Мар­на спро­ба цен­тра­лі­за­ції

Як у XIV — XVII сто­лі­т­тях бу­ло пред­став­ле­но ко­ро­лів­ську вла­ду на мі­сцях

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Ві­та­лій Ми­хай­лов­ський

Будь-який во­ло­дар, пра­гну­чи під­по­ряд­ку­ва­ти сво­їй вла­ді пев­ну те­ри­то­рію, му­сить по­кла­да­ти­ся на вла­сних пред­став­ни­ків, які від йо­го іме­ні нею управ­ля­ти­муть. Зда­є­ться, що ні­чо­го не змі­ни­ло­ся від ча­сів Ста­ро­дав­ньо­го Ри­му й до сьо­го­дні. Ві­дмін­ни­ми мо­жуть бу­ти зов­ні­шні про­я­ви та­ко­го управ­лі­н­ня, але ме­та й ці­лі за­ли­ша­ти­му­ться без змін. Го­лов­ним мі­ри­лом бу­де успіх або ж те, що ми на­зи­ва­є­мо ефе­ктив­ним ке­ру­ва­н­ням. Пра­гне­н­ня ви­бу­ду­ва­ти власну іє­рар­хі­чну вер­ти­каль вла­ди при­та­ман­ні не тіль­ки дав­нім во­ло­да­рям. При­кла­дів із ми­ну­ло­го та су­ча­сно­сті можна на­ве­сти ба­га­то, і в усіх них ми по­ба­чи­мо уяв­ну вла­дну пі­ра­мі­ду, де на­го­рі бу­де ім­пе­ра­тор/ко­роль/пре­зи­дент, на ниж­чо­му рів­ні — їхні пред­став­ни­ки в про­він­ці­ях/воє­вод­ствах/областях, а ще ниж­че — та­кі са­мі упов­но­ва­же­ні в окру­гах/по­ві­тах/ра­йо­нах. Не оми­ну­ли ці мрії всіх без ви­ня­тку пре­зи­ден­тів Укра­ї­ни.

Ві­тчи­зня­на істо­рія пі­зньо­го Се­ре­дньо­віч­чя та Ран­ньо­мо­дер­но­го ча­су знає та­ких пред­став­ни­ків ко­ро­ля, а ча­сом і ве­ли­ко­го ли­тов­сько­го кня­зя, які на­зи­ва­ли­ся ста­ро­ста­ми, або ж ла­ти­ною — capitaneus. Як ко­ро­лів­ський на­мі­сник, він мав пев­ну вла­ду на ціл­ком ви­зна­че­но­му об­ша­рі. Під ці­єю те­ри­то­рі­єю най­ча­сті­ше ро­зу­мів­ся по­віт або ста­ра во­лость із то­го уяв­но­го по­ді­лу Ру­сько­го ко­ро­лів­ства, що існу­вав до се­ре­ди­ни XIV cто­лі­т­тя та зо­се­ре­джу­вав­ся дов­ко­ла міст, які бу­ли не надто від­да­ле­ні одне від одно­го. Пев­на роз­ми­тість уяв­лень про те­ри­то­рію бу­ла при­та­ман­на біль­шо­сті се­ре­дньо­ві­чних і ран­ньо­мо­дер­них дер­жав, де те­ри­то­рі­аль­ні оди­ни­ці рі­зно­го зна­че­н­ня ду­же ча­сто на­кла­да­ли­ся одна на одну.

ҐРОДОВІ СТАРОСТИ

Ста­рост можна по­ді­ли­ти на ґро­до­вих та не­ґро­до­вих. У чо­му по­ля­га­ла рі­зни­ця? На­сам­пе­ред у на­яв­но­сті в го­лов­но­му мі­сті по­ві­ту ґро­ду, де бу­ла ще й са­ди­ба одно­ймен­но­го суду, що й ро­би­ло ко­ро­лів­сько­го на­мі­сни­ка ґро­до­вим ста­ро­стою та на­ді­ля­ло по­ва­жни­ми фун­кці­я­ми на цій те­ри­то­рії. Для при­кла­ду, ґро­до­ви­ми бу­ли старости у Льво­ві, Пе­ре­ми­шлі, Га­ли­чі, Ся­но­ку, Те­ре­бов­лі, Хол­мі, Кра­сно­ста­ві, Кам’ян­ці, Бел­зі та Бу­ську.

