма­ми до­по­мі­жна вер­ти­каль дер­жав­ної без­пе­ки бу­ла ма­те­рі­а­лі­зо­ва­ним вті­ле­н­ням ди­кта­ту­ри во­ждів. З при­хо­дом до вла­ди біль­шо­ви­ків ре­во­лю­цій­ний на­род втра­тив здо­бу­тий пі­сля по­ва­ле­н­ня са­мо­дер­жав­ства су­ве­ре­ні­тет, але лє­нін­ська то­та­лі­тар­на дер­жа­ва зав­дя­ки по­двій­ній стру­кту­рі на­бу­ла ви­гля­ду ро­бі­тни­чо­се­лян­ської фе­де­ра­ції віль­них і рів­но­прав­них ра­дян­ських ре­спу­блік.

Щоб зро­зу­мі­ти подаль­ші по­дії, тре­ба вка­за­ти, що не існу­ва­ло жо­дної ста­ту­тної рі­зни­ці в пов­но­ва­же­н­нях Цен­траль­но­го ко­мі­те­ту й ви­окрем­ле­ної з йо­го скла­ду гру­пи осіб, які утво- ри­ли по­лі­ти­чне бю­ро і вва­жа­ли­ся во­ждя­ми. По­літ­бю­ро ЦК і ЦК у пов­но­му скла­ді ста­но­ви­ли один ор­ган, во­ждист­ська частина яко­го фун­кціо­ну­ва­ла на по­стій­ній осно­ві, а вся су­ку­пність чле­нів ви­слов­лю­ва­ла свою во­лю на пле­ну­мах, що скли­ка­ли­ся за по­тре­би. Не во­ло­ді­ю­чи фун­кці­я­ми, вла­сти­ви­ми тіль­ки йо­му одно­му, по­літ­бю­ро ЦК зда­ва­ло­ся без­стру­ктур­ним фан­то­мом, але на­справ­ді ра­зом із роз­га­лу­же­ним до­по­мі­жним апа­ра­том бу­ло вер­ши­ною у ство­ре­ній Лє­ні­ним вла­дній кон­стру­кції з двох основ­них та одні­єї до­по­мі­жної вер­ти­ка­лей. Щоб по­зна­чи­ти та­ку осо­бли­вість, на­зву по­літ­бю­ро не вар­то від­ри­ва­ти від йо­го осно­ви — Цен­траль­но­го ко­мі­те­ту. За ста­ту­том ЦК був най­ви­щим ор­га­ном пар­тії (від­по­від­но й дер­жа­ви) у пе­ре­р­вах між з’їзда­ми, але по­літ­бю­ро узур­пу­ва­ло всі йо­го фун­кції в пе­ре­р­вах між пле­ну­ма­ми. Іна­кше ка­жу­чи, не­ве­ли­ка гру­па чле­нів по­літ­бю­ро ЦК (10 у 1930 ро­ці, 9 у 1940-му, 11 у 1950-му) при­вла­сни­ла узур­по­ва­ний у су­спіль­ства су­ве­ре­ні­тет, що да­ло їй змо­гу кон­тро­лю­ва­ти ро­бо­ту з’їздів КПРС і пле­ну­мів ЦК, тоб­то всю дер­жав­ну ді­яль­ність. Лє­нін­ська кон­стру­кція вла­ди не тіль­ки хо­ва­ла­ся від кон­сти­ту­ції, а й да­ва­ла мо­жли­вість ди­кта­ту­рі во­ждів (або вер­хов­но­го во­ждя, якщо той під­по­ряд­ко­ву­вав со­бі рів­но­прав­них йо­му за ста­ту­том чле­нів ЦК і по­літ­бю­ро ЦК) хо­ва­ти­ся за пу­сто­по­ро­жні­ми тер­мі­на­ми «ди­кта­ту­ри про­ле­та­рі­а­ту» та «со­ці­а­лі­сти­чної де­мо­кра­тії» (пі­сля по­бу­до­ви ко­му­но­со­ці­а­лі­зму).

