Птах-то­тем укра­їн­ців

В ор­ні­то­ло­га Іго­ря Зем­лян­ських на Ки­їв­щи­ні при­жив­ся ле­ле­ка

Ukrayina Moloda - - Природа - Ла­ри­са ГРО­МАД­СЬКА

Пер­ше по­вер­не­н­ня

В Іго­ря вдо­ма жи­ве ска­лі­че­ний ле­ле­ка. Де­кіль­ка ро­ків то­му на­при­кін­ці трав­ня у су­сі­дньо­му се­лі від силь­но­го ві­тру впа­ло гні­здо. Лю­ди при­ве­зли ор­ні­то­ло­гу троє ма­ле­сень­ких пта­ше­нят. Двоє ви­яви­ли­ся здо­ро­ви­ми, їх ху­до­жник ви­го­ду­вав і во­ни від­ле­ті­ли у ви­рій. Тре­тє пта­ше­ня, у яко­го бу­ло по­ла­ма­не кри­ло, ви­ро­сло, але так і за­ли­ши­ло­ся жи­ти у йо­го дво­рі. Пі­сля то­го у Центр кіль­цю­ва­н­ня Ки­є­ва при­йшло по­ві­дом­ле­н­ня з Ізра­ї­лю (там пе­ре­са­дний пункт пта­хів по до­ро­зі до Афри­ки) про те, що «упі­йма­но і від­пу­ще­но ле­ле­ку», за­кіль­цьо­ва­но­го Іго­рем Зем­лян­ських. І хо­ча кіль­цю­ва­н­ням ор­ні­то­лог за­йма­є­ться май­же 20 ро­ків, і з кіль­ця­ми він ви­пу­стив близь­ко со­тні ле­ле­че­нят, це бу­ло пер­ше по­вер­не­н­ня...

Птах ду­же ви­три­ва­лий

«У не­во­лі про­го­ду­ва­ти ле­ле­ку не ду­же про­сто, — роз­по­від­ає він. — По­трі­бна рі­чко­ва ри­ба, зокре­ма ка­ра­сі, мой­ва, ку­ря­че м’ясо... Що­дня пта­ше­ня­ті тре­ба 500-600 г. Тре­ба го­ду­ва­ти стіль­ки, скіль­ки пта­ше­ня з’їсть. Зай­во­го во­но їсти не бу­де. Ва­жли­во не за­мо­ри­ти, да­ва­ти не­об­хі­дні про­ду­кти, щоб ле­ле­ка ви­ріс пов­но­цін­ним, на­брав до­ста­тню ва­гу для пе­ре­льо­ту. Зви­чай­но, ду­же го­ло­дні пта­хи бу­дуть ков­та­ти і хліб, і мі­шан­ку, і кар­то­плю ва­ре­ну, і зер­но. На цьо­му во­ни мо­жуть і зи­му в не­во­лі пе­ре­жи­ти. Але це не над­то ко­ри­сно.

Ле­ле­ка — птах ду­же ви­три­ва­лий, з ве­ли­ким енер­ге­ти­чним за­па­сом. У при­ро­ді во­ни лю­блять їсти хру­щів, ка­пу­стян­ку, без­хре­бе­тних, зокре­ма до­що­вих черв’яків, ко­ни­ків, па­ву­ків, а ще — жаб, гри­зу­нів, не­ве­ли­ких га­дюк. Під час по­льо­вих ро­біт, ко­ли ско­шу­є­ться сі­но або зер­но­ві, ле­ле­ки по­їда­ють дрі­бних пта­хів, які гні­здя­ться у тра­ві: пе­ре­пі­лок, ку­рі­пок, жай­во­рон­ків, пли­сок, дер­ка­чів».

Ви­су­шу­ва­н­ня бо­літ, осво­є­н­ня лу­ків зна­чно змен­шує кор­мо­ву ба­зу для ле­лек. Іно­ді ле­ле­ки, щоб про­го­ду­ва­ти­ся у за­су­ху, ви­ки­да­ють слаб­ших пта­ше­нят із гні­зда. Від­бу­ва­є­ться при­ро­дний від­бір че­рез го­лод.