Обов’яз­ки вони ма­ли ши­ро­кі. До їхніх ком­пе­тен­цій на­ле­жа­ло управ­лі­н­ня ко­ро­лів­ською вла­сні­стю на те­ри­то­рії ста­ро­ства, ведення від іме­ні ко­ро­ля су­до­чин­ства на під­ле­глій ґро­ду те­ри­то­рії та охо­ро­на са­мо­го ста­ро­ства від на­па­дів. Остан­нє бу­ло акту­аль­ним для при­кор­дон­них зе­мель. Управ­лі­н­ня вклю­ча­ло на­гляд за за­галь­ним ла­дом, кон­троль над збо­ром по­да­тків. Су­до­чин­ство, за яке від­по­від­ав ґро­до­вий ста­ро­ства, го­лов­ним чи­ном сто­су­ва­ло­ся кри­мі­наль­них справ і ба­зу­ва­ло­ся на так зва­них чо­ти­рьох ґрод­ських ар­ти­ку­лах: під­пал, ґвал­ту­ва­н­ня жі­нок, гра­бу­нок на до­ро­зі, на­їзд на шля­хет­ський дім. До цих пра- во­по­ру­шень до­да­ва­ла­ся юрис­ди­кція, а от­же, і су­до­чин­ство над не­о­сі­лою лю­дні­стю, а та­кож ви­ко­на­н­ня ви­ро­ків усіх су­дів, зокре­ма й цер­ков­них. Якщо сто­ро­на, що про­гра­ла суд, бу­ла не­зго­дна з ви­ро­ком, ста­ро­ста мав пра­во скли­ка­ти на­віть по­спо­ли­те ру­ше­н­ня для йо­го ви­ко­на­н­ня.

Осо­бли­ві­стю ґрод­ських су­дів бу­ло те, що вони пра­цю­ва­ли сім днів на ти­ждень, а от­же, по­да­ти скар­гу, про­те­ста­цію чи на­віть впи­са­ти бу­дья­кий до­ку­мент до книг ґро­ду можна бу­ло що­дня. Оста­н­ня функція ґрод­сько­го суду бу­ла ду­же ва­жли­вою з огля­ду на ча­сті втра­ти ори­гі­наль­них при­ві­ле­їв, які по­тім можна бу­ло від­но­ви­ти са­ме на під­ста­ві їхніх впи­сів до ґрод­ських книг. У такий спо­сіб акто­ві кни­ги виконували й но­та­рі­аль­ну, й ар­хів­ну фун­кції.

НЕҐРОДОВІ СТАРОСТИ

Ін­ші цен­три, у які ко­роль при­зна­чав ста­рост, бу­ли не­ґро­до­ви­ми й вони не ма­ли ґрод­сько­го суду. Та­ких бу­ло

зна­чно біль­ше. На­при­клад, це Хміль­ник, Бар, Ска­ла, Сня­тин, Ко­ло­мия, Самбір, Стрий, Го­ро­док, Щи­рець то­що. Їхня кіль­кість збіль­ши­ла­ся в другій по­ло­ви­ні XVI cто­лі­т­тя. Старости в цих цен­трах бу­ли рад­ше адмі­ні­стра­то­ра­ми ніж су­д­дя­ми. Ті ста­ро­ства бу­ли своє­рі­дним дже­ре­лом ви­на­го­ро­ди, або ж ко­ро­лів­ської ла­ски. Ду­же ча­сто ко­роль їх від­да­вав у за­ста­ву за пев­ну су­му, яка вва­жа­ла­ся ко­ро­лів­ським бор­гом, а от­же, той, хто на­да­вав цю по­зи­ку, ста­вав мі­сце­вим ста­ро­стою. Для та­ких осіб на пер­ший план ви­хо­ди­ло по­вер­не­н­ня ко­штів, що бу­ли ін­ве­сто­ва­ні в ко­ро­лів­ський борг. А вже адмі­ні­стру­ва­н­ня, до­гляд та пі­клу­ва­н­ня про за­мок, який був сим­во­лом ко­ро­лів­ської вла­ди, на­ле­жні до ньо­го се­ла та про­ва­дже­н­ня зам­ко­во­го суду від­хо­ди­ли на другий план.

Із цьо­го по­стає пи­та­н­ня до­ціль­но­сті та­ких ін­ве­сти­цій, які можна бу­ло й не по­вер­ну­ти, зважаючи, на­при­клад, на не­вда­ле роз­та­шу­ва­н­ня та­ких зам­ків і са­мих ста­роств, як- от у Ба­рі чи Хміль­ни­ку. Ці при­кор­дон­ні те­ри­то­рії бу­ли об’єкта­ми «пиль­ної ува­ги» та­тар, що постійно до­шку­ля­ли мі­сце­во­му на­се­лен­ню. Ін­ши­ми ри­зи­ка­ми мо­гли ста­ти нев­ро­жаї або ж епі­де­мії, що змен­шу­ва­ли при­бу­тко­вість три­ма­н­ня ста­ро­ства.

СЕНС СТАРОСТУВАННЯ

Якщо по­ди­ви­ти­ся на те, скіль­ки ста­ро­ство да­ва­ло при­бу­тку в рік, то су­ми, які ви­дно з ін­вен­та­рів та лю­стра­цій XVI сто­лі­т­тя, не вра­жа­ють. Для при­кла­ду, при­бу­тко­вість де­яких ста­роств на ру­ських зем­лях Ко­ро­ни в се­ре­ди­ні XVI сто­лі­т­тя бу­ла та­кою: Го­ро­док — 5165 зло­тих, Хміль­ник — 1788 зло­тих, Самбір — 11 626 зло­тих, Стрий — 1823 зло­тих, Га­лич із Ко­ло­ми­єю — 6607 зло­тих, Сня­тин — 4404 зло­тих. Се­ред цьо­го пе­ре­лі­ку ви­ра­зно ви­ді­ля­є­ться Сам­бір­ське ста­ро­ство. На­віть спла­тив­ши 5 тис. зло­тих у ко­ро­лів­ський скарб, ста­ро­ста не за­ли­шав­ся в на­кла­ді, адже за­ли­шки пе­ре­ва­жа­ли не тіль­ки те, що йшло ко­ро­лю, а й бу­ли біль­ши­ми, ніж при­бу­ток від кіль­кох ста­роств ра­зом узя­тих. І це ли­ше ци­фри, ві­до­мі нам із по­да­тко­вих ре­є­стрів та лю­стра­цій.