На пле­ну­мі Цен­траль­но­го ко­мі­те­ту, обра­но­го в жов­тні 1952 ро­ку ХІХ з’їздом КПРС, Ста­лін пе­ре­йме­ну­вав по­літ­бю­ро на пре­зи­дію ЦК, роз­ши­рив її склад до 25 осіб та утво­рив по­за­ста­ту­тний ор­ган — бю­ро пре­зи­дії ЦК у скла­ді се­ми осіб: Іо­сі­фа Ста­лі­на, Лав­рєн­тія Бє­рії, Мі­ха­і­ла Бул­ґа­ні­на, Ла­за­ря Ка­га­но­ви­ча, Ґєор­ґія Ма­лєн­ко­ва, Ма­кси­ма Са­бу­ро­ва й Ні­кі­ти Хру­що­ва. Тро­хи зго­дом він до­дав до спи­ску Клі­мєн­та Во­ро­ши­ло­ва (стаж пе­ре­бу­ва­н­ня в по­літ­бю­ро ЦК 29 ро­ків) і мі­ні­стра се­ре­дньо­го ма­ши­но­бу­ду­ва­н­ня СРСР, одно­го з твор­ців ра­дян­ської атом­ної бом­би Мі­ха­і­ла Пєр­ву­хі­на. Вя­чє­сла­ву Мо­ло­то­ву (стаж 29 ро­ків) та Ана­ста­су Мі­ко­я­ну (стаж 19 ро­ків) у скла­ді до­ві­ре­них осіб вер­хов­но­го во­ждя мі­сця не зна­йшло­ся.

Ста­лін очо­лю­вав ком­пар­тій­ну вер­ти­каль із 1922 ро­ку й по­чу­вав­ся в се­кре­та­рі­а­ті ЦК КПРС так упев­не­но, що з 1934-го зняв зі сво­єї по­са­ди при­став­ку «ге­не­раль­ний». До­ма­га­ю­чись одно­о­сі­бної вла­ди за­со­ба­ми те­ро­ру, він ви­вів вер­ти­каль дер­жав­ної без­пе­ки з-під впли­ву пар­тій­них ор­га­нів і за­мкнув її на со­бі. Від 1941-го й до кін­ця жи­т­тя він ви­ко­ну­вав і фун­кції го­ло­ви уря­ду, тоб­то за­мкнув на со­бі ра­дян­ську вер­ти­каль. Ви­ко­нав­ським фун­кці­ям вождь від­во­див осо­бли­ву роль, то­му що во­ни да­ва­ли мо­жли­вість опе­ра­тив­но ре­а­гу­ва­ти на всі ви­яви пов­сяк­ден­но­го жи­т­тя.

Ма­лєн­ков вва­жав­ся дру­гою лю­ди­ною в си­сте­мі вла­ди, бу­ду­чи за­сту­пни­ком Ста­лі­на в уря­ді й се­кре­та­рем ЦК КПРС. За від­су­тно­сті вер­хов­но­го во­ждя він го­ло­ву­вав на за­сі­да­н­нях бю­ро Ра­ди мі­ні­стрів та бю­ро пре­зи­дії ЦК КПРС. Бє­рія теж був за­сту­пни­ком го­ло­ви Ра­ди мі­ні­стрів, від­по­від­аль­ним за ді­яль­ність Мі­ні­стер­ства дер­жав­ної без­пе­ки та Мі­ні­стер­ства вну­трі­шніх справ.

1 бе­ре­зня 1953 ро­ку Ста­лін зне­при­том­нів, по­ча­ла­ся аго­нія. Від 2 бе­ре­зня бю­ро пре­зи­дії ЦК із до­лу­че­н­ням про­і­гно­ро­ва­них Ста­лі­ним Мо­ло­то­ва та Мі­ко­я­на зайня­ло­ся роз­по­ді­лом вла­дних пов­но­ва­жень. В опу­блі­ко­ва­них то­ді офі­цій­них до­ку­мен­тах по­ря­док прі­звищ на­сту­пни­ків во­ждя був та­кий: Ма­лєн­ков, Бє­рія, Мо­ло­тов, Во­ро­ши­лов, Хру­щов, Бул­ґа­нін, Ка­га­но­вич, Мі­ко­ян, Са­бу­ров, Пєр­ву­хін. Так яви­ла се­бе сві­ту крем­лів­ська де­ся­тка.