Афри­кан­ські пле­ме­на по­лю­ють на ле­лек

Ле­ле­ка ду­же по­мі­тний, на­бли­же­ний до лю­ди­ни, то­му над­то до­вір­ли­вий. При­ро­дних во­ро­гів у ньо­го не­має. На роз­кі­шно­му гні­зді мо­жуть осе­ля­ти­ся го­роб­ці і си­ни­чки. Ле­ле­ка зав­жди за­хи­стить їх від хи­жа­ків. Якщо у нас ле­ле­ка — птах-то­тем, то в Афри­ці пле­ме­на по­лю­ють на ле­лек і про­сто їдять. Кіль­ця і ко­льо­ро­ві мі­тки ор­ні­то­ло­гів ста­ють своє­рі­дни­ми тро­фе­я­ми і є ве­ли­кою цін- Ле­ле­ка — куль­то­вий птах не ли­ше в Укра­ї­ні. З ве­ли­кою ша­ною до ньо­го став­ля­ться у кра­ї­нах Єв­ро­пи, зокре­ма у Поль­щі, а та­кож у Вір­ме­нії. У нас із цим пта­хом пов’яза­но ба­га­то ле­генд і ка­зок, по­вір’їв і ві­ру­вань. Чи справ­ді ле­ле­ки мир­ні і дру­же­лю­бні? Як при­ва­би­ти ле­ле­ку до сво­єї ха­ти? Чи при­но­сять во­ни ща­стя?.. Про це та ін­ше ми роз­мов­ля­ли з ор­ні­то­ло­гом і ху­до­жни­ком Іго­рем Зем­лян­ських, який ме­шкає у се­лі Во­ронь­ків, що на Ки­їв­щи­ні. ні­стю для афри­кан­ських на­ро­дів. Са­ме че­рез це ле­лек по­вер­та­є­ться до­до­му зна­чно мен­ше. Про­те, за ба­га­то­рі­чни­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми, кіль­кість ле­лек у при­ро­ді є ста­біль­ною.

У ле­лек своя мо­ва. Сту­ко­том дзьо­ба пта­хи спіл­ку­ю­ться між со­бою, ві­та­ю­ться, ля­ка­ють, ви­слов­лю­ють ра­дість чи гнів. Жи­вуть ле­ле­ки дов­го, кіль­ка де­ся­тків ро­ків. До­ро­слий ле­ле­ка ва­жить близь­ко 4 кг, зав­ви­шки май­же метр. Ро­змах крил — до двох ме­трів. Сплять ле­ле­ки сто­я­чи на еле­ктри­чних опо­рах, да­хах бу­дин­ків, ви­со­ких су­хих де­ре­вах, на ви­со­ких мі­сцях, де віль­но мо­жна роз­кри­ти кри­ла для по­льо­ту.

Мі­цно­го сну, як і біль­шість пта­хів, ле­ле­ка не має, сон у них фра­гмен­тар­ний. Ві­дрі­зни­ти сам­ця і сам­ку до­сить не­про­сто на­віть ор­ні­то­ло­гам. Пта­хи рі­зня­ться по­ве­дін­кою, за­барв­ле­н­ня ж ма­ють одна­ко­ве. На зи­му ле­ле­ки від­лі­та­ють у Пів­ден­ну і Пів­ден­но­За­хі­дну Афри­ку.

Тра­пля­є­ться, що че­рез якісь при­ро­дні ва­ди птах не мо­же по­до­ла­ти да­ле­ку від­стань і ги­не по до­ро­зі. При­чи­ною за­ги­бе­лі і травм бу­ва­ють еле­ктри­чні дро­ти, іно­ді при­ро­дні умо­ви...

У те­плих кра­ї­нах пта­хи не гні­зду­ю­ться, а про­сто хар­чу­ю­ться, жи­вуть у при­ро­ді і че­ка­ють ве­сни, щоб зно­ву по­вер­ну­ти­ся на ба­тьків­щи­ну.

