КУЛЬ­ТУ­РА Марк Да­ун:

«Те­атр дає ко­жно­му уні­каль­ний ті­ле­сний та ін­те­ле­кту­аль­ний до­свід»

Ukrainskiy Tyzhden - - СПАДОК -

Марк Да­ун є ху­до­жнім ди­ре­кто­ром і спів­за­снов­ни­ком лон­дон­сько­го те­а­тру Blind Summit. Він ви­пу­скник Ко­ро­лів­ської цен­траль­ної шко­ли сце­ні­чної мо­ви та дра­ма­ти­чно­го ми­сте­цтва в Лон­до­ні. За 20 ро­ків ді­яль­но­сті та ке­рів­ни­цтва Blind Summit роз­ви­нув спе­ци­фі­чний ме­тод ро­бо­ти на сце­ні, що ін­те­грує те­атр ма­ріо­не­ток, ди­зайн, дра­ма­тур­гію, ре­жи­су­ру й актор­ську май­стер­ність. Се­ред йо­го ав­тор­ських те­а­траль­них п’єс — «Стіл. Жи­т­тя на по­верх­ні», « 1984 », «По­клик пус­тки», «Гро­ма­дя­нин ма­ріо­не­тка». Спів­пра­цює в по­ста­нов­ках тво­рів із Ме­тро­по­лі­тен- опе­рою, те­а­тра­ми Ла Ска­ла та шек­спі­рів­ським «Гло­бу­сом ». Брав участь у по­ста­нов­ці від­кри­т­тя Олім­пій­ських ігор у Лон­до­ні 2012- го, го­лов­ним ре­жи­се­ром яко­го був Ден­ні Бойл. Ви­кла­дає у Вім­бл­дон­сько­му ко­ле­джі ми­стецтв і Ко­ро­лів­ській цен­траль­ній шко­лі сце­ні­чної мо­ви та дра­ма­ти­чно­го ми­сте­цтва в Лон­до­ні.

че­ться ска­за­ти: «Ох, чорт за­би­рай». Пу­тін — осо­ба та­ко­го са­мо­го шти­бу. Оби­два во­ни є лю­дьми гли­бо­ко те­а­траль­ни­ми, бо тво­рять на­дзви­чай­ний спе­ктакль. Він про­во­ка­цій­ний, не­при­єм­ний, але всі ми про ньо­го дис­ку­ту­є­мо. Питання в то­му, як на це від­по­ві­сти. У Ве­ли­кій Бри­та­нії про­тя­гом ро­ку не бу­ло чу­тно ні про що ін­ше, крім Трам­па. На­віть про Brexit го­во­ри­ли мен­ше, але й це питання — своє­рі­дне шоу. Та­ка со­бі те­а­траль­на ви­ста­ва, яка всіх нас при­би­ла.

На­ра­тив су­ча­сних те­а­трів є сьо­го­дні до­ста­тньо про­мо­ви­стим і та­ким, що схи­ляє до діа­ло­гу? Чи во­ни та­кож зда­тні слу­ха­ти? — Ді­а­лог — це одна з те­а­траль­них те­хно­ло­гій: ви щось ска­за­ли — я не по­го­див­ся або нав­па­ки. Так пра­цює те­атр. Але на­віть якщо не по­го­джу­ю­ся з тим, що про­лу­на­ло зі сце­ни, я одна­ко­во до то­го за­лу­че­ний. Те­атр для ме­не не є су­то роз­ва­гою. Ко­ли ми так обме­же­но мір­ку­є­мо, то по­ми­ля­є­мо­ся. Во­дно­час він не є аб­со­лю­тно ра­ціо­наль­ним. Са­ме до­лу­че­н­ня до те­а­траль­но­го дій­ства має бу­ти за­хо­пли­вим. Не­має сен­су за­йма­ти­ся на сце­ні тим, що по­збав­ле­не змі­сту, про­стим за­ро­бля­н­ням гро­шей.

