Що за­ли­ши­ться від Мер­кель

Пер­ша жін­ка — го­ло­ва уря­ду Ні­меч­чи­ни вві­йшла в істо­рію, і жі­но­чу та­кож. Але у двох про­бле­мах во­на не зро­зумі­ла мас­шта­бу ви­кли­ків

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Еліс Швар­цер, Die Welt

Ось во­на. До чор­них шта­нів — один із її улю­бле­них ко­льо­ро­вих жа­ке­тів, цьо­го ра­зу між буз­ко­вим і ро­же­вим, от­же, між фе­мі­ні­змом й оту­плю­ва­н­ням жі­нок. І во­на ви­го­ло­шує фе­мі­ні­сти­чну про­мо­ву. Так, са­ме її! Пе­ред нею — 350 «жі­нок, які ухва­лю­ють рі­ше­н­ня» з усіх су­спіль­них сфер. За нею — транс­па­рант «Сто ро­ків ви­бор­чо­го пра­ва для жі­нок». 13 із них во­на кан­цлер­ка.

Сьо­го­дні для по­лі­ти­ки Мер­кель ви­ма­гає па­ри­те­ту, тоб­то зна­чно біль­ше за кво­ту: про­сто 50 на 50. І на­тя­кає, як можна це ор­га­ні­зу­ва­ти: си­сте­ма зам­ка-бли­скав­ки. Во­на пра­гне, щоб «са­мо­зро­зумі­лим ста­ло рів­но­прав­не за­лу­че­н­ня жі­нок і чо­ло­ві­ків у за­ро­бля­н­ня гро­шей, ви­хо­ва­н­ня ді­тей, до­ма­шні спра­ви й щоб нікого не зму­шу­ва­ли до пев­ної ро­лі за ста­те­вою озна­кою. Біль­шо­го до­ма­га­ти­ся го­ді. На­сту­пно­го дня но­ва про­мо­ва. Цьо­го ра­зу не в Бер­лі­ні, а в Страс­бур­зі. Удві­чі дов­ша. Пе­ред нею — кіль­ка со­тень де­пу­та­тів ЄС. Ні­ме­цька кан­цлер­ка ка­же про без­ро­бі­т­тя се­ред мо­ло­ді, свободу пре­си й со­лі­дар­ність. А от жі­нок во­на не зга­дує. То­ді як вони ма­ють при­найм­ні стіль­ки ж спе­ци­фі­чно-гру­по­вих про­блем і так са­мо су­спіль­но ва­жли­ві, як і мо­лодь. Із жі­но­чою те­мою Мер­кель обе­ре­жна. Хо­ча во­на мо­гла б собі це до­зво­ли­ти: та­кож бу­ти жінкою, та­кож бу­ти схі­дня­чкою, ма­ти ко­рі­н­ня.

На­то­мість кан­цлер­ка зга­дує ін­шу про­бле­му, якої в Бер­лі­ні за мо­жли­во­сті уни­ка­ла, — кри­зу бі­жен­ців. «Пе­ред 2015-м нам зна­до­би­ло­ся надто ба­га­то ча­су, щоб і в Ні­меч­чи­ні прийня­ти й усві­до­ми­ти пи­та­н­ня бі­жен­ців як спіль­не для всіх кра­їн — чле­нів ЄС, зро­зу­мі­ти, що во­но за­галь­но­єв­ро­пей­ське», — ка­же во­на. У за­лі опле­ски й не­вдо­во­ле­н­ня. Це те­ма, за яку пі­сля 13 ро­ків прав­лі­н­ня за­шпор­ту­є­ться кан­цлер­ка. Її рі­ше­н­ня та ре­а­кції в цій спра­ві про­де­мон­стру­ва­ли, наскільки по­га­ні їй да­ва­ли по­ра­ди й наскільки во­на не чує на­род. А ви­рі­ши­ти все можна бу­ло й восени 2015-го. Але про­бле­ми в Анґе­ли Мер­кель глиб­ші. Так зва­на кри­за бі­жен­ців — ли­ше вер­хів­ка айс­бер­га.

Ми пам’ята­є­мо: у ли­пні 2015 ро­ку кан­цлер­ку ще на­зи­ва­ли «сні­го­вою ко­ро­ле­вою». Не ли­ше лі­во­лі­бе­раль­ні ме­діа вва­жа­ли, що во­на без­сер­де­чно від­ре­а­гу­ва­ла на пи­та­н­ня мо­ло­дої па­ле­стин­ки: на пу­блі­чній зу­стрі­чі з гро­ма­дя­на­ми й гро­ма­дян­ка­ми та за­пи­та­ла в Мер­кель, чи її ро­ди­на мо­же за­ли­ши­ти­ся. Якщо ува­жні­ше по­ди­ви­ти­ся на пе­ре­біг усі­єї роз­мо­ви, яку ме­діа ма­ні­пу­ля­тив­но пе­ре­да­ють ли­ше час­тко­во, стає зро­зумі­ло, що кан­цлер­ка від­ре­а­гу­ва­ла ціл­ком сер­де­чно й щи­ро. Окрім то­го, швид­ко ви­я­ви­ло­ся, що дів­чи­на з во­йов­ни­чої ан­ти­і­зра­їль­ської сім’ї.

