На чию ко­ристь

Сві­то­гля­дні ре­фле­ксії пе­ред тре­тім по­спіль успі­хом «Ре­а­ла»

Ukrayina Moloda - - Політика - Сте­пан ВОВКАНИЧ

Фут­бо­лом пе­ре­ва­жно ці­ка­ви­ться юнь, а роз­мір­ко­вує над йо­го су­спіль­ним фе­но­ме­ном, со­ці­аль­но-по­лі­ти­чни­ми та ін­ши­ми впли­ва­ми люд по­ва­жний. Утім на­віть 25-рі­чним су­ча­сни­кам не мо­гло спа­сти на дум­ку, що не­вдов­зі Укра­ї­ні до­ве­де­ться пе­ре­жи­ва­ти по­дії, пов’яза­ні з ці­єю по­пу­ляр­ною грою, в яких, як ка­жуть, сму­ток з ра­ді­стю мі­цно пе­ре­пле­ли­ся. Адже во­ни мо­жуть за­вер­шу­ва­ти­ся до­бром і злом, як, ска­жі­мо, ста­ти чин­ни­ком укра­ї­ні­за­ції, так і при­ско­ри­ти подаль­шу ру­си­фі­ка­цію. Аби ви­клю­чи­ти та­ку бі­фур­ка­цію, му­си­мо всі ра­зом за­ми­сли­ти­ся над фут­боль­ни­ми по­ді­я­ми сьо­го­де­н­ня, на­віть, якщо во­ни ви­да­ю­ться, на пер­ший погляд, ні­би­то дру­го­ря­дни­ми. Не від­су­вай­мо їх на мар­гі­нес, во­ни впли­ва­ють на на­ціо­наль­ну без­пе­ку, дер­жа­во­тво­ре­н­ня і за­слу­го­ву­ють на сер­йо­зну ува­гу. Зві­сно, для укра­їн­ських убо­лі­валь­ни­ків ни­ні ра­ді­сною по­ді­єю №1 є те, що впер­ше в Ки­є­ві про­во­ди­ться фі­наль­на гри за Ку­бок Лі­ги чем­піо­нів Єв­ро­пи-2018. Плюс дій­ство збі­гло­ся з від­зна­че­н­ням сто­лі­т­тя ство­ре­н­ня Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки (УНР), і це, без­умов­но, ста­не окра­сою за­кла­де­н­ня тра­ди­ції від­нов­ле­н­ня істо­ри­чної тя­гло­сті на­шої Дер­жав­но­сті. Во­дно­час укра­їн­ці на­сто­ро­же­ні: як­би те­пе­рі­шні кри­ва­ві бу­дні не за­тьма­ри­ли май­бу­тні свята. Адже Мо­сква не тіль­ки роз­стрі­ля­ла УНР, зни­щи­ла її очіль­ни­ків, а й ве­де вже п’ятий рік гі­бри­дну вій­ну, яку зно­ву нав’яза­ла Укра­ї­ні як по­ка­ра­н­ня за від­мо­ву да­лі бу­ти її ко­ло­ні­єю. Пі­сля отруй­них атак Ро­сії у Ве­ли­кій Бри­та­нії та Си­рії не­ми­ну­чим ста­ло ви­дво­ре­н­ня За­хо­дом по­над со­тню ди­пло­ма­тів, від­так під спра­ве­дли­ву за­гро­зу по­став­ле­но про­ве­де­н­ня сві­то­во­го чем­піо­на­ту 2018 ро­ку в Ро­сії. На­то­мість на­ле­жних дій від сві­то­вої спіль­но­ти пі­сля ане­ксії Пу­ті­ним Кри­му, вій­сько­во­го втор­гне­н­ня на схід Укра­ї­ни, зби­т­тя при­ве­зе­ною ра­ке­тою в мир­но­му не­бі укра­їн­ських сте­пів ма­лай­зій­сько­го лі­та­ка Укра­ї­на так і не до­че­ка­ла­ся. Жо­дно­му ди­пло­ма­ту Ро­сії в жо­дній кра­ї­ні не бу­ло вка­за­но на две­рі, ні­хто її не за­сте­ріг, що в та­кий спо­сіб го­ту­ва­ти фут­боль­ні чем­піо­на­ти у ци­ві­лі­зо­ва­но­му сві­ті — за­бо­ро­не­но. За­раз по­за сум­ні­вом: то­ді в Со­чі Мо­сква го­ту­ва­лась не ли­ше до Олім­пій­ських ігор, а во­дно­час і до гі­бри­дної вій­ни. В укра­їн­ців і за­раз не зни­кає три­во­га: чи не ске­рує пі­сля про­ве­де­н­ня чем­піо­на­ту сві­ту з фу­бо­лу-2018 Мо­сква на Ки­їв або «єщьо да­лє­чє» тан­ки, які ви­да­ють «на­го­ра», за Лав­ро­вим, ша­хти Дон­ба­су. От­же, напередодні фі­наль­ної гри в Ки­є­ві не ма­ють втра­ча­ти пиль­ність як слу­жби на­ціо­наль­ної без­пе­ки, про що Пре­зи­дент Укра­ї­ни Пе­тро По­ро­шен­ко пе­ре­ко­нав ке­рів­ни­цтво УЄФА, так і ша­ну­валь­ни­ки ці­єї гри.

