«Ци­ми те­хно­ло­гі­я­ми мо­жна «під­ня­ти» на­шу кра­ї­ну»

Ке­рів­ник гро­мад­сько­го фор­му­ва­н­ня з охо­ро­ни по­ряд­ку Оле­ксандр Бе­ре­зін — про ви­жи­ва­н­ня в бан­дит­ських 90-х, Май­дан, до­по­мо­гу бій­цям на схо­ді й вла­сні ви­на­хо­ди, які пе­ре­вер­нуть світ

Ukrayina Moloda - - Суспільство - Та­рас ЗДОРОВИЛО

Мій спів­ро­змов­ник справ­ляє вра­же­н­ня ду­же не­зви­чай­ної, оду­хо­тво­ре­ної лю­ди­ни з ін­шо­го, па­ра­лель­но­го сві­ту. Ди­ти­ною Оле­ксандр Бе­ре­зін ду­же хво­рів, пе­ре­ніс три клі­ні­чні смер­ті, тож, аби змі­цни­ти здо­ров’я, мав щось ро­би­ти. У ві­сім ро­ків до­лу­чив­ся до йо­ги, якою за­йма­є­ться й до­ни­ні, а з два­над­ця­ти по­чав від­ві­ду­ва­ти спор­тив­ну се­кцію з сам­бо, а зго­дом і ка­ра­те (не­ле­галь­но). Із ро­ка­ми Оле­ксандр фа­кти­чно ство­рив свій вла­сний стиль своє­рі­дно­го ру­ко­па­шно­го бою, по­єд­нав­ши ка­ра­те з сам­бо, по­чав йо­го роз­ви­ва­ти — це до­по­мо­гло в осми­слен­ні рі­зно­ма­ні­тних учень і фі­ло­со­фій. Ба­га­то­рі­чні за­ня­т­тя ру­ко­па­шним бо­єм ста­ли в на­го­ді в бан­дит­ські 1990-ті, ко­ли до­ве­ло­ся за­хи­ща­ти свій бі­знес і в бу­кваль­но­му ро­зу­мін­ні бо­ро­ти­ся за жи­т­тя.

«Бій­ці, в яких бу­ли ма­лень­кі ман­да­ли­о­бе­ре­ги, всі ви­жи­ли»

Оле­ксан­дре, на­ра­зі ви пов­ні­стю по­ри­ну­ли в гро­мад­ське жи­т­тя...

— Очо­люю мі­ське гро­мад­ське фор­му­ва­н­ня з охо­ро­ни по­ряд­ку та дер­жав­но­го кор­до­ну Дні­пров­сько­го ра­йо­ну. Крім то­го, з ці­ли­тель­кою Аль­бі­ною По­пов­ською та по­мі­чни­ком нар­де­па Сер­гі­єм Фо­мі­них ви­рі­ши­ли в 2015 ро­ці за­сну­ва­ти бла­го­дій­ний фонд «Ві­дро­дже­н­ня рі­дної Укра­ї­ни». Ми до­по­ма­га­є­мо бі­дним сім’ям, ді­тям-си­ро­там, ди­тя­чим бу­дин­кам, во­ї­нам АТО та їхнім ро­ди­нам. Що­прав­да, наш фонд на­віть... не має ра­хун­ку, в нас не­має ко­штів на бух­гал­те­ра та й над­хо­джень гро­шо­вих не пе­ред­ба­ча­ло­ся. А на­ши­ми не­фор­маль­ни­ми «над­хо­дже­н­ня­ми» є те, що при­но­сять лю­ди, — ми ки­да­є­мо клич то­ді, ко­ли до нас звер­та­ю­ться по до­по­мо­гу, або ж са­мі ба­чи­мо, де і які про­бле­ми. Лю­ди при­но­сять хар­чі, кон­сер­ва­цію, одяг, взу­т­тя то­що. Усе це «до­бро» ми роз­да­є­мо й та­ким чи­ном до­по­ма­га­є­мо лю­дям.