Та за­кид у не­ми­ло­сер­дно­сті, ма­буть, гли­бо­ко за­че­пив донь­ку про­те­стант­сько­го па­сто­ра. Че­рез кіль­ка ти­жнів, 5 ве­ре­сня, Мер­кель від­кри­ла ні­ме­цькі кор­до­ни й до­зво­ли­ла ма­сам бі­жен­ців, яких не прийня­ли ін­ші дер­жа­ви, в’їха­ти до Ні­меч­чи­ни. На­род охо­пи­ла ей­фо­рія го­стин­но­сті. Пов­ні 80% бу­ли зго­дні зі сво­єю кан­цлер­кою: «Ми пи­ша­є­мо­ся нею! Ми вва­жа­є­мо пра­виль­ним, що са­ме Ні­меч­чи­на з її тем­ним, во­ро­жим до ін­ших ми­ну­лим те­пер де­мон­струє сер­де­чність». А то­ді бі­жен­ців ста­ва­ло де­да­лі біль­ше. Се­ред них і чо­ло­ві­ків. Чо­му ж усі ці мо­ло­ді люди ки­да­ють свою кра­ї­ну на­при­зво­ля­ще? Чи справ­ді всім їм за­гро­жує не­без­пе­ка й вони вті­ка­ють від (гро­ма­дян­ської) вій­ни? Де ж жінки? Не­ба­га­то з них у та­бо­рах бі­жен­ців зі сво­ї­ми ді­тьми, і ні­хто не за­хи­щає їх від чо­ло­ві­ків-ма­ро­де­рів, на ла­ску яких вони вже бу­ли від­да­ні в себе на Ба­тьків­щи­ні, де зне­ва­га до них екс­тре­маль­на. Про­бле­ми на­ро­ста­ли. Усі рі­зно­рі­дні по­бо­ю­ва­н­ня те­пер ра­пто­во ви­бу­ха­ють у ве­ли­ко­му стра­ху пе­ред «бі­жен­ця­ми». Лють гро­ма­дян роз­хи­тує пар­тій­ний ланд­шафт. «Хо­ро­ші» ру­ши­ли до «Зе­ле­них», «по­га­ні» — до АДН. А мов­ча­зна біль­шість тим ча­сом сти­скає ку­ла­ки.

ЇЇ НЕРОЗУМІННЯ ГЛИБ­ШЕ, ЗНА­ЧНО ГЛИБ­ШЕ

Чо­му кан­цлер­ка цьо­го не зро­зумі­ла? Чо­му два ро­ки не зна­хо­ди­ла пра­виль­них слів? Так, не всіх бі­жен­ців го­то­ві при­йма­ти. І так, ті, ко­го го­то­ві, при­но­сять зі сво­їх гли­бо­ко па­трі­ар­халь­них, охо­пле­них на­си­л­лям кра­їн про­бле­ми, які тре­ба роз­пі­зна­ти й розв’яза­ти. Спіль­но. На­то­мість лу­нає сто­ї­чне «Ми змо­же­мо». А че­рез два ро­ки не­ймо­вір­не ви­слов­лю­ва­н­ня: «Я зно­ву зро­би­ла б усе так са­мо». Кра­ї­ною про­но­си­ться сто­гін. Як із нею мо­гло та­ке ста­ти­ся? Мо­жли­во, то­му що її нерозуміння глиб­ше, зна­чно глиб­ше. Анґе­ла Мер­кель до­сі, коли є про­бле­ми з по­лі­ти­зо­ва­ним ісла­мом, який пра­гне те­о­кра­тії за­мість де­мо­кра­тії, ка­же про «свободу ре­лі­гій». Оче­ви­дно, во­на до­сі не зро­зумі­ла рі­зни­цю між ісла­мом як ві­рою та ісла­мі­змом як іде­о­ло­гі­єю.