Фі­ло­со­фія гри ма­дрид­сько­го «Ре­а­ла» ні­ко­ли не сим­па­ти­зу­ва­ла Мо­скві

Я не фа­нат фут­бо­лу. Ба біль­ше, вва­жаю, що будь-який фа­на­тизм у су­спіль­стві, йо­го ву­ли­чні пі­ар­ні де­мар­ші, які ви­хо­дять за ро­зум­ні ме­жі по­ве­дін­ки лю­ди­ни, — не­без­пе­чні. Во­дно­час, ці­ную все­лен­ський со­ціо­гу­ма­ні­сти­чний сенс слів Іва­на Фран­ка: все, що йде по­за рам­ка­ми лю­ди­ни і на­ції, — фа­ри­сей­ство. Осо­бли­во не­без­пе­чний на­ціо­на­лізм су­сі­дів, гу­сто за­мі­ша­ний на ве­ли­ко­дер­жав­но­му шо­ві­ні­змі та іде­о­ло­гії одер­жав­ле­ної (ка­зен­ної, за Па­трі­ар­хом Ан­дре­єм Ше­пти­цьким) цер­кви. Са­ме та­ку ім­пер­ську мі­ша­ни­ну ба­га­то­рі­чний Пре­зи­дент РФ Пу­тін зро­бив за­ква­скою су­ча­сної іде­о­ло­ге­ми тво­ре­н­ня т. зв. «рус­ско­го мі­ра», де фа­на­ти­зму, в т. ч. і фут­боль­но­му, бай­кер­сько­му, від­во­ди­ться не остан­нє мі­сце. Шко­да, але i в ХХІ сто­лiтi є на­ма­га­н­ня під­по­ряд­ку­ва­ти спорт по­лі­ти­ці. Світ має пам’ята­ти, що не ли­ше фю­ре­ри ми­ну­ло­го, а й не­о­фю­ре­ри ви­ко­ри­сто­ву­ють спор­тив­ні ви­до­ви­ща, осо­бли­во Олім­пій­ські ігри, сві­то­ві фут­боль­ні чем­піо­на­ти, для ка­му­фля­жу сво­їх справ­жніх ім­пер­сько-за­гар­бни­цьких мо­ти­вів, ма­ні­пу­лю­ва­н­ня дум­кою мас, впли­ву і фор­му­ва­н­ня їхнiх сим­па­тій то­що.

