Кши­штоф Пен­де­ре­цький:

«Най­до­ско­на­лі­ша, най­чи­сті­ша му­зи­ка для ме­не та, де зву­чить люд­ський го­лос»

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Спіл­ку­ва­ла­ся Ган­на Тре­губ

Під час цьо­го­рі­чно­го між­на­ро­дно­го фе­сти­ва­лю «Ки­їв Му­зик фест» Тиж­день по­спіл­ку­вав­ся зі все­сві­тньо ві­до­мим ком­по­зи­то­ром і ди­ри­ген­том Кши­што­фом Пен­де­ре­цьким, ла­у­ре­а­том трьох на­го­род «Ґрем­мі», який роз­по­вів про екс­пе­ри­мен­та­тор­ство в на­пи­сан­ні тво­рів, став­ле­н­ня до му­зи­чно­го аван­гар­ди­зму, по­лі­фо­нію й від­ро­дже­н­ня ду­хов­ної хо­ро­вої му­зи­ки в Схі­дній Єв­ро­пі.

Жан­ро­ва ва­рі­а­тив­ність ство­ре­них ва­ми му­зи­чних тво­рів вра­жає — від сим­фо­ні­чної та ка­мер­ної му­зи­ки до опер і джа­зо­вих ком­по­зи­цій. Що для вас ста­ло по­штов­хом не оби­ра­ти собі один вузь­кий му­зи­чний про­філь? — Лю­блю все, що сто­су­є­ться му­зи­ки. Зда­є­ться, ме­ні вда­ло­ся чи­ма­ло на­пи­са­ти, і во­но рі­зне. Я відкритий до ба­га­тьох ре­чей, не акцен­ту­ю­ся тіль­ки на чо­мусь одно­му, а пли­гаю в рі­зних на­прям­ках. При­єм­но, що вда­є­ться ство­ри­ти і опе­ру, і ве­ли­ку ора­то­рію, а по­ряд із цим і со­ло для флей­ти, скри­пки чи ві­о­лон­че­лі.

Коли Поль­ща бу­ла за­кри­та, ме­ні ду­же хо­ті­ло­ся по­тра­пи­ти за її ме­жі. Ще хлопцем ме­не ці­ка­ви­ла куль­ту­ра Пів­дня Єв­ро­пи, пра­гнув по­ба­чи­ти Іта­лію. Ця кра­ї­на для по­ля­ків бу­ла в пев­но­му сен­сі ра­єм, мі­сцем, де є ви­со­ка куль­ту­ра. То бу­ли та­кі собі хло­пча­чі фан­та­зії. Скла­ло­ся так, що в пев­ний мо­мент у ме­не з’явив­ся шанс ви­рва­ти­ся з ре­аль­но­сті Кра­ко­ва. То­ді до Іта­лії з ко­му­ні­сти­чної Поль­щі бу­ло лег­ше ді­ста­ти­ся, бо поляки не ма­ли з іта­лій­ця­ми по­лі­ти­чних про­блем.

По­до­ро­жі та­ко­го шти­бу не чи­нять якийсь без­по­се­ре­дній вплив на твор­чість. Але уявіть, що ме­не за­мкну­то в Поль­щі, із якої не можна ви­їжджа­ти. Я ма­рив тим, щоб звід­ті­ля ви­рва­ти­ся, ви­їха­ти за її кор­до­ни, по­ба­чи­ти щось, пі­зна­ти куль­ту­ру. Мій дід ду­же любив іта­лій­ську куль­ту­ру, там­те­шнє ми­сте­цтво, ба­га­то ме­ні про них роз­по­від­ав. Усе це впли­ну­ло на те, що я в мо­ло­до­сті пе­ред­усім обрав ме­ту по­ба­чи­ти Іта­лію. То бу­ла пер­ша моя ман­дрів­ка в ін­шу кра­ї­ну. Упер­ше то­ді отримав па­спорт для ви­їзду за кор­дон, бо цей до­ку­мент бу­ло не так лег­ко ді­ста­ти в моїй кра­ї­ні пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни. Як­би, на­при­клад, зби­рав­ся поїхати до Ні­меч­чи­ни, то па­спор­та не отримав би. А от до Іта­лії можна бу­ло — ли­ше про­стя­гни ру­ку.