Сі­мей­ні сто­сун­ки ду­же скла­дні

«Ста­те­ва зрі­лість у ле­лек на­сту­пає на че­твер­то­му-п’ято­му ро­ці. Не­ста­те­во­зрі­лі пта­хи обов’яз­ко­во на­ма­га­ю­ться бу­ду­ва­ти фаль­ши­ве гні­здо, яке має ре­пу­та­цій­ну за­да­чу, є своє­рі­дним тре­ну­ва­н­ням. Во­ни за­ли­ця­ю­ться, вча­ться на май­бу­тнє бу­ду­ва­ти своє жи­тло. Чи фор­му­ю­ться па­ри са­ме то­ді — пи­та­н­ня спір­не.

Зви­чай­но, ле­ле­ки на­ма­га­ю­ться збе­рі­га­ти все жи­т­тя одну па­ру. Але ча­сто з’яв­ля­є­ться тре­тій, у ко­тро­го гні­здо зни­ще­не або за­ги­нув пар­тнер. За­га­лом шлю­бне жи­т­тя ле­лек не­ймо­вір­но ускла­дне­не, рі­зно­ма­ні­тне і, ча­сом, дра­ма­ти­чне, по­рів­ня­но з ін­ши­ми на­ши­ми пта­ха­ми, — роз­по­від­ає Ігор Зем­лян­ських. — У ле­лек ду­же скла­дні сі­мей­ні сто­сун­ки. Ча­сті зра­ди. Кон­ку­рен­ція за гні­зда, за са­мок. Хтось ко­гось від­би­ває. Бу­ває, що сам­це­ві щось не по­до­ба­є­ться і він при­лі­тає і ви­ки­дає яй­ця з гні­зда. Рід­ше тра­пля­ю­ться жор­сто­кі бій­ки, на­віть до кро­ві, а то й до за­ги­бе­лі».

На­ве­сні до гні­зда пер­шим по­вер­та­є­ться са­мець, який но­чує там і че­кає сам­ку. Са­ме сам­ка ви­би­рає со­бі пар­тне­ра.

Гні­здо мо­же ва­жи­ти до пів­то­ни

Гні­зда ле­ле­ки по­чи­на­ють бу­ду­ва­ти від­ра­зу пі­сля при­льо­ту, у бе­ре­зні. Це три­ває близь­ко мі­ся­ця. І якщо ін­ші пта­хи збу­ду­ва­ли гні­здо, кла­дуть яй­ця, ви­си­джу­ють і ви­го­до­ву­ють пта­ше­нят, то ле­ле­ки весь час до­бу­до­ву­ють гні­здо. На­пев­не, це пов’яза­но з тим, що ма­ля­та дов­го пе­ре­бу­ва­ють у гні­зді, де ба­га­то рід­ко­го по­слі­ду. Ле­ле­ки по­стій­но но­сять су­хе сі­но, тра­ву, па­пір, смі­т­тя, ган­чір­ки, не­на­че під­сте­ля­ють сво­їм ді­тям су­хі пе­люш- ки. Гні­здо іно­ді ва­жить де­кіль­ка со­тень кі­ло­гра­мів. Пта­ши­ний по­слід це­мен­тує гіл­ки та ін­ший бу­ді­вель­ний ма­те­рі­ал, і гні­здо стає твер­дим, як вто­пта­на зем­ля або мі­цна де­ре­ви­на.

За­зви­чай, на­при­кін­ці трав­ня сам­ка ви­си­джує від 2 до 5 пта­ше­нят. «У біль­шо­сті пар, за ба­га­то ро­ків спо­сте­ре­жень, — го­во­рить ор­ні­то­лог, — ста­біль­на чи­сель­ність по­том­ства. У гні­зді ле­ле­че­ня­та за­ли­ша­ю­ться до се­ре­ди­ни (кін­ця) ли­пня. Ле­ле­ки — хо­ро­ші ба­тьки, во­ни по­чер­го­во го­ду­ють пта­ше­нят. Пі­сля ви­льо­ту мо­ло­дняк зби­ва­є­ться у вла­сні зграї, а до­ро­слі, до від­льо­ту у те­плі краї, за­ли­ша­ю­ться при гні­здах. Мо­ло­ді пта­хи лю­блять ра­зом кру­жля­ти у те­плих по­то­ках по­ві­тря. Во­ни швид­ко ста­ють са­мо­стій­ни­ми, са­мі шу­ка­ють со­бі по­жи­ву».