Що ж спо­ну­ка­ло мо­жно­влад­ців зма­га­ти­ся за ста­ро­ства, якщо при­бу­тки від біль­шо­сті з них бу­ли не надто ве­ли­ки­ми? Відповідь на це за­пи­та­н­ня не­о­дно­зна­чна. На­сам­пе­ред ішло­ся про кіль­кість та­ких ста­роств у ру­ках одні­єї осо­би або ж одні­єї ро­ди­ни. За­зна­чу, що одна лю­ди­на не мо­гла во- ло­ді­ти біль­ше ніж одним ґро­до­вим ста­ро­ством, щоб су­до­ва вла­да не кон­цен­тру­ва­ла­ся в єди­них ру­ках. Хо­ча ча­сом і тра­пля­ли­ся ви­ня­тки, але вже в XVI сто­літ­ті шля­хта пиль­ну­ва­ла, щоб та­ко­го не ста­ва­ло­ся. А от не­ґро­до­вих ста­роств одній осо­бі до­зво­ля­ло­ся ма­ти і два, і біль­ше. Тут уже кіль­кість має зна­че­н­ня. Ти­ся­ча зло­тих з одно­го, ще ти­ся­ча з дру­го­го — і так по­во­лі су­ма стає при­ва­бли­вою.

Ін­шим аспе­ктом бу­ла мо­жли­вість ста­ти своє­рі­дним па­ном для за­ле­жних від те­бе лю­дей. Адже но­мі­на­ція на всі уря­ди в ста­ро­ствах на­ле­жа­ла ви­клю­чно до ком­пе­тен­ції са­мо­го старости. Йо­го за­сту­пник — під­ста­ро­ста, су­до­ві уря­дни­ки в ґрод­сько­му чи зам­ко­во­му су­ді, рі­зно­ма­ні­тні адмі­ні­стра­то­ри ста­роств бу­ли йо­го клі­єн­та­ми та слу­га­ми. У такий спо­сіб ста­ро­ста ста­вав для них дже­ре­лом ла­ски та до­бро­бу­ту. Вони, отри­мав­ши від ньо­го ці бла­га, вхо­ди­ли в йо­го ме­ре­жу впли­ву на цій те­ри­то­рії. Що більшу пло­щу по­кри­ва­ли та­кі клі­єн­тар­ні угру­по­ва­н­ня, то ви­щим був пре­стиж мо­жно­влад­ця. Се­ред усіх уря­дів ста­ро­стин­ські якраз і ма­ли най­біль­ше ресурсів для фор­му­ва­н­ня вла­сних клі­єн­тар­них ме­реж, а то­му ни­ми не гре­бу­ва­ли на­віть ду­же за­мо­жні та впли­во­ві осо­би й ро­ди­ни.

Ще один аспект жи­т­тя, зокре­ма, при­кор­дон­них ста­роств, де на­мі­сни­ки бу­ли вже біль­ше во­ї­на­ми, — шанс на вла­сне зба­га­че­н­ня: дба­ти про свій ін­те­рес, а не ко­ро­ля. Як при­клад можна згадати бар­сько­го ста­ро­сту Бер­нар­да Пре­тви­ча, ві­до­мо­го зде­біль­шо­го з ге­ро­ї­чних чи­нів у 1530– 1540-х. Але йо­го спо­га­ди свід­чать і про ін­ший бік спра­ви, а са­ме про чи­ма­лий зиск із го­спо­да­рю­ва­н­ня на при­кор­дон­ні. Та­кож у ру­ках цих ста­рост бу­ло зам­ко­ве су­до­чин­ство, про яке ми, на жаль, мало що зна­є­мо че­рез брак дже­рел із XV — пер­шої по­ло­ви­ни XVI сто­літь.

І на­о­ста­нок про не­ґро­до­вих ста­рост. Якщо по­ди­ви­ти­ся на пан­те­он ко­за­цьких ва­таж­ків, то се­ред пер­ших очіль­ни­ків ко­за­цьких за­го­нів по­ба­чи­мо Оста­фія Да­шке­ви­ча, Пред­сла­ва Лян­цко­рон­сько­го та вже зга­да­но­го Бер­нар­да Пре­тви­ча. Як ці рі­зні за по­хо­дже­н­ням ру­син, по­ляк і сі­ле­зець ста­ли ко­за­цьки­ми ва­таж­ка­ми? Відповідь на по­верх­ні: усі вони бу­ли не­ґро­до­ви­ми ста­ро­ста­ми в Ка­не­ві, Хміль­ни­ку та Ба­рі — мі­стах, роз­та­шо­ва­них на при­кор­дон­ні, на до­сить зна­чній від­ста­ні від сто­ли­ці. Ко­за­ку­ва­н­ня там від по­ча­тку XVI сто­лі­т­тя бу­ло одним з еле­мен­тів се­зон­но­го жи­т­тя мі­сце­во­го старости та йо­го лю­дей. Окрім охо­ро­ни кор­до­ну, їм до­во­ди­ло­ся ма­ти спра­ву й із на­бі­га­ми у відповідь або з ме­тою ба­наль­ної на­жи­ви.