Коли ж я по­тра­пив за кор­дон, то ви­я­ви­ло­ся, що там не існує ін­шо­го рів­ня му­зи­ки, чо­гось не та­ко­го, що вже є в Поль­щі. Ко­жна мо­ло­да лю­ди­на хо­че ство­ри­ти щось но­ве, чо­го

ще не бу­ло до­сі. Га­даю, що са­ме та­ке пра­гне­н­ня ста­ло тим мо­їм мо­то­ром, аби вийти в му­зи­чний світ. Але зро­би­ти це я во­лів завдяки вла­сній му­зи­ці, а не чо­мусь зов­ні­шньо­му. У той час ме­не ду­же ці­ка­ви­ла еле­ктрон­на му­зи­ка, яка бу­ла чи­мось но­вим і сві­жим. На по­ча­тку 1960-х у Вар­ша­ві на «Поль­сько­му ра­діо» з’яви­ла­ся екс­пе­ри­мен­таль­на сту­дія еле­ктрон­ної му­зи­ки, із ди­ре­кто­ром якої я по­зна­йо­мив­ся. Зго­дом пе­ре­їхав до зга­да­но­го міста, щоб у тій сту­дії пра­цю­ва­ти. Три­ва­ло це до­во­лі дов­го, кіль­ка ро­ків. Ме­не за­хо­плю­вав по­шук но­вих зву­чань і зву­ків. Еле­ктрон­на му­зи­ка да­ва­ла змо­гу здо­бу­ти такий до­свід. Я за­ймав­ся тим, що ви­кла­дав її на па­пе­рі, тоб­то за­пи­су­вав но­та­ми. Му­сив ви­на­йти но­вий спо­сіб фі­кса­ції то­го, що чув, бо кла­си­чний но­тний за­пис та­кої змо­ги не да­вав. Ро­бо­та в сту­дії, про яку йде­ться, бу­ла для ме­не ду­же ко­ри­сною, бо від­кри­ла но­вий тип му­зи­ки й під­штов­хну­ла до та­ко­го собі ви­на­хі­дни­цтва: зна­йти, як це но­ве зву­ча­н­ня за­пи­са­ти гра­фі­чно. Ча­сто зга­дую той час, бо він був одним із най­про­ду­ктив­ні­ших мо­мен­тів мо­єї творчості.

То­ді бу­ло ство­ре­но «Psalmus» та «Ekecheiria». Якщо ка­за­ти про еле­ктрон­ну му­зи­ку як та­ку, то во­на за­хо­плю­ва­ла ме­не не надто дов­го: два­три ро­ки, та й усе, бо я став пи­са­ти вла­сні тво­ри в ін­шо­му клю­чі. Але той до­свід до­дав ме­ні сві­жо­сті, і я не му­сив по­вто­рю­ва­ти те, що й так від­бу­ва­ло­ся у сві­ті му­зи­ки, а пі­шов сво­їм шля­хом.

Ви ви­кла­да­ли в низ­ці кон­сер­ва­то­рій і му­зи­чних ака­де­мій сві­ту. Чи пе­ре­да­ли сво­їм учням власну спе­ци­фі­чну си­сте­му за­пи­су зву­ків і шу­мів, яку ви­найш ли в ре­зуль­та­ті екс­пе­ри­мен­та­тор­ства з еле­ктрон­ною му­зи­кою? — Сво­їх учнів на­ма­гав­ся пе­ред­усім на­вчи­ти му­зи­чної кла­си­ки, бо без неї не можна зро­би­ти крок да­лі. Пи­са­ли з ни­ми кон­тра­пун­кти, фу­ги, рі­зні ін­стру­мен­таль­ні тво­ри. Хо­тів їм да­ти нор­маль­ну, гі­дну освіту та пра­кти­ку в му­зи­ці й ком­по­зи­ції. Те, що я ко­лись отримав від сво­їх учителів.

