Не­о­фі­ти революції

Де­які роз­ду­ми про ха­ра­ктер­ну про­бле­ма­ти­ку но­вих лю­дей, за­лу­че­них до фор­му­ва­н­ня мо­дер­ної укра­їн­ської іден­ти­чно­сті

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Ан­тін Му­хар­ський

Ба­га­то що в на­шо­му ре­аль­но­му жит­ті тра­пля­є­ться впер­ше. Як-от Май­дан, АТО, без­віз, то­мос, воєнний стан. Ба­га­то хто, вда­ю­чи із себе екс­пер­та, на­ма­га­є­ться да­ва­ти об­ґрун­то­ва­ні оцін­ки та по­ра­ди «з усіх на­бо­лі­лих пи­тань». Ще біль­ша ча­сти­на пу­блі­ки ви­ма­гає про­стих та рі­шу­чих від­по­від­ей від ке­рів­ни­ків дер­жа­ви. Але вони так са­мо роз­гу­бле­ні й не­впев­не­ні, про­те ді­ють як умі­ють і вже за це за­слу­го­ву­ють при­найм­ні на мінімальну під­трим­ку з бо­ку тих, хто ро­зу­міє, яка прір­ва ле­жить між «хо­чу» і «мо­жу», між «сло­вом» і «ді­лом», між «ці­ля­ми» і «ре­зуль­та­та­ми» в умо­вах актив­но­го спро­ти­ву по­зи­тив­ним про­це­сам укра­їн­сько­го дер­жа­во­тво­ре­н­ня пред­став­ни­ків про­ро­сій­ської п’ятої ко­ло­ни.

Про­цес укра­ї­ні­за­ції та ве­стер­ні­за­ції Укра­ї­ни від­бу­ва­є­ться, мо­жли­во, не так швид­ко, як хо­ті­ло­ся б тим, хто звик, що від­по­віді на всі над­скла­дні пи­та­н­ня можна отри­ма­ти до­ти­ком одно­го паль­ця до екра­на власного ґа­дже­та. Мільярди лю­дей у всьо­му сві­ті ра­ди­каль­но інфантилізувалися, занурившись у віртуальні сві­ти, яки­ми вони керують безроздільно «тут, за­раз, швид­ко і так, як я хо­чу ». Але нор­маль­на люд­ська ва­гі­тність так са­мо три­ває дев’ять мі­ся­ців, со­сна на­бу­ває про­ми­сло­вої кон­ди­ції че­рез 30 ро­ків, у го­ди­ні ші­ст­де­сят хви­лин, а еква­тор Зем­лі не змі­нив сво­го по­ло­же­н­ня та дов­жи­ни за остан­ні півтора сто­лі­т­тя біль­шменш ста­лих на­у­ко­вих до­слі­джень.

Так са­мо й про­це­си фор­му­ва­н­ня мо­дер­ної укра­їн­ської нації три­ва­ють по­віль­но, зре­штою, так, як їм і на­ле­жить. Для тих, хто роз­гу­бив­ся, зне­ві­рив­ся, втра­тив орі­єн­ти­ри, натхнення, за­хват і хист, по­вто­рю­ся: бо­роть­ба за Укра­ї­ну — це дов­гий, ви­сна­жли­вий, що­ден­ний кро­пі­ткий про­цес, у яко­му ін­фан­тиль­ні, ре­фле­ксу­ю­чі, по­псо­ві, ім­пуль­сив­ні осо­би в пу­бер­та­тно­му пе­рі­о­ді роз­ви­тку сво­го мен­таль­но­го ті­ла пе­ре­бу­ва­ють у зо­ні осо­бли­во­го ри­зи­ку, під­да­ю­чись зов­ні­шнім впли­вам, без зда­тно­сті оці­ни­ти аде­ква­тність сво­їх ре­фле­ктив­них дій і вчин­ків на ті ви­кли­ки, які став­лять пе­ред ни­ми со­ці­ум і час.

ЧО­МУ НЕ В ОКОПІ?

Осо­би­сто я, так са­мо як і сон­ми су­ча­сних нео­фі­тів, що актив­но вклю­чи­ли­ся в су­спіль­ні про­це­си під час або пі­сля Революції гі­дно­сті, пе­ре­жи­вав та­кі спа­ла­хи сві­до­мо­сті та ко­ли­ва­н­ня емо­цій. На по­ча­тку 1990-х, пі­сля фе­є­ри­чних по­дій Революції на гра­ні­ті, у яких брав актив­ну участь, і здо­бу­т­тя не­за­ле­жно­сті, кра­ї­на з при­хо­дом Ку­чми й Та­ба­чни­ка по­ча­ла фор­му­ва­ти на­яв­ну й до­сі фе­одаль­но- олі­гар­хі­чну мо­дель, куль­ту­ро­ло­гі­чно та мен­таль­но орі­єн­то­ва­ну на мо­ско­вит­ську то­та­лі­тар­но-кри­мі­наль­ну ві­зан­тій­щи­ну. Це був крах усіх юна­цьких мрій і спо­ді­вань. По­тім зне­ві­ру та від­чай змі­ни­ли за­хват і під­не­се­н­ня ча­сів по­ма­ран­че­во­го Майдану, а да­лі зно­ву зра­да і роз­ча­ру­ва­н­ня без­хре­бе­тною по­лі­ти­кою Ющен­ка, що зре­штою й по­ро­ди­ла тре­тій Май­дан, який зніс не­на­ви­сно­го Ха­ма-яну­ко­ви­ча.

