50 ро­ків Рим­сько­го клу­бу: що за­ли­ши­ло­ся

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Кла­у­дія Ерен­штайн, Райн­гард Мор, Die Welt

До­слі­дже­н­ня еко­ло­гі­чно­го ана­лі­ти­чно­го цен­тру 1968 ро­ку «Ме­жі зро­ста­н­ня» ви­кли­ка­ло фу­рор. Що за­ли­ши­ло­ся від цих про­гно­зів? «Ба­га­то, — хва­лить Кла­у­дія Ерен­штайн, — вони ожив­ля­ли дух ви­на­хі­дли­во­сті». «Мало, — ка­же Райн­гард Мор, — вони бу­ли по­ча­тком сьо­го­дні­шньо­го бі­зне­су ка­та­строф»

За Рим­ський клуб, ар­гу­мен­ти Кла­у­дії Ерен­штайн

Май­же че­рез пів­сто­лі­т­тя «Ме­жі зро­ста­н­ня» чи­та­ю­ться як ду­же акту­аль­на книж­ка. Зви­чай­но, те­пер є на­ба­га­то то­чні­ші комп’ютер­ні мо­де­лі, щоб ди­ви­ти­ся в май­бу­тнє. Але то­ді на­віть спро­ба про­гно­зу вже бу­ла ре­во­лю­ці­єю. Ви­да­н­ня змі­ни­ло сві­до­мість ці­ло­го покоління. Йо­го по­ява ста­ла ві­хою: час по­ді­лив­ся на до «Меж зро­ста­н­ня» та пі­сля.

По­ки книж­ка не з’яви­ла­ся, зда­ва­ло­ся, що людство вже ні­що не змо­же зу­пи­ни­ти: біль­ше ви­ро­бни­цтва, біль­ше до­ста­тку, біль­ше спо­жи­ва­н­ня. Ви­ще, швид­ше, да­лі. Ме­жі бу­ли для то­го, щоб їх до­ла­ти. Лю­ди­на ввір­ва­ла­ся в не­скін­чен­ні про­сто­ри Все­сві­ту, і звід­ти, з від­ста­ні де­ся­тків ти­сяч кі­ло­ме­трів, Зем­ля впер­ше по­ста­ла у сво­їй скін­чен­но­сті. Це був пе­рі­од, коли во­дно­час уна­о­чни­ли­ся за­гроз­ли­ві по­бі­чні ефе­кти про­ми­сло­во­го про­гре­су.

Рі­чка Ка­я­хо­га в шта­ті Ога­йо, США, ре­гу­ляр­но го­рі­ла че­рез над­зви­чай­ну за­бру­дне­ність на­фтою та лег­ко­займи­сти­ми хі­мі­ка­та­ми. Слі­ди осо­бли­во трив­ких пе­сти­ци­дів, та­ких як ДДТ, мі­сти­ли­ся на­віть в ар­кти­чно­му льо­ду. Тур­бу­ю­чись про май­бу­тнє пла­не­ти, іта­лій­ський про­ми­сло­вець Ау­ре­ліо Печ­чеі зі­брав одно­дум­ців-еко­но­мі­стів і на­у­ков­ців та за­сну­вав Рим­ський клуб. У пре­сти­жно­го Мас­са­чу­сет­сько­го ін­сти­ту­ту технологій (MІТ) ор­га­ні­за­ція за­мо­ви­ла «Звіт про ста­но­ви­ще люд­ства», який мав по­ка­за­ти ме­жі зро­ста­н­ня.

