Ав­тор і ано­нім

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Та­рас Лю­тий

У ба­га­тьох куль­ту­рах ав­тор­ство тво­рів (ви­сло­вів, по­ві­дом­лень) є пер­шо­чер­го­вою ви­мо­гою. Справ­ді, як ми по­ста­ви­мо­ся до отри­ма­но­го за­пи­ту в дру­зі у ме­ре­жі Facebook, при­мі­ром, від осо­би з чу­дер­на­цьким і не­ймо­вір­ним іме­нем? А крім то­го, чи вар­то нам щось зна­ти про ав­то­ра, щоб розуміти йо­го по­сла­н­ня? Коли ми пи­ше­мо, на­при­клад, ін­тим­но­го ли­ста, у текс­ті мо­же на­дмі­ру ви­яв­ля­ти­ся на­ша осо­би­стість. Ін­ша річ — на­у­ко­ва ста­т­тя. Тут не­рід­ко тре­ба яко­мо­га біль­ше аб­стра­гу­ва­ти­ся від пер­со­наль­но­сті, оби­ра­ю­чи роль без­при­стра­сно­го опо­від­а­ча, ча­сом ка­за­ти «ми» за­мість «я», за­сто­со­ву­ва­ти без­осо­бо­ві зво­ро­ти на кшталт «як то ка­жуть», «вва­жа­є­ться», «по­ди­ві­мо­ся», «роз­глянь­мо», «ав­тор цих ряд­ків» то­що. Ча­сто-гу­сто зга­ду­є­ться, що Мар­тін Гай­деґ­ґер одну зі сво­їх ле­кцій по­чав сло­ва­ми: «Арі­сто­тель на­ро­див­ся, пра­цю­вав і по­мер». Вла­сне, чи до­ста­тньо цьо­го, щоб вив­ча­ти фі­ло­со­фію Арі­сто­те­ля?

Ро­лан Барт у «Смер­ті ав­то­ра» (1967) на­го­ло­шу­вав, що нам ані­чо­го не по­трі­бно зна­ти про то­го, хто ство­рює текст. По­си­ла­ю­чись на Сте­фа­на Ма­л­ляр­ме, він про­ва­дить: го­во­рить мо­ва, а не ав­тор. Тоб­то пи­сьмо є до­три­ма­н­ням пев­но­го стан­дар­ту. Став­ля­чи ім’я ав­то­ра, ми ло­ка­лі­зу­є­мо текст, пе­ре­тво­рю­є­мо йо­го на щось одно­зна­чне. Ма­буть, в ав­то­ма­ти­чно­му пи­сьмі сюр­ре­а­лі­стів і про­гля­дає спро­ба яко­мо­га менше ви­яв­ля­ти себе.

Не­рід­ко, коли нам по­до­ба­є­ться якийсь текст, кор­тить яко­мо­га біль­ше дізнатися про ав­то­ра. Якщо це мо­жли­во, на­віть на­пи­са­ти йо­му, ще якось всту­пи­ти в ко­му­ні­ка­цію. За­ну­рю­ю­чись у чу­же пи­сьмо, ми во­лі­є­мо одра­зу ви­тлу­ма­чу­ва­ти, з’ясо­ву­є­мо, що ж та­ко­го осо­бли­во­го ав­тор мав на ува­зі. Можна спо­сте­рі­га­ти ці­ка­вий екс­пе­ри­мент. У Facebook пов­ся­кчас по­ди­бу­ю­ться ме­ми чи де­мо­ти­ва­то­ри з ви­слов­лю­ва­н­ня­ми, що під­пи­са­ні будь-яким ві­до­мим іме­нем. Нав­ряд чи хтось пе­ре­ві­ря­ти­ме їхнє ав­тор­ство. Та наскільки ва­жли­во, чиї це сло­ва? Якою мі­рою ви­зна­чаль­ним є ав­то­ри­тет? Не­дар­ма Фрі­дріх Ні­цше ствер­джу­вав, що вар­то пи­са­ти вла­сною кров’ю, щоб ска­за­не бу­ло про­мо­ви­стим.

ВСЕ Ж ТА­КИ ЗДА­Є­ТЬСЯ, ЩО БЕЗ ВКА­ЗУ­ВА­Н­НЯ АВ­ТОР­СТВА ТЕКСТ ВТРА­ЧАЄ СВОЮ ЦІН­НІСТЬ. ТО­ДІ АВ­ТОР Є КЛЮ­ЧЕМ ДО НЬО­ГО. ВІН НІ­БИ­ТО МАЄ ВСЕ-ВСЕ ПО­ЯСНИ­ТИ. ВИ­НИ­КАЄ ПЕ­РЕ­КО­НА­Н­НЯ В ПЕ­РЕ­ТВО­РЮ­ВАН­НІ АВ­ТО­РА НА СВОЄ­РІ­ДНИЙ СТАН­ДАРТ ПИ­СЬМА. ОДНА­ЧЕ ТА­КІ «АВ­ТО­РИ-БРЕН­ДИ» ВЖЕ СОБІ НЕ НА­ЛЕ­ЖАТЬ

Ми зви­кли, що той, хто має сло­во, і є суб’єктом. Адже жер­тви й ті, хто по­тра­пив до спи­сків ста­ти­сти­ки, ча­сто-гу­сто не ма­ють змо­ги го­во­ри­ти. Про­те де­ко­ли ав­тор зда­тен і сам на­ля­ка­ти­ся ска­за­ним, ви­яв­ля­ю­чи акти са­мо­цен­зу­ри. Іно­ді він бе­ре псев­до­нім, як це ча­стень­ко ро­бив Се­рен К’єр­ке­ґор, а мо­же й спа­ли­ти свій твір, як ба­чи­мо у ви­пад­ку з Ми­ко­лою Го­го­лем. Або ві­дмов­ля­є­ться від вла­сних тво­рів, як-от Франц Ка­фка. На­ре­шті, про­сто при­би­рає свій до­пис у Facebook.