ГЕНЕРАЛЬНІ СТАРОСТИ

На те­ри­то­рії українських зе­мель два ста­ро­стин­ські уря­ди бу­ли осо­бли­ви­ми. До ти­ту­ла­ту­ри в них до­да­ва­ло­ся сло­во «ге­не­раль­ний». Та­ки­ми на­мі­сни­ка­ми бу­ли ру­ський та кам’яне­цький генеральні старости. Пер­ший із цих уря­дів ві­до­мий ще з 1351 ро­ку, коли впер­ше в дже­ре­лах із ним зга­ду­є­ться От­то з Піль­чі. Вла­сне, ще в 1340-х так зва­ний на­мі­сник ру­ських зе­мель Дми­тро Де­тько був ста­ро­стою (provisor seu capitaneus terre Russiae). Ви­ко­рис- та­н­ня не­ти­по­во­го окре­сле­н­ня ста­ро­ста ( сapitaneus), ймо­вір­но, свід­чить про отри­ма­н­ня ним цьо­го уря­ду з ру­ки ко­ро­ля Ка­зи­ми­ра III. У Ко­ро­лів­стві Поль­сько­му уряд старости з’явив­ся на по­ча­тку XIV сто­лі­т­тя й був за­по­зи­че­ний із до­сві­ду управ­лі­н­ня су­сі­дньо­го Че­сько­го ко­ро­лів­ства. Вар­то за­зна­чи­ти, що в Ко­ро­ні Поль­ській бу­ло тіль­ки кіль­ка уря­дів старости, озна­че­них як генеральні, два з яких пе­ре­бу­ва­ли на ру­ських зем­лях, один на­ле­жав ко­ро­лів­сько­му на­мі­сни­ку у Ве­ли­ко­поль­щі, а ще один пред­став­ляв ін­те­ре­си ко­ро­ля в Ко­ро­лів­ській Прус­сії.

На­да­лі уряд ге­не­раль­но­го ру­сько­го старости був го­лов­ним у ру­сько­му до­ме­ні ко­ро­ля до 1434 ро­ку. Йо­го ком­пе­тен­ція змен­ши­ла­ся до Львів­сько­го по­ві­ту Львів­ської зем­лі пі­сля утво­ре­н­ня Ру­сько­го воє­вод­ства. Але з огля­ду на май­же сто­лі­тню тра­ди­цію він і да­лі фун­кціо­ну­вав, як і ра­ні­ше, із ти­ту­ла­ту­рою «ге­не­раль­ний ру­ський ста­ро­ста».

Ін­ший уряд ге­не­раль­но­го старости мав трохи від­мін­ну ге­не­зу. Пер­ші по­діль­ські старости зга­ду­ю­ться ще із се­ре­ди­ни 1370-х, коли По­ді­л­ля бу­ло во­ло­ді­н­ням бра­тів Ко­рі­а­то­ви-

Для при­кла­ду, при­бу­тко­вість де­яких ста­роств на ру­ських зем­лях Ко­ро­ни в се­ре­ди­ні XVI сто­лі­т­тя бу­ла та­кою: Го­ро­док — 5165 зло­тих, Хміль­ник — 1788 зло­тих, Самбір — 11 626 зло­тих, Стрий — 1823 зло­тих, Га­лич із Ко­ло­ми­єю — 6607 зло­тих, Сня­тин — 4404 зло­тих

чів. У подаль­шій історії краю не бра­ку­ва­ло на­мі­сни­ків як ко­ро­ля, так і ве­ли­ко­го ли­тов­сько­го кня­зя Ві­тов­та. Один із них, Юрій (Єжи) Ґе­ди­ґольд, у 1421 ро­ці ви­ста­вив до­ку­мент, у яко­му на­звав себе по­діль­ським ге­не­раль­ним ста­ро­стою.