По­при те, ме­ні ще в сту­дент­ські ро­ки ста­ла гли­бо­ко сим­па­ти­чною ма­гія гри ма­дрид­сько­го «Ре­а­ла». Са­ме во­на бу­ла тим сві­то­гля­дним перв­нем, який по­с­при­яв ро­зу­мін­ню фут­бо­лу як гло­баль­но­го со­ці­аль­но­го яви­ща, а від­так гри ін­те­ле­кту­аль­ної, еле­ган­тної, без уда­ва­них бо­льо­вих кор­чів, ва­ля­н­ня на по­лі і сліз ра­до­сті. Сло­вом, гри за­ра­ди гля­да­ча — віль­но­го, ро­зум­но­го і, го­лов­не, су­ве­рен­но­го — як на рів­ні лю­ди­ни, так і її кра­ї­ни. То­му по­с­при­я­ла дав­ня істо­рія, яка по­ча­ла­ся не­спо­ді­ва­но. У 1956 ро­ці нас, сту­ден­тів Хар­ків­ських ВНЗ, ці­ли­ми еше­ло­на­ми від­прав­ля­ли в кол­го­спи ко­па­ти кар­то­плю. І са­ме там до нас до­ле­ті­ла не­зви­чай­на ін­фор­ма­цій­на но­ви­на. «Па­ца­ны, в Вен­грии — ре­во­лю­ция! На ули­цах Бу­да­пе­шта — на­ши тан­ки. Все сту­ден­ты — вен­гры — во­зв­ра­ща­ю­тся до­мой». Цей кон­тент ме­не по­тряс і ви­кли­кав стрес. Але по­чу­т­тя і сим­па­тії тре­ба бу­ло три­ма­ти при со­бі. І ли­ше пі­зні­ше десь про­чи­тав чи по­чув по ра­діо «з-за бу­гра», що збір­на Угор­щи­ни, яку ре­во­лю­ція за­ста­ла за кор­до­ном, до­до­му не по­вер­ну­ла­ся. По­над те, її сві­то­ві зна­ме­ни­то­стi (Пу­шкаш, Хі­де­ку­ті та ін­ші) ста­ли гра­ти за «Ре­ал». Ін­ші ві­до­мі клу­би теж при­хи­сти­ли вті­ка­чів.

Ме­не по­ча­ли глиб­ше ці­ка­ви­ти не ли­ше іспан­ські та сві­то­ві то­по­ві клу­би, а й ін­те­ре­си за­кор­дон­них фут­боль­них еліт, які не обме­жу­ю­ться грою на ста­діо­ні. Мої за­ці­кав­ле­н­ня пі­ді­грі­ва­ла ша­ле­но не­дру­жня і над­то не­спра­ве­дли­ва кри­ти­ка за­хі­дно­го фут­бо­лу в ін­фор­ма­цій­но­му про­сто­рі СРСР. Остра­кі­зму під­дав­ся не тіль­ки «про­да­жний» ді Сте­фа­но (без­та­ктно на­го­ло­шу­ва­ло­ся на йо­го ви­со­ких ро­ках, слу­хня­них аси­стен­тах), а і не­на­си­тні го­спо­да­рі, які за­ра­ди «не­че­ло­ве­че­ской» ка­пі­та­лі­сти­чної кон­ку­рен­ції та на­жи­ви «за­кон­сер­ву­ва­ли» на ла­ві за­па­сних та­лант бі­дної Бра­зи­лії — Ді­ді. А як кар­та­ли суд­дів, ко­трі, бу­цім­то, під­су­джу­ва­ли збір­ним За­хо­ду, во­дно­час за­су­джу­ва­ли ко­ман­ди Кра­ї­ни Рад — «ама­тор­ські», яким «ні­ко­ли» не бу­ло ін­те­ре­су до гро­шей. Адже гра­ли во­ни ви­ня­тко­во на ви­со­ко­му ра­дян­сько­му па­трі­о­ти­змі. У фут­боль­них ра­діо­ре­пор­та­жах шта­тний ко­мен­та­тор Ні­ко­лай Озе­ров кри­чав пі­сля чер­го­во­го гру­бо­го фо­ла на­шо­го «лю­би­те­ля»: «Су­дья де­ла­ет те­бе гро­зную ро­жу, но ты не бой­ся! На­сту­пай на не­го! Мно­го­мил­ли­он­ная ар­мия бо­лель­щи­ков, ве­ли­кая стра­на те­бя за­щи- тит!». На­то­мість ні­хто не чув про кри­мі­наль­ні ви­тiв­ки справ­ді та­ла­но­ви­то­го фут­бо­лі­ста Стрель­цо­ва. Так у ро­сій­ських фа­на­тів фут­бо­лу (і не ли­ше) ро­ка­ми ство­рю­ва­ла­ся обра­за на ні­би­то всу­ціль во­ро­жо на­ла­што­ва­не ото­че­н­ня, роз’ятрю­ва­ла­ся не­на­висть до За­хо­ду, якою Пу­тін злов­жи­ває й ни­ні. Не­має сум­ні­ву, що і про­ве­де­н­ня в Мо­скві чем­піо­на­ту сві­ту з фут­бо­лу-2018 ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти­ме­ться для де­з­ін­фор­ма­ції і про­па­ган­ди, як це сво­го ча­су ро­би­ла ім­пе­рія зла.