На­віть са­мі в шта­бі ро­би­ли кон­сер­ва­цію (з огір­ків, по­мі­до­рів) і від­прав­ля­ли на фронт. Ми спів­пра­цю­є­мо з ін­ши­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми, зокре­ма «аф­ган­ця­ми». Звер­та­ю­ться до нас і во­лон­те­ри, тож до­уком­пле­кто­ву­є­мо і їх, аби ма­ши­на не їха­ла на­пів­по­ро­жньою на схід.

Від­вер­то ка­жу­чи, це все не так про­сто ро­би­ти, а за­раз осо­бли­во. Бу­ва­ло, що пра­цю­ва­ли до­ба­ми по­спіль, аби спо­ря­ди­ти ма­ши­ну. Нам до­по­ма­га­ли ма­те­рі ді­тей із ДЦП, яким ми сво­го ча­су до­по­мо­гли (їх лі­ку­ва­ла без­ко­штов­но Аль­бі­на Во­ло­ди­ми­рів­на, адже во­на з ро­ду ці­ли­те­лів і во­ло­діє над­зви­чай­ни­ми зді­бно­стя­ми) — ці жі­но­чки, як во­лон­те­ри, но­ча­ми, змі­ню­ю­чи одна одну, си­ді­ли й лі­пи­ли ва­ре­ни­ки, млин­ці, ту­ши­ли й ква­си­ли ка­пу­сту; при­мі­ще­н­ня на­шо­го шта­бу пе­ре­тво­рю­ва­ло­ся на ве­ли­ку ку­хню. Нав­ко­ли­шні під­при­єм­ці з Ле­нін­град­ської (ни­ні вже Дар­ни­цької) пло­щі зно­сять нам зі сво­їх кі­о­сків та­ру, куль­ки, пла­сти­ко­ві від­ра, ста­кан­чи­ки.

Май­же вся лі­нія фрон­ту знає нас че­рез ці гу­ма­ні­тар­ні акції. Крім то­го, Аль­бі­на ви­го­тов­ляє «ман­да­ли» (осо­бли­вий обе­ріг, що спро­мо­жний за­хи­сти­ти від не­га­тив­ної енер­гії, гар­мо­ні­зу­ва­ти стан ду­ші, зна­йти вза­є­мо­ро­зу­мі­н­ня то­що. — Авт.) — це ду­же ці­ка­ві обе­ре­ги: 460 штук ми пе­ре­да­ли на пе­ре­до­ву. У нас є жін­ка-во­лон­тер Окса­на Охрі­мен­ко, ма­ма п’ятьох ді­тей, то один із її си­нів Де­нис — най­мо­лод­ший «кі­борг». Ко­ли він во­ю­вав, ма­ма Окса­на ви­го­тов­ля­ла не­ве­ли­чкі обе­ре­ги й над­си­ла­ла їх хло­пцям у ДАП. І ті бій­ці, в яких у ки­ше­ні бу­ли ці ма­лень­кі обе­ре­ги, всі до одно­го ви­жи­ли, а лег­ких по­ра­нень за­зна­ли оди­ни­ці...

«Зна­йо­мі кур­сан­ти на знак про­те­сту по­ки­да­ли на зем­лю кий­ки і щи­ти»

У ча­си Май­да­ну я як ке­рів­ник са­мо­обо­ро­ни в на­шо­му Дні­пров­сько­му ра­йо­ні звер­нув­ся до всіх хло­пців: «Якщо в ко­гось є осо­би­сті про­бле­ми в сім’ях чи якісь «на­їзди», звер­тай­те­ся — ми за­раз мо­же­мо один одно­му до­по­мог­ти!» То­ді й звер­нув­ся син Аль­бі­ни По­пов­ської — їх фа­кти­чно ви­ки­да­ли з квар­ти­ри рей­де­ри, ро­ди­ну за­ля­ку­ва­ли й би­ли. І хоч юри­ди­чно пи­та­н­ня ще не до кін­ця ви­рі­ше­но, але на­па­ди й по­би­т­тя при­пи­ни­ли­ся (ми ці­ло­до­бо­во охо­ро­ня­ли). За­га­лом охо­ро­на пра­во­по­ряд­ку — це важ­ка ро­бо­та, адже тре­ба десь і ме­жу не пе­ре­сту­пи­ти, хо­ча іно­ді й хо­че­ться... Але ми це ро­би­мо в рам­ках за­ко­ну.