Мі­шель Фу­ко в до­по­віді «Що та­ке ав­тор?» (1969) теж мір­кує над одно­ти­пни­ми пи­та­н­ня­ми. На­при­клад, є кор­пус праць Ні­цше. Чи бу­де до­ре­чним до­лу­чи­ти до них чер­не­тки, за­кре­сле­н­ня, на­пи­си на полях і до­від­ках, ра­хун­ках, сер­ве­тках? Чи пра­во­мір­но вва­жа­ти Ні­цше ав­то­ром тво­ру, який ви­да­ла йо­го се­стра з окре­мих фра­гмен­тів, по­при те що сам він ра­ні­ше від­мо­вив­ся вва­жа­ти їх си­сте­ма­ти­чною пра­цею? От­же, хто або що ро­бить на­пи­са­не тво­ром? Чи все про­го­во­ре­не на­ми є тіль­ки на­шим? У текс­ті ми мусимо зга­ду­ва­ти іме­на тих, від ко­го про щось ді­зна­ли­ся, а в усно­му мов­лен­ні це ро­би­ться не зав­жди. Са­ме то­му Фу­ко на­зи­ває ав­то­ра фун­кці­єю впо­ряд­ку­ва­н­ня ви­слов­лю­вань. Окрім то­го, від чи­йо­го іме­ні до­во­ди­ться те­о­ре­ма? А коли по­вто­рю­є­ться до­ве­де­н­ня або про­по­ну­є­ться своє, чи ото­то­жню­є­мо­ся ми з ав­то­ром, який зро­бив це впер­ше? Мо­же, то­му Фу­ко й го­во­рить про ав­то­ра як про функцію ле­гі­ти­ма­ції, у якій зро­ста­ю­ться ба­га­то рі­зних «я». Утім, є ав­то­ри, які не­аби­як впли­ва­ють на ство­ре­н­ня ін­ших текс­тів. Не­дар­ма він зга­дує Зі­ґмун­да Фрой­да й Кар­ла Мар­кса. У чужих текс­тах на­віть пі­сля то­го, як вони по­мер­ли, від­лу­ню­ють їхні впли­ви.

Але ж ав­тор не­об­хі­дний не для ко­жно­го текс­ту. Чи зав­жди по­тре­бує ав­тор­ства ін­стру­кція (при­мі­ром, з екс­плу­а­та­ції при­ла­ду)? Во­на не пи­ше­ться від кон­кре­тно­го іме­ні. Те са­ме сто­су­є­ться й анек­до­тів та фоль­кло­ру. Вре­шті-решт, хто ав­тор на­пи­са­но­го на сті­ні, на пар­ка­ні, на пар­ті? А на­пи­су на две­рях ва­го­на ме­тро «Не при­ту­ля­ти­ся»? Чи він ва­жли­вий тут? Але, по­за сум­ні­вом, ав­тор є. А як­би все щой­но зга­да­не бу­ло ви­слов­ле­но мо­вою ви­со­кої по­е­зії, чи ми то­ді ви­ма­га­ли б ав­то­ра? У п’яній лай­ці або ба­зі­кан­ні в ча­ті не зав­жди до­три­ма­на чі­тка лі­нія впо­ряд­ку­ва­н­ня. А от якщо ми на­пи­ше­мо на цьо­му ма­те­рі­а­лі опо­віда­н­ня, то­ді вже зов­сім ін­ша річ. По­за­як той текст мо­же на­бу­ти сут­тє­во­го зна­че­н­ня в куль­ту­рі. От­же, ім’я ав­то­ра ле­гі­ти­мує спо­сіб бу­т­тя текс­ту, осо­бли­во якщо це ви­со­кий рі­вень ви­слов­лю­ва­н­ня.

Чи ж не то­му вря­ди-го­ди нас дра­тує ано­нім­ність? Щоб її уни­ка­ти, текст по­ча­сти під­пи­су­є­ться прав­до­по­ді­бни­ми іме­на­ми. На­при­клад, у книж­ці з назвою «Пор­но­гла­мур» (2009) по­став­ле­но ім’я Жан-ма­рі К’юбі­льє. Одна­че ви­да­н­ня не мі­стить ані ви­хі­дних даних про ори­гі­наль­не ви­дав­ни­цтво (якщо ра­птом це пе­ре­клад), ані осо­бли­вих клю­чо­вих те­о­ре­ти­ків, ані по­си­лань на лі­те­ра­ту­ру, на під­ста­ві чо­го можна бу­ло б дізнатися бо­дай звід­ки ав­тор. Є при­пу­ще­н­ня, що за цим іме­нем хо­ва­є­ться ано­нім­ний укра­їн­ський ав­тор(ка).

Все ж та­ки зда­є­ться, що без вка­зу­ва­н­ня ав­тор­ства текст втра­чає свою цін­ність. То­ді ав­тор є клю­чем до ньо­го. Він ні­би­то має все-все по­ясни­ти. Ви­ни­кає пе­ре­ко­на­н­ня в пе­ре­тво­рю­ван­ні ав­то­ра на своє­рі­дний стан­дарт пи­сьма. Одна­че та­кі «ав­то­ри-брен­ди» вже собі не на­ле­жать.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.