Ма­ксим Ві­хров про на­ше мі­сце в Єв­ро­пі

Ukrainskiy Tyzhden - - НА ЧАСІ | БЕЗПЕКА - Ма­ксим Ві­хров

Пе­ред Укра­ї­ною У сто­їть по­двій­не зав­дан зав­да­н­ня: від­най­ти Єв­ро­пу в со - бі та се­бе в Єв­ро­пі. Пер­ше по­ля­га ля­гає в то­му, щоб ви­віль­ни­ти влас вла­сти­во укра­їн­ську куль­тур ту­ру з-під на­ша­ру­вань ім­пер пер­сько­го ін­те­ле­кту­аль­но­го, ду ду­хов­но­го та ми­сте­цько­го су су­ро­га­ту. На пра­кти­ці це оз озна­чає де­ко­му­ні­за­цію, де­ру ру­си­фі­ка­цію, а та­кож де­то то­кси­ка­цію від «рус­ско­го ми ми­ра», який ми охо­че всо­ту­ва­ли в ча­си гео­по­лі­ти­чної «ба­гат «ба­га­то­ве­ктор­но­сті». Утім, іде­ться не ли­ше про по­шу­ки за­хо­ва­них і ре­став­ра­цію втра­че­них еле­мен­тів. Укра­їн­сько­му су­спіль­ству до­ве­де­ться пов­ні­стю пе­ре­у­сві­до­ми­ти се­бе, обли­шив­ши фаль­ши­ву си­сте­му ко­ор­ди­нат, нав’яза­них нам Мо­сквою. Від­ки­нув­ши це кри­ве дзер­ка­ло, Укра­ї­на на­ре­шті змо­же по­ба­чи­ти се­бе та­кою, якою во­на є та зав­жди бу­ла, — ор­га­ні­чною ча­сти­ною стро­ка­тої, але єди­ної єв­ро­пей­ської ци­ві­лі­за­ції. У цьо­му сен­сі куль­тур­на ін­те­гра­ція до Єв­ро­пи не по­тре­бує ні­якої ве­стер­ні­за­ції, вста­нов­ле­н­ня чу­жо­рі­дних ім­план­тів: для то­го щоб ста­ти Єв­ро­пою, Укра­ї­ні тре­ба ли­ше ста­ти Укра­ї­ною. Ін­ша річ — зна­йти своє мі­сце в те­пе­рі­шньо­му по­лі­ти­чно­му ланд­ша­фті Єв­ро­пи, на­дав­ши ци­ві­лі­за­цій­ній спо­рі­дне­но­сті тих чи ін­ших форм по­лі­ти­чної, еко­но­мі­чної та вій­сько­вої спів­пра­ці. Однак на та­ко­му рів­ні діа­лог від­бу­ва­є­ться не так між куль­ту­ра­ми, як між кон­кре­тни­ми по­лі­ти­чни­ми елі­та­ми. При­му­си­ти ві­тчи­зня­ну елі­ту взя­ти про­єв­ро­пей­ський курс бу­ло не­про­сто: май­же два де­ся­ти­лі­т­тя по­спіль во­на (та й усе су­спіль­ство) ви­хля­ла, шар­па­ла­ся й пру­ча­ла­ся. Пиль­ну­ва­ти за до­три­ма­н­ням узя­то­го нею кур­су до­ве­де­ться не одно­му по­ко­лін­ню укра­їн­ців. Але скла­дність си­ту­а­ції в то­му, що на­ші за­хі­дні ві­за­ві ве­дуть об’єд­на­ну Єв­ро­пу шля­хом, у яко­му оста­н­ня де­да­лі біль­ше сум­ні­ва­є­ться. І для Укра­ї­ни це ста­но­вить ре­аль­ну не­без­пе­ку: за­мість від­най­де­н­ня вла­сних ци­ві­лі­за­цій­них основ за­хо­пи­ти­ся впро­ва­дже­н­ням іде­о­ло­гі­чних до­гма­тів, які ви­зна­ча­ють уто­пі­чний спо­сіб ми­сле­н­ня зна­чної ча­сти­ни те­пе­рі­шніх кер­ма­ни­чів ЄС. У ми­ну­ло­му сто­літ­ті на­ша кра­ї­на вже ста­ла жер­твою двох уто­пій: на­ціо­нал- со­ці­а­лі­сти­чної та ко­му­ні­сти­чної. І якщо на­цизм бу­ло зни­ще­но си­лою, то по­віль­не за­гни­ва­н­ня комунізму — аж до йо­го без­слав­но­го кра­ху — від­бу­ва­ло­ся на очах (і як­би ли­ше на очах!) кіль­кох остан­ніх по­ко­лінь. За 12 ро­ків сво­го існу­ва­н­ня на­цист­ська Ні­меч­чи­на да­ла За­хі­дній Єв­ро­пі (та й усьо­му сві­ту) цін­ний урок, який при­вчив до остра­ху пе­ред то­та­лі­та­ри­змом, мі­лі­та­риз- мом і ра­ди­каль­ни­ми фор­ма­ми на­ціо­наль­но­го шо­ві­ні­зму. Однак урок комунізму Захід за­сво­їв да­ле­ко не в пов­но­му об­ся­зі, про що свід­чить, на­при­клад, не­дав­нє від­кри­т­тя пам’ятни­ка Мар­ксу в ні­ме­цько­му Трі­рі. Ра­зом зі щепленням про­ти комунізму Єв­ро­па не отри­ма­ла щеплення про­ти гонитви за утопіями — про­е­кта­ми ідеального май­бу­тньо­го, до яко­го слід під­ня­ти­ся уламками на­яв­но­го ла­ду.