Вам осо­би­сто до­во­ди­ло­ся їзди­ти в АТО?

— Їздять мої хло­пці із са­мо­обо­ро­ни. Чи­ма­ло з них пі­шли во­ю­ва­ти: де­хто за­ги­нув, де­хто зник без­ві­сти... Ті ж, хто по­вер­нув­ся з фрон­ту, во­ю­ва­ли в рі­зних під­роз­ді­лах, хтось із них став во­лон­те­ром і до­по­ма­гає дру­зям, які ще за­ли­ши­ли­ся во­ю­ва­ти, во­зять на пе­ре­до­ву все не­об­хі­дне. Усе, що в на­ших си­лах, ми ро­би­мо!

Із чо­го для вас по­ча­ла­ся Ре­во­лю­ція гі­дно­сті, а по­тім і са­мо­обо­ро­на?

— Упер­ше на Май­дан по­тра­пив у гру­дні 2013 ро­ку, але спо­ча­тку для ме­не все бу­ло до­сить не­зро­зумі­лим. Тим па­че що в то­му ж ро­ці по­мер­ла дру­жи­на, тож пе­ре­бу­вав у важ­ко­му пси­хо­ло­гі­чно­му ста­ні, а то­му не все міг пра­виль­но зро­зу­мі­ти та оці­ни­ти си­ту­а­цію. Вдру­ге по­тра­пив на Май­дан у двад­ця­тих чи­слах сі­чня 2014-го, по­спіл­ку­вав­ся з акти­ві­ста­ми й уже ду­мав «пе­ре­би­ра­ти­ся» на Май­дан. Але са­ме по­ча­ла­ся «га­ря­ча» фа­за — по­би­т­тя, за­хо­пле­н­ня — і я зро­зу­мів, що тре­ба ро­би­ти щось у «сво­є­му» Дні­пров­сько­му ра­йо­ні. Осо­бли­во, ко­ли по­пов­зли чу­тки, що тут бу­дуть зби­ра­ти­ся «ті­ту­шки» й усе гро­ми­ти.

Ма­ю­чи чи­ма­ло зна­йо­мих, «ки­нув клич» і в один із лю­тне­вих днів близь­ко 200 лю­дей зі­бра­ли­ся на буль­ва­рі Вер­хов­ної Ра­ди по­бли­зу мо­го бу­дин­ку. Хтось мав очо­ли­ти цей рух. Де­хто до­бре ме­не знав ще з 90-х ро­ків (за­хи­щав їх то­ді від бан­ди­тів) і ме­не за­про­по­ну­ва­ли на «стар­шо­го», хо­ча я цьо­го не очі­ку­вав.

У той же ве­чір при­вів їх на Ле­нін­град­ську пло­щу, там ми зли­ли­ся з не­ве­ли­чкою гру­пою хло­пців, які теж хо­ті­ли ство­ри­ти са­мо­обо­ро­ну. Так там і утво­рив­ся своє­рі­дний пост — звід­ти ми ста­ли пі­шки па­тру­лю­ва­ти ра­йон. У пер­ші дні ми не хо­ди­ли, а бі­га­ли під час па­тру­лю­ва­н­ня: роз­би­ва­ли­ся на гру­пи по 2030 осіб і, спіл­ку­ю­чись по ра­ці­ях, ви­ру­ша­ли в «га­ря­чі то­чки». Лю­ди в той час пе­ре­бу­ва­ли в над­зви­чай­но­му па­трі­о­ти­чно­му під­не­сен­ні, тож не­вдов­зі нас уже бу­ло до 500 чо­ло­вік, при­єд­на­ли­ся й ав­то­лю­би­те­лі. Зав­дя­ки їхнім ав­тів­кам ми мо­гли охо­пи­ти ще біль­шу те­ри­то­рію.