На­пи­са­н­ня сим­фо­ні­чних тво­рів — це скла­дний про­цес. Ви ж пі­шли да­лі, ство­рив­ши ці­лу низ­ку хо­ро­вих і сим­фо­ні­чно­во­каль­них ве­ли­ких ком­по­зи­цій. Що вас при­ва­блює в ро­бо­ті з люд­ським го­ло­сом? — Для ме­не люд­ський го­лос є най­кра­щим, най­до­ско­на­лі­шим му­зи­чним інструментом, який ні­ко­ли ме­ні не на­бри­дав. На­віть коли пра­цю­вав у вар­шав­ській сту­дії, на­пи­сав «Псал­ми Да­ви­да» — твір, який спи­рав­ся на го­лос, а в сту­дії хі­ба що ві­да­ран­жо­ва­ний. Най­до­ско­на­лі­ша, най­чи­сті­ша му­зи­ка для ме­не та, де зву­чить люд­ський го­лос, тоб­то хо­ро­ва. Аб­со­лю­тна біль­шість мо­їх тво­рів, думаю, від­со­тків ві­сім­де­сят, — для хо­рів або та­кі, що мі­стять у собі спів, спи­ра­ю­ться на го­лос спів­а­ка-со­лі­ста. Це не має ні­чо­го спіль­но­го з му­зи­кою еле­ктрон­ною. У вар­шав­ський сту­дії я так собі ба­вив­ся, оформ­лю­вав та аран­жу­вав люд­ський го­лос. При­кла­дом мо­їх екс­пе­ри­мен­тів є пса­лом, на­пи­са­ний у ті ро­ки. Пі­сля зга­да­них екс­пе­ри­мен­тів по­вер­нув­ся до чи­сто­го го­ло­су. Хор, со­лі­сти — у 80% мо­їх тво­рів щось та­ке зна­йде­те. Сьо­го­дні це моя му­зи­ка.

Єв­ро­пей­ська хо­ро­ва тра­ди­ція, ба­га­то­го­лос­ся, роз­ви­ва­ла­ся й збе­рі­га­ла­ся у фор­мі ве­ли­ких тво­рів на ду­хов­ну те­ма­ти­ку. Вас по­ряд із Ар­во Пяр­том на­зи­ва­ють одним із тих ком­по­зи­то­рів Схі­дної Єв­ро­пи, які в ко­му­ні­сти­чні ча­си зно­ву по­вер­ну­ли цей жанр до жи­т­тя. Це да­ва­ло­ся з бо­єм? — Пе­ре­лом­ним мо­мен­том був той, коли я на­пи­сав «Stabat mater», а пі­зні­ше створив «Стра­сті за св. Лу­кою» 1965-го. Під­го­ту­вав їх за шість ти­жнів. Ці тво­ри бу­ло ви­ко­на­но в бе­ре­зні 1969 ро­ку в Мюн­сте­рі. То ста­ло ве­ле­тен­ським успі­хом, зокре­ма й по­лі­ти­чним. Цю му­зи­ку не бу­ло від­ки­ну­то чи ціл­ком за­бо­ро­не­но. Не за­бу­вай­те, що ре­лі­гій­ні текс­ти в той час не мо­гли бу­ти озву­че­ні. Бра­ку­ва­ло му­зи­ки ду­хов­ної, тож я по­чав її пи­са­ти. Зав­жди йшов на­пе­ре­кір, ні­ко­ли не хо­див у групі з якимсь ко­лом, за­ли­шав­ся осі­бно.