Фут­бол — яви­ще гли­бо­ко со­ці­аль­не

Фут­бо­лу як по­пу­ляр­ній ко­ле­ктив­но-спор­тив­ній грі, окрім ко­ло­саль­ної фе­є­ри­чно­сті, ви­до­ви­щно­сті та ви­со­кої со­ці­а­лі­за­ції, має бу­ти при­та­ман­на на­скрі­зна про­зо­рість, яка прав­ди­во від­дзер­ка­лю­ва­ла б зов­ні­шні і вну­трі­шні до­мі­нан­ти і грав­ця, і ко­ман­ди, і су­спіль­ства на­за­гал. То­му він як яви­ще со­ці­аль­но гло­баль­не має ста­ти не ли­ше транс­па­рен­тним, а, го­лов­не, і дер­жа­во­твор­чим для кра­їн, що ін­те­гру­ю­ться в ци­ві­лі­зо­ва­ний віль­ний світ. Вла­сне, ува­ги остан­ньо­му, на від­мі­ну від са­мої гри, — ні на ста­діо­ні, ні по те­ле­ві­зо­ру не по­ба­чи­ти. За­те осо­би­сті­сні яко­сті фут­бо­лі­ста не схо­ва­ти. Адже якщо у грав­ця не­має стар­то­вої швид­ко­сті, то цей ґандж від­ра­зу ба­чать міль­йо­ни. Не­має те­хні­ки, дри­блін­гу, вмі­н­ня гра­ти го­ло­вою, би­ти одна­ко­во силь­но і при­ціль­но з двох ніг — ці не­до­лі­ки фі­ксу­ють про­фе­сіо­на­ли. На по­лі мо­жна ви­зна­чи­ти вну­трі­шній мо­раль­но-пси­хо­ло­гі­чний клі­мат і дух ко­ман­ди, який па­нує в ко­ле­кти­ві. Не ли­ше «спе­ци» зда­ле­ка «чу­ють» ко­ру­пцію, гля­да­чі з три­бун теж мо­жуть за­пі­до­зри­ти під­ста­ву чи до­мов­ле­ність. На­зва­ні не­по­доб­ства, на жаль, не­рід­ко тра­пля­ю­ться в су­ча­сно­му фут­бо­лі. З ни­ми ні­би­то бо­рю­ться, хо­ча їх важ­ко ви­ве­сти без до- по­мо­ги са­мих фут­бо­лі­стів, ша­ну­валь­ни­ків їхньої гри, гро­мад­сько­сті то­що. Сьо­го­дні­шнім олі­гар­хам — вла­сни­кам клу­бів — слід яко­мо­га швид­ше по­збу­ва­ти­ся не­па­трі­о­ти­чних ді­янь і на­ре­шті по­ча­ти дба­ти про дер­жа­во­тво­ре­н­ня Укра­ї­ни і роль фут­боль­но­го чин­ни­ка в цьо­му про­це­сі.