СЦЕ­НА­РІЇ СКІНЧЕННИХ ДЖЕ­РЕЛ ІСНУ­ВА­Н­НЯ

Шість на­у­ков­ців на чо­лі з Ден­ні­сом Ме­до­у­зом під­го­ту­ва­ли «мо­дель сві­ту» з да­ни­ми про зро­ста­н­ня на­се­ле­н­ня та про­ми­сло­вий ка­пі­тал, ви­ро­бни­цтво про­ду­ктів хар­чу­ва­н­ня, спо­жи­ва­н­ня си­ро­ви­ни та за­бру­дне­н­ня нав­ко­ли­шньо­го се­ре­до­ви­ща. А то­ді вони від­тво­ри­ли рі­зні сце­на­рії: що тра­пи­ться, якщо за­кін­ча­ться ко­ри­сні ко­па­ли­ни? Скіль­ки лю­дей мо­же про­го­ду­ва­ти Зем­ля? Що від­бу­де­ться, якщо шкі­дли­ві ре­чо­ви­ни да­лі по­ши­рю­ва­ти­му­ться по всій пла­не­ті? Ро­зра­хун­ки по­ка­за­ли, що екс­по­нен­ці­аль­не зро­ста­н­ня в обме­же­ній си­сте­мі, та­кій як Зем­ля, пе­ре­ви­щує ме­жу по­ту­жно­сті швид­ше, ніж очі­ку­ва­ло­ся, і руй­нує дже­ре­ла існу­ва­н­ня люд­ства. Ні­хто біль­ше не мав ка­за­ти, що не знав цьо­го. Про­те ко­ман­да та­кож про­ра­ху­ва­ла, що в скін­чен­но­му сві­ті ме­жі мо­жуть пе­ре­су­ну­ти­ся: якщо, на­при­клад, якийсь ре­сурс стає де­фі­ци­тним, ці­ни зро­ста­ють, а то­ді стає рен­та­бель­ним осво- єн­ня на­віть важ­ко­до­сту­пних по­кла­дів. Однак пе­ре­дов­сім ви­я­ви­ло­ся, що за­хо­ди із за­хи­сту нав­ко­ли­шньо­го се­ре­до­ви­ща до­по­ма­га­ють збіль­ши­ти на­се­ле­ність пла­не­ти. Зви­чай­но, ця звіс­тка чі­тко від­по­від­а­ла ду­хо­ві ча­су.

Ор­га­ні­за­ція Об’єд­на­них На­цій са­ме го­ту­ва­ла пер­ший Все­сві­тній са­міт із пи­тань довкілля. Йшло­ся не про до­кла­дні про­гно­зи, для цьо­го мо­дель сві­ту бу­ла надто не­то­чною. До­ся­гне­н­ня кни­ги по­ля­га­ло в зро­зумі­ло­му по­яснен­ні скла­дних вза­є­мозв’яз­ків. До­сі та­ко­го не тра­пля­ло­ся.

До то­го ж стру­кту­ри бу­ли ва­жли­ві­ші, ніж чи­сло­ві зна­че­н­ня. Сьо­го­дні ви­дно, що сто­сов­но збіль­ше­н­ня ва­жли­во­го для клі­ма­ту вмі­сту ву­гле­ки­сло­го га­зу в атмо­сфе­рі вче­ні з їхньою мо­де­л­лю за­га­лом ма­ли ра­цію. По­ми­ля­ли­ся вони в то­му, що роз­ви­ток ядер­ної енер­гії не­за­ба­ром ви­рі­шить цю про­бле­му. Ін­ші мір­ку­ва­н­ня із сьо­го­дні­шньої пер­спе­кти­ви зда­ю­ться справ­ді да­ле­ко­гля­дни­ми.

Го­лод, уже то­ді за­сте­рі­га­ли ав­то­ри, — це пе­ре­дов­сім на­слі­док по­лі­ти­чних рам­ко­вих умов. Коли з’яви­ла­ся книж­ка, на Зем­лі жи­ло 3,8 млрд лю­дей, те­пер їх 7,6 млрд. Утім, аб­со­лю­тна кіль­кість тих, ко­му не ви­ста­чає їжі, до­сі за­ли­ши­ла­ся май­же не­змін­ною. Не­мо­жли­во бу­ло спро­гно­зу­ва­ти, що на­дли­шко­ва ва­га в аб­со­лю­тних ци­фрах ко­лись ста­не зна­чно мас­шта­бні­шою про­бле­мою, ніж го­лод.

ПРО ПО­ШИ­РЕ­Н­НЯ АПОКАЛІПТИЧНИХ НА­СТРО­ЇВ НЕ ЙДЕ­ТЬСЯ

Кни­га не ма­ла ста­ти по­гля­дом у кри­шта­ле­ву ку­лю. Ме­та по­ля­га­ла в то­му, щоб спро­во­ку­ва­ти дис­ку­сії, що й бу­ло до­ся­гну­то: ви­да­н­ня зна­чно впли­ну­ло на політичні де­ба­ти 1970 ро­ків. Во­дно­час йо­му хи­бно за­ки­да­ли апо­ка­лі­пти­чні ма­ні­пу­ля­ції пу­блі­чни­ми на­стро­я­ми. Але це ду­же опти­мі­сти­чна книж­ка, яка апе­лю­ва­ла до ду­ху ви­на­хі­дни­цтва і ро­зу­му. Во­на про­па­гу­ва­ла ві­зію су­спіль­ства, яке пе­ре­бу­ває в еко­но­мі­чній, еко­ло­гі­чній і со­ці­аль­ній рів­но­ва­зі. «Зна­йти свободу для люд­ства й не вдя­га­ти йо­го в га­мів­ну со­ро­чку» — та­ка її про­від­на ідея. Най­біль­ше ав­то­рів тур­бу­ва­ло те, що по­лі­ти­ка й су­спіль­ство ле­две всти­га­ють за те­хно­ло­гі­чним про­гре­сом.