Уні­каль­ність йо­го в то­му, що всі дій­ства на сце­ні тим­ча­со­ві й не­три­ва­лі. Це оди­ни­чний і що­ра­зу уні­каль­ний ви­па­док, ко­ли пів­то­ри со­тні лю­дей у за­лі про­ва­дять ді­а­лог або про­во­ка­цію про­тя­гом 10 хв. Якщо акто­ри не за­хо­чуть, ви­до­ви­ща на сце­ні не від­бу­де­ться, хоч би скіль­ки ра­зів приходили гля­да­чі. То­му на­яв­ність одних і ви­ступ ін­ших ма­ють збіг­ти­ся. Ось що справ­ді уні­каль­но, то це рі­зно­вид по­ту­жної по­лі­ти­чної уча­сті, яка має цін­ність не­за­ле­жно від то­го, що тра­пи­ться по­тім. Усі на сце­ні ро­блять по­мил­ки. Але ні­чо­го, на­сту­пно­го ра­зу ви­йде кра­ще. Тре­ба про­сто не зу­пи­ня­ти­ся. Ме­ні зда­є­ться, що са­ме це ва­жли­во.

Ни­ні спо­сте­рі­га­є­ться кон­ку­рен­ція між те­а­тром і ве­ли­кою — біль­шою, ніж будь- ко­ли до­сі, — кіль­кі­стю шоу. Яких форм во­на на­бу­ває? — Ду­маю, що сьо­го­дні го­ло­си ду­же по­ту­жні, осо­бли­во ко­ли йде­ться про ми­сте­цтво пер­фор­ман­су. У цьо­му до­по­ма­гає Youtube. Те са­ме сто­су­є­ться му­зи­ки хіп-хоп та грайм (лон­дон­ська вер­сія хіп-хо­пу). Ін­тер­нет і Youtube — ось що ви­зна­чає куль­ту­ру в наш час. Во­ни ба­га­то що змі­ни­ли. Пе­ре­д­усім хро­но­ме­траж, тоб­то три­ва­лість та ін­тен­сив­ність то­го, що від­бу­ва­є­ться. Не ро­зу­мі­ю­ся на комп’ютер­них іграх, про­те знаю, що це май­бу­тнє, яке стає ча­сти­ною на­шо­го жи­т­тя. Вір­ту­аль­на ре­аль­ність уже тут.

По­ряд із цим ба­чу ожив­ле­н­ня та по­си­ле­н­ня тра­ди­цій­но­го під­хо­ду до те­а­тру, до опо­віда­н­ня істо­рій у дов­го­три­ва­лих те­ле­ві­зій­них про­гра­мах. Ця дов­го­три­ва­лість по­вер­тає нас до дав­ньо­гре­цько­го те­а­тру. До­бра гра, які­сні текс­ти — це во­но. Як ви здо­га­да­ли­ся, я ка­жу про те, що ство­рює Netflix та ін­ші схо­жі ка­на­ли. По­глянь­те на се­рі­ал «Ко­ро­на»: та він же зро­бле­ний аб­со­лю­тно в ме­жах кла­си­чної те­а­траль­ної дра­ма­тур­гії! Ко­ли бри­тан­ський те­атр ви­ди­ха­є­ться і йо­му бра­кує енер­гії, то він по­вер­та­є­ться облич­чям до роз­ваг, ве­се­ло­щів та по­ва­жно­сті. У та­кі мо­мен­ти йо­му стає не­пе­ре­лив­ки, адже ба­га­то хто по­ли­шає сце­ну, щоб зні­ма­ти­ся в кі­но: всім хо­че­ться ве­ли­ких при­бу­тків.