ПОДІЛ ПОВ­НО­ВА­ЖЕНЬ МІЖ КРЕМЛІВСЬКОЮ ДЕСЯТКОЮ

За­сі­да­н­ня бю­ро пре­зи­дії ЦК КПРС три­ва­ли май­же без­пе­рерв­но з 2 по 5 бе­ре­зня. Сте­но­гра­ми не ве­ли­ся, але їхня три­ва­лість за­свід­чує, що обго­во­ре­н­ня бу­ло не­лег­ким. На­то­мість спіль­не за­сі­да­н­ня пле­ну­му ЦК КПРС, Ра­ди мі­ні­стрів СРСР і пре­зи­дії Вер­хов­ної Ра­ди СРСР, що по­ча­ло­ся о 20-й го­ди­ні 5 бе­ре­зня, від­бу­ло­ся за 40 хв і без су­пе­ре­чок. Ва­же­лі вла­ди бу­ли роз­по­ді­ле­ні ще за жи­во­го Ста­лі­на, який по­мер о 21-й год 40 хв.

На спіль­но­му за­сі­дан­ні ви­щих ор­га­нів вла­ди крем­лів­ська де­ся­тка ле­га­лі-

Бо­роть­ба за вла­ду в 1953 ро­ці ста­ла осно­вою для чор­ної бри­тан­сько-фран­цузь­кої ко­ме­дії «Смерть Ста­лі­на» Ар­ман­до Ян­нуч­чі (2017)

но­ви про роз­ме­жу­ва­н­ня пов­но­ва­жень бу­ло до­ру­че­н­ня Ма­лєн­ко­ву, Бє­рії та Хру­що­ву «упо­ряд­ку­ва­ти до­ку­мен­ти і па­пе­ри то­ва­ри­ша Ста­лі­на». До­че­кав­шись смер­ті во­ждя, ця трій­ка уві­йшла до йо­го ка­бі­не­ту, де був роз­па­ле­ний ка­мін, і по­ча­ла, не роз­кри­ва­ю­чи па­пок, ки­да­ти їх у во­гонь. До­свід спіл­ку­ва­н­ня з во­ждем пе­ре­ко­ну­вав, що в па­пках був ком­про­мат на ко­жно­го чле­на де­ся­тки.

Пе­ре­брав­ши у своє роз­по­ря­дже­н­ня ка­раль­ні ор­га­ни, Бє­рія роз­ра­хо­ву­вав ви­ко­ри­ста­ти їх для здо­бу­т­тя одно­о­сі­бної вла­ди. Він першим ви­явив іні­ці­а­ти­ву в спра­ві де­ста­лі­ні­за­ції кра­ї­ни, тоб­то від­мо­ви від ма­со­вих ре­пре­сій як основ­ної фор­ми дер­жав­но­го управ­лі­н­ня. 13 бе­ре­зня мі­ністр ство­рив слід­чі гру­пи для пе­ре­гля­ду кар­них справ, по­ру­ше­них під ди­ктов­ку Ста­лі­на йо­го по­пе­ре­дни­ка­ми в МГБ і МВД. Це осо­бли­во стри­во­жи­ло Ма­лєн­ко­ва, який у по­во­єн­ні ро­ки ко­ор­ди­ну­вав ре­пре­сив­ну по­лі­ти­ку Ста­лі­на. По­ро­зу­мів­шись із Хру­що­вим, він під­го­ту­вав ґрунт для зне­шко­дже­н­ня ке­рів­ни­ка МВД. Гру­па ар­мій­ських ге­не­ра­лів на чо­лі з по­пу­ляр­ним у на­ро­ді мар­ша­лом Жу­ко­вим за­а­ре­шту­ва­ла Бє­рію на за­сі­дан­ні пре­зи­дії ЦК 26 черв­ня 1953 ро­ку. На по­ча­тку ли­пня від­був­ся пле­нум ЦК КПРС із по­ряд­ком ден­ним «Про зло­чин­ні ан­ти­пар­тій­ні й ан­ти­ра­дян­ські дії Бє­рії». Так він ви­пав із крем­лів­ської де­ся­тки.