Пі­сля утвердження ко­ро­лів­ської вла­ди в Кам’ян­ці старости спо­ра­ди­чно ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли при­кме­тник «ге­не­раль­ний» до своєї ти­ту­ла­ту­ри. Оста­то­чно цей уряд став ге­не­раль­ним си­лою при­ві­лею ко­ро­ля Вла­ди­сла­ва III, який 29 ве­ре­сня 1442-го на­дав йо­го Те­о­до­ри­ко­ві з Бу­ча­ча. Осо­бли­ві­стю цьо­го на­да­н­ня бу­ло те, що кам’яне­цький ге­не­раль­ний ста­ро­ста здо­був над­зви­чай­но ши­ро­кі пов­но­ва­же­н­ня від ко­ро­ля, се­ред яких ви­ді­ля­ло­ся пра­во за­став­ля­ти від іме­ні

во­ло­да­ря ко­ро­лів­щи­ни на су­му до 50 гри­вень поль­ської мо­не­ти. Та­ка ви­ня­тко­ва умо­ва зро­би­ла в XV сто­літ­ті по­сі­да­чів цьо­го уря­ду над­зви­чай­но впли­во­ви­ми осо­ба­ми не тіль­ки в По­діль­сько­му воє­вод­стві, а й у су­сі­дніх зем­лях, зокре­ма в Мол­дав­сько­му кня­зів­стві. Чо­го тіль­ки вар­та тра­ди­ція прийня­т­тя ва­саль­ної при­ся­ги, що її поль­сько­му ко­ро­лю, яко­го ча­сто ре­пре­зен­ту­вав кам’яне­цький ге­не­раль­ний ста­ро­ста, складали мол­дав­ські го­спо­да­рі у XV і на­віть XVI сто­лі­т­тях.

ХТО МАВ БУ­ТИ СТА­РО­СТОЮ?

На пер­ший по­гляд відповідь на це пи­та­н­ня за­ле­жа­ла ви­клю­чно від во­лі ко­ро­ля. Але якщо при­ди­ви­ти­ся до осіб, які по­сі­да­ли ці уря­ди, то кар­ти­на ви­яви­ться не та­кою вже й одно­зна­чною. Не зав­жди во­ло­дар мав ви­бір і не зав­жди цей ви­бір був ви­клю­чно ко­ро­лів­ським. Ко­жен ко­роль мав свої впо­до­ба­н­ня, зо­бов’яза­н­ня та бор­ги, за які пла­ти­ло­ся й уря­да­ми. І тут ста­ро­стин­ські уря­ди, як роз­ра­ху­нок за бор­го­ви­ми зо­бов’яза­н­ня­ми, бу­ли чи не най­кра­щим дже­ре­лом від­да­ру мо­нар­ха. А ще слід згадати гру­пи впли­ву при ко­ро­лів­сько­му дво­рі, що ло­бі­ю­ва­ли сво­їх кан­ди­да­тів, ви­бу­до­ву­ю­чи чи збіль­шу­ю­чи в такий спо­сіб зна­чу­щість вла­сної ро­ди­ни, ро­ду або ж по­лі­ти­чно­го угру­по­ва­н­ня, об’єд­на­но­го дов­ко­ла яко­гось мо­жно­влад­ця.

Уже пі­зні­ше, по­чи­на­ю­чи із се­ре­ди­ни XVII сто­лі­т­тя, по­лі­ти­ка роз- да­чі будь-яких уря­дів, не тіль­ки ста­ро­стин­ських, по­тра­пить у га­не­бну за­ле­жність від що­раз біль­ших бор­гів ко­ро­ля. І уря­ди ста­нуть пре­дме­том тор­гу. Хто біль­ше за­пла­тить і хто пер­ший отри­має при­ві­лей на уряд, той і вва­жа­ти­ме­ться уря­дни­ком. Та­кі пра­кти­ки при­зво­ди­ли до існу­ва­н­ня в другій по­ло­ви­ні XVII та у XVIII сто­літ­ті па­ра­лель­но кіль­кох уря­дни­ків, які хи­зу­ва­ли­ся гі­дні­стю то­го чи то­го уря­ду.

Якщо спро­бу­ва­ти по­ди­ви­ти­ся на уря­ди ста­роств, то ви­ра­зно можна ви­ді­ли­ти кіль­ка періодів, що за­ле­жа­ти­муть від по­лі­ти­чних по­дій. На­сам­пе­ред вар­то ви­ді­ли­ти час від се­ре­ди­ни XIV cто­лі­т­тя до 1434 ро­ку, коли ко­ро­лів­ськи­ми на­мі­сни­ка­ми у Льво­ві, Пе­ре­ми­шлі та Га­ли­чі бу­ли осо­би з най­ближ­чо­го ко­ро­лів­сько­го ото­че­н­ня, яким во­ло­дар до­ру­чав адмі­ні­стру­ва­н­ня сво­їм ру­ським до­ме­ном ко­ро­ля. У цьо­му май­же сто­лі­тньо­му пе­рі­о­ді бу­де один від­ти­нок ча­су, що вмі­щу­є­ться між 1370-м і 1387-м, коли біль­шість ста­рост ру­сько­го до­ме­ну ко­ро­ля бу­ло но­мі­но­ва­но або з ла­ски кня­зя Вла­ди­сла­ва Ополь­сько­го, на­мі­сни­ка угор­сько­го та поль­сько­го ко­ро­ля Лю­до­ви­ка I на цих зем­лях, або ж пі­сля 1378 ро­ку осо­би­сто са­мим ко­ро­лем, а пі­сля йо­го смер­ті в 1382-му — йо­го стар­шою донь­кою Ма­рі­єю, що ста­ла угор­ською ко­ро­ле­вою.