В укра­їн­сько­му ви­пад­ку, якщо ві­зьме­мо ви­ста­ви, по­ка­за­ні під час фе­сти­ва­лю Taking the stage, за­пит і ре­а­кція гля­да­чів є та­ки­ми, що зму­шу­ють акто­рів не гра­ти, а де­да­лі ча­сті­ше бу­ти са­ми­ми со­бою. Це щось за­хо­пли­ве, частина укра­їн­ської іден­ти­чно­сті, як на ме­не. Те­атр має ста­ти май­дан­чи­ком для висловлення. Зокре­ма, і то­му, що світ най­ближ­чи­ми ро­ка­ми мо­же пе­ре­тво­ри­ти­ся на вель­ми не­без­пе­чне мі­сце. Адже він, по прав­ді ка­жу­чи, уже не по­ді­ле­ний. Це спіль­ний про­стір. Трамп, Пу­тін, Сі Цзі­ньпін — ось хто тут лі­де­ри. Си­ту­а­ція нев­ті­шна. Фей­ко­ві новини — теж те­атр.

На одно­му з остан­ніх те­а­траль­них фе­сти­ва­лів в Един­бур­зі низ­ка по­ста­но­вок бу­ла про єв­ро­пей­ців та аме­ри­кан­ців, які на­вер­ну­ли­ся в іслам, ста­ли під­три­му­ва­ти те­ро­ри­стів. Ці ви­ста­ви — своє­рі­дні ме­діа, спро­ба діа­ло­гу з гля­да­ча­ми не ли­ше че­рез пря­му мо­ву, а й че­рез про­е­кції, гру­пи у Whatsapp. Одно­ча­сно мо­жна бу­ло спо­сте­рі­га­ти за по­ді­я­ми на сце­ні й читати, що на­пи­са­но в ме­сен­дже­рі, де про­по­ну­ва­ла­ся до­да­тко­ва ін­фор­ма­ція. До цьо­го ча­су не знаю, чи те, що там транс­лю­ва­ло­ся, бу­ло справ­жнім роз­слі­ду­ва­н­ням, яке спи­ра­ло­ся на ре­аль­ні фа­кти, чи ціл­ко­ви­тою ви­гад­кою, фей­ком. Річ у тім, що йшло­ся про га­ря­чу те­му, ду­же по­пу­ляр­ну й обго­во­рю­ва­ну, із ці­лою низ­кою ап­дей­тів.

Ми ба­чи­мо, що це скла­дне питання. Що та­ке фей­ко­ва пер­со­на або справ­жня? У си­ту­а­ції по­ста­но­вок, про які йшло­ся ви­ще, не зов­сім ясно бу­ло: то ре­аль­ні осо­би чи ви­га­да­ні пер­со­на­жі, тоб­то по­ка­за­на на сце­ні істо­рія справ­жня чи ли­шень ви­гад­ка? Ко­ли дві лю­ди­ни ба­чать те са­ме, во­ни ма­ють зов­сім рі­зні сприйня­т­тя. Так пра­цює суб’єктив­ність. Про­те чи до­рів­нює во­на фей­ко­во­сті? Так, це питання про на­ра­тив, фі­ло­соф­ську ан­тро­по­ло­гію, суб’єктив­ність, але пе­ре­д­усім во­но ду­же по­лі­ти­чне. Лі­бе­раль­ні елі­ти до при­хо­ду Трам­па го­во­ри­ли про пос­тправ­ду. Сьо­го­дні Трамп ка­же про те са­ме. Тож за­ве­ли мо­ву про бре­хню. Але як її трактувати? Де її лі­мі­ти?

Пра­кти­ка — мі­ри­ло істин­но­сті? От не знаю, чи це так. Маркс до­бре схо­пив і пе­ред­ба­чив, ким мо­же ста­ти лю­ди­на в ін­ду­стрі­аль­ну до­бу. Про­те питання сьо­го­де­н­ня: ким во­на ста­не в до­бу ци­фро­ву? Чи за­ли­ша­ться гро­ші та­ки­ми, яки­ми во­ни бу­ли до­сі? Мо­жли­во, їх за­мі­нять ба­ли в еле­ктрон­них ме­ре­жах, і та­ке оці­ню­ва­н­ня ста­ва­ти­ме де­да­лі ва­жли­ві­шим. Фан­та­сти­ка? Але ж це вже від­бу­ва­є­ться.

