За­сте­ре­же­н­ня Йо­не­ско

Ukrainskiy Tyzhden - - НА ЧАСІ | БЕЗПЕКА -

Спер­шу все ви­да­є­ться про­сто кур­йо­зом. Ра­птом ні сі­ло ні впа­ло че­рез ти­хе мі­сте­чко мчить справ­жні­сінь­кий но­со­ріг. По­пер­вах ме­шкан­ці не да­ють се­бе тим зби­ти з пан­те­ли­ку. Однак уже не­за­ба­ром стає зро­зумі­ло: від­бу­ва­є­ться щось жа­хли­ве. Тов­сто­шкі­рі тва­ри­ни не­спин­но за­хо­плю­ють мі­сто. Гро­ма­дя­ни один за одним пе­ре­тво­рю­ю­ться на них, аж по­ки в мі­сті не за­ли­ша­є­ться одна-одні­сінь­ка лю­ди­на. І це, хоч як див­но, Бе­ран­же — не най­успі­шні­ший дрі­бний чи­нов­ник зі схиль­ні­стю до са­мо­ко­па­н­ня та ал­ко­го­лі­зму. Ежен Йо­не­ско, фран­цузь­кий дра­ма­тург, май­стер те­а­тру аб­сур­ду, у сво­їй п’єсі «Но­со­ро­ги», прем’єра якої від­бу­ла­ся 1959 року, із гро­те­скним пе­ре­біль­ше­н­ням ви­кри­ває ме­ха­ні­зми ав­то­ри­тар­ної й то­та­лі­тар­ної «уні­фі­ка­ції». Чи­та­ю­чи цей твір сьо­го­дні, так са­мо зди­во­ва­но та зля­ка­но по­мі­ча­єш, на­скіль­ки він не­стер­пно акту­аль­ний. І кон­ста­ту­єш, що ін­ко­ли п’єса опи­сує ре­аль­ність то­чні­ше за де­які по­лі­ти­чні чи на­у­ко­ві до­слі­дже­н­ня.

За­гро­зу гро­ма­дян­сько­му су­спіль­ству з бо­ку си­ли, яка ви­ри­нає ні­звід­ки й на по­рох сти­рає всі гу­ма­ні­сти­чні ба­зо­ві цін­но­сті, пер­со­на­жі тво­ру Йо­не­ско спо­ча­тку ігно­ру­ють, то­ді лег­ко­ва­жать нею і вре­шті яв­но чи при­хо­ва­но ви­прав­до­ву­ють. Що біль­ше за­ко­но­слу­хня­них гро­ма­дян пе­ре­тво­рю­є­ться на лю­тих зві­рів, які без­о­гля­дно руй­ну­ють усе на сво­є­му шля­ху, то біль­шою стає го­тов­ність тих, хто ще не за­знав транс­фор­ма­ції, ба­чи­ти в цих ор­дах і якісь до­брі сто­ро­ни. Або при­найм­ні ви­сно­ву­ва­ти із са­мо­го фа­кту їх існу­ва­н­ня їхнє пра­во бу­ти та­ки­ми, як во­ни є.

Чи­та­ю­чи «Но­со­ро­гів», мимохіть згадуєш ве­ли­ку кількість за­хі­дних «пу­тін­фер­ште­є­рів», які, на­віть по­при найнахабніші акти агре­сії Крем­ля, висловлюють ро­зу­мі­н­ня йо­го мо­ти­вів. І у від­чаї Бе­ран­же, ко­ли він ба­чить, скіль­ки зна­йо­мих йо­му лю­дей ви­яв­ля­ю­ться слаб­ки­ми пе­ред спо­ку­сою но­со­ро­гів, упі­зна­єш вла­сну роз­гу­бле­ність, яка охо­плює те­бе, ко­ли лю­ди, яких ти вва­жав ро­зум­ни­ми та без­до­ган­ни­ми, бе­руть участь у применшенні мас­шта­бів диктаторського й терористичного на­си­л­ля.

Са­ме ша­но­ва­ний Жан, який по­лю­бляє чи­та­ти мо­ра­лі про ви­щий сенс люд­сько­го існу­ва­н­ня, пе­ре­тво­рю­є­ться на очах у Бе­ран­же на лю­ту по­чва­ру. «Мо­раль тре­ба пе­ре­сту­пи­ти!» — ви­гу­кує він. Те­пер на її мі­сце має повернутися «при­ро­да». На­то­мість «на­ша мо­раль про­ти­при­ро­дна». Те, що до­те­пер вва­жа­ло­ся ба­зо­вим кон­сен­су­сом ци­віль­но­го спів­жи­т­тя, ра­птом ви­да­є­ться кор­се­том, який обме­жує ав­тен­ти­чну жит­тє­ву си­лу. «Тре­ба від­но­ви­ти під­ва­ли­ни на­шо­го жи­т­тя, повернутися до пер­ві­сної ці­ло­сті», — де­кла­мує Жан і во­дно­час шкі­ра йо­го му­тує, пе­ре­тво­рю­ю­чись на зе­ле­ну­ва­тий лу­ску­ва­тий пан­цир. Не ви­три­му­ю­чи вну­трі­шньо­го ки­пі­н­ня, він зри­ває із се­бе одяг: «Я хо­чу ди­ха­ти!».

Якою тон­кою є ме­жа між ци­ві­лі­за­ці­єю та вар­вар­ством, Йо­не­ско мав на­го­ду спо­сте­рі­га­ти у 1930-х на при­кла­ді ста­нов­ле­н­ня фа­ши­зму в Ру­му­нії, йо­го ба­тьків­щи­ні. Пі­сля вій­ни на змі­ну фа­шист­сько­му па­ну­ван­ню там одра­зу при­йшла ще одна ко­ле­кти­віст­ська ди­кта­ту­ра — ко­му­ні­сти­чна. Спіль­ним в обох ре­жи­мів був культ го­лої си­ли, що пра­гну­ла зни­щи­ти бюр­гер­ський ін­ди­ві­ду­а­лізм, зне­ва­жа­ю­чи йо­го як слаб­кість.