Про­те бо­роть­ба три­ває. На чер­го­во­му її ета­пі завдяки роз­ви­тку со­цме­реж та но­ві­тніх форм ко­му­ні­ка­ції до ре­во­лю­цій­них про­це­сів у рі­зних фор­мах і фор­ма­ці­ях до­лу­чи­ла­ся най­біль­ша за всю істо­рію су­ча­сної Укра­ї­ни кіль­кість так зва­них нео­фі­тів, або лю­дей, які на емо­цій­но­му, куль­ту­ро­ло­гі­чно­му, по­лі­ти­чно­му, есте­ти­чно­му чи істо­ри­чно­му рів­нях сприйня­ли ці про­це­си са­ме в ево­лю­цій­но­му кон­текс­ті їхньої при­ро­ди. Без­умов­но, се­ред них є ба­га­то пе­ре­вер­тнів і ша­хра­їв, які дба­ють ли­ше про ма­те­рі­аль­ні, імі­дже­ві або політичні ви­го­ди, але в цій стат­ті про та­ких не йде­ться.

Ста­рі, до­свід­че­ні, мо­ну­мен­таль­ні пер­со­ни, без­за­пе­ре­чні мо­раль­ні ав­то­ри­те­ти від­хо­дять у не­бу­т­тя. Чо­ти­ри ро­ки то­му не ста­ло мо­го вчи­те­ля і на­став­ни­ка Єв­ге­на Свер­стю­ка. Цьо­го ро­ку пі­шов від нас ви­да­тний укра­їн­ський ди­си­дент і фі­ло­соф Лев­ко Лук’янен­ко… Лі­де­ри сту­дент­ської Революції на гра­ні­ті та по­ма­ран­че­во­го Майдану впев­не­но по­сі­ли свої мі­сця в укра­їн­сько­му по­лі­ти­ку­мі, отри­мав­ши со­лі­дну й пев­ною мі­рою за­слу­же­ну са­ти­сфа­кцію за ко­ли­шню бо­роть­бу та «по­не­ві­ря­н­ня». Про­те їхній ав­то­ри­тет зна­чно впав, бо апрі­о­рі всі ті, хто «до­рвав­ся до вла­ди», тав­ру­ю­ться укра­їн­ським су­спіль­ством як «ба­ри­ги» і чи­їсь там «під­стил­ки», як «про­клад­ки», «за­ти­чки» (олі­гар­хів, По­ро­шен­ка, МВФ, Москви, Ва­шинг­то­на). Під­став­ляй­те будь-який ва­рі­ант

Про­ект Ан­ті­на Му­хар­сько­го «Як ста­ти укра­їн­цем. Фор­му­ва­н­ня укра­їн­ської мо­дер­ної нації»

МІЛЬЯРДИ ЛЮ­ДЕЙ У ВСЬО­МУ СВІ­ТІ РА­ДИ­КАЛЬ­НО ІНФАНТИЛІЗУВАЛИСЯ, ЗАНУРИВШИСЬ У ВІРТУАЛЬНІ СВІ­ТИ, ЯКИ­МИ ВОНИ КЕРУЮТЬ БЕЗРОЗДІЛЬНО «ТУТ, ЗА­РАЗ, ШВИД­КО І ТАК, ЯК Я ХО­ЧУ»

і на­ві­шуй­те яр­ли­ки до­схо­чу — то на­ша улю­бле­на на­ро­дна за­ба­ва.