Перше ви­ко­на­н­ня мо­їх «Стра­стей за св. Лу­кою» у Поль­щі від­бу­ло­ся 1972-го в Кра­ків­ській філармонії. А то ще ж комуністична Поль­ща бу­ла. Твір із ре­лі­гій­ним текс­том сприйня­ли, про ньо­го ска­за­ли як про ве­ли­кий успіх, зокре­ма й ме­не як ком­по­зи­то­ра у сві­ті, йо­го до­зво­ли­ли ви­ко­ну­ва­ти в моїй кра­ї­ні. «Стра­сті за св. Лу­кою» бу­ло за­пи­са­но на ві­ні­ло­ві пла­тів­ки, і вони ро­зі­йшли­ся пра­кти­чно так са­мо швид­ко, як за­пи­си рок-му­зи­ки. То ста­ло ве­ли­че­зним до­ся­гне­н­ням су­ча­сної му­зи­ки, яка до то­го ж бу­ла кла­си­чною в пев­но­му сен­сі. Це та­кож ста­ло вте­чею від то­го, що ро­би­ло­ся в Дарм­штад­ті. З одно­го бо­ку — чи­ма­лий здо­бу­ток, а з дру­го­го — ве­ле­тен­ська від­ва­га. Так, то бу­ло і чи­мось но­вим, і про­дов­же­н­ням пе­ре­р­ва­ної тра­ди­ції ду­хов­ної му­зи­ки в кла­си­чній му­зи­ці. Її не можна пе­ре­кре­сли­ти й ви­ки­ну­ти, і вла­да сприйня­ла це твер­дже­н­ня. Важко бу­ло прой­ти повз такий успіх або щось йо­му про­ти­ста­ви­ти. За­тим я став про­фе­со­ром у Ні­меч­чи­ні. На­при­кін­ці ве­ре­сня ви­їхав із дру­жи­ною до Ес­се­на, бо отри­ма­ли па­спор­ти, а от наш син ні. Йо­го до­ве­ло­ся ли­ши­ти в ба­бу­сі з ді­ду­сем і при­їжджа­ти що­ви­хі­дних. Зго­дом до­зво­ли­ли ви­їха­ти і йо­му. Хоч вла­да на­ле­жа­ла ко­му­ні­стам, але вони бу­ли по­ля­ка­ми.

Ви ав­тор низ­ки опер­них тво­рів, як- от « Ди­я­во­ли з Лу­де­на» за мо­ти­ва­ми одно ймен­но­го тво­ру Ол­до­са Га­кслі, «Втра­че­ний рай» за Джо­ном Міль­то­ном, «Ко­роль Уб’ю» за Аль­фре­дом Жар­рі. Чо­му бра­ли для ство­ре­н­ня опер та­ку не­про­сту й не­стан­дар­тну лі­те­ра­ту­ру? — На­при­клад, «Ко­роль Уб’ю» є гро­те­ском, ве­се­лим тво­ром. Ця ко­мі­чна опе­ра від­рі­зня­є­ться від ін­ших мо­їх сер­йо­зних ком­по­зи­цій. Зна­є­те, я все­ре­ди­ні душі жар­тів­ник, та­ке собі ма­лень­ке чор­те­ня. Коли щось ро­блю й ме­ні во­но вда­є­ться до­бре, пе­ре­ска­кую до чо­гось ін­шо­го. Уті­каю від то­го, щоб хтось на­ді­ляв ме­не та­ки­ми епі­те­та­ми та на­зва­ми, мов­ляв, я ком­по­зи­тор, що ство­рює тіль­ки сер­йо­зні тво­ри. Ні, зов­сім ні. Ду­же лю­блю вла­сне му­зи­ку, і ме­ні вда­ло­ся на­пи­са­ти все, що кор­ті­ло. І се­ред то­го є мі­сце ве­се­лій му­зи­ці.

Ро­бо­та у вар­шав­ській сту­дії бу­ла для ме­не своє­рі­дною роз­ва­гою. Адже лю­ди­на має бу­ти віль­ною. По­чу­ва­ю­ся не­за­ле­жним від будь-чо­го, на­віть від по­лі­ти­ки, осо­бли­во 1950-х ро­ків, коли все бу­ло вель­ми сум­но. То ли­ше зго­дом моя кра­ї­на ста­ла взір­цем для ін­ших, коли ми ви­зво­ли­ли­ся від неї, що впли­ну­ло та­кож і на ми­сте­цтво. То­ді, вла­сне, у ньо­му з’явив­ся гро­теск, і до на­шо­го ча­су він вель­ми роз­ва­жає.