Сьо­го­дні об’єд­на­на Єв­ро­па зно­ву ста­ла по­лем чер­го­во­го уто­пі­чно­го екс­пе­ри­мен­ту. Йо­го на­тхнен­ни­ки та про­е­ктан­ти обі­ця­ють збу­ду­ва­ти пре­кра­сний но­вий світ: гло­баль­ний, муль­ти­куль­тур­ний, то­ле­ран­тний, за­па­мо­ро­чли­во рі­зно­ма­ні­тний, віль­ний, рів­ний і спра­ве­дли­вий. Але для то­го, щоб до­сяг­ти йо­го, тре­ба за­сто­су­ва­ти де­кон­стру­кцію до під­ва­лин єв­ро­пей­ської ци­ві­лі­за­ції.

Са­ме в та­кі мо­мен­ти, ко­ли Єв­ро­па ри­зи­кує втра­ти­ти рів­но­ва­гу й зі­рва­ти­ся в істо­ри­чне пі­ке, про­ки­да­є­ться кон­се­рва­тизм, який ста­вить під сум­нів ре­во­лю­цій­ні сло­га­ни, вка­зує на не­без­пе­ки та про­ра­хун­ки й за­кли­кає су­спіль­ства до оба­чно­сті й від­по­від­аль­но­сті.

РА­ЗОМ ЗІ ЩЕПЛЕННЯМ ПРО­ТИ КОМУНІЗМУ ЄВ­РО­ПА НЕ ОТРИ­МА­ЛА ЩЕПЛЕННЯ ПРО­ТИ ГОНИТВИ ЗА УТОПІЯМИ — ПРО­Е­КТА­МИ ІДЕАЛЬНОГО МАЙ­БУ­ТНЬО­ГО, ДО ЯКО­ГО СЛІД ПІД­НЯ­ТИ­СЯ УЛАМКАМИ НА­ЯВ­НО­ГО ЛА­ДУ

Бу­ду­чи віль­ним від мо­но­лі­тної до­гма­ти­ки, кон­се­рва­тизм зав­жди по­лі­фо­ні­чний. Один із йо­го голосів на­ле­жить гру­пі єв­ро­пей­ських ін­те­ле­кту­а­лів, які у трав­ні 2017- го укла­ли в Па­ри­жі до­ку­мент, ни­ні зна­ний як Па­ризь­ка де­кла­ра­ція. Це не по­лі­ти­чний ма­ні­фест, а гли­бо­ка й кри­ти­чна ре­фле­ксія над тим, що ни­ні від­бу­ва­є­ться в об’єд­на­ній Єв­ро­пі.

Ро­зу­мі­ти ті про­це­си по­трі­бно й Укра­ї­ні, щоб за­мість від­шу­ку­ва­н­ня Єв­ро­пи в со­бі не впа­сти в без огля­дний і шкі­дли­вий уто­пізм. Тих, хто має пре­тен­зії до Єв­ро­со­ю­зу, не бра­кує, але Па­ризь­ка де­кла­ра­ція — це кри­ти­ка об’єд­на­ної Єв­ро­пи з не­по­хи­тно про­єв­ро­пей­ської по­зи­ції. До то­го ж Па­ризь­ка де­кла­ра­ція — це чер­го­ве свід­че­н­ня то­го, що об’єд­на­на Єв­ро­па не мо­но­лі­тна й що ра­ди­каль­ні лі­во­лі­бе­раль­ні мрій­ни­ки — ли­ше одна із сил, які впли­ва­ють на єв­ро­пей­ське сьо­го­де­н­ня. При­чо­му, су­дя­чи з то­го, як мі­ня­є­ться по­лі­ти­чна па­лі­тра Єв­ро­со­ю­зу остан­ні­ми ро­ка­ми, не факт, що са­ме во­ни ви­зна­ча­ти­муть єв­ро­пей­ське май­бу­тнє.

А го­лов­не, Па­ризь­ка де­кла­ра­ція — це за­про­ше­н­ня до ре­фле­ксії над вла­сни­ми цін­но­стя­ми й тим, що від­бу­ва­є­ться в на­шій кра­ї­ні. Це за­про­ше­н­ня ство­ри­ти спіль­ну ві­зію Укра­ї­ни, у яку ми мо­же­мо ві­ри­ти та яку ми бу­де­мо го­то­ві бу­ду­ва­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.