Го­ри­ла

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення -

Кіль­ка­над­цять ро­ків то­му аме­ри­кан­ський пси­хо­лог Де­ні­ел Сай­монс про­вів екс­пе­ри­мент, що усла­вив йо­го. Він зняв ві­део, на яко­му дві гру­пи з трьох осіб ко­жна виконували про­сте зав­да­н­ня. Чле­ни одні­єї з них бу­ли одя­гне­ні в бі­лі со­ро­чки, ін­шої — у чор­ні. Їх зні­ма­ли так, щоб вони за­пов­ню­ва­ли весь екран, зо­бра­же­н­ня бу­ло ви­ра­зним, а облич­чя можна бу­ло лег­ко роз­пі­зна­ти. Чле­ни ко­жної гру­пи ма­ли вла­сний м’яч, який по­да­ва­ли тіль­ки сво­їм «ко­ле­гам»: бі­лі со­ро­чки — бі­лим, а чор­ні — чор­ним. Ки­да­ю­чи м’яч, чле­ни ко­ман­ди по­во­лі на­бли­жа­ли­ся до про­ти­ле­жної стіни, до лі­фта. Зро­бив­ши ві­део­за­пис, Сай­монс про­де­мон­стру­вав йо­го сту­ден­там, які бра­ли участь в екс­пе­ри­мен­ті, й по­про­сив ко­жно­го з них по­лі­чи­ти, скіль­ки ра­зів бі­лі со­ро­чки ки­ну­ли м’яч бі­лим со­ро­чкам, а чор­ні — чор­ним. Біль­шість ствер­джу­ва­ла, що 15, і це бу­ла пра­виль­на відповідь, що за­га­лом справ­ля­ло хо­ро­ше вра­же­н­ня. То­ді про­фе­сор Сай­монс по­ці­ка­вив­ся: «А чи ви ба­чи­ли го­ри­лу?». Та­ке за­пи­та­н­ня зди­ву­ва­ло уча­сни­ків екс­пе­ри­мен­ту.

Про­фе­сор по­про­сив їх ще раз ува­жно пе­ре­гля­ну­ти за­пис, але цьо­го ра­зу не звер­та­ти ува­ги на кіль­кість пе­ре­дач м’яча. За хви­ли­ну на екра­ні з’явив­ся чо­ло­вік, що був не­мов у шку­рі го­ри­ли, і в ри­тмі валь­су про­тан­цю­вав із пра­во­го краю до лі­во­го. Це три­ва­ло кіль­ка секунд. На­о­ста­нок він уда­рив себе ку­ла­ка­ми в гру­ди, як у сте­ре­о­ти­пно­му зо­бра­жен­ні го­рил.

Та­кі екс­пе­ри­мен­ти Сай­монс про­во­див кіль­ка ра­зів, і ре­зуль­тат був при­бли­зно той са­мий: мало хто з уча­сни­ків по­мі­чав «ін­фор­ма­цій­ний шум», який за­про­ва­джу­вав про­фе­сор. Ре­шта бу­ла про­сто слі­па до ньо­го. Як та­ке мо­же бу­ти? А при­чи­на ду­же про­ста. Ба­че­н­ня об­хо­ди­ться вкрай до­ро­го з по­зи­цій і пси­хо­ло­гії, і нев­ро­ло­гії. Ли­ше не­ве­ли­ка ча­сти­на сі­тків­ки на­шо­го ока має ви­со­ку роз­діль­ну зда­тність, не­об­хі­дну, на­при­клад, для роз­пі­зна­ва­н­ня люд­ських облич. Ре­шта спо­сте­рі­гає дій­сність із ду­же низь­кою роз­діль­ною зда­тні­стю. Але наш мо­зок спро­мо­жний ре­кон­стру­ю­ва­ти чи на­віть кон­стру­ю­ва­ти образ пе­ри­фе­рій­ної дій­сно­сті.

Ми по­мі­ча­є­мо ви­ра­зно тіль­ки те, на що спря­мо­ву­є­мо свою ува­гу, тіль­ки те, що хо­че­мо по­ба­чи­ти. Ре­шта, що, вла­сне, озна­чає май­же все, роз­пли­ва­є­ться, ли­ша­є­ться не­по­мі­че­ною на да­ле­ко­му тлі. Уча­сни­ки екс­пе­ри­мен­ту не по­ба­чи­ли го­ри­ли, бо во­на не з’яви­ла­ся в цен­трі ка­дру, у цен­трі дії, у цен­трі ува­ги. Вони зо­се­ре­джу­ва­ли­ся тіль­ки на кіль­ко­сті пе­ре­дач м’яча з рук у ру­ки.