Істо­рія му­зи­ки знає ба­га­то при­кла­дів, коли ком­по­зи­то­ри ста­ва­ли за му­зи­чний пульт, щоб ди­ри­гу­ва­ти ви­ко­на­н­ням свої тво­рів. Та­кож є ви­пад­ки, коли вони цьо­го не ро­би­ли. Що вас під­штов­хну­ло до то­го, щоб ста­ти за пульт із ди­ри­гент­ською па­ли­чкою в ру­ках? — Ди­ри­гу­ва­н­ня при­йшло са­ме. Я не зав­жди був за­до­во­ле­ний ди­ри­ген­та­ми й ви­рі­шив ма­ти свою вер­сію ви­ко­на­н­ня вла­сних тво­рів. 1991 ро­ку впер­ше ди­ри­гу­вав ор­ке­стром Фун­да­ції Ка­лу­ста Ґюль­бен­кя­на в Лі­са­бо­ні, який ви­ко­ну­вав мої тво­ри. Не ска­жу, що ду­же любив та­ким за­йма­ти­ся або ро­бив це спе­ці­аль­но. На по­ча­тках му­сив, бо по­трі­бно бу­ло по­ясни­ти, як са­ме слід їх ви­ко­ну­ва­ти. На­при­клад, коли йде­ться про «Плач за жер­тва­ми Хі­ро­сі­ми», «По­лі­мор­фію». Це не та­кі ком­по­зи­ції, но­ти яких роз­кри­ли на пю­пі­трах, а му­зи­кан­ти взя­ли й зі­гра­ли з пер­шо­го ра­зу. Ні, не гра­ють і на­віть бун­ту­ють. Ви­хо­ву­ва­ли ме­не в кла­си­чній му­зи­чній тра­ди­ції, а не в аван­гар­дній. Мій ба­тько грав на скри­пці й ча­сто ра­зом із при­я­те­ля­ми, але то не бу­ло щось но­ве. Якось я на­пи­сав для друзів ба­тька тріо. Вони не по­ду­жа­ли те за­гра­ти та­кож.

Із ча­сом ві­ді­йшов від екс­пе­ри­мен­та­тор­ства. Екс­пе­ри­мент — то для мо­ло­дої лю­ди­ни, що хо­че збу­ри­ти на­яв­ний стан ре­чей, ство­ри­ти щось но­ве. Так, для ме­не ва­жли­во бу­ло за­ли­ша­ти­ся ін­шим. Не хо­тів упо­ді­бню­ва­ти­ся до сво­їх ко­лег, на­віть тих, що з Дарм­штад­та. При­га­дую, що ко­лись отримав сти­пен­дію до ці­єї му­зи­чної ака­де­мії на десять днів, та за два дні по­вер­нув­ся на­зад, бо для ме­не то бу­ло жа­хли­во. Зав­жди хо­тів бу­ти про­сто со­бою. Для цьо­го в пев­ний мо­мент му­сив вда­ти­ся й до ін­шо­го но­тно­го за­пи­су. У 1960-х ро­ках ме­не при­ва­блю­ва­ла еле­ктрон­на му­зи­ка, але во­дно­час при­тя­гу­ва­ло му­зи­чне ба- га­то­го­лос­ся ви­да­тних єв­ро­пей­ських по­лі­фо­ні­стів XVI сто­лі­т­тя. Я не був аб­со­лю­тним аван­гар­ди­стом.

Аван­гар­дна му­зи­ка сво­го ча­су бу­ла екс­пе­ри­мен­та­тор­ською, та­кою, що вно­си­ла еле­мен­ти не­стан­дар­тно­сті, но­ви­зни, роз­ши­рю­ва­ла зву­ко­ву па­лі­тру. Усе це є й у ва­ших тво­рах, про­те чи за­ра­хо­ву­є­те ви себе до ко­гор­ти му­зи­чних аван­гар­ди­стів? — Аван­гар­дна му­зи­ка ду­же шту­чна, ство­ре­на осо­ба­ми, які ча­сто не ма­ли та­лан­ту. Ска­жі­мо, вони пи­са­ли її так, щоб во­на бу­ла ці­ка­вою гра­фі­чно, у но­тних за­пи­сах. Я не ста­вив­ся до цьо­го сер­йо­зно й ви­зво­лив­ся від­ра­зу. На­віть у вар­шав­ській сту­дії пи­сав ін­ші тво­ри, ніж мої ко­ле­ги, які то­ді за­йма­ли­ся са­ме еле­ктрон­ною му­зи­кою. Постійно вно­сив щось та­ке, що від­рі­зня­ло мої ме­ло­дії лег­кою хи­мер­ною ви­шу­ка­ні­стю. Ме­ні ну­дни­ми здавалися всі ті те­о­ре­ти­чні без­ціль­ні хо­ді­н­ня, пи­сав те, що чув. І най­ва­жли­ві­ше: хо­тів бу­ти не­за­ле­жним від усіх. Якщо по­ди­ви­ти­ся на мій твір «Плач за жер­тва­ми Хі­ро­сі­ми», то він ці­ка­вий гра­фі­чно, тоб­то як йо­го за­пи­са­но но­та­ми, але во­дно­час ли­ше до них, то­го, що на па­пе­рі, він не зво­ди­ться.