Про­те Йо­не­ско по­ка­зує, що вла­сти­ва не­без­пе­ка по­ля­гає в па­сив­но­сті гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства та йо­го та­єм­но­му пра­гнен­ні звіль­ни­ти­ся від скла­дних пра­вил ци­ві­лі­за­ції, щоб від­да­ти­ся по­зір­но ра­ди­каль­но про­сто­му прин­ци­пу. Сьо­го­дні в усьо­му сві­ті ми зно­ву ба­чи­мо на­ступ на­силь­ни­цько­го па­ну­ва­н­ня де­спо­ти­зму під най­рі­зно­ма­ні­тні­ши­ми пра­по­ра­ми. У за­хі­дних де­мо­кра­ті­ях вко­тре сти­ка­є­мо­ся з ша­ле­ним ба­жа­н­ням зне­сти все «утвер­дже­не», бай­ду­же, що бу­де по­тім. Го­лов­не — бо­ро­ти­ся про­ти «ви­ви­ще­них гло­баль­них еліт».

Як опи­са­но в «Но­со­ро­гах», ба­га­то ні­би­то му­дрих лю­дей і сьо­го­дні ста­ран­но шу­ка­ють ра­ціо­наль­них по­яснень цьо­му бун­ту ір­ра­ціо­наль­но­го. І не­рід­ко се­бе зви­ну­ва­чу­ють у то­му, що са­мі ж йо­го й при­кли­ка­ли, бо не­до­ста­тньо при­слу­ха­ли­ся до «мар­гі­на­лів» або хо­ті­ли «нав’яза­ти» свої цін­но­сті ін­шим на­ро­дам чи куль­ту­рам. Тих, хто не хо­че бра­ти уча­сті в цих ви­пра­вдаль­них ри­ту­а­лах, на­зи­ва­ють не­гну­чки­ми до­гма­ти­ка­ми. Як Бе­ран­же, який, спо­сте­рі­га­ю­чи за зві­ря­чим втор­гне­н­ням, не мо­же впо­ра­ти­ся зі стра­хом та обу­ре­н­ням, а от­же, зму­ше­ний ви­слу­хо­ву­ва­ти від сво­їх ко­лег, що йо­му бра­кує гу­мо­ру. Мов­ляв, тре­ба про­сті­ше ста­ви­ти­ся до ре­чей, не пе­ре­йма­ти­ся. Від­чай че­рез «оці кіль­ка ви­пад­ків но­со­ро­гі­ту» ні­чо­го не дасть. Мо­жли­во, це про­сто якась хво­ро­ба, «яка ми­не са­ма». Вре­шті, є й «здо­ро­ві хво­ро­би».

На­при­кін­ці п’єси, за­ли­шив­шись сам, Бе­ран­же теж у якийсь мо­мент по­чи­нає ду­ма­ти, що лю­ди­на — це по­твор­на по­мил­ка при­ро­ди, а но­со­ро­ги ра­птом ви­да­ю­ться йо­му ося­я­ни­ми без­до­ган­ною кра­сою. Але він упер­то по­збу­ва­є­ться та­кої оман­ли­вої ілю­зії: «Про­ти всіх я бо­ро­ни­ти­му­ся! Я оста­н­ня лю­ди­на й бу­ду нею до кін­ця! Я не здам­ся!». Але на тлі трі­ум­фаль­ної пе­ре­мо­ги одно­стай­них це вже зву­чить про­сто як без­по­мі­чне дон­кі­хот­ство.

Де­які кри­ти­ки за­ки­да­ють Йо­не­ско фа­та­лізм, бо за­не­пад про­сві­че­ної епо­хи він ні­би­то зо­бра­зив як не­ми­ну­че сти­хій­не ли­хо. Утім, це ні­се­ні­тни­ця. Йо­не­ско, який по­мер у 1994 ро­ці, був одним із не­ба­га­тьох ав­то­рів, які сер­йо­зно спри­йма­ли ір­ра­ціо­наль­не як ав­то­ном­ну си­лу, що не по­тре­бує жо­дно­го об­ґрун­ту­ва­н­ня, крім се­бе са­мої. І ли­ше той, хто не спо­чи­ває в ілю­зії без­пе­ки, що здо­ро­вий глузд вре­шті-решт зав­жди пе­ре­мо­же, має шанс успі­шно про­ти­сто­я­ти йо­го смер­тель­ним во­ро­гам.

ЧИ­ТА­Ю­ЧИ «НО­СО­РО­ГІВ», МИМОХІТЬ ЗГАДУЄШ ВЕ­ЛИ­КУ КІЛЬКІСТЬ ЗА­ХІ­ДНИХ «ПУ­ТІН­ФЕР­ШТЕ­Є­РІВ», ЯКІ, НА­ВІТЬ ПО­ПРИ НАЙНАХАБНІШІ АКТИ АГРЕ­СІЇ КРЕМ­ЛЯ, ВИСЛОВЛЮЮТЬ РО­ЗУ­МІ­Н­НЯ ЙО­ГО МО­ТИ­ВІВ. БЕ­РУТЬ УЧАСТЬ У ПРИМЕНШЕННІ МАС­ШТА­БІВ ДИКТАТОРСЬКОГО Й ТЕРОРИСТИЧНОГО НА­СИ­Л­ЛЯ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.