Культ чи куль­ту­ра?

Яки­ми є суть і фор­ми во­жди­зму в іслам­сько­му сві­ті

Ukrainskiy Tyzhden - - НА ЧАСІ | БЕЗПЕКА - Ми­хай­ло Яку­бо­вич

Про ко­ре­ні во­жди­зму в су­ча­сно­му іслам­сько­му сві­ті

Чи то бі­зне­смен, чи то зви­клий ту­рист, чи хтось ін­ший, по­тра­пив­ши в ам­ба­са­ду араб­ської кра­ї­ни або якусь уря­до­ву уста­но­ву, одра­зу звер­не ува­гу на за­си­л­ля порт­ре­тів пре­зи­ден­та чи ко­ро­ля. За­зви­чай в око впа­дає пев­ний не­смак: по­мі­тно, що порт­ре­ти за­ве­ли­кі, не зав­жди впи­су­ю­ться в ін­тер’єр, сло­вом, від­чу­ва­є­ться щось та­ке, що одра­зу дає зро­зу­мі­ти: це якась ін­ша куль­ту­ра, ін­ший під­хід, який чи­мось на­га­дує ра­дян­ські ча­си, ко­ли, як ві­до­мо, порт­рет во­ждя був ва­жли­вим сим­во­лом ло­яль­но­сті (не ка­жу­чи вже про культ Ста­лі­на чи Лє­ні­на). Осо­бли­во ці­ка­вий ди­со­нанс по­стає на ре­лі­гій­но­му ґрун­ті: з одно­го бо­ку чу­єш го­ло­си шей­хів, які роз­по­від­а­ють про те, що «зо­бра­же­н­ня — ве­ли­кий гріх», з дру­го­го ба­чиш чи то фо­то, чи то справ­жній порт­рет очіль­ни­ка дер­жа­ви. Не­на­ро­ком за­ми­слю­є­шся: а чи це ча­сом не ви­ня­ток із пра­ви­ла?

Утім, пи­та­н­ня не в то­му, ви­сять порт­ре­ти чи не ви­сять. І на­віть не в то­му, роз­си­ла­ють їх із цен­тру з обов’яз­ко­вим зві­ту­ва­н­ням про де­мон­стра­цію на сті­ні (як це бу­ло в Тур­кме­ні­ста­ні ча­сів «ба­тька всіх турк­ме­нів» Ні­я­зо­ва) чи це про­сто ба­жа­н­ня «про­стих тру­да­рів, які по­ва­жа­ють ве­ли­ко­го па­ди­ша­ха». На­віть по­при те, що, як ска­же бу­дья­кий за­хі­дний ан­тро­по­лог, осо­би­стість та осо­би­сті­сне в му­суль­ман­сько­му сві­ті ро­зу­мі­ю­ться де­що іна­кше, ніж на За­хо­ді, лю­ди­на, на­ді­ле­на вла­дою, по­стає зов­сім в ін­шо­му сві­тлі. То­му в Ту­реч­чи­ні ми ба­чи­мо ве­ли­че­зні порт­ре­ти Ата­тюр­ка на уря­до­вих уста­но­вах, у Єги­пті на на­род із чи­слен­них порт­ре­тів ди­ви­ться Абдель Фат­тах ас-сі­сі, у Ма­рок­ко мо­жна по­ба­чи­ти усмі­хне­но­го ко­ро­ля Му­хам­ма­да. Ну а в кра­ї­нах Пер­ської За­то­ки вза­га­лі спо­сте­рі­га­є­ться гі­пе­рін­фля­ція на­гла­му­ре­них зо­бра­жень мі­сце­вих лі­де­рів. Во­ни бу­кваль­но всю­ди, якщо йде­ться про уря­до­ві уста­но­ви, гро­мад­ські мі­сця, го­те­лі то­що. По­тра­пив­ши до Іра­ну, не­о­дмін­но по­ба­чиш і Хо­мей­ні, і йо­го на­сту­пни­ка Ха­ме­неї — оби­два зді­йма­ють ру­ки в «бла­го­сло­вен­ні» на­ро­ду. І тут уже про­гля­да­є­ться щось не так світ­ське, як ре­лі­гій­не. Тро­хи да­лі на Схід — у Па­ки­ста­ні, Бан­гла­деш чи Ін­до­не­зії — кар­ти­на змі­ню­є­ться. Тут, зда­є­ться, на порт­ре­ти зва­жа­ють мен­ше. Але, по­вто­ри­мо­ся, не в порт­ре­тах пи­та­н­ня, а в то­му, чим бу­ла, є і за­ли­ша­є­ться вла­да як та­ка для про­сто­го пред­став­ни­ка му­суль­ман­сько­го сві­ту. Чо­му в Си­рії, біль­шу ча­сти­ну якої по­вер­нув со­бі під кон­троль Ба­шар Асад, йо­го при­хиль­ни­ки вби­ва­ли опо­нен­тів із ви­гу­ка­ми: «Ка­жи, що не­має бо­га, крім Аса­да»? Звід­ки бе­ру­ться ці гу­чні й три­ва­лі ова­ції, яки­ми зу­стрі­ча­ють будь-яку по­яву лі­де­ра Тур­кме­ні­ста­ну? Чо­му в кра­ї­нах За­то­ки ре­лі­гій­ні лі­де­ри слав­лять мо­нар­хів так, на­чеб­то це са­ма бо­же­ствен­на спра­ве­дли­вість зі­йшла на зем­лю в їхніх осо­бах? Звід­ки по­хо­дить цей від­вер­тий во­ждизм, за­ли­ша­є­ться він да­ни­ною ще се­ре­дньо­ві­чній тра­ди­ції й куль­ту­рі чи, мо­жли­во, успад­ко­ва­ний від лі­во­го чи пра­во­го то­та­лі­та­ри­зму ХХ сто­лі­т­тя?