Із сі­чня 2013 ро­ку на Ле­нін­град­ській пло­щі пра­цю­вав в охо­ро­ні — в ме­не бу­ла не­ве­ли­чка ко­мір­чи­на, де зби­ра­ла­ся мо­лодь: по­зна­йо­мив­ся зі спортс­ме­на­ми (май­стра­ми спор­ту, ду­же хо­ро­ши­ми хло­пця­ми), які на­вча­ли­ся у ви­шах МВС і та­кож під­ро­бля­ли охо­рон­ця­ми в нав­ко­ли­шніх за­кла­дах. У нас згур­ту­ва­ла­ся своє­рі­дна гру­па ре­а­гу­ва­н­ня з 15 осіб і ми на­во­ди­ли по­ря­док: якщо ви­ни­ка­ла десь ма­со­ва бій­ка чи щось по­ді­бне.

Узим­ку 2014 ро­ку цих зна­йо­мих кур­сан­тів теж ви­во­ди­ли про­ти лю­дей, але пі­сля 20 лю­то­го во­ни на знак про- те­сту по­ки­да­ли на зем­лю кий­ки, ка­ски, щи­ти... Як во­ни зго­дом роз­по­від­а­ли, «ре­гіо­на­ли» по­гро­жу­ва­ли і їм, і їхнім ро­ди­нам... Пі­сля отри­ма­н­ня ди­пло­мів у 2014 ро­ці во­ни всі пі­шли в АТО: де­хто з них на вій­ні отри­мав важ­кі по­ра­не­н­ня, а де­хто за­ги­нув або про­пав без­ві­сти... З ти­ми, хто по­вер­нув­ся, ми під­три­му­є­мо зв’язок, до­по­ма­га­є­мо один одно­му.

Гро­мад­ський по­ря­док під­три­му­є­мо, спів­пра­цю­ю­чи з пра­во­охо­рон­ни­ми ор­га­на­ми, й за­раз, а бла­го­дій­на ді­яль­ність — це па­ра­лель­но, хо­ча все так зли­ло­ся, що важ­ко від­ді­ли­ти одне від дру­го­го. Це вже та­кий спо­сіб жи­т­тя.

А дер­жа­ва якось під­три­мує вас фі­нан­со­во?

— На бла­го­дій­ний фонд не отри­ма­ли від дер­жа­ви й ко­пій­ки, а що­до шта­бу з під­трим­ки гро­мад­сько­го по­ряд­ку в ра­йо­ні — то ли­ше в 2014-2015 ро­ках я як ке­рів­ник отри­му­вав десь 1200 гри­вень на мі­сяць — ці гро­ші йшли на по­тре­би хло­пців, крім то­го, до­ве­ло­ся ство­ри­ти не­ве­ли­кий «фон­дик», на який гро­ші над­хо­ди­ли з на­шо­го під­ро­бі­тку на де­яких об’єктах. Ці осо­би­сті ко­шти да­ли нам змо­гу за­ку­пи­ти 30 ком­пле­ктів не­до­ро­гої фор­ми, 28 кий­ків, де­кіль­ка бро­не­жи­ле­тів, 40 ба­ла­клав, 20 лі­хта­рів, а ще ка­ву, чай, якесь пе­чи­во для хло­пців.

«Від­крив­ши ві­део­са­лон, впер­ше зі­ткнув­ся з ре­ке­том»

Чув, що ви лю­ди­на не­ор­ди­нар­на й ба­га­то­гран­на... Роз­ка­жіть про се­бе.