Ду­маю, що одна з ро­лей те­а­тру — пря­ма комунікація, ко­ли ти си­диш по­ряд з ін­ши­ми гля­да­ча­ми пе­ред сце­ною, на якій гра­ють лю­ди. Ко­ли про­ва­диш вну­трі­шню пра­цю, пі­тні­єш, го­во­риш, жи­веш у єди­но­му про­сто­рі з ін­ши­ми. Пліч- о-пліч. Так, це одна з мо­жли­вих те­хно­ло­гій, але во­на єд­нає. Гра­ти на сце­ні й си­ді­ти в гля­да­цько­му за­лі — два рі­зні ста­ни. Не все чор­не й по­га­не. Там, де є про­бле­ма, зав­жди мо­жна зна­йти спо­сіб її ви­рі­ше­н­ня.

Яким бу­де те­атр? Та хто­зна. Ві­зії май­бу­тньо­го я не маю, на­то­мість упев­не­ний, що че­рез де­ся­ти­лі­т­тя він одна­ко­во існу­ва­ти­ме. Тре­ба, щоб за­ли­ша­ло­ся мі­сце, де одні лю­ди мо­жуть зу­стрі­ти­ся з ін­ши­ми на­жи­во.

ХТОСЬ МО­ЖЕ БА­ЖА­ТИ АБО ТА­КО­ГО СО­БІ ЗА­КОН­СЕР­ВО­ВА­НО­ГО ТЕ­А­ТРУ, ЩОБ ОТРИ­МА­ТИ ПЕВ­НИЙ ДО­СВІД ДО­ТИ­КУ ДО СПАД­ЩИ­НИ. А ХТОСЬ СЦЕ­НИ, ЩО ЗВЕР­ТА­ТИ­МЕ­ТЬСЯ ДО ТО­ГО, ЯКІ МИ СЬО­ГО­ДНІ. ГА­ДАЮ, ТЕ­АТР ЗДА­ТЕН ЗА­ДО­ВОЛЬ­НИ­ТИ Й ТЕ, Й ІН­ШЕ

По­ши­ре­н­ня со­ці­аль­них ме­реж впли­ває на су­ча­сний те­атр? Якщо так, то в який спо­сіб? — Є ре­чі у ци­фро­во­му сві­ті, які лю­ди не­до­оці­ню­ють. Це наш мо­зок і ті­ло. Питання, чи мо­же­мо ми здо­бу­ва­ти до­свід по­за ті­лом. Є лю­ди, які во­лі­ли б ні­ко­ли не по­ки­да­ти вла­сні до­мів­ки фі­зи­чно й жи­ти ли­ше у вір­ту­аль­ній ре­аль­но­сті. Во­дно­час є ті, хто лю­бить фі­зи­чний до­свід: бі­га­ти, гу­ля­ти, за­сма­га­ти, ко­ха­ти­ся, тан­цю­ва­ти, пи­ти, їсти. Усе це на­ле­жить до ца-

У кі­но­те­а­трі укра­їн­сько­го кі­но «Лі­ра» ме­ре­жі «Ки­їв­кі­но­фільм» 29 ли­сто­па­да — 2 гру­дня

Ко­ли важ­ко хво­рі­ють ді­ти, це зав­жди ви­клик для їхніх ба­тьків, при­чи­на зо­се­ре­ди­ти спіль­ні зу­си­л­ля на лі­ку­ван­ні, не­зва­жа­ю­чи на жо­дні об­ста­ви­ни. Але як же скла­дно на­віть за та­ких умов не зва­жа­ти на блок­по­сти, ви­бу­хи та руй­ну­ва­н­ня нав­ко­ло! Так ви­йшло, що Окса­на Во­ді­но­ва ра­зом із чо­ло­ві­ком Іва­ном по­ча­ла бо­роть­бу за жи­т­тя сво­го мо­лод­шо­го си­на Бо­г­да­на са­ме під час роз­гор­та­н­ня во­єн­них дій на Дон­ба­сі, що ста­ло кін­цем мир­но­го жи­т­тя не тіль­ки для їхньої ро­ди­ни. Во­ни дов­го шу­ка­ли більш-менш без­пе­чний спо­сіб ви­їха­ти на віль­ну від оку­пан­тів те­ри­то­рію, а те­пер бо­рю­ться із тру­дно­ща­ми вже в Ки­є­ві. Окса­на на­ма­га­є­ться об’єд­на­ти та­ких, як і во­ни, ба­тьків ді­тей-пе­ре­се­лен­ців з осо­бли­ви­ми по­тре­ба­ми, щоб ті жи­ли не ли­ше хво­ро­бою сво­їх чад.