Мо­гу­тній про­па­ган­дист­ський апа­рат від­то­ді ро­ка­ми де­мо­ні­зу­вав йо­го, зви­ну­ва­чу­ю­чи в дій­сних і ви­га­да­них зло­чи­нах. Однак ін­те­ле­кту­а­лів, які бу­ли зда­тні кри­ти­чно спри­йма­ти дій­сність, тур­бу­ва­ла ін­ша про­бле­ма. У ли­пні 1953-го слу­жби МВД про­ана­лі­зу­ва­ли ре­а­кцію су­спіль­ства на арешт Бє­рії з до­по­мо­гою сво­їх ін­фор­ма­то­рів. Ці­ка­вою ви­яви­ла­ся ре­а­кція ві­до­мо­го акто­ра, вче­но­го-бі­бліо­гра­фа та ко­ле­кціо­не­ра рід­кі­сних ви­дань Ні­ко­лая Смір­но­ва-со­коль­ско­го: «Бє­рія в тюр­мі. Хто на­сту­пний? Пе­ре­ко­на­ний, що бу­дуть на­сту­пні. Хоч би якою силь­ною бу­ла ма­ши­на, а роз­вал по­чав­ся. Бє­рія — по­чин, хто з ним, ще не­ві­до­мо. Це все че­рез те, що в нас одер­жа­ви­ли не тіль­ки всі­ля­кі га­лу­зі, а й на­віть ди­ха­н­ня, хво­ро­бу, сни лю­дей. За цих умов будь-яка сво­ло­та як хо­че, так і ро­бить. Че­ка­ти­ме­мо і спо­сте­рі­га­ти­ме­мо, що да­лі, хто на­сту­пний».

НА­СТУ­ПНИМ СТАВ МА­ЛЄН­КОВ

Пі­сля усу­не­н­ня Бє­рії про­від­ні по­зи­ції в ко­ле­ктив­но­му ке­рів­ни­цтві за­ли­ши­ли­ся за Хру­що­вим і Ма­лєн­ко­вим. Остан­ній під­хо­пив від Бє­рії курс на де­ста­лі­ні­за­цію, першим ухва­лив рі- ше­н­ня про зни­же­н­ня не­по­силь­них по­да­тків із се­лян, ви­сло­вив­ся за при­швид­ше­ний роз­ви­ток лег­кої та хар­чо­вої про­ми­сло­во­сті по­рів­ня­но з важ­кою, щоб під­ви­щи­ти ма­те­рі­аль­ний рі­вень жи­т­тя на­се­ле­н­ня. Ви­сту­па­ю­чи в сер­пні 1953 ро­ку у Вер­хов­ній Ра­ді, він упер­ше в кон­текс­ті між­на­ро­дної по­лі­ти­ки Крем­ля вжив сло­во «роз­ряд­ка». У бе­ре­зні 1954-го він же ви­сло­вив­ся за при­пи­не­н­ня хо­ло­дної вій­ни, яка за­гро­жу­ва­ла справ­жньою.

Тим ча­сом Хру­щов роз­став­ляв сво­їх лю­дей у пар­тій­них ор­га­нах та ор­га­нах дер­жав­ної без­пе­ки. У бе­ре­зні 1954-го на ба­зі ко­ли­шньо­го МГБ був ство­ре­ний по­ту­жний Ко­мі­тет дер­жав­ної без­пе­ки на чо­лі з Іва­ном Сє­ро­вим, який дов­гі ро­ки пра­цю­вав із Хру­що­вим в Укра­ї­ні. У ли­пні 1954-го остан­ньо­му вда­ло­ся про­су­ну­ти в чле­ни пре­зи­дії ЦК КПРС Оле­ксія Ки­ри­чен­ка, яко­го він ра­ні­ше по­ста­вив на чо­лі пар­тій­ної ор­га­ні­за­ції України, і Мі­ха­і­ла Су­сло­ва.

Змі­цнив­ши свої зв’яз­ки з пе­ри­фе­рій­ним пар­т­апа­ра­том, Хру­щов та­ким чином здо­був до­ста­тній вплив на ін­ших чле­нів ко­ле­ктив­но­го ке­рів­ни­цтва. Ма­лєн­ков опи­нив­ся у від­но­сній ізо­ля­ції в пре­зи­дії ЦК, хо­ча й го­ло­ву­вав на її за­сі­да­н­нях. 25 сі­чня 1955 ро­ку роз­по­чав свою ро­бо­ту пле­нум ЦК КПРС. Йо­го по­ста­но­ва «Про тов. Ма­лєн­ко­ва Г. М.» спи­ра­ла­ся на ви­ступ Хру­що­ва, у яко­му вка­зу­ва­ло­ся, що Ма­лєн­ков на­ле­жно не ви­ко­ну­вав обов’яз­ки го­ло­ви Ра­ди мі­ні­стрів, оскіль­ки не мав не­об­хі­дних знань і до­сві­ду го­спо­дар­ської ро­бо­ти. Очіль­ник уря­ду за­су­джу­вав­ся за по­лі­ти­чно шкі­дли­ве про­ти­став­ле­н­ня тем­пів роз­ви­тку важ­кої про­ми­сло­во­сті тем­пам роз­ви­тку лег­кої та хар­чо­вої га­лу­зей. За­су­джу­ва­ла­ся та­кож йо­го те­за про за­ги­бель світової ци­ві­лі­за­ції в разі розв’яза­н­ня но­вої вій­ни. На Ма­лєн­ко­ва спра­ве­дли­во по­кла­да­ла­ся від­по­від­аль­ність за ор­га­ні­за­цію ле­нін­град­ської спра­ви, у хо­ді якої 1950 ро­ку бу­ли за­су­дже­ні ді­я­чі, ви­су­ну­ті з Ле­нін­гра­да на ке­рів­ну ро­бо­ту (більш як 2 тис. осіб). Пле­нум ЦК ре­ко­мен­ду­вав звіль­ни­ти Ма­лєн­ко­ва з по­са­ди го­ло­ви уря­ду. На­то­мість при­зна­чи­ли Бул­ґа­ні­на. Звіль­не­ну по­са­ду мі­ні­стра обо­ро­ни СРСР обійняв Ґєор­ґій Жу­ков. Хру­щов по­чав го­ло­ву­ва­ти в пре­зи­дії ЦК КПРС. Про­те Ма­лєн­ков збе­ріг свою по­са­ду чле­на пре­зи­дії ЦК.