От­же, ве­ли­ку лю­ди­но­по­ді­бну мав­пу мо­гли не по­мі­ти­ти. Так тра­пля­є­ться, коли нам тре­ба при­див­ля­ти­ся до нав­ко­ли­шньої ба­га­то­ви­мір­ної дій­сно­сті. Ми ба­чи­мо за­зви­чай те, що по­лег­шує наш рух упе­ред до по­став­ле­них зав­дань та цілей. І ли­ша­є­мо­ся слі­пи­ми до всьо­го, що ви­хо­дить за ме­жі на­ших пра­гнень. І цьо­го не­спо­сте­ре­же­но­го сві­ту ду­же ба­га­то, тож най­ча­сті­ше ми й не по­мі­ча­є­мо йо­го. Очі, чу­т­тя — це на­ші ін­стру­мен­ти опа­ну­ва­н­ня дій­сно­сті, які до­по­ма­га­ють здо­бу­ти те, чо­го пра­гне­мо. Однак за та­ку мо­жли­вість, за зо­се­ре­дже­ність на чо­мусь ду­же кон­кре­тно­му ми пла­ти­мо слі­по­тою до ре­шти. А втім, ро­зу­мі­н­ня цьо­го фа­кту дає нам пев­ний шанс. Від­крив­ши для себе та­ке зна­н­ня, ми усві­дом­лю­є­мо, що зов­сім не ро­зумі­ли, що бу­ли слі­пи­ми.

А те­пер можемо ба­чи­ти. Можемо ба­чи­ти ре­чі, яких не­має. Можемо бу­ду­ва­ти но­ві прав­до­по­ді­бні сві­ти, де про­бле­ми, існу­ва­н­ня яких ми на­віть не при­пу­ска­ли, мо­жуть по­ста­ти пе­ред на­ми й ді­ста­ти завдяки цьо­му шанс на ви­рі­ше­н­ня. Як до­во­дить екс­пе­ри­мент про­фе­со­ра Сай­мон­са, ми ба­чи­мо тіль­ки те, на що звер­та­є­мо ува­гу, ре­шта ли­ша­є­ться при­хо­ва­ним від нас. Якщо зро­зу­мі­ти це, ми да­мо собі змо­гу під­ня­ти план­ку пі­зна­н­ня на ви­щий рі­вень. Від­то­ді на­ша сві­до­мість по­ста­ча­ти­ме нам нову ін­фор­ма­цію, яка над­хо­дить із ра­ні­ше за­хо­ва­но­го від нас сві­ту. Від­то­ді ми змо­же­мо ско­ри­ста­ти­ся ті­єю ін­фор­ма­ці­єю й пра­гну­ти не­зна­но­го, спо­сте­рі­га­ти, ді­я­ти, вдо­ско­на­лю­ва­ти.

До­сяг­ши цьо­го і звіль­нив­шись від слі­по­ти, ска­же­мо собі: «Хо­чу чо­гось, що бу­де ви­щим від мо­го пра­гне­н­ня по­кра­щи­ти своє жи­т­тя». Вар­то, мо­жли­во, вда­ти­ся до та­ких мір­ку­вань у ме­жах роз­по­віді про не­до­ско­на­лість на­шо­го пе­ри­фе­рій­но­го зо­ру. Зре­штою, те, що ми ці­єї ми­ті «ба­чи­мо», і так ви­тво­ре­не в на­шій го­ло­ві, а не в очах. Екс­пе­ри­мент про­фе­со­ра Сай­мон­са став у при­го­ді під час до­слі­джень у ко­гні­тив­ній пси­хо­ло­гії, що ви­вчає про­це­си пі­зна­н­ня, але має ще й пев­не ме­та­фо­ри­чне зна­че­н­ня: не­до­ста­тньо тіль­ки ди­ви­ти­ся, тре­ба ще й ба­чи­ти. А го­ри­ла? Го­ри­ла тут для то­го, щоб ми чі­тко усві­до­ми­ли цю істи­ну.

МИ БА­ЧИ­МО ЗА­ЗВИ­ЧАЙ ТЕ, ЩО ПО­ЛЕГ­ШУЄ НАШ РУХ УПЕ­РЕД ДО ПО­СТАВ­ЛЕ­НИХ ЗАВ­ДАНЬ І ЦІЛЕЙ. І ЛИ­ША­Є­МО­СЯ СЛІ­ПИ­МИ ДО ВСЬО­ГО, ЩО ВИ­ХО­ДИТЬ ЗА МЕ­ЖІ НА­ШИХ ПРА­ГНЕНЬ. І ЦЬО­ГО НЕ­СПО­СТЕ­РЕ­ЖЕ­НО­ГО СВІ­ТУ ДУ­ЖЕ БА­ГА­ТО, ТОЖ НАЙ­ЧА­СТІ­ШЕ МИ Й НЕ БА­ЧИ­МО ЙО­ГО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.