На пер­ший по­гляд мало що змі­ни­ло­ся пі­сля 1434 ро­ку у ви­бо­рі ко­ро­лем ста­рост на уря­ди. Він і да­лі від­да­вав пе­ре­ва­гу гро­ну до­ві­ре­них осіб. Іна­кшим став тер­мін пе­ре­бу­ва­н­ня на цьо­му уря­ді. Пра­кти­чно всі, хто був ста­ро­стою до 1434-го, три­ма­ли йо­го до­сить ко­ро­ткий про­мі­жок ча­су. Ви­ня­тки ста­но­ви­ли уря­ду­ва­н­ня, що пе­ре­ви­щу­ва­ли п’ять — ві­сім ро­ків. Змі­ни на­ста­ли за па­ну­ва­н­ня Вла­ди­сла­ва III, старшого си­на Вла­ди­сла­ва II Ягай­ла. Для швид­ко­го по­пов­не­н­ня ко­ро­лів­ської скар­бни­ці го­тів­кою мо­ло­дий ко­роль, ймо­вір­но, за на­пу­чу­ва­н­ням сво­їх ра­дни­ків, упро­довж кіль­кох ро­ків від­дав у за­ста­ву ці­лу низ­ку ґро­до­вих ста­роств ра­зом із зам­ка­ми та на­віть мі­ста­ми. Се­ред за­став­ле­них ви­яви­ли­ся Га­лич (місто й за­мок), Кам’янець (місто й за­мок), Самбір (за­мок), Львів­ське ста­ро­ство (без міста). Су­ми, на які бу­ло за­став­ле­но ці міста, зам­ки та ста­ро­ства, бу­ли чи­ма­ли­ми. Для при­кла­ду, на Сам­бір­сько­му ста­ро­стві та зам­ку в Сам­бо­рі ко­ро­лів­ський борг ста­но­вив 5 тис. гри­вень поль­ських мо­нет і 2 тис. угор­ських фло­ре­нів. Те­о­до­рик із Бу­ча­ча отримав кам’яне­цьке ста­ро­ство ра­зом із мі­стом та зам­ком за 3 тис. гри­вень поль­ських мо­нет. А низ­ка за­пи­сів на Га­ли­чі для Пйо­тра Одро­вон­жа зі Спро­ви в 1439–1441 ро­ках становила 1,5 тис. гри­вень поль­ських мо­нет та 1,5 тис. угор­ських фло­ре­нів. Су­ми вра­жа­ють на тлі ін­ших об’єктів ко­ро­лів­ської вла­сно­сті, що за­став­ля­ли­ся то­ді. Але тут об’єкта­ми за­ста­ви бу­ли цен­три ста­роств (Самбір), зе­мель і по­ві­тів (Га­лич) та на­віть воє­вод­ства (Кам’янець). Зважаючи на те що на ко­ро­лів­сько­го на­мі­сни­ка по­кла­да­ли­ся обов’яз­ки про­ва­ди­ти су­до­чин­ство від іме­ні ко­ро­ля в ґро­до­вих ста­ро­ствах, то на­про­шу­є­ться ціл­ком ло­гі­чне за­пи­та­н­ня: якщо ста­ро­ства за­став­ле­ні в при­ва­тні ру­ки, то до чо­го тут ко­роль? Такий стан справ зі­грав із но­ви­ми мо­жно­влад­ця­ми злий жарт. Але про те йти­ме­ться да­лі.

Для цих на­бли­же­них до ко­ро­ля осіб уря­ди ста­роств на ру­ських зем­лях бу­ли на­сам­пе­ред дже­ре­лом зба­га­че­н­ня та да­ва­ли змо­гу зна­чно збіль­ши­ти свій пре­стиж се­ред вла­дної елі­ти ко­ро­лів­ства. Для де­яких ро­дин старостування на ру­ських зем­лях ста­ло «но­вим ди­ха­н­ням», що зна­чно збіль­ши­ло їхню впли­во­вість і за­мо­жність. При­кла­дом та­ко­го со­ці­аль­но­го зле­ту мо­жуть бу­ти ро­ди­ни Одро­вон­жів зі Спро­ви, па­нів із Ход­чі, па­нів із Бу­ча­ча, Лян­цко­рон­ських, Мні­ше­ків і ба­га­тьох ін­ших. Ко­жній із них вда­ло­ся ви­тво­ри­ти вла­сні ди­на­стії уря­дни­ків на ру­ських зем­лях Ко­ро­ни, де ста­ро­стин­ські уря­ди бу­ли чи не го­лов­ни­ми се­ред ін­ших.