«АНТИПАРТІЙНА ГРУ­ПА»

Бє­рія і Ма­лєн­ков іні­ці­ю­ва­ли кам­па­нію де­ста­лі­ні­за­ції, ба­жа­ю­чи здо­бу­ти по­пу­ляр­ність у су­спіль­стві та в пар­тій­но-ра­дян­сько­му апа­ра­ті, який по­стра­ждав від ста­лін­ських ре­пре­сій. Цю кам­па­нію під­три­мав і Хру­щов, го­ту­ю­чи ХХ з’їзд КПРС. Однак усу­пе­реч «Від Іл­лі­ча до Іл­лі­ча». Ана­стас Мі­ко­ян уста­но­вив аб­со­лю­тний ре­корд пе­ре­бу­ва­н­ня на ра­дян­сько­му вла­дно­му Олім­пі

Бри­тан­ський те­а­траль­ний ре­жи­сер у роз­мо­ві з Ти­жнем роз­по­вів про роль гля­да­ча, те, із ким та як кон­ку­рує су­ча­сне сце­ні­чне ми­сте­цтво, про су­ча­сні фей­ки й по­лі­ти­ку крізь при­зму сце­ни.

Якщо ка­за­ти про су­ча­сних гля­да­чів те­а­тру, то чи­їм зав­да­н­ням є їх осві­чу­ва­ти, фор­му­ва­ти смак, ро­зу­мі­н­ня, на­ві­що по­трі­бен те­атр і яка йо­го роль? Те­а­траль­ний ре­жи­сер до цьо­го до­ти­чний? — Ду­маю, що все нав­па­ки: це я, як ми­тець, вчу­ся в гля­да­ча. Мій під­хід са­ме та­кий: я за­пи­тую се­бе, чи взяв щось від тих, хто при­йшов ди­ви­ти­ся мої спе­кта­клі. Якщо ні­чо­го, то по­стає питання, чи має якусь цін­ність те, що я ро­блю. А якщо та­ки взяв, то є спо­ді­ва­н­ня, ро­блю щось вар­ті­сне для ін­ших лю­дей.

Від­по­ві­сти на за­пи­та­н­ня «а чо­го ж хо­че гля­дач?» ду­же скла­дно. Для ме­не не­має про­ва­л­ля між дво­ма суб’єкта­ми — сце­ною та гля­да­цьким за­лом. У них фун­кції рі­зні, а про­стір один. Якщо ви актор чи ре­жи­сер, то ва­ша роль спе­ци­фі­чна, про­те ко­жен, хто є в те­а­трі, грає свою. Гля­да­цька ау­ди­то­рія не па­сив­на.