— Пі­сля шко­ли пра­цю­вав на за­во­ді, по­тім — ар­мія й зно­ву за­вод ім. Ко­ро­льо­ва. Там зро­бив ви­на­хід — до­сить скла­дний ста­нок, який по­трі­бен був на­шо­му ви­ро­бни­цтву. Ме­не одра­зу ви­кли­кав ди­ре­ктор, скли­кав фа­хів­ців, во­ни по­ди­ви­ли­ся на мої ескі­зи, за­ці­ка­ви­ли­ся й взя­ли в кон­стру­ктор­ське бю­ро під своє «кри­ло» пі­дучи­ти­ся.

На ро­бо­чо­му мі­сці я вчив­ся, а ще за рік по­чав здо­бу­ва­ти ви­щу осві­ту, адже від за­во­ду ме­ні да­ли на­прав­ле­н­ня у По­лі­те­хні­чний ін­сти­тут (бу­ло важ­ку­ва­то, то­му з ве­чір­ньої фор­ми на­вча­н­ня зго­дом пе­ре­вів­ся на за­о­чну). На жаль, ін­же­не­ром до­ве­лось про­пра­цю­ва­ти не­дов­го (хо­ча мав ще ряд ви­на­хо­дів, зокре­ма те­хні­чних ву­злів і агре­га­тів, які швид­ко ви­го­тов­ля­ли й за­сто­со­ву­ва­ли на на­шо­му ви­ро­бни­цтві), бо цей за­вод чо­мусь один із пер­ших, який по­ча­ли гра­бу­ва­ти й роз­фор­мо­ву­ва­ти (на по­ча­тку 1990-х там зро­би­ли ми­тні скла­ди).

До­ве­ло­ся йти на свої хлі­ба — від­крив ві­део­са­лон на­при­кін­ці 1980-х, не­вдов­зі впер­ше «зу­стрів­ся» з ре­ке­том і зро­зу­мів, що це та­ке. Про­те зміг се­бе від­сто­я­ти й на­віть... ре­кет спла­тив ме­ні чи­ма­лу су­му!

Ре­кет вам за­пла­тив «не­у­стой­ку»?! А мо­жна де­таль­ні­ше...

— Ого­ло­сив їм вій­ну! То­ді ме­ні бу­ло лег­ше, адже хо­ло­стя­ку­вав, до­ма не жив — но­чу­вав у ма­ми. Ця спе­ци­фі­чна вій­на три­ва­ла три мі­ся­ці й що­день був на­си­че­ний яки­мось «дій­ством». Во­ни ви­му­ше­ні бу­ли ви­зна­ти, що я до­стой­ний су­пер­ник. На­віть за­про­шу­ва­ли до сво­їх «лав», та я від­мо­вив­ся, але ме­ні ком­пен­су­ва­ли зби­тки. Біль­ше то­го, я отри­мав пра­во від­кри­ти будь-яку «то­чку» й ні­ко­му не пла­ти­ти.

Пі­сля ві­део­са­ло­нів, які бу­ли в ме­не й у Мир­го­ро­ді, від­крив у 1990-х ро­ках се­кцію ру­ко­па­шно­го бою. Там до­ве­ло­ся пев­ний час на­віть тре­ну­ва­ти спе­цна­зів­ців. До ре­чі, на­ви­чки ру­ко­па­шно­го бою у тій «вій­ні» ме­ні зго­ди­ли­ся, бо бу­ли мо­мен­ти, ко­ли зви­чай­на лю­ди­на про­сто не ви­жи­ла б: бу­ли но­жі, пі­сто­ле­ти й на­віть ав­то­мат Ка­ла­шни­ко­ва... Зго­дом шість ро­ків про­пра­цю­вав охо­рон­цем бі­зне­сме­на, а па­ра­лель­но ор­га­ні­зу­вав охо­рон­ну стру­кту­ру, де пра­цю­ва­ло близь­ко 30 мо­їх лю­дей. Так і «кру­ти­ли­ся», як ка­жуть про ті ро­ки.

Чув, що у вас є ще один ду­же ці­ка­вий, фа­кти­чно на­у­ко­вий, ви­на­хід!?..