Хо­ча, від­вер­то ка­жу­чи, вла­да справ­ді псує. І це є від­по­від­дю на пи­та­н­ня, чо­му я не йду у вла­ду. Бо на­ма­га­ю­ся впли­ва­ти на про­це­си куль­ту­ро­ло­гі­чно- то­чко­во, і, спо­ді­ва­ю­ся, це ме­ні не­по­га­но вда­є­ться. Ство­ре­н­ня 2009 ро­ку Со­ю­зу Воль­них Ху­до­жни­ків, ре­во­лю­цій­ний акціо­нізм 2010– 2014- го, му­зи­чний про­ект Орест Лю­тий « Ла­гі­дна та су­во­ра укра­ї­ні­за­ція» 2011– 2017го, про­ект «Жло­бо­ло­гія» 2013- го ( до­слі­дже­н­ня пост­ра­дян­сько­го ха­ма), актив­на участь у ді­я­н­нях «Ми­сте­цько­го Бар­ба­ка­ну », ве­ли­кі аль­ма­на­хи «Май­дан. (Р)ево­лю­ція Ду­ху » (Су­ча­сна укра­їн­ська не­о­ге­ро­ї­ка) 2014- го та «На­ціо­наль­на ідея мо­дер­ної Укра­ї­ни» (Су­ча­сна укра­їн­ська фу­ту­ро­ло­гія) 2017- го, ор­га­ні­за­ція та про­ве­де­н­ня кон­кур­су «Укра­їн­ський па­трі­о­ти­чний пла­кат » 2014– 2015- го та ба­га­то ін­ших ми­сте­цьких про­е­ктів да­ють ме­ні змо­гу впли­ва­ти на про­це­си на­ці­є­тво­ре­н­ня ди­стан­цій­но- ана­лі­ти­чно. У цьо­му я і вба­чаю вла­сний шлях, адже гли­бо­ко пе­ре­ко­на­ний, що на­ша пе­ре­мо­га на­ста­не з ро­зу­мі­н­ням біль­шою ча­сти­ною су­спіль­ства вже дав­но ви­на­йде­ної ци­ві­лі­за­ці­єю фор­му­ли успі­ху як дер­жав­них фор­ма­цій, так і окре­мих осо­би­сто­стей: «Шу­кай­те то­чку до­кла­да­н­ня сил, де ваш осо­би­стий ко­е­фі­ці­єнт ко­ри­сної дії бу­де най­біль­шим». Вва­жаю це ви­чер­пною та оста­то­чною від­по­від­дю на до­сто­ту ча­сті за­пи­та­н­ня від ро­сій­сько­мов­но­го се­гмен­та со­цме­реж: «Єслі ви та­кой па­трі­от, то по­чє­му нє в око­пє?»

Я не у вла­ді й «нє в око­пє», то­му що моя офі­цій­на вій­сько­ва спе­ці­аль­ність за­пи­са­на у кви­тку як «музикант вій­сько­вих ор­ке­стрів». А вра­хо­ву­ю­чи те, що наш ко­ле­ктив пер­шим ви­їхав у зону АТО (22 черв­ня 2014- го) й дав без­ліч кон­цер­тів на пе­ре­до­вій і в го­спі­та­лях, то й ви­хо­дить, що в актив­ній фа­зі іде­о­ло­гі­чної вій­ни з ро­сій­ською ім­пе­рі­єю я бе­ру участь від мо­мен­ту отри­ма­н­ня Гран-прі між­на­ро­дно­го кон­кур­су «Гра­но­слов» та ви­хо­ду у ви­дав­ни­цтві «Укра­їн­ський письменник» 1994 ро­ку мо­єї пер­шої по­ві­сті « До­ба» (спо­відь мо­ло­до­го бан­де­рів­ця) й аж до­ни­ні.

То­му, ко­ри­сту­ю­чись прин­ци­пом « істи­на по­ля­гає в по­шу­ку істи­ни», я не без остра­ху сту­паю на слизь­ку те­ри­то­рію обго­во­ре­н­ня ціл­ком дис­ку­сій­них пи­тань, що

сто­су­ю­ться не так осо­би­сто­стей, як явищ, про­це­сів і пев­них ти­по­ло­гі­чних рис, які уосо­блю­ють та­кі пер­со­ни, як Ана­ста­сія При­ходь­ко (спів­а­чка й від­не­дав­на член пар­тії «Ба­тьків­щи­на», со­ра­тни­ця Юлії Ти­мо­шен­ко) та Ана­то­лій Па­ши­нін ( ро­сій­ський актор, до­бро­во­лець ДУК «Пра­вий се­ктор»).

Як ба­чи­те, усі вони на­ле­жать до пред­став­ни­ків твор­чих про­фе­сій і ко­жен із них пред­став­ляє пев­ний пси­хо­тип, ці­ка­вий із по­гля­ду до­слі­дже­н­ня су­ча­сної ар­хе­ти­по­ло­гії в кон­текс­ті фор­му­ва­н­ня мо­дер­ної укра­їн­ської іден­ти­чно­сті.

ЧИ БУ­ДЕ ВОРОТТЯ?

З Ана­ста­сі­єю При­ходь­ко я осо­би­сто по­зна­йо­мив­ся цьо­го ро­ку в США на ве­ли­че­зно­му укра­їн­сько­му фе­сти­ва­лі «Со­ю­зів­ка», що має по­над 50-рі­чну істо­рію. Але на­справ­ді був зна­йо­мий із нею чи не із са­мої юно­сті, бо на­ші ба­тьки окрім то­го, що пра­цю­ва­ли ра­зом, то ще й ма­ли квар­ти­ри по­руч у бу­дин­ку на Обо­ло­ні. Тож Ана­ста­сію я пам’ятаю ще ди­ти­ною.