Про­те­кція у на­вчан­ні фут­бо­лу, як і в будь-якій ін­шій спор­тив­ній грі, не смер­тель­на, якщо спро­е­кто­ва­на на її роз­ши­ре­н­ня, роз­ви­ток та­лан­ту спортс­ме­на, а не на збіль­ше­н­ня ко­ру­пції і не­тру­до­во­го за­ро­бі­тчан­ства ба­га­ті­їв, під­куп. Зав­да­н­ня Укра­ї­ни: зро­би­ти ці яви­ща асо­ці­аль­ни­ми, не­про­ду­ктив­ни­ми. Аби во­ни са­мі про­ва­лю­ва­ли­ся, ста­ва­ли без­пер­спе­ктив­ни­ми на­віть за по­ту­жно­го бла­ту. Укра­ї­ні тре­ба біль­ше ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти фа­ктор пу­блі­чно­сті, за­лу­ча­ю­чи ши­ро­ку гро­мад­ськість. За­ба­га­то очей при­тя­гує фут­бол як ма­со­ве ви­до­ви­ще, ве­ли­ка су­спіль­на си­ла скан­ду­вань на ста­діо­нах, аби ра­ні­ше чи пі­зні­ше по­та­єм­не у фут­бо­лі не ста­ло яв­ним. Зви­чай­но, шко­да зга­я­но­го ча­су і Укра­ї­ни. Як тре­ба її не­на­ви­ді­ти, бу­ти глу­хим до го­ло­сів спів­ві­тчи­зни­ків, за­хлан­ним до осо­би­сто­го зба­га­че­н­ня, щоб за­ва­жа­ти роз­ви­ва­ти­ся фут­бо­лу, ста­ва­ти йо­му по­ту­жним со­ці­аль­но-куль­тур­ним чин­ни­ком роз­бу­до­ви мо­ло­дої на­ціо­наль­ної дер­жа­ви, мар­ке­ром па­трі­о­ти­чної орі­єн­та­ції но­во­го по­ко­лі­н­ня грав­ців. Укра­ї­на не та­ка ба­га­та, аби опла­чу­ва­ти се­ре­дньої ру­ки за­ру­бі­жних фут­бо­лі­стів за­ра­ди бі­зне­су, а не ви­хов­но­го ві­тчи­зня­но­го іде­а­лу. Во­ни, окрім то­го, що спіл­ку­ю­ться мо­вою во­ро­га, ні­чо­го не да­ють для роз­ви­тку май­стер­но­сті мо­ло­ді, нав­па­ки, по­збав­ля­ють її ігро­вої пра­кти­ки. Для на­слі­ду­ва­н­ня із за­про­ше­них ва­ря­гів упев­не­но, як на ме­не, мо­жна ви­ді­ли­ти хі­ба що Лу­ї­ша Фі­гу — ко­ли­шньо­го грав­ця «Ре­а­ла».

Не менш при­кро ди­ви­ти­ся, як по­до­ро­жу­ють Укра­ї­ною Куб­ки чо­ло­ві­чої і жі­но­чої Ліг чем­піо­нів УЄФА май­же в ро­сій­сько­мов­но­му су­про­во­ді. Стає сум­но, що фут­боль­ні очіль­ни­ки зі слав­ни­ми укра­їн­ськи­ми прі­зви­ща­ми не мо­жуть ска­за­ти сьо­го­дні ді­тям кіль­ка до­брих слів укра­їн­ською. Чо­му при обго­во­рен­ні єв­ро­пей­ських ма­тчів на те­ле­ка­на­лах «Фут­бол-1» і «Фут­бол-2» да­лі вту­лю­є­ться укра­їн­сько­му гля­да­че­ві син­дром «Та­ра­пунь­ки і Ште­псе­ля», по­ши­рю­є­ться мов­на ши­зо­фре­ні­чна роз­дво­є­ність? Нев­же не­зро­зумі­