Га­даю, те, що від­бу­ва­є­ться на те­а­траль­ній сце­ні, ство­ре­не не для всіх і ко­жно­го. Чо­му? Із ті­єї са­мої при­чи­ни, чо­му не всі по­го­лов­но див­ля­ться фут­бол. Тран­сля­ції фут­боль­них ма­тчів пе­ре­гля­дає ба­га­то лю­дей, тро­хи мен­ше — кі­но, ще мен­ше — те­а­траль­ні ви­ста­ви. Да­лі йдуть ті, хто від­дає пе­ре­ва­гу ко­ме­ді­ям, за ни­ми — при­хиль­ни­ки драм та ін­ших жан­рів. Ся­гну­ти ко­жно­го гля­да­ча скла­дно, бо ні­ко­ли то­чно не зна­єш, хто цьо­го ра­зу при­йде на твою ви­ста­ву. Упев­не­ним тут мо­жна бу­ти ли­ше що­до се­бе са­мо­го. Хо­че­те зро­би­ти щось для ау­ди­то­рії? Але яка во­на? Хто ва­ші гля­да­чі? Ду­маю, ви цьо­го не зна­ти­ме­те до мо­мен­ту, ко­ли во­ни при­йдуть у гля­да­цький зал. Во­дно­час зро­зу­мі­ти, що ж са­ме ви ство­ри­ли, мо­жна ли­ше то­ді, ко­ли п’єсу гра­ють на сце­ні та її ди­ви­ться ау­ди­то­рія.

Зна­є­те, я жо­дно­го ра­зу не ство­рив на ко­ну щось за­для то­го, щоб то­чно одно­го дня по­тра­пи­ти до України. Про­те я в ній по­бу­вав, і це фан­та­сти­чно. У ме­не ні­ко­ли не бу­ло на­мі­ру йти ку­ди ли­шень мо­жна й за­лу­ча­ти якнай­біль­ше гля­да­чів. То­му моя ау­ди­то­рія — це всі, хто при­йшов. Ді­а­лог по­чи­на­є­ться то­ді, ко­ли лю­ди за­ві­та­ли по­ди­ви­ти­ся, що від­бу­ва­є­ться на те­а­траль­но­му ко­ну.

Яким чином сьо­го­дні на те­а­траль­ній сце­ні вжи­ва­ю­ться кла­си­ка з те­хно­ло­гі­я­ми та ін­но­ва­ці­я­ми? Во­ни між со­бою кон­ку­ру­ють якось? — Тут скла­дно да­ти уні­вер­саль­ну відповідь. Ко­жна си­ту­а­ція ду­же від­мін­на. Є, що­прав­да, одна річ, яка ме­не ціл­ком за­хо­плює: ва­жли­во, щоб лю­ди ди­ви­ли­ся й ба­чи­ли, що ж у них пе­ред очи­ма. Ін­ко­ли це щось по­твор­не. Най­скла­дні­ше ви­про­бу­ва­н­ня — по­мі­ти­ти те й усві­до­ми­ти. По­де­ку­ди кор­до­ни сти­ра­ю­ться й, по­ди­вив­шись щось, де­хто за­яв­ляє: «Ой, це ж кра­си­во!». Ін­ко­ли та кра­са по­твор­на, і про це тре­ба вмі­ти й не бо­я­ти­ся ка­за­ти вго­лос. Ось де ве­ле­тен­ський ви­клик! То­му по­трі­бно й да­лі всім тим, що ро­биш, ви­кли­ка­ти за­пи­та­н­ня в се­бе та сво­їх гля­да­чів. На­ве­ду при­клад. От­же, Ста­ні­слав­сько­го на За­хо­ді спри­йма­ють як ча­сти­ну до­сві­ду про те, як бу­ти акто­ром. Але в Схі­дній Єв­ро­пі, за­ува­жу, він та­кий со­бі ета­лон. На За­хо­ді йо­го ме­то­ди роз­ви­ну­ли да­лі — у сце­ні­чній грі та в кі­но, а на Схо­ді ви­ко­ри­ста­ли як та­ку со­бі ме­жу, ін­стру­мент стри­му­ва­н­ня ви­на­хі­дни­цтва на те­а­траль­ній сце­ні. Із Шек­спі­ром в Ан­глії ста­ло­ся при­бли­зно те са­ме: спо­ча­тку він був чи­мось яскра­вим, по­тім ре­пре­сив­ним, а за­тим зно­ву по­вер­нув­ся до пер­шо­го. Сьо­го­дні ві­до­мий дра­ма­тург на­ди­хає. На по­ча­тку ж ХІХ сто­лі­т­тя ба­га­то хто ви­рі­шив із ним по­рва­ти й чи­ма­ло сце­ні­чних тво­рів бу­ло пе­ре­пи­са­но. Ко­ли я був ти­ней­дже­ром, то не­на­ви­дів шек­спі­рів­ську дра­ма­тур­гію. Але ні­ку­ди нам не по­ді­ти­ся від то­го, що цей ав­тор ва­жли­вий для те­а­тру.

