«Уся­ке бу­ва­ло»

Ukrainskiy Tyzhden - - НА ЧАСІ | БЕЗПЕКА -

Про на­щад­ка бій­ця УПА на Дон­ба­сі

У не­ве­ли­чкій взут­тє­вій май­стер­ні па­хне, як і на­ле­жить, кле­єм, шкі­рою та фар­бою. У ко­мо­рі, за­го­ро­джу­ю­чи со­бою сві­тло та за­йма­ю­чи май­же весь про­стір, ви­со­чіє її вла­сник Ан­дрій. Він зав­жди всмі­ха­є­ться та під­ні­ма­є­ться на­зу­стріч ко­жно­му клі­єн­то­ві. На сті­ні при вхо­ді ви­сить пли­то­но­ска від бро­не­жи­ле­та. По­ро­жня. «Ро­здав своє, — по­яснює він. — Але все, що тре­ба, за­ли­ши­ло­ся!».

Вла­сну істо­рію Ан­дрій Мель­ник по­чи­нає з да­ле­ких ча­сів, ко­ли йо­го ма­ма та ба­тько по­ба­чи­ли одне одно­го на ма­лень­кій за­лі­зни­чній стан­ції бі­ля Вор­ку­ти, де на­би­ра­ли в чай­ни­ки окріп. Во­на — щоб по­грі­ти­ся пі­сля зда­чі нор­ми гі­лок у лі­со­за­го­тів­лю, а він — ви­ско­чив­ши на хвиль­ку з по­тя­га, на яко­му по­вер­тав­ся із за­сла­н­ня пі­сля смерті Ста­лі­на. Але на­справ­ді ба­га­то ці­ка­во­го й тра­гі­чно­го від­бу­ва­ло­ся ще до ті­єї до­ле­но­сної ко­лон­ки з окро­пом, ко­ли львів­сько­му сту­ден­то­ві «за ідеї» да­ли 15 ро­ків, а ро­ди­ну ко­ман­ди­ра УПА з ді­тьми ви­сла­ли до Си­бі­ру. Але це зов­сім ін­ша ве­ли­ка істо­рія. «Ба­тьки по­тім уже ра­зом по­їха­ли до Кри­во­го Ро­гу, я вчив­ся в Хар­ко­ві, а на Дон­бас по­тра­пив за роз­по­ді­лом на взут­тє­ву фа­бри­ку. Ось та­кий у ме­не дов­гий і ці­ка­вий шлях сю­ди», — роз­по­від­ає Ан­дрій, під­ши­ва­ю­чи ро­зір­ва­ний че­ре­вик. Він із за­до­во­ле­н­ням і зав­зя­т­тям ді­ли­ться згад­ка­ми, як у 1990- ті ра­зом із дру­зя­ми роз­по­чав пер­ший бі­знес: шив взу­т­тя та про­да­вав йо­го на рин­ку. Кру­ті бу­ли ча­си, ка­же, бо мо­ло­ді й із на­ді­я­ми...