Про­ми­сло­ве мі­сто Ан­тра­цит на Лу­ган­щи­ні. Тут до вій­ни жи­ла мед­се­стра Окса­на ра­зом із чо­ло­ві­ком, донь­кою та на­ро­дже­ним у бе­ре­зні 2014 ро­ку си­ном. Але че­рез пів­то­ра мі­ся­ця пі­сля по­яви на світ Бо­г­да­ну ста­ло зле, на облич­чі з’явив­ся ве­ли­кий на­бряк і ба­тьки екс­тре­но по­ве­зли йо­го до мі­сце­вої лі­кар­ні. Ди­ти­ні ста­ва­ло гір­ше що­хви­ли­ни, а лі­ка­рі не мо­гли вста­но­ви­ти при­чи­ну, то­му єди­ним шан­сом на по­ря­ту­нок йо­го жи­т­тя бу­ла по­їзд­ка в обла­сну лі­кар­ню, до Лу­ган­ська. Тим ча­сом «рус­ский мир» уже актив­но ору­ду­вав на Дон­ба­сі, вста­нов­лю­вав на тра­сах блок­по­сти, че­рез що під­твер­дже­н­ня для про­їзду швид­кої до обла­сно­го цен­тру до­ве­ло­ся че­ка­ти біль­ше ніж пів­го­ди­ни. Стан ди­ти­ни вже був кри­ти­чним. Пі­сля об­сте­же­н­ня ви­яви­ло­ся, що в не­що­дав­но на­ро­дже­но­го на­чеб­то здо­ро­вим хло­пчи­ка став­ся мі­кро­ін­сульт і кро­во­ви­лив у мо­зок. Окса­на, ма­ю­чи ме­ди­чну осві­ту, ро­зумі­ла, що са­ме цей ді­а­гноз озна­чає для ди­ти­ни, який ри­зик для жи­т­тя, то­му час очі­ку­ва­н­ня, ко­ли ней­ро­хі­рур­ги про­во­ди­ли над­скла­дну опе­ра­цію, во­на й до­сі зга­дує із жа­хом в очах.

Стра­ху до­да­ва­ло й те, що від­бу­ва­ло­ся нав­ко­ло: ко­ли лі­ка­рі ря­ту­ва­ли не­мов­ля на опе­ра­цій­но­му сто­лі, а по­тім ди­ти­на два ти­жні пе­ре­бу­ва­ла в ре­а­ні­ма­ції у ста­ні ко­ми з під­клю­че­ним апа­ра­том шту­чної вен­ти­ля­ції ле­гень, май­же бі­ля лі­кар­ні від­бу­ва­ли­ся за­хо­пле­н­ня бу­ді­вель дер­жав­ної адмі­ні­стра­ції та Слу­жби без­пе­ки, над мі­стом лі­та­ли ви­ни­щу­ва­чі. По­чи­на­ла­ся справ­жня вій­на. Пі­сля кіль­кох мі­ся­ців в обла­сній лі­кар­ні, ко­ли Бо­г­да­ну по­лі­пша­ло, сім’я по­вер­ну­ла­ся до­до­му в Ан­тра­цит, де по­чав­ся за­тя­жний пе­рі­од ре­а­бі­лі­та­ції та що­хви­лин­но­го кон­тро­лю за ста­ном ди­ти­ни. Окса­на зі­зна­є­ться, що на­вчи­ла­ся то­ді спа­ти так, щоб чу­ти ди­ха­н­ня та сер­це­би­т­тя си­на. Пе­ре­їзд яко­мо­га да­лі від вій­ни та оку­па­ції з ма­лю­ком, яко­го на­віть у су­сі­дню кім­на­ту тре­ба бу­ло пе­ре­но­си­ти до­сить обе­ре­жно, зда­вав­ся то­ді май­же не­мо­жли­вим че­рез брак без­пе­ко­вих га­ран­тій на мар­шру­ті ру­ху та на­ле­жних умов для хво­рої ди­ти­ни. Бо вій­на не да­ва­ла про се­бе за­бу­ти.