Про­бле­ма­ти­ка на­ших не та­ких уже три­ва­лих, але до­сто­ту за­ду­шев­них бе­сід у США по­ля­га­ла в то­му, що, сві­до­мо обрав­ши для себе укра­їн­ський шлях, ві­до­ма та бла­го­по­лу­чна в Ро­сії спів­а­чка зі­ткну­ла­ся в Укра­ї­ні з ку­пою до­бре зна­йо­мих ме­ні про­блем, починаю-

чи від то­таль­ної об­стру­кції з бо­ку так зва­них ро­сій­сько­мов­них ко­лег і про­дю­се­рів, які від­ра­зу ви­бра­ку­ва­ли її з шорт-ли­стів усіх мо­жли­вих му­зи­чних пре­мій та но­мі­на­цій, обме­жив­ши до­ступ до те­ле- та ра­діо­е­фі­рів. І за­кін­чу­ю­чи дер­жав­ни­ми чи­нов­ни­ка­ми рі­зних ран­гів, що, ви­тра­ча­ю­чи ко­ло­саль­ні ко­шти на сце­ну, звук, сві­тло­ве обла­дна­н­ня та ре­кла­му для заходів під вла­сним па­тро­на­том, вва­жа­ють за прийня­тне звер­та­ти­ся до ви­ко­нав­ців із про­по­зи­ці­єю ви­сту­пи­ти без­пла­тно, «бо про­їзд і про­жи­ва­н­ня ми вам по­кри­є­мо, та й ще чар­ку на­л­лє­мо, ми ж бо з ва­ми одні­єї кро­ві — па­трі­о­ти».

Ро­сій­сько­мов­ним ви­ко­нав­цям пла­тять у ра­зи біль­ше! Під­кре­слюю: у ра­зи! Бо Ро­сія та її аде­пти в Укра­ї­ні ро­зу­мі­ють одну на­два­жли­ву річ, опу­кло ар­ти­ку­льо­ва­ну па­трі­ар­хом Ґун­дя­є­вим: «Ро­сія там, гдє зву­чіт рус­ская рє­чь». Хай у вуль­гар­но­му, ву­ли­чно­му ва­рі­ан­ті пі­сень ран­ньо­го По­та­па, хай із на­ду­тих губ Свє­ти Ло­бо­ди чи у віп-ла­кше­рі- обгор­тці зраз­ка Вє­ри Брє­жнє­вої або Ані Ло­рак, що бу­ду­ють не­злу та вкрай еко­но­мі­чно ви­гі­дну кар’єру в Ро­сії, від якої від­мо­ви­ла­ся На­стя При­ходь­ко, хо­ча й ма­ла всі пре­фе­рен­ції, став­ши пе­ре­мо­жни­цею кон­кур­су «Фа­бри­ка зі­рок» у 2007- му. І це я вва­жаю справ­жнім по­дви­гом, який

усто­ї­ться в історії ли­ше в то­му ви­пад­ку, якщо На­стя не дасть за­дній хід, роз­ча­ру­вав­шись в укра­їн­ській спра­ві. Адже всі під­ста­ви для цьо­го є. По­див, від­чай, роз­пу­ка, обу­ре­н­ня — ось да­ле­ко не пов­на га­ма емо­цій, яку спі­зна­ють до­пі­ру по­лі­ти­чно не­за­ан­га­жо­ва­ні поп- ви­ко­нав­ці, що ви­рі­шу­ють пу­блі­чно опри­лю­дни­ти свою укра­ї­но­цен­три­чну по­зи­цію. Бо ві­тчи­зня­ний шоу- бі­знес і до­сі ли­ша­є­ться то­таль­но ру­си­фі­ко­ва­ним, ви­жи­ти се­ред цих зро­сій­ще­них ко­ло­саль­ним ба­блом мон­стрів мо­жуть тіль­ки най­силь­ні­ші, най­хи­трі­ші та най­ви­три­ва­лі­ші.

Але най­біль­ший «монстр» для всіх українських ( укра­ї­но­мов­них) ар­ти­стів — то­таль­не не­ві­гла­ство власного народу, який ні­як не зро­зу­міє, що «без­пла­тно» озна­чає для ви­ко­нав­ця мі­нус пі­сня, мі­нус кліп, мі­нус ре­кла­ма, а в під­сум­ку й «мі­нус ви­ко­на­вець». Ша­нов­ні українці, ви вби­ва­є­те на­ших ар­ти­стів сво­їм «без­пла­тно». Зво­ди­те про­фе­сіо­на­лів до рів­ня ама­то­рів, за­мість то­го щоб під­ні­ма­ти їх на п’єде­стал, вто­пту­є­те в ба­гню­ку. Ро­зу­мію, важ­кий істо­ри­чний до­свід, стіль­ки пе­ре­вер­тнів і фей­ків остан­нім ча­сом... А ще то­таль­но ро­сій­ська жов­та пре­са, яка ні­ве­лює, або за­мов­чує, або гно­бить і по­ши­рює на­кле­пи, бруд і бре­хню са­ме про укра­ї­но­цен­три­чних ар­ти­стів.