Роз­ви­ва­ти до­брий смак — завдання ко­жно­го гля­да­ча, і ли­ше від ньо­го за­ле­жать ре­зуль­та­ти цьо­го. Ко­ли ме­ні ви­пов­ни­ло­ся 50, упер­ше пі­шов по­ди­вив­ся мю­зикл, до­во­лі кон­се­рва­тив­ний жанр. Лю­блю ті ре­чі, які роз­ви­ва­ють моє уяв­ле­н­ня про сце­ну.

Якщо те­атр, яким йо­го ба­чив Ста­ні­слав­ський, — уже істо­рія сце­ні­чно­го ми­сте­цтва, то які нові ме­то­ди та під­хо­ди за­про­по­но­ва­но те­а­траль­ним ре­жи­се­рам? — Окрім Ста­ні­слав­сько­го, є со­тні дра­ма­тур­гів, які вне­сли но­ва­ції до сце­ні­чно­го ми­сте­цтва. На­при­клад, Едвард Ґор­дон Крейґ, Пі­тер Брук, Ме­єр­хольд, Лесь Кур­бас. На За­хо­ді па­ну­ють ідеї, які да­ють змо­гу то­му, що від­бу­ва­є­ться на сце­ні, змі­ню­ва­ти­ся. Хо­чу уто­чни­ти: я не по­рів­нюю Шек­спі­ра й Ста­ні­слав­сько­го. Оби­два во­ни мо­жуть ста­ти аб­со­лю­тно акту­аль­ни­ми, якщо їхню дра­ма­тур­гію бу­де до­зво­ле­но по­ста­ви­ти на сце­ні в су­ча­сний спо­сіб.

Що ж змі­ню­є­ться? Як на ме­не, те­хно­ло­гії. У ХІХ сто­літ­ті те­атр був фор­мою пер­фор­ма­тив­но­го ми­сте­цтва, сьо­го­дні ж йо­му до­во­ди­ться кон­ку­ру­ва­ти з те­ле­ба­че­н­ням, кі­но, стен­дап-ко­ме­ді­єю,

рок-кон­цер­та­ми, спор­тив­ни­ми зма­га­н­ня­ми. Си­ту­а­ція дра­ма­ти­чно змі­ни­ла­ся, і дов­кі­л­ля теж. Ті, хто сьо­го­дні при­хо­дить до те­а­тру, є ін­ши­ми, ніж пу­блі­ка 100 ро­ків то­му. Вла­сне, то­му я ду­маю, що са­ме гля­дач змі­нює те­атр. Він за­хо­дить у йо­го две­рі з новими очі­ку­ва­н­ня­ми. Хтось мо­же ба­жа­ти або та­ко­го со­бі за­кон­сер­во­ва­но­го те­а­тру, щоб отри­ма­ти пев­ний до­свід до­ти­ку до спад­щи­ни. А хтось сце­ни, що звер­та­ти­ме­ться до то­го, які ми сьо­го­дні. Га­даю, те­атр зда­тен за­до­воль­ни­ти й те, й ін­ше. Хо­ча, якщо він ви­рі­шить бу­ти су­то так зва­ною ор­га­ні­за­ці­єю зі збе­ре­же­н­ня спад­щи­ни, то ста­не мер­твим.

Ва­жли­во три­ма­ти очі роз­плю­ще­ни­ми й усві­дом­лю­ва­ти, що те­атр існує у сві­ті, де є ін­ші ви­ди пер­фор­ма­тив­них ми­стецтв або шоу. На це мо­же бу­ти два ти­пи ре­а­кції. Пер­ша по­ля­гає в то­му, щоб сі­сти й на­рі­ка­ти, а дру­га — зро­би­ти це ми­сте­цтво та­ким кла­сним і по­пу­ляр­ним, як фут­боль­ний матч. Або при­найм­ні спро­бу­ва­ти ся­гну­ти йо­го рів­ня.