— Так, у ме­не є ко­ра­бель, яким за­ймав­ся два ро­ки — цей три­ма­ран за­па­тен­то­ва­ний у 2010 ро­ці й йо­му не­має ана­ло­гів у сві­ті. Він зро­бле­ний за те­хно­ло­гі­єю «Стелс» (ко­ра­бель-не­ви­дим­ка) — це швид­кі­сне бо­йо­ве мор­ське су­дно, не­ве­ли­ко­го роз­мі­ру (дов­жи­ною 50 м, роз­ви­ває швид­кість 150 км/год). У ньо­му чи­ма­ло те­хні­чних осо­бли­во­стей, до яких ще ні­хто не зміг до­ду­ма­ти­ся: зокре­ма, зав­дя­ки спе­ци­фі­чній фор­мі до­ся­га­є­ться по­ві­тря­на й во­дна ка­ві­та­ція, яка зни­жує опір у де­ся­тки ра­зів. За цей про­ект отри­мав дві ме­да­лі, чи­ма­ло гра­мот. Та для вті­ле­н­ня в жи­т­тя тре­ба не один де­ся­ток міль­йо­нів... Але в ме­не є не­ве­ли­чка ді­ю­ча мо­дель, на ви­го­тов­ле­н­ня якої пі­шло 1200 до­ла­рів.

Бу­вав зі сво­єю мо­де­л­лю на ви­став­ках, зокре­ма дві­чі у Мо­скві в 2010 ро­ці: то­ді був сер­йо­зний ін­те­рес до мо­го ді­ти­ща, але пе­ре­по­ною ста­ло те, що я з Укра­ї­ни: то­ді не зро­зу­мів чо­му, а те­пер уже ро­зу­мію... Та­кож маю па­тент на не­ве­ли­ке лі­та­ю­че су­дно — екра­но­план.

На­ра­зі пра­цюю з Аль­бі­ною Во­ло­ди­ми­рів­ною над но­вим дже­ре­лом енер­гії на осно­ві «Те­сла»: із 2010 ро­ку по­чав ре­тель­но ви­вча­ти кван­то­ву фі­зи­ку й зро­зу­мів, як мо­жна роз­ви­ну­ти без­па­лив­ні те­хно­ло­гії, які, до сло­ва, хо­чу за­сто­су­ва­ти у сво­є­му су­дні. За­йшов у цьо­му на­прям­ку до­сить да­ле­ко, не все хо­чу озву­чу­ва­ти, бо це за­чі­пає та­кі сфе­ри, які фа­кти­чно «пе­ре­вер­нуть» всю пла­не­ту.

По­зна­йо­мив­ся з уче­ни­ми, ми спіл­ку­є­мо­ся в цій га­лу­зі. Та ко­ли з одним із них роз­ро­бля­ли но­ві­тню енер­ге­ти­чну уста­нов­ку, до якої тре­ба бу­ло де­що за­мо­ви­ти в одно­му з ін­сти­ту­тів, нам при­гро­зи­ли: «Якщо й да­лі бу­де­те цим за­йма­ти­ся, ма­ти­ме­те ве­ли­кі про­бле­ми...» А ци­ми те­хно­ло­гі­я­ми мо­жна «під­ня­ти» на­шу кра­ї­ну — во­на ста­ла б не­за­ле­жною від усіх за­ру­бі­жних енер­ге­ти­чних ре­сур­сів бу­кваль­но за рік!

«Мій ко­ра­бель-не­ви­дим­ка не має ана­ло­гів у сві­ті. Отри­мав за про­ект дві ме­да­лі, чи­ма­ло гра­мот. Та для вті­ле­н­ня в жи­т­тя тре­ба не один де­ся­ток міль­йо­нів».

Фо­то Со­фії РОЗУМЕНКО.

Оле­ксандр Бе­ре­зін зі сво­їм ви­на­хо­дом ко­ра­блем-не­ви­дим­кою три­ма­ра­ном.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.