На сві­ті ду­же мало ком­по­зи­то­рів, які для ме­не щось ва­жать і щось ме­ні по­ві­дом­ля­ють. Му­зи­чний аван­гард був не­справ­жнім, шту­чним, і ми­тців, які пи­са­ли в цьо­му жан­рі, важко на­зва­ти ком­по­зи­то­ра­ми в пов­но­му зна­чен­ні цьо­го сло­ва. На­віть те най­кра­ще, що мі­сти­ло­ся в то­му жан­рі та епо­сі, зни­кло й пра­кти­чно ні­чо­го не ли­ши­ло­ся. Усі за­бу­ли, що то та­ке. Ме­не на­ди­хав тіль­ки той мо­мент, що аван­гард — це щось від­мін­не в му­зи­ці від то­го, що бу­ло пе­ред цим, крок да­лі. Але не зав­жди це мо­жли­во.

На­пи­са­н­ня му­зи­ки для кі­но — окре­мий спе­ци­фі­чний жанр? Там ли­ша­є­ться про­стір для сво­бо­ди творчості? — Сво­бо­ди в цій сфе­рі не надто ба­га­то, бо до­во­ди­ться при­ла­што­ву­ва­ти­ся до обра­зу, який ба­чи­мо в кон­кре­тно­му філь­мі. Це не мо­же бу­ти аб­стра­ктна ме­ло­дія, бо гар­на му­зи­ка, са­унд­тре­ки ма­ють іти за кар­тин­кою, за обра­за­ми кон­кре­тної стрі­чки, за тим, про що там ка­жуть. Пев­ним чи­ном то слу­жбо­ва роль. Тво­ри­ти для кі­но ме­ні не надто по­до­ба­є­ться. Сво­го ча­су це бу­ло чи­мось ці­ка­вим, але вже дав­но ні­чо­го та­ко­го не ство­рю­вав. Мою му­зи­ку ви­ко­ри­ста­но у філь­мі «Ка­тинь» Ан­джея Вай­ди, але ті тво­ри не пи­са­ли­ся спе­ці­аль­но са­ме для ці­єї стрі­чки. Я ли­шень до­по­ма­гав ре­жи-

МУ­ЗИ­ЧНИЙ АВАН­ГАРД БУВ НЕ­СПРАВ­ЖНІМ, ШТУ­ЧНИМ, І МИ­ТЦІВ, ЯКІ ПИ­СА­ЛИ В ЦЬО­МУ ЖАН­РІ, ВАЖКО НА­ЗВА­ТИ КОМ­ПО­ЗИ­ТО­РА­МИ В ПОВ­НО­МУ ЗНА­ЧЕН­НІ ЦЬО­ГО СЛО­ВА. НА­ВІТЬ ТЕ НАЙ­КРА­ЩЕ, ЩО МІ­СТИ­ЛО­СЯ В ТО­МУ ЖАН­РІ ТА ЕПО­СІ, ЗНИ­КЛО Й ПРА­КТИ­ЧНО НІ­ЧО­ГО НЕ ЛИ­ШИ­ЛО­СЯ