ВЕЛИЧ І ЗНА­ЧЕ­Н­НЯ — ЦЕ НЕ ЗАВ­ЖДИ ПРО КІЛЬ­КІСТЬ, РАД­ШЕ ПРО ВПЛИВОВІСТЬ І ЯКІСТЬ РОЗ­МО­ВИ, АРГУМЕНТІВ, ІНТЕЛІГЕНТНОСТІ. ПРО ТЕ, ЩО Є, АБО ЧО­ГО НЕ­МАЄ В ТЕ­А­ТРІ

2018 ро­ку впер­ше від­бу­де­ться фе­сти­валь «Ки­їв. Із кі­не­ма­то­гра­фом у сер­ці» . По­дію, що зна­йо­ми­ти­ме гля­да­чів із кі­не­ма­то­гра­фі­чним Ки­є­вом, за­по­ча­тку­ва­ло КП «Ки­їв­кі­но­фільм» за під­трим­ки Дер­жав­но­го агент­ства України з пи­тань кі­но та Де­пар­та­мен­ту куль­ту­ри КМДА.

Фе­сти­валь від­криє спе­ці­аль­ний по­каз кі­но­но­вел із кі­но­аль­ма­на­ху «Усе по­чи­на­є­ться в Ки­є­ві» 29 гру­дня о 19:30 в кі­но­те­а­трі «Лі­ра». Цей кі­но­аль­ма­нах — до­бір­ка ко­ро­тко­ме­тра­жних філь­мів- кiно­но­вел за рiзни­ми сю­же­та­ми та жан­ра­ми, якi об’єд­на­ні одні­єю те­мою лю­бо­ві до Ки­є­ва, йо­го уні­каль­но­сті, ха­ри­зми та му­зи­чно­сті, на­пов­не­но­стi твор­чи­ми по­дiя­ми та ми­сте­цьки­ми цiн­но­стя­ми сві­то­во­го рiв­ня.

На­сту­пно­го дня про­гра­му про­дов­жить рід­кі­сна стрі­чка «Про­ща­вай­те, го­лу­би» (1960- й, ре­жи­сер — Яків Се­гель, опе­ра­тор — Юрій Іл­лєн­ко). Фільм став ди­плом­ною ро­бо­тою кла­си­ка укра­їн­сько­го кі­но Юрія Іл­лєн­ка, во­дно­час опе­ра­тор­ський де­бют одра­зу ж при­ніс на­го­ро­ди укра­їн­сько­му кі­не­ма­то­гра­фі­сто­ві в Ло­кар­но та Пра­зі. Лі­ри­чна істо­рія роз­гор­та­є­ться в сто­ли­ці України. Тож ки­їв­ський гля­дач лег­ко впі­знає Хре­ща­тик 60-х ро­ків ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя, бу­ди­нок ар­хі­те­кто­ра Пав­ла Альо­ши­на на Ве­ли­кій Жи­то­мир­ській, лі­кар­ню на Про­рі­зній, Ми­хай­лів­ський про­ву­лок, ву­ли­цю Со­фі­їв­ську... Кар­ти­ну пред­ста­вить син опе­ра­то­ра Пи­лип Іл­лєн­ко.

У ме­жах фе­сти­ва­лю від­бу­ду­ться по­ка­зи стрі­чок Ва­ле­рія Ба­ла­я­на «Ві­ктор Не­кра­сов» та Кор­нія Гри­цю­ка «2020. Бе­злю­дна кра­ї­на» . Кар­ти­ни пред­став­ля­ти­муть са­мі ав­то­ри.

Яскра­вою по­ді­єю фе­сти­ва­лю ста­не зу­стріч із пи­сьмен­ни­ком та сце­на­ри­стом Ан­дрі­єм Кур­ко­вим і по­каз філь­му за йо­го сю­же­том «При­я­тель не­біж­чи­ка» . Пре­зен­ту­ва­ти­ме стрі­чку сам Ан­дрій Кур­ков і ре­жи­сер В’яче­слав Кри­што­фо­вич.

Фі­наль­ним акор­дом про­е­кту ста­не вір­ту­аль­на екс­кур­сія Ста­ні­сла­ва Ца­ли­ка «Ки­є­вом Ка­у­фма­на» .

Про­тя­гом чо­ти­рьох днів — із 29 ли­сто­па­да по 2 гру­дня — у кі­но­те­а­трі «Лі­ра» ви ма­є­те на­го­ду по­спіл­ку­ва­ти­ся з ре­жи­се­ра­ми, сце­на­ри­ста­ми, акто­ра­ми, від­кри­ти для се­бе Ки­їв мо­вою кі­не­ма­то­гра­фа, по­зна­йо­ми­ти­ся з новими філь­ма­ми, у яких укра­їн­ська сто­ли­ця по­стає в но­вих гра­нях. До зу­стрі­чі в кі­но!

Оле­на Ба­бій, КП «Ки­їв­кі­но­фільм»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.