«Тут я ча­сто по­чу­вав­ся та­кою со­бі по- лі­ти­чною мен­ши­ною, укра­ї­но­фі­лом. Бо це ж Дон­бас, ку­ди з’ їха­ли­ся з усьо­го сві­ту рі­зні лю­ди. Про­ле­та­рії, за­ду­ре­ні сов­ком, які да­лі ма­рять ми­ну­лим. Але якщо ро­зі­бра­ти­ся, то не та­ка вже й мен­ши­на ви­йшла: усі дру­зі, , яких за ба­га­то ро­ків я на­жив тут не­ма­ло, ви­яви­ли­ся справ­жні­ми укра­їн­ця­ми. І не­ва­жли­во, хто во­ни за на­ціо­наль­ні­стю: укра­їн­ці, ро­сі­я­ни чи єв­реї», — зі­зна­є­ться Ан­дрій. Він зга­дує, як під час По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції був зму­ше­ний си­ді­ти в за­сід­ці бі­ля сво­го офі­су з оран­же­вою сим­во­лі­кою, бо сті­ни по­стій­но хтось роз­ма­льо­ву­вав оги­дни­ми над­пи­са­ми. І як уно­чі бі­гав за тим зло­ді­єм, , а по­тім йо­го до­ве­ло­ся ря­ту­ва­ти, бо той упав у ка­на­ву та зла­мав ру­ку, якою і псу­вав сті­ни. . Роз­по­від­ає, як у 2013-му ра­зом із ку­мом із су­сі­дньо­го се­ла по­їхав на Май­дан, як по­тім на їхню ба­ри­ка­ду по­су­нув БТР і від пе­ре­ля­ку до­ве­ло­ся ки­да­ти в ньо­го все, що тра­пи­ло­ся під ру­ку. На­віть бан­ку із са­лом не по­шко­ду­ва­ли, ка­же. Тра­вить бай­ки про жи­т­тя вже під час вій­ни в при­фрон­то­во­му мі­сті: «Я ду­мав, що в мої два ме­три ро­сту й 120 кі­ло­гра­мів вмі­щу­є­ться до­ста­тньо не­на­ви­сті до сє­пар­ні. Але ні! Йду на ро­бо­ту, ба­чу, як бі­ля ста­діо­ну ве­ли­кий ар­мій­ський на­плі­чник не­се ба­ри­шня в «пі­ксе­лі» з дво­ма ве­ли­ки- ми па­ке­та­ми «АТБ» і «ка­ла­шом», чов­га­ю­чи при­кла­дом по бру­ків­ці. За­про­по­ну­вав до­не­сти хоч па­ке­ти ку­ди тре­ба за мар­шру­том, бо во­на та­ка ма­лень­ка й без­за­хи­сна. «То­пай, , сє­пар, ку­ди йшов, бо я зі збро­єю», — дов­го був очма­ні­лий від та­кої «отвє­тки». А ви про «ка­ня на ска­ку і па­жар в ізбє десь у яки­хось сє­лє­ні­ях». Усе тут і з на­ми. Оце не­дав­но при­йшов бо­єць за­мо­ви­ти спе­ци­фі­чне спо­ря­дже­н­ня. Ба, «зна­ко­миє фсьо лі­ца»: зга­да­ли з нею те на­ше пер­ше зна­йом­ство. Роз­по­ві­ла ме­ні все: де, як і скіль­кох «за­спо­ко­ї­ла» на «ну­лі» й за ним. Кон­кре­тна дів­чи­на, я ще то­ді зро­зу­мів. І не в га­ба­ри­тах річ!».

Йо­го бай­ки пе­ре­ри­ва­ють клі­єн­ти, які по­стій­но при­но­сять щось ла­го­ди­ти, дзво­нить те­ле­фон, але май­стро­ві це не за­ва­жає. Зда­є­ться, про ко­жну зно­ше­ну па­ру чо­біт він ка­же, на­че про жи­ву істо­ту: «Ва­ші че­ре­ви­ки мі­цно три­ма­ють но­ву пі­до­шву » чи «Ті ру­день­кі вже го­то­ві до зу­стрі­чі з вла­сни­цею!». Але ін­ко­ли одра­зу ро­зу­мі­єш, звід­ки те­ле­фо­ну­ють: «Так, Лю­ку, при­їзди в не­ді­лю, ва­ше бу­де го­то­ве. Як у вас там? Ну то три­май­ся, дру­же!». Ан­дрій по­ка­зує на по­ли­цю, де ле­жать зе­ле­ні флі­ски: са­ме во­ни є най­по­пу­ляр­ні­шим «по­да­рун­ком», який не­суть вій­сько­во­слу­жбов­ці на ре­монт у йо­го май­стер­ню. Ви­я­ви­ло­ся, що за­мок- змій­ку, яка ча­сто ла­ма­є­ться, у цих ви­ро­бах зро­бле­но та­ким чи­ном, що її про­сто не­мо­жли­во від­ре­мон­ту­ва­ти, то­му Ан­дрію до­во­ди­ться вши­ва­ти но­ві. А ось із бер­ця­ми, які ви­да­ють бій­цям, ка­же, ще жо­дно­го ра­зу не при­хо­ди­ли: «На­тов­ські, що бра­ли вже не но­ви­ми, при­но­сять, бо во­ни ста­рі та роз- роз

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.