се­ро­ві пі­ді­бра­ти пев­ні вже го­то­ві мої ме­ло­дії. На­пи­сав му­зи­ку до кар­ти­ни Вой­це­ха Га­са «Ру­ко­пис, зна­йде­ний у Са­ра­го­сі». Це єди­ний поль­ський ре­жи­сер, стрі­чка яко­го є в бібліотеці Кон­гре­су США у Ва­шинг­то­ні. Із ним ми ко­лись то­ва­ри­шу­ва­ли, коли він ме­шкав у Кра­ко­ві. Та­кож я є ав­то­ром му­зи­ки до філь­мів Стен­лі Ку­бри­ка, зокре­ма йо­го кар­ти­ни «Сяй­во» з Дже­ком Ні­кол­со­ном, «Лю­блю те­бе, лю­блю» Але­на Ре­не й «Ту­ман­но­го остро­ва» Мар­ті­на Скор­се­зе з Ле­о­нар­до Ді­ка­пріо. Її оби­ра­ли з мо­го до­зво­лу.

Крім то­го, на­пи­сав ком­по­зи­ції до со­тень до­ку­мен­таль­них стрі­чок, кі­но для ді­тей, ко­ро­тко­ме­тра­жок. У мі­сті Бяль­сько-бя­ла бу­ла ві­до­ма поль­ська сту­дія, одна з най­кра­щих, де зні­ма­ли ко­ро­тко­ме­траж­ки. Отам я та­кож ство­рю­вав му­зи­ку. Ни­ні до мо­го архіву, який бу­де в Лю­сла­ві­цах, зібрали весь той спадок. Са­мих тіль­ки ко­ро­тко­ме­тра­жок близь­ко чо­ти­рьох де­ся­тків. Там є й тво­ри до ди­тя­чих ляль­ко­вих ви­став.

Ще один ва­жли­вий еле­мент — на­пи­са­н­ня му­зи­ки до кі­но дає ме­ні за­ро­бі­ток. Ча­сто му­шу це ро­би­ти, як будь-яка лю­ди­на, що пра­цює. Гар­на му­зи­ка ж вар­тує чо­гось. Але та, яку я створив до стрі­чок, є вжи­тко­вою. Во­на не має ні­чо­го спіль­но­го з мо­ї­ми ора­то­рі­я­ми, сим­фо­ні­я­ми чи сми­чко­ви­ми квар­те­та­ми, які вва­жаю сво­єю твор­чі­стю ціл­ко­ви­то.

Низ­ку сво­їх ор­ке­стро­вих тво­рів ви на­пи­са­ли для кон­кре­тних ви­ко­нав­ців. Жи­вий кон­такт із ни­ми для вас ва­жли­вий? — Так не бу­ває, що я зу­стрі­ча­ю­ся з ви­ко­нав­цем, роз­мов­ляю з ним чи ра­джу­ся. Жодної по­ра­ди з їхньо­го бо­ку не по­тре­бую, бо знаю, що пи­шу та як. До­по­мо­ги в цьо­му ме­ні теж не тре­ба. «Пер­ший скри­пко­вий кон­церт» на­пи­сав для Іса­а­ка Стер­на, «Другий скри­пко­вий кон­церт» — для Ан­не-со­фі Мут­тер. Чо­му? Бо хо­тів ма­ти най­кра­ще ви­ко­на­н­ня. Так са­мо й у ви­пад­ку Ро­стро­по­ви­ча, який ви­ко­нав кіль­ка мо­їх тво­рів, або флей­ти­ста Жа­на-п’єра Рам­па­ля. Усі тво­ри пи­сав для най­кра­щих ви­ко­нав­ців. Ме­ні вда­ло­ся зро­би­ти так, щоб са­ме вони їх ви­ко­на­ли.

Чи є сьо­го­дні, коли рі­зно­ма­ні­тної му­зи­ки над­зви­чай­но ба­га­то, мі­сце та про­стір для роз­ви­тку кла­си­чної? — Є, зви­чай­но, про­те її за­пхну­ли по­да­лі в за­ку­ток. Ду­ма­ють, що ни­ні ва­жли­ві но­ві му­зи­чні фрон­ти, му­зи­ка не­кла­си­чна. Але це не зав­жди так. За­ле­жить від мі­сця та ча­су.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.