Для при­кла­ду, три­ва­лість по­сі­да­н­ня уря­дів ста­ро­ства у Льво­ві для Одро­вон­жів зі Спро­ви становила 23 ро­ки (від 1442-го по 1465й). Але по­при такий, на пер­ший по­гляд, не ду­же й ве­ли­кий від­ти­нок ча­су, їм вда­ло­ся на­ла­шту­ва­ти про­ти себе шля­хту Львів­ської зем­лі, що в 1464 ро­ці зав’яза­ла ра­зом зі Льво­вом про­ти старости кон­фе­де­ра­цію. Па­ни з Бу­ча­ча по­сі­да­ли ста­ро­стин­ські уря­ди на ру­ських зем­лях ще до 1434-го, де один із на­щад­ків Мі­ха­ла Ав­дан­ця, за­снов­ни­ка ро­ду, Мі­хал Му­жи­ло з Бу­ча­ча був із 1414 по 1436 рік га­ли­цьким ста­ро­стою. Але го­лов­ним ді­а­ман­том у на­ми­сті ста­ро­стин­ських уря­дів для ро­ди­ни був той, що мі­стив­ся в Кам’ян­ці. Завдяки йо­го по­сі­дан­ню з 1442-го по 1464-й Те­о­до­рик, йо­го си­ни Бар­тош і Мі­хал та брат Мі­ха­ла Му­жи­ла бу­ли не те що ко­ро­лів­ськи­ми на­мі­сни­ка­ми, а чи не го­лов­ни­ми осо­ба­ми на всьо­му схі­дно­му при­кор­дон­ні ко­ро­лів­ства.

ДЛЯ ЦИХ НА­БЛИ­ЖЕ­НИХ ДО КО­РО­ЛЯ ОСІБ УРЯ­ДИ СТА­РОСТВ НА РУ­СЬКИХ ЗЕМ­ЛЯХ БУ­ЛИ НА­САМ­ПЕ­РЕД ДЖЕ­РЕ­ЛОМ ЗБА­ГА­ЧЕ­Н­НЯ ТА ДА­ВА­ЛИ ЗМО­ГУ ЗНА­ЧНО ЗБІЛЬ­ШИ­ТИ СВІЙ ПРЕ­СТИЖ СЕ­РЕД ВЛА­ДНОЇ ЕЛІ­ТИ КО­РО­ЛІВ­СТВА

Пев­на син­хрон­ність у до­лі Одро­вон­жів і па­нів із Бу­ча­ча по­ка­зує один ва­жли­вий аспект ко­ро­лів­сько­го управ­лі­н­ня: коли на­дмір­на кон­цен­тра­ція пов­но­ва­жень у ви­пад­ку з Бу­ча­цьки­ми та на­дмір­не зло­вжи­ва­н­ня ни­ми у ви­пад­ку Одро­вон­жів грає про­ти спроб ко­ро­лів­ських на­мі­сни­ків жорс­тко під­по­ряд­ку­ва­ти собі, а опо­се­ред­ко­ва­но й ко­ро­ле­ві мі­сце­ву шля­хту. В обох си­ту­а­ці­ях це за­вер­ши­ло­ся не на ко­ристь старости й ко­ро­ля. Якщо про­ти Одро­вон­жів спро­тив ви­лив­ся у зав’яза­н­ня кон­фе­де­ра­ції, то для Бу­ча­цьких усе за­вер­ши­ло­ся більш-менш спо­кій­но. Мі­сце­ва шля­хта зі­бра­ла спе­ці­аль­ний по­да­ток для ви­ку­пу ста­ро­ства з їхніх рук. У такий спо­сіб спіль­но­та впли­ну­ла на те, хто бу­де ко­ро­лів­ським на­мі­сни­ком у Кам’ян­ці. На від­мі­ну від Одро­вон­жів, па­ни з Бу­ча­ча пі­сля втра­ти ста­ро­ства у 1464 ро­ці ще по­вер­та­ли собі цей уряд у XV сто­літ­ті за то­го ж та­ки ко­ро­ля Ка­зи­ми­ра IV. Обом ро­ди­нам у XV cто­літ­ті бу­ло при­та­ман­не пра­гне­н­ня скон­цен­тру­ва­ти яко­мо­га більшу кіль­кість ста­ро­стин­ських уря­дів на ру­ських зем­лях. І якщо Бу­ча­цькі від­да­ва­ли пе­ре­ва­гу Кам’ян­цю, Сня­ти­ну, Ко­ло­миї, Те­ре­бов­лі, то Одро­вон­жі, окрім Льво­ва, пра­гну­ли ста­ти на­мі­сни­ка­ми в Жи­да­че­ві й Сам­бо­рі. Адже Сам­бір­ське ста­ро­ство вва­жа­ло­ся одним із най­при­ва­бли­ві­ших у всьо­му Ко­ро­лів­стві Поль­сько­му з огля­ду на йо­го при­бу­тко­вість.