«ФІ­ЛО­СОФ, ПРОРОК ТА ІМАМ»

На­справ­ді за­хі­дна куль­ту­ра, ін­ве­сто­ва­на на Схід, мо­же зійти ду­же ці­ка­ви­ми й не­о­чі­ку­ва­ни­ми пло­да­ми. На­при­клад, іран­ський ми­сли­тель Алі Ша­рі­а­ті (1933–1977) був ве­ли­ким по­ці­но­ву­ва­чем Гай­деґ­ґе­ра і вва­жав, що бу­т­тя роз­кри­ва­є­ться че­рез му­че­ни­цьку смерть, оскіль­ки ли­ше смер­тю утвер­джу­є­ться ге­ро­ї­чність люд­сько­го іме­ні. Це, зре­штою, від­по­від­а­ло ши­їт­ській до­ктри­ні му­че­ни­цтва, зо­рі­єн­то­ва­ній на культ як «на­сту­пни­ка Про­ро­ка» Алі, так і йо­го си­на Ху­сей­на (які бу­ли вби­ті опо­нен­та­ми). Не­важ­ко і в усій Іслам­ській ре­во­лю­ції в Іра­ні, як і в ба­га­тьох ре­жи­мах Близь­ко­го Схо­ду, по­ба­чи­ти лі­ві еле­мен­ти (та са­ма со­ці­а­лі­сти­чна пар­тія «Ба­ас», яка на ба­га­то ро­ків упе­ред за­кла­ла си­ло­ву лі­нію для Іра­ку та Лі­вії). На­прик лад, уже до­бря­че за­бу­тий си­рій­ський ди­кта­тор 1950-х Адіб ашШи­ша­клі, тво­рець «Араб­сько­го ру­ху ви­зво­ле­н­ня», став та­ким со­бі зраз­ком для ін­ших на ба­га­то ро­ків: ге­не­рал чи не пер­ший в Араб­сько­му сві­ті вкла­дав­ся в ме­дій­ну ін­фра­стру­кту­ру, «сво­їх» жур­на­лі­стів і, як під­су­мок, за­по­ча­тку­вав пев­ну по­лі­ти­чну тра­ди­цію, яку не ли­ше не хо­ті­ли де­мон­ту­ва­ти йо­го на­сту­пни­ки (ски­нув­ши са­мо­го аш-ши­ша­клі), а на­віть роз­ви­ну­ли.

Зо­ло­та до­ба ди­кта­ту­ри. Культ осо­би турк­мен­ських пре­зи­ден­тів ціл­ком по­рів­нян­ний із пів­ні­чно­ко­рей­ським ана­ло­гом

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.