Як при­ва­би­ти ле­ле­ку?

Го­во­рять, що ле­ле­ка при­но­сить ща­стя і не се­ли­ться по­бли­зу бу­дин­ку, де не­має гар­мо­нії. Ігор Зем­лян­ських це за­пе­ре­чує, він за­пев­няє, що пта­хи не се­ля­ться тіль­ки то­ді, ко­ли гні­здо не спо­до­ба­ло­ся або ще не­ста­те­во­зрі­лі. «Лю­ди­ні іно­ді зда­є­ться, що умо­ви іде­аль­ні, а пта­хи не осе­ли­ли­ся. Чим це ви­кли­ка­но, зро­зу­мі­ти ча­сто скла­дно. Гні­здо має бу­ти не мен­ше 1 ме­тра у ді­а­ме­трі. Опора і осно­ва ма­ють бу­ти мі­цни­ми. Мо­жна зва­ри­ти ко­ле­со з ар­ма­ту­ри. Най­кра­ще за­кла­сти осно­ву для гні­зда сно­па­ми із гі­ло­чок. Це під­ви­щує шан­си на по­се­ле­н­ня у ва­шо­му гні­зді. По­тім сно­пи­ки кра­ще по­ли­ти крей­дою чи ва­пном, щоб на­га­ду­ва­ло по­слід. Мі­ні­маль­на ви­со­та над зем­лею — 5 ме­трів, хо­ча іно­ді во­ни осе­ля­ю­ться і зна­чно ниж­че. Ле­ле­ки до­бре ви­три­му­ють спе­ку і до­щі. Від сон­ця до­ро­слі пта­хи мо­жуть ста­ва­ти у гні­зді, ство­рю­ю­чи тінь для пта­ше­нят. Іно­ді зво­ло­жу­ють со­бі гру­ди во­дою, щоб ство­ри­ти кра­щі умо­ви для ма­ле­чі».

Ле­ле­ки не лю­блять ве­ли­кої рі­чки, пі­сків, то­му рід­ко се­ля­ться уздовж Дні­пра. Во­ни шу­ка­ють трав’яні про­сто­ри, щоб не­по­да­лік бу­ли бо­ло­та, озе­ра. Бу­ває, що бі­лий ле­ле­ка вла­што­вує ко­ло­нії: пта­хи бу­ду­ють гні­зда не­по­да­лік одне від одно­го і там пре­кра­сно ми­ря­ться.

Ле­ле­ка жу­рав­лю не рі­дня

Ле­ле­ка — один із най­біль­ших пта­хів Укра­ї­ни. Ча­пля (сі­ра, бі­ла, ру­да) — рі­дня ле­ле­ки. А ось жу­ра­вель — ні. Лю­ди ча­сто плу­та­ють ле­ле­ку і жу­рав­ля, го­во­рять, що до нас при­ле­ті­ли жу­рав­лі. А во­ни до нас не мо­жуть при­ле­ті­ти, хі­ба на бо­ло­то, де не­лю­дя­но.

Наш ле­ле­ка бі­ло­го ко­льо­ру з чор­ни­ми пе­ра­ми на кри­лах. Чор­ний ле­ле­ка — ду­же рід­кі­сний. «На осін­ніх про­льо­тах чор­ні ле­ле­ки зрід­ка тра­пля­ю­ться. Най­біль­ше ба­чив ра­зом 16 чор­них ле­лек у по­льо­ті. Гні­здя­ться во­ни у При­бал­ти­ці і Бі­ло­ру­сі. Чор­ні і бі­лі ле­ле­ки іно­ді мо­жуть па­сти­ся ра­зом на лу­ках, а об’єд­на­них зграй не утво­рю­ють. Це ду­же рі­зні пта­хи. Бі­лий ле­ле­ка май­же пов­ні­стю з при­ро­ди пе­ре­йшов до лю­дей. Він до­вір­ли­вий. Чор­ний, нав­па­ки, — від­людь­ку­ва­тий».