При­клад Хо­де­цьких не­ти­по­вий не тіль­ки для ру­ських зе­мель Ко­ро­ни, а й за­га­лом для всьо­го ко­ро­лів­ства. У 1452-му Ста­ні­слав із Ход­ча отримав від ко­ро­ля га­ли­цьке ста­ро­ство, яке три­мав до своєї смер­ті у 1474 ро­ці. А от пі­сля ньо­го одно­ча­сно ста­ро­ста­ми в Га­ли­чі ста­ли йо­го се­ме­ро си­нів: Ми­ко­лай, Ста­ні­слав, Пйотр, Ан­джей, Спи­тко, Ра­фал та От­то. Ро­дин­не старостування Хо­де­цьких три­ва­ло аж до 1534-го, коли впер­ше за 82 ро­ки по­са­ду обійняв не хтось із Хо­де­цьких, а Ми­ко­лай Се­няв­ський. Не­ти­по­вість та­ко­го спіль­но­го уря­ду­ва­н­ня по­ля­га­ла в то­му, що ко­ро­лів­ський скарб не ви­пла­тив борг ба­тько­ві бра­тів. От­же, ста­ро­ство за­ли­ша­ло­ся в за­ста­ві у йо­го спад­ко­єм­ців. А так як спадок по ба­тько­ві між ни­ми не бу­ло по­ді­ле­но, то вони ра­зом уві­йшли в пра­во во­ло­ді­н­ня йо­го май­ном, до яко­го вхо­ди­ли й ко­ро­лів­ські бор­ги. Це до­по­мо­гло їм ста­ти одно­ча­сно га­ли­цьки­ми ста­ро­ста­ми. Се­ред них ви­ді­ляв­ся Ан­джей, який був лю­ди­ною цер­кви й на­віть у 1501-му отримав ко­ро­лів­ську но­мі­на­цію на єпис­коп­ську ка­фе­дру в Кам’ян­ці.

Ма­ло­поль­ська ро­ди­на Лян­цко­рон­ських із Бже­зя на по­ча­тку XVI сто­лі­т­тя мо­гла пи­ша­ти­ся спо­га­да­ми про сла­ве­тне ми­ну­ле, коли їхні пред­ки бу­ли по­ва­жни­ми лю­дьми в ко­ро­лів­сько­му дво­рі й ті­ши­ли­ся уря­да­ми ко­рон­но­го та на­двір­но­го мар­шал­ків. Ста­ні­слав Хо­де­цький, отри­мав­ши 1510 ро­ку Кам’яне­цьке ге­не­раль­не ста­ро­ство, три­мав йо­го аж до своєї смер­ті в 1535-му. Ра­зом із цим Лян­цко­рон­ським пе­ре­йшло ще й не­ґро­до­ве ста­ро­ство в Ска­лі, яке за­ли­ша­ло­ся в ру­ках ро­ди­ни при­найм­ні до кін­ця XVI сто­лі­т­тя. Три­ва­ле уря­ду­ва­н­ня в Кам’ян­ці до­по­мо­гло Ста­ні­сла­во­ві вко­рі­ни­ти­ся на По­діл­лі, а гіл­ка ро­ди­ни, що ді­ста­ла на­зву Ягель­ни­цька (від міста Ягель­ни­ця в По­діль­сько­му воє­вод­стві), да­ла змо­гу Лян­цко­рон­ським ста­ти впли­во­вою ро­ди­ною в Ру­сько­му та По­діль­сько­му воє­вод­ствах у подаль­ші сто­лі­т­тя.

На­ма­га­н­ня ко­ро­ля вста­но­ви­ти свою вла­дну вер­ти­каль ви­я­ви­ло­ся до­сить скла­дним зав­да­н­ням. Слаб­кість йо­го позиції в Ко­ро­лів­стві Поль­сько­му з огля­ду на за­ле­жність її від во­лі при­ві­ле­йо­ва­ної вер­стви, роз­ло­гість кра­ї­ни та брак силь­но­го бю­ро­кра­ти­чно­го апа­ра­ту спри­я­ли то­му, що ко­ро­лів­ські на­мі­сни­ки бу­ли ціл­ком са­мо­стій­ні у сво­їх ді­ях. Ма­ю­чи в ру­ках силь­ні пра­во­ві ін­стру­мен­ти, як- от ста­ро­стин­ське су­до­чин­ство в ґро­дах і зам­ках, а та­кож ви­ко­на­н­ня всіх ви­ро­ків, вони ста­ва­ли своє­рі­дни­ми во­ло­да­ря­ми в на­да­них їм ста­ро­ствах. Але їхній на­дмір­ній сва­во­лі про­ти­сто­я­ла шля­хта, по­лі­ти­чний на­род то­го ча­су. На­віть по­при те, що всі старости теж до неї на­ле­жа­ли, ста­но­ва со­лі­дар­ність гра­ла про­ти них. Як по­ка­зує до­свід Львів­ської кон­фе­де­ра­ції 1464 ро­ку, зло­вжи­ва­н­ня вла­дою та не­хту­ва­н­ня пра­вом ста­ва­ли тим, що об’єд­ну­ва­ло не тіль­ки шля­хту, а й мі­щан у бо­роть­бі про­ти ко­ро­лів­ських на­мі­сни­ків, а от­же, опо­се­ред­ко­ва­но й про­ти ко­ро­ля. Та­ки­ми про­я­ва­ми со­лі­дар­но­сті остан­ній не міг не­хту­ва­ти.

Про­то­тип «гро­мад­ської при­ймаль­ні». Обов’яз­ком ста­рост бу­ло ви­слу­хо­ву­ва­ти про­ха­чів

Із «чи­нов­ни­ків» у ко­за­ки. Оста­фій Да­шке­вич, Пред­слав Лян­цко­рон­ський і Бер­нард Пре­твич — ко­ли­шні не­гро­до­ві старости, що зго­дом по­ко­за­чи­ли­ся

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.