Ци­фро­ві те­хно­ло­гії та шту­чний ін­те­лект — те, що сьо­го­дні ста­вить світ пе­ред но­ви­ми ви­кли­ка­ми. Людство, і це не­змін­но акту­аль­ний ме­седж книжки, не по­вин­но фа­та­лі­сти­чно від­да­ва­ти­ся май­бу­тньо­му. Во­но мо­же йо­го тво­ри­ти.

У 1972-му, коли «Ме­жі зро­ста­н­ня» ви­йшли дру­ком, ме­ні бу­ло 17 ро­ків. На мо­є­му гім­на­зій­но­му за­пи­сни­ку бу­ло зо­бра­же­но Віл­лі Бранд­та. Для мо­лод­ших він то­ді був на­че Ро­берт Га­бек сьо­го­дні. На ньо­го по­кла­да­ли на­дії. Я не ку­рив, їздив на ве­ло­си­пе­ді й що­дня го­ди­на­ми грав у фут­бол. То яке ме­ні бу­ло ді­ло до зві­ту Рим­сько­го клу­бу, який спри­йма­ли пе­ре­ва­жно як про­ві­сник кін­ця сві­ту, якщо від­ра­зу й ра­ди­каль­но не змі­ни­ти курс. Я про­сто да­лі грав у фут­бол і ви­знаю: се­рія бом­бо­вих на­па­дів Фра­кції Чер­во­ної ар­мії на штаб-квар­ти­ру аме­ри­кан­ської ар­мії ці­ка­ви­ла ме­не зна­чно біль­ше, ніж де­фі­цит ресурсів у 2100-му.

Але, зви­чай­но, то­ді по­ча­ло з’яв­ля­ти­ся щось на кшталт не­чи­сто­го сум­лі­н­ня пе­ред сві­том, не­ясно­го по­чу­т­тя про­ви­ни, від яко­го, що­прав­да, ми ма­ли чи­слен­ні при­єм­ні від­во­лі­ка­н­ня. Йшло­ся, вре­шті, ли­ше про про­гноз із ба­га­тьма не­ві­до­ми­ми та рі­зни­ми сце­на­рі­я­ми з не­зро­зумі­лою ймо­вір­ні­стю їх на­ста­н­ня. Сьо­го­дні ми зна­є­мо, що де­які за­сте­ре­же­н­ня бу­ли ви­прав­да­ні, не­за­пе­ре­чним є й те, що на по­ча­тку 1970-х упер­ше з’яви­ло­ся гло­баль­не усві­дом­ле­н­ня зв’яз­ку ін­ду­стрі­аль­но­го про­гре­су й еко­ло­гі­чних про­блем.

ІДЕОЛОГІЧНА ПЕДАНТИЧНІСТЬ

Але за­сну­ва­н­ня Рим­сько­го клу­бу ста­ло та­кож по­ча­тком бі­зне­со­вої га­лу­зі, яка про­цві­тає і сьо­го­дні: бі­знес ка­та­строф, про­фе­сій­не апо­ка­лі­пти­чне про­ро­цтво, про­гра­ми зі спа­сі­н­ня сві­ту з бор­ту ре­актив­них лі­та­ків. Нор­везь­кий го­ло­ва про­гра­ми охо­ро­ни нав­ко­ли­шньо­го се­ре­до­ви­ща ООН був зму­ше­ний по­да­ти у від­став­ку че­рез не­ймо­вір­ні ше­сти­зна­чні ви­да­тки на пе­ре­льо­ти, і ні­хто не смі­є­ться.

Дав­но по­ши­ри­ла­ся ідеологічна впев­не­ність, що чу­до­во пов’язу­є­ться з но­чів­ля­ми в п’яти­зір­ко­вих го­те­лях і до­ро­ги­ми по­за­шля­хо­ви­ка­ми. У май­же не­скін­чен­ній ні­ме­цькій (чо­му, вла­сне, не за­галь­но­сві­то­вій) ди­зель­ній афе­рі го­ло­ва ор­га­ні­за­ції «Еко­ло­гі­чна до­по­мо­га» ви­сту­пає, мов не­ща­дний Ро­бесп’єр, у ду­сі спо­кон­ві­чної ні­ме­цької бух­гал­тер­ської гіль­дії, яка, на­че ме­сник, тя­гає нев­дах су­да­ми, щоб до остан­ньої за­кри­ти ді­лян­ки до­ро­ги в Ес­се­ні, Фран­кфур­ті чи Штут­гар­ті, на яких виміри по­ка­зу­ють на кіль­ка мі­кро­гра­мів окси­ду азо­ту біль­ше, а ви­мі­рю­валь­ні стан­ції роз­мі­щу­ють яко­мо­га ближ­че до до­ро­ги. Во­дно­час заради грі­хов­ної та до­ро­гої змі­ни дже­рел енер­гії ви­ру­бу­ють ти­ся­чі ге­кта­рів цін­них лі­сів. За­мість них вста­нов­лю­ють гі­гант­ські ві­тря­ки, які не зда­тні сут­тє­во впли­ну­ти на за­без­пе­че­н­ня еле­ктро­енер­гі­єю, хі­ба що на­зав­жди псу­ють ланд­шафт. Так, іно­ді я ша­ле­нію, ба­ча­чи міль­йо­ни євро, ви­тра­че­ні на за­хист ка­жа­нів, коли їх ра­зом із ба­га­тьма ди­ки­ми пта­ха­ми роз­ме­лю­ють ві­тря­ки.