«Бо­г­дан мав уже п’ять мі­ся­ців, ми бу­ли в ди­тя­чій кім­на­ті, ко­ли він не­спо­ді­ва­но стур­бу­вав­ся, на­віть став ви­ри­ва­ти­ся з рук. Якось ін­ту­ї­тив­но я ви­рі­ши­ла пе­ре­йти до ін­шої. Че- рез мить на­дво­рі про­лу­нав ви­бух, по­тя­гло ди­мом і ві­кно в кім­на­ті, яку ми по­ки­ну­ли, ви­би­ла ви­бу­хо­ва хви­ля. У ди­тя­че лі­же­чко по­тра­пи­ла ку­па скла та улам­ків, я зро­зумі­ла, що він уря­ту­вав і се­бе, і ме­не», — зга­дує Окса­на про тяж­кі ча­си по­єд­на­н­ня до­гля­ду за ди­ти­ною з по­стій­ним ри­зи­ком за жи­т­тя всі­єї ро­ди­ни.

За­ли­ша­ти­ся вдо­ма ста­ва­ло де­да­лі не­без­пе­чні­ше. Щоб ство­ри­ти пра­виль­ну кар­тин­ку, ав­то­бу­си для ева­ку­а­ції, що про­по­ну­ва­ли­ся мі­сце­вим, ве­зли ли­ше в бік Ро­сії. Окса­на ста­ла за­пи­ту­ва­ти про до­по­мо­гу че­рез ін­тер­нет у во­лон­те­рів, бла­го­дій­них ор­га­ні­за­цій. Але по­ча­ли­ся за­пе­клі бої за Де­баль­це­ве, тож спро­би ор­га­ні­за­ції пе­ре­їзду на те­ри­то­рію, кон­тро­льо­ва­ну Укра­ї­ною, по­стій­но зри­ва­ли­ся. Во­лон­те­ри не мо­гли про­їха­ти, щоб до­по­мог­ти, не ли­ше че­рез ви­бу­хи, а й че­рез ри­зик опи­ни­ти­ся в під­ва­лі в те­ро­ри­стів. Одно­го ра­зу ав­то­бус, у який в остан­ню мить ро­ди­на ви­рі­ши­ла не сі­да­ти, як ви­яви­ло­ся по­тім, по­тра­пив під об­стріл. Тож уже на­ве­сні 2015 ро­ку бу­ло ухва­ле­но вкрай ри­зи­ко­ва­не рі­ше­н­ня їха­ти рей­со­вим ав­то­бу­сом че­рез те­ри­то­рію Ро­сії до Хар­ко­ва, а звід­ти вже до Ки­є­ва. По­над до­бу на ру­ках із Бо­г­да­ном, який пе­ре­бу­вав у скла­дно­му ста­ні пі­сля опе­ра­ції, озбро­їв­шись за­па­сом окро­пу для сте­ри­лі­за­ції пля­ше­чок, ди­тя­чо­го хар­чу­ва­н­ня та не­об­хі­дни­ми ре­ча­ми, ро­ди­на все ж ви­їха­ла на віль­ну те­ри­то­рію України, до сто­ли­ці, де те­пер на­ма­га­є­ться впо­ра­ти­ся з тру­дно­ща­ми ра­зом.

«Є пев­ні мір­ку­ва­н­ня, які я не­на­ви­джу ще з то­го ча­су... Це, на­при­клад, уті­ша­н­ня, мов­ляв, ме­ні лег­ше до­гля­да­ти за ди­ти­ною з особ-

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.