За кор­до­ном ме­не постійно за­пи­ту­ють: «У неї є план?». «Ні, — від­по­від­аю я, — бо­ю­ся, во­на не має пла­ну». Во­на про­сто не має по­ня­т­тя, чи не хо­че це ви­зна­ти. І в цьо­му кан­цлер­ка, на жаль, не одна. Во­на є, чи при­найм­ні бу­ла на бо­ці біль­шо­сті в по­лі­ти­ці та ме­діа. Усі вони до­сі не зро­зумі­ли, що про­бле­ма по­чи­на­є­ться не з те­ро­ри­зму, а що він є її дра­ма­ти­чним за­вер­ше­н­ням. Во­на по­чи­на­є­ться з роз­ді­ле­н­ня дів­ча­ток і хло­пчи­ків, із хі­джа­бів жі­нок, з апар­те­ї­ду ста­тей. Її де­ся­ти­лі­т­тя­ми про­па­гу­ють та об­сто­ю­ють у су­дах ор­то­до­ксаль­ні й ісла­міст­сько орі­єн­то­ва­ні то­ва­ри­ства. Са­ме вони під­три­му­ють па­трі­ар­халь­но-ав­то­ри­тар­ні му­суль­ман­ські се­ре­до­ви­ща, ба на­віть ство­рю­ють їх.

За ми­ну­лі де­ся­ти­лі­т­тя це се­ре­до­ви­ще під впли­вом то­ва­риств і фі­нан­со­ва­них з-за кор­до­ну (Са­у­дів­ська Ара­вія, Ту­реч­чи­на) іма­мів та ін­ших облу­дни­ків постійно збіль­шу­є­ться та ра­ди­ка­лі­зу­є­ться. Пе­ре­дов­сім ра­ди­ка­ли ти­снуть на ін­те­гро­ва­них, де­мо­кра­ти­чних ні­ме­цьких гро­ма­дян і гро­ма­дя­нок му­суль­ман­сько­го по­хо­дже­н­ня.

ПО­ЛІ­ТИ­КИ 25 РО­КІВ БЕЗДІЯЛЬНО СПОСТЕРІГАЛИ, ЯК МУСУЛЬМАНИ, ЩО Є ПОБОРНИКАМИ ШАРІАТУ, ЦЬКУЮТЬ ЛЮ­ДЕЙ У СПІЛЬНОТАХ, БА БІЛЬ­ШЕ, ВОНИ НА­ВІТЬ ОБСЛУГОВУВАЛИ ЇХНІХ ПРЕД­СТАВ­НИ­КІВ. А МЕ­ДІА В ІМ’Я КУЛЬ­ТУР­НО-РЕЛЯТИВІСТСЬКОЇ, ХИБНОЇ ТОЛЕРАНТНОСТІ МОВЧАЛИ ЧИ НА­ВІТЬ ЗАХОПЛЮВАЛИСЯ ЦИМ

По­лі­ти­ки 25 ро­ків бездіяльно спостерігали, як мусульмани, що є поборниками шаріату, цькують лю­дей у спільнотах, ба біль­ше, вони на­віть обслуговували їхніх пред­став­ни­ків. А ме­діа в ім’я куль­тур­но-релятивістської, хибної толерантності мовчали чи на­віть захоплювалися цим. Ре­зуль­тат — силь­ні па­ра­лель­ні су­спіль­ства, які вже ле­две чи можна кон­тро­лю­ва­ти. Що ро­би­ти, коли ди­ре­ктор­ка школи з Бер­лін-ной­кельн скар­жи­ться: «Із 103 пер­шо­кла­сни­ків ли­ше одна уче­ни­ця вдо­ма го­во­рить ні­ме­цькою мо­вою». Астрід-са­бі­не Бю­се: «Сто­сов­но тре­тьо­го, ін­те­гро­ва­но­го покоління мі­гран­тів: дру­жи­ну чи чо­ло­ві­ка до­сі при­во­зять із ко­ли­шньої Ба­тьків­щи­ни — ось зно­ву хтось із ба­тьків не во­ло­діє ні­ме­цькою». Ни­ні ба­га­то хто ка­же про не­об­хі­дність по­бо­ро­ти пра­вих і лі­вих ра­ди­ка­лів. Спра­ве­дли­во. Але тре­ба по­бо­ро­ти на­ре­шті й радикальних ісла­мі­стів вклю­чно з їхні­ми вов­ка­ми в ове­чих шку­рах! Адже ці ісла­мі­сти є но­ви­ми, бли­ску­че ор­га­ні­зо­ва­ни­ми між­на­ро­дни­ми пра­ви­ми.