ЦИ­ФРО­ВІ ТЕ­ХНО­ЛО­ГІЇ ЯК ШАНС

На мою ко­ристь свід­чить те, що май­же 40 ро­ків то­му я був у Брок­дор­фі й ко­ло за­хі­дної злі­тної сму­ги фран­кфурт­сько­го ае­ро­пор­ту про­те­сту­вав про­ти атом­ної енер­гії та зни­ще­н­ня довкілля. Крім то­го, мої спо­жив­чі по­тре­би дов­гі ро­ки бу­ли до­сить обме­же­ни­ми, по­ки я ме­шкав у квар­ти­рах із кіль­ко­ма орен­да­ря­ми, їздив ав­то­сто­пом на Пів­день Фран­ції та ві­чно вби­рав­ся в ті са­мі ла­хи.

Озо­но­ва ді­ра, ви­ми­ра­н­ня лі­су, за­бру­дне­н­ня ніт­ра­та­ми, ути­лі­за­ція сір­ча­ної ки­сло­ти у во­до­ймах, м’ясні скан­да­ли, кри­за яє­чної ло­кши­ни, пта­ши­ний грип, ко­ров’ячий сказ і RWE — ні­що ме­ні не чу­же. Те, що при цьо­му я не став ані ве­га­ном, ані фру­кто­рі­ан­цем і не ві­рю, ні­би­то єв­ро­пей­ська за­бо­ро­на на тру­бо­чки для пи­т­тя ви­рі­шує про­бле­му плас- ти­ко­вих від­хо­дів у всьо­му сві­ті, хай ме­ні про­ба­чать.

Але по­вер­ні­мо­ся до Рим­сько­го клу­бу й меж зро­стан- ня. У 1972-му вну­трі­шній ва­ло­вий про­дукт Ні­меч­чи­ни ста­но­вив $290 млрд. У 2017 — $3,677 трлн. На­віть якщо вра­ху­ва­ти зне­ці­не­н­ня гро­шей і возз’єд­на­н­ня Ні­меч­чи­ни, за­ли­ши­ться ба­га­то­кра­тне під­ви­ще­н­ня со­ці­аль­них стан­дар­тів за остан­ні 45 ро­ків, а от­же, над­зви­чай­не еко­но­мі­чне зро­ста­н­ня та зна­чне по­кра­ще­н­ня до­ста­тку пе­ре­кон­ли­вої біль­шо­сті на­се­ле­н­ня. За цей час ми не отру­ї­ли­ся та не зни­щи­ли лі­си. Очі­ку­ва­на три­ва­лість жи­т­тя ста­ла ви­щою, як і сво­бо­да лю­дей. Ні, аб­со­лю­тних меж зро­ста­н­ня не існує вже то­му, що ци­фро­ві те­хно­ло­гії та їхній про­грес зна­чно­го під­ви­щу­ють ефективність. Ні еко­но­мі­ка, ні су­спіль­ство не під­по­ряд­ко­ву­ю­ться ві­чним за­ко­нам, які ма­ють за­ли­ши­ти­ся не­змін­ни­ми в май­бу­тньо­му.

«Ко­пер­ні­кан­ська змі­на», якої ви­ма­гав Рим­ський клуб, від­бу­ва­є­ться що­дня — у до­слі­дни­цьких ла­бо­ра­то­рі­ях, у сві­до­мо­сті ба­га­тьох лю­дей, на­віть у по­лі­ти­ці. Але чи пі­де це на ко­ристь люд­ству, зна­ти, зви­чай­но, не мо­же ні­хто.

Про­ти Рим­сько­го клу­бу, ар­гу­мен­ти Райн­гар­да Мо­ра

Дво­ли­кий Янус екології. За­хист пла­не­ти мо­же ста­ти по­ря­тун­ком люд­ства або дже­ре­лом зба­га­че­н­ня для обра­них

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.