По­вір’я і мі­фи

Існує до­сить чи­ма­ло мі­фів про ле­ле­ку. Вва­жа­є­ться, що до ви­рію ле­ле­ки лі­та­ють одві­да­ти на­ших пред­ків і по­спіл­ку­ва­ли­ся з бо­га­ми; а на­ве­сні не­суть нам від них гар­ну звіс­тку про роз­квіт при­ро­ди і від­нов­ле­н­ня жи­т­тя.

У дав­ни­ну за по­ве­дін­кою бу­со­ла лю­ди вчи­ли­ся спо­сте­рі­га­ти за по­го­дою. Вва­жа­ло­ся, що в се­лі, де по­се­ли­ться ба­га­то ле­лек, бу­де гар­ний уро­жай, не бу­де по­су­хи.

У на­ро­ді ка­жуть, що ле­ле­ка мо­же пом­сти­ти­ся то­му, хто зруй­ну­вав йо­го гні­здо. Але це не так, за­пев­няє ор­ні­то­лог. Ця ле­ген­да при­йшла з ча­сів, ко­ли в Укра­ї­ні ха­ти бу­ли під со­лом’яним да­хом. То­ді ба­га­то пта­хів се­ли­ли­ся на по­крів­лі. Ле­ле­ка, бу­ду­ю­чи гні­здо, ви­пад­ко­во міг при­не­сти на дах тлі­ю­чу гіл­ку від ба­га­т­тя. Зви­чай­но, ха­та за­па­лає мит­тє­во. Та ще й ко­ли хтось зруй­ну­вав гні­здо, а птах хо­че по­вер­ну­ти­ся на мі­сце, де жив ми­ну­ло­го ро­ку. Ле­ле­ка не мо­же сві­до­мо спа­ли­ти ха­ту. Він вза­га­лі ні­ко­ли не мстить лю­ди­ні. Він на­віть до­зво­ляє ор­ні­то­ло­гам ді­ста­ти­ся до гні­зда, щоб за­кіль­цю­ва­ти пта­ше­нят. І якщо ве­ли­кі со­ви, чай­ки-мар­ти­ни мо­жуть за­хи­ща­ти сво­їх ма­лят, від­га­ня­ти при­буль­ців, то ле­ле­ки про­сто тер­пля­че лі­та­ють по­ряд.

Здав­на ві­ри­ли, що у дім, де осе­ли­ться ле­ле­ка, при­йде здо­ров’я, зла­го­да і до­ста­ток, а в ро­ди­ні на­ро­ди­ться ба­га­то ді­тей. Ві­ри­ли, що пер­на­ті збе­рі­га­ють обій­стя від гро­му та бли­скав­ки. А ще го­во­рять, що бу­сол до­бре ро­зу­міє люд­ську мо­ву, має по­вад­ки і по­чу­т­тя та­кі ж, як у лю­ди­ни.

За сло­ва­ми Іго­ря Зем­лян­ських, ле­ген­ди про ле­лек зна­чно пе­ре­біль­ше­ні і не ма­ють під со­бою на­у­ко­во­го об­ґрун­ту­ва­н­ня. Та все ж ле­ле­ка для нас — справ­ді свя­тий птах!

У ле­лек ду­же скла­дні сі­мей­ні сто­сун­ки. Ча­сті зра­ди. Кон­ку­рен­ція за гні­зда, за са­мок. Хтось ко­гось від­би­ває.

Ігор Зем­лян­ських про ле­лек знає все.

Фо­то Ла­ри­си ГРО­МАД­СЬКОЇ.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.