Ви­зна­ва­ти такий стан справ не хо­чуть не ли­ше в Ні­меч­чи­ні. У французів са­ме на­мі­ти­ла­ся змі­на. Два ре­пор­те­ри лі­во­лі­бе­раль­ної що­ден­ної га­зе­ти Le Monde Же­рар Да­ві та Фа­бріс Ломм опу­блі­ку­ва­ли книж­ку зі сво­ї­ми ба­га­то­мі­ся­чни­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми в пе­ред­мі­стях Па­ри­жа. Кар­ти­на, яку вони там по­ба­чи­ли, за­гроз­ли­ва. У цен­трі Па­ри­жа та всі­єї Фран­ції жи­вуть, на­при­клад, ма­лень­кі дів­ча­тка, які хо­ва­ють за па­ран­джею на­віть облич­чя, їм не можна слу­ха­ти му­зи­ку (ха­рам) і до­во­ди­ться ба­ви­ти­ся ляль­ка­ми без облич. Бо зо­бра­жу­ва­ти на­віть облич­чя жінки та її во­лос­ся — ха­рам, гріх. А що ж ма­лень­кі хло­пчи­ки? Вони охо­ро­ня­ють сво­їх се­стер, мов бра­нок, і мрі­ють про джи­хад. «Із ча­су по­яви книжки в со­ці­аль­них ме­діа, які влу­чні­ше бу­ло б на­зва­ти асо­ці­аль­ни­ми, нас на­зи­ва­ють ісла­мо­фо­ба­ми, фа­ши­ста­ми та на­віть на­ци­ста­ми», — скар­жи­ться ре­пор­тер Фа­бріс Лом­ме в ін­терв’ю жур­на­лу

Le Causeur. Він, як і йо­го ко­ле­га, сам ви­ріс в одно­му з цих пе­ред­мість і те­пер йо­го не впі­знає.

«Twitter, — про­дов­жує ре­пор­тер, — став збро­єю бо­я­гу­зів і сфру­стро­ва­них, які зво­дять на­кле­пи на про­сві­тни­ків і кри­ти­ків та за­ля­ку­ють їх. Оче­ви­дно, усі гро­мад­ські си­ли щось пропу­сти­ли — від по­лі­цей­ських до про­фе­со­рів і жур­на­лі­стів. Що­прав­да, де­хто це ба­чив, але го­во­ри­ти чи ді­я­ти вони боялися. На­сам­пе­ред то­го, що їх на­звуть «пра­ви­ми» чи «ісла­мо­фо­ба­ми», що вони ста­нуть жер­тва­ми на­силь­ства. Усе це зму­си­ло нас мов­ча­ти. І так три­ває по­ни­ні».

Нас, її не­ба­га­тьох кри­ти­ків, до­сі можна без­кар­но за­ля­ку­ва­ти й зво­ди­ти на нас на­кле­пи. До та­кої атмо­сфе­ри до­кла­ла­ся, на жаль, і кан­цлер­ка. Во­на не озву­чу­ва­ла про­бле­му й ви­сту­па­ла пу­блі­чно пліч-о-пліч із від­по­від­но ві­до­ми­ми Фе­де­раль­ній слу­жбі за­хи­сту Кон­сти­ту­ції му­суль­ма­на­ми-ша­рі­а­та­ми. Анґе­ла Мер­кель у ли­сто­па­ді 2005 ро­ку, а не­за­дов­го пе­ред тим ХДС і СДПН ого­ло­си­ли, що досягли згоди для ко­а­лі­ції під її керівництвом. Во­дно­час ми ба­га­то чим зав­дя­чу­є­мо кан­цлер­ці: 1. Про­сто її існу­ван­ню: жін­ка-кан­цлер! 2. Її сти­лю: за­мість пи­хи — 13 ро­ків скром­но­сті й ді­ло­ви­то­сті!

3. Її бли­ску­чій зов­ні­шній по­лі­ти­ці: во­на ро­бить став­ку не на війну, а на ди­пло­ма­тію.

Мер­кель не при­єд­на­ла­ся до во­єн­ної опе­ра­ції в Лі­вії, де Аме­ри­ка із Фран­ці­єю за­ну­ри­ли не ли­ше кра­ї­ну, а й пів­кон­ти­нен­ту в ха­ос, у яко­му до­мі­ну­ють ісла­мі­сти. І во­на при­найм­ні один раз збе­ре­гла мир у сві­ті: у лю­то­му 2015 ро­ку в Мін­ську, коли їй у 48-го­дин­но­му ма­ра­фо­ні вда­ло­ся ути­хо­ми­ри­ти Пу­ті­на й за­ва­ди­ти Оба­мі озбро­ї­ти Укра­ї­ну.

По­за сум­ні­вом, її бра­ку­ва­ти­ме не ли­ше нам! По­при все. І во­на вві­йшла в істо­рію. Жі­но­чу істо­рію.

Ди­ви­ти­ся в ко­рінь. Кан­цлер­ка Анґе­ла Мер­кель не змо­гла по­ба­чи­ти при­чи­ни ра­ди­каль­но­го ісла­мі­зму, обме­жив­шись роз­мо­ва­ми про свободу ре­лі­гій

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.