Че­сно ска­жу, я не знаю, чим бу­ло мо­ти­во­ва­не рі­ше­н­ня На­сті до­лу­чи­ти­ся до по­лі­ти­чної си­ли іме­ні Юлії Ти­мо­шен­ко. Адже не­за­дов­го до то­го во­на пу­блі­чно за­яви­ла, що не збирається при­єд­ну­ва­ти­ся до ста­ро­жи­лів укра­їн­ської по­лі­ти­ки, які пов­ні­стю дис­кре­ди­ту­ва­ли себе в очах но­вої ге­не­ра­ції су­спіль­ства. І тут такий пі­ру­ет! Тим біль­ше пра­кти­чний до­свід де­яких на­ших ар­ти­стів довів, що гро­ші та­ки па­хнуть. Вже май­же свя­то­му Ку­зьмі й до­сі до­рі­ка­ють за кон­цер­ти на під­трим­ку Яну­ко­ви­ча. Але й Петро за­снув, коли Хри­стос мо­лив­ся пе­ред тим, як під­ня­ти­ся на Гол­го­фу. Хто з нас без грі­ха, хай пер­шим ки­не в На­стю ка­мінь.

У цьо­му її рішенні надто ба­га­то «але», та го­лов­не се­ред них — чи справ­ді не гро­ші всьо­му го­ло­ва? Якщо відповідь бу­де че­сна та від­кри­та й зву­ча­ти­ме « так, гро­ші на но­ві клі­пи, пі­сні, на твор­чість, бо іна­кше про­сто не­мо­жли­во ви­жи­ти», то я це при­йму і зро­зу­мію,

адже й сам не раз до­зво­ляв собі та­кі ком­про­мі­си, щоб за­без­пе­чи­ти вча­сний друк кни­жок чи фі­нан­су­ва­н­ня ми­сте­цьких акцій і ви­ста­вок. Якщо ж раз у раз зву­ча­ти­ме відповідь на кшталт ті­єї, яка чу­ла­ся: «Бо ві­рю в че­сність і гі­дність Юлії Во­ло­ди­ми­рів­ни, завдяки їй хо­чу змі­ни­ти світ на кра­ще…», то вороття на­зад не­має. Да­лі тіль­ки гір­ше. Фо­то­жа­би, жур­на­лі­сти на ку­ра­жі, не­зру­чні за­пи­та­н­ня, то­таль­на об­стру­кція, не­га­тив­ні шлей­фи й по­жит­тє­ве «фу ».

Не хо­ті­ло­ся б тут про­во­ди­ти па­ра­ле­лі із Сав­чен­ко, бо На­дя — то ди­тя ви­пад­ку, Ма­у­глі, яко­го хви­ля історії за на­їв­но­сті українських ба­бу­ї­нів та хи­тро­сті мо­сков­ських уда­вів на мить ви­не­сла на са­му вер­хів­ку все­на­ро­дно­го ек­ста­зу, май­же одра­зу по­тім по­то­пив­ши в бур­хли­вих во­дах учо­ра­шніх емо­цій, на які вже на­ко­чу­ють на­сту­пні хви­лі ін­фор­ма­цій­них атак. То­ді як На­стя пі­шла на цю співпрацю сві­до­мо, втра­тив­ши ба­га­то ша­ну­валь­ни­ків із ра­ди­каль­но­го кри­ла українських пра­вих сил.

Зре­штою, на­слід­ки цьо­го вчин­ку можна бу­де оці­ни­ти ли­ше в се­ре­дньо­три­ва­лій пер­спе­кти­ві. Емо­цій­ні вчин­ки — пре­ро­га­ти­ва мо­ло­дих, але й ста­рі теж втра­пля­ють у ту пас­тку. З розв’яза­н­ня цих кар­мі­чних ву­злів і скла­да­є­ться шлях лю­ди­ни, який ро­бить

із неї до­свід­че­но­го во­ї­на. Ко­жен має пра­во на по­мил­ку. «Раз, два, але не три», — про­го­ло­шує ста­ра те­а­траль­на му­дрість. То­му в При­ходь­ко одно­зна­чно є шанс ста­ти або ви­да­тним по­лі­ти­ком, або ви­да­тною спів­а­чкою. Дай то­бі Бо­же, На­сту­сю, до­ла­ти свій шлях гі­дно. Але мій до­свід під­ка­зує, що по­лі­ти­ків зна­чно біль­ше, ніж та­ла­но­ви­тих, са­мо­бу­тніх спів­а­чок, та й кон­вер­то­ва­ність ми­тців у ча­со­вій пер­спе­кти­ві три­ва­лі­ша, ніж де­пу­та­тів- пар­ла­мен­та­рі­їв.

Моя суб’єктив­на дум­ка з цьо­го при­во­ду та­ка: бо­роть­ба за Укра­ї­ну — то не роз­ва­жаль­на по­пса, а рад­ше ін­те­ле­кту­аль­ний панк, на яко­му аж ні­як не роз­жи­ве­шся. До тих зли­днів, не­по­трі­бних роз­мов із «по­трі­бни­ми лю­дьми», мо­раль­них ка­ту­вань, збитків, по­не­ві­рянь, не­ви­прав­да­них очі­ку­вань тре­ба бу­ти го­то­вим. Най­біль­ша на­ша на­ціо­наль­на ва­да — нев­мі­н­ня апло­ду­ва­ти й ша­ну­ва­ти сво­їх героїв за жи­т­тя. Але зу­бо­жі­лі укра­їн­ські ар­ти­сти впер­то ві­рять, що десь там існує Ве­ли­ка Не­бе­сна Україна, пов­на охай­них, бі­ле­сень­ких енер­ге­ти­чно не­за­ле­жних ха­ток під до­ро­ги­ми стрі­ха­ми з гол­ланд­сько­го оче­ре­ту, що по­то­па­ють у кві­тах руж, і в ко­жній на сті­ні іко­ни Бо­го­ро­ди­ці, Шев­чен­ка, Пе­три­нен­ка, Кві­тки Ці­сик та тріо Ма­ре­ни­чів. Ма­лі гра­ю­ться на до­лів­ці еко­ло-

гі­чни­ми ко­ни­ка­ми й смо­кчуть по­жив­ні ма­ко­ві кор­жи­ки. Ба­тьки в мо­дно­му вбран­ні з ма­га­зи­ну «Всі Свої» пе­ре­гля­да­ють на план­ше­ті но­вий кон­церт гур­ту «Да­ха­бра­ха», десь не­по­да­лік Олег Скри­пка ра­зом з Іва­ном Мал­ко­ви­чем де­кла­му­ють пу­блі­ці вір­ші Лі­ни Ко­стен­ко, Окса­на Забужко пи­ше ли­ста Ер­до­га­ну, ви­кри­ва­ю­чи то­го в не­на­ви­сті до фе­мі­ні­сток, і на­віть сам По­дерв’ян­ський, по­ли­шив­ши ма­тю­ки, творить мо­ну­мен­таль­не по­ло­тно під назвою «Ілон Маск за­пу­скає Та­ра­са Чу­бая до укра­їн­ської ді­а­спо­ри Мар­са з аку­сти­чним кон­цер­том « Лиш во­на!» І ми, укра­їн­ські ми­тці, ма­є­мо на цей іде­а­лізм ви­клю­чне пра­во! Бо наш нек ва п ли­во -м рій ли­во - с у т у жний укра­їн­ський світ зги­не ра­зом з остан­нім твор­чим іде­а­лі­стом. То­му сла­ва Та­ра­со­ві Ком­па­ні­чен­ку та гур­ту «Хо­рея ко­за­цька!». Ге­ро­ям Сла­ва! Ну й ще Ан­же­лі­ці Ру­дни­цькій пе­ре­даю ві­та­н­ня, ко­ри­ста­ю­чись на­го­дою.

Але в кін­ці за­пи­та­н­ня: «Як ви по­ста­ви­те­ся до то­го, що че­рез де­який час, « роз­ча­ру­вав­шись у по­лі­ти­ці», Ана­ста­сія При­ходь­ко зно­ву по­вер­не­ться на ве­ли­ку сце­ну?».

ПОНТИ Й «УЗБЕКИ»

А те­пер про су­во­ро­го ро­сій­сько­го акто­ра Анатолія Па­ши­ні­на та йо­го «узбе­ків» як про окре­мий фе­но­мен при­су­тно­сті «ро­сій­сько­го слі­ду» в кон­текс­ті укра­їн­сько­го пра­во­ра­ди­каль­но­го ру­ху.

По­чну з дав­ніх-да­вен. Ро­ку так 2007– 2008-го ми ра­зом з Ана­то­лі­єм зні­ма­ли­ся у філь­мі «Ґу­дзик» за ро­ма­ном Ірен Ро­здо­будь­ко. То­ді на про­ха­н­ня мо­го дру­га ре­жи­се­ра Во­ло­ди­ми­ра Ти­хо­го я зро­бив ви­ня­ток і знов уві­йшов у кадр як ар­тист, зі­грав­ши роль дру­го­го пла­ну.

Ра­ні­ше я зні­мав­ся з ба­га­тьма ро­сі­я­ка­ми, че­сно за­ро­бля­ю­чи гро­ші не­лег­кою актор­ською пра­цею. Час від ча­су за­ті­вав із ре­жи­се­ра­ми бе­сі­ди на кшталт: «Чо­му ви не бе­ре­те на­ших акто­рів на го­лов­ні ро­лі? Чо­му укра­їн­ські ар­ти­сти зав­жди другий сорт?». «Бо Мо­сква жорс­тко ди­ктує свої за­ко­ни, якщо фільм пла­ну­є­ться до по­ка­зу на те­ре­нах СНД». Чу­є­те? Жорс­тко тут клю­чо­ве сло­во. Бо Мо­сква чі­тко й одно­зна­чно ро­зу­міє: чиї акто­ри, то­го й кі­но, чиї пі­сні, то­го й на­род, чия мо­ва, то­го й дер­жа­ва. Актор для Ро­сії — це пе­ре­до­вий бо­єць куль­тур­но­го фрон­ту. Тан­ки при­хо­дять уже по­тім. Бо спер­шу те­ри­то­рію за­чи­щає без­не­вин­ний Кір­ко­ров і пє­ві­ца Ва­лє­рія, по­тім Ґа­зма­нов і гурт « Лю­бе», і тіль­ки то­ді при­хо­дить Ґір­кін з ав­то­ма­том і ка­же «ето на­ша зєм­ля, тут рус­скіє пє­сні по­ют!». А да­лі тра­пля­ю­ться Іло­вайськ і Де­баль­це­ве як кіль­ця одно­го лан­цюж­ка. Хо­ча в обме­же­ній сві­до­мо­сті зви­чай­но­го ру­си­фі­ко­ва­но­го мі­щу­ка цей при­чин­но-на­слід­ко­вий, смер­тель­ний для українців зв’язок між Кір­ко­ро­вим і Де­баль­це­вим ви­бу­до­ву­є­ться важко. Але він є!

Так от сво­го ча­су я не схо­тів бу­ти «гар­ні­ром» і «дру­гим сор­том» на під­тан­цьов­ці в ро­сі­як, а то­му пі­сля пер­шо­го Майдану (втра­тив­ши ку­пу гро­шей), бу­ду­чи до­во­лі успі­шним про­фе­сій­ним акто­ром, зав’язав із кі­но та се­рі­а­ла­ми са­ме че­рез не­мо­жли­вість спо­сте­рі­га­ти і тер­пі­ти на зні­маль­них май­дан­чи­ках ви­бри­ки мо­ско­ви­тів на кшталт «чьо ви тут сє­бє хо­хо­лі­кі ка­кую- то нє­за­лє­жность прі­ду­ма­лі, май­да­ні­тє, пє­сєн­кі спів­а­є­тє? Вот газ как пє­рє­кро­єм на хрєн, так за­мьор­знє­тє, как тє обє­зья­ни го­ло­жо­пиє». Ця ле­кси­ка, яку й до­сі ви­ко­ри­сто­ву­ють оль­гін­ські тро­лі, у ті до­фейс­бу­чні ча­си бу­ла див­ною і ви­кли­ка­ла в ме­не та мо­їх українських ко­лег мов­ча­зне обу­ре­н­ня.

Про­те ли­ша­ла­ся на­дія: мо­же, вони так жар­ту­ють не­згра­бно? Аж зов­сім ні! Мо­ско­вит — на­ха­бний, ха­мо­ви­тий оку­пант. Він зав­жди ли­ша­є­ться мо­ско­ви­том, на­віть якщо на­пне ви­ши­ван­ку, на­вчи­ться кри­ча­ти «Сла­ва Укра­ї­ні» й всту­пить до ДУК «Пра­вий се­ктор». Для ньо­го ли­ша­є­ться ціл­ком при­ро­дним зне­ва­жли­во на­зва­ти укра­їн­сько­го ре­жи­се­ра крим­сько­та­тар­сько­го по­хо­дже­н­ня Ахте­ма Сей­та­бла­є­ва « узбє­ком», огуль­но охре­стив­ши йо­го філь­ми «без­дар­ною кон’юн­ктур­щи­ною, на яку дер­жа­ва без­дум­но витрачає гро­ші». Ру­ба­ю­чи ру­кою по­ві­тря, він роз­дає ка­те­го­ри­чні по­ра­ди, ре­це­пти швид­ко­го оду­жа­н­ня та пе­ре­мо­ги, у ньо­го все про­сто (як, зре­штою, й у всіх мо­ска­лів). Не­да­ле­ким від­го­мо­ном ша­рі­ков­сько­го «взять і всьо по­дє­літь» із йо­го вуст зри­ва­є­ться не­при­хо­ва­не хам­ство на адре­су укра­їн­сько­го су­спіль­ства, що ми не гі­дні ма­ти та­ко­го ар­ти­ста, як Олексій Гор­бу­нов (не той, що мор­да­тєнь­кій шо­у­мен Юра, а той, що ве­ли­кий «рус­скій ар­тіст »!). Чу­є­те, Гор­бу­нов — « рус­скій ар­тіст »!

По­тім він за­зви­чай жар­тує про « ро­сій­ську кон­сер­ву », якою йо­го вва­жа­ють «нє­пра­віль­ниє на­ціо­на­лі­сти», зні­ма­ю­чи на­пру­же­ність убив­чою са­мо­і­ро­ні­єю. І ва­пщє рус­ско­я­зи­чний ру­ба­ха-па­рєнь в ви­ши­ван­кє ро­дом с За­по­ро­жья — чєм нє ге­рой і прі­мєр для на­слє­до­ва­нія для тєх рус­ско­я­зи­чних укра­ін­цев, что лю­бят Укра­ї­ну і го­то­ви взять в ру­кі ав­то­мат, что­би єйо за­щі­щать.

Понти і нар­ва­ність, гі­пер­тро­фо­ва­на ка­те­го­ри­чність, яка так по­до­ба­є­ться ми­ко­ла­їв­ським та­кси­стам, оде­ським ген­для­рам із 7- го кі­ло­ме­тра, хар­ків­ським ко­му­наль­ни­кам, на­тов­пам пу­хло­гу­бих, фар­бо­ва­них блон­ди­нок у стра­зах, а ще пу­блі­чне хи­зу­ва­н­ня ро­сій­ським па­спор­том, що за­хи­щає йо­го во­ло­да­ря від укра­їн­сько­го без­за­ко­н­ня, — ну чим не ікона для чи­слен­но­го рус­ско­го­во­ря­щє­го

ПЕР­ШУ ТЕ­РИ­ТО­РІЮ ЗА­ЧИ­ЩАЄ БЕЗ­НЕ­ВИН­НИЙ КІР­КО­РОВ І ПЄ­ВІ­ЦА ВА­ЛЄ­РІЯ, ПО­ТІМ ҐА­ЗМА­НОВ І ГУРТ «ЛЮ­БЕ», І ТІЛЬ­КИ ТО­ДІ ПРИ­ХО­ДИТЬ ҐІР­КІН З АВ­ТО­МА­ТОМ І КА­ЖЕ «ЕТО НА­ША ЗЄМ­ЛЯ, ТУТ РУС­СКІЄ ПЄ­СНІ ПО­ЮТ!». А ДА­ЛІ ТРА­ПЛЯ­Ю­ТЬСЯ ІЛО­ВАЙСЬК І ДЕ­БАЛЬ­ЦЕ­ВЕ ЯК КІЛЬ­ЦЯ ОДНО­ГО ЛАН­ЦЮЖ­КА

на­сє­лє­нія юго- во­сто­ка, яке в обра­зі Па­ши­ні­на бачить сво­го за­хи­сни­ка, що з ав­то­ма­том у ру­ках го­то­вий про­ли­ва­ти кров за їхню Укра­ї­ну — пон­то­ву, гу­чну, га­ла­сли­во- ро­сій­сько­мов­ну, у ви­ши­ван­ці, з чу­бом на го­ло­ві та зне­ва­гою в сер­ці до пи­то­мо українських свя­тинь: мо­ви, па­спор­та з три­зу­бом, історії, куль­ту­ри.

Моя суб’єктив­на дум­ка з цьо­го при­во­ду та­ка. Знаю не з чу­ток, що се­ред пра­во­ра­ди­ка­лів справ­ді є ба­га­то за­сла­них ко­за­чків. Чи такий Па­ши­нін? Не думаю… Ме­ні зда­є­ться, що він справ­ді па­сіо­нар­ний мо­ско­вит із ка­те­го­рії емо­цій­но пі­дір­ва­них ро­сій­ських ар­ти­стів, що сві­до­мо по­ши­рює (осо­бли­во се­ред ро­сій­сько­мов­но­го еле­кто­ра­ту) по­пу­ляр­ну тє­мо­чку Вла­ді­мі­ра Ви­со­цко­го « всьо нє так, рє­бя­та ». Не зди­ву­ю­ся, якщо не­за­ба­ром він очо­лить спро­тив про­ти ки­їв­ської хун­ти на зем­лях За­по­різь­кої, Хер­сон­ської та Ми­ко­ла­їв­ської обла­стей, за­кли­ка­ю­чи до зброй­но­го опо­ру ни­ні­шній вла­ді ба­риг та олі­гар­хів. Як на ме­не, ду­же ко­ри­сний для Крем­ля па­сіо­нар­ний ідіот!

Або ту­ди, або сю­ди. У си­ту­а­ції з Ана­ста­сі­єю При­ходь­ко до­свід під­ка­зує, що по­лі­ти­ків зна­чно біль­ше, ніж та­ла­но­ви­тих, са­мо­бу­тніх спів­а­чок, та й кон­вер­то­ва­ність ми­тців у ча­со­вій пер­спе­кти­ві три­ва­лі­ша, ніж де­пу­та­тів- пар­ла­мен­та­рі­їв

Фей­ко­ва па­сіо­нар­ність. Ста­ти іко­ною для не надто ви­ба­гли­вої ча­сти­ни ро­сій­сько­мов­но­го на­се­ле­н­ня Пів­ден­но­го Схо­ду Ана­то­лію Па­ши­ні­ну вже вда­ло­ся. У йо­го обра­зі во­но бачить сво­го за­хи­сни­ка, що з ав­то­ма­том у ру­ках го­то­вий про­ли­ва­ти кров за їхню Укра­ї­ну — пон­то­ву, гу­чну, га­ла­сли­во-ро­сій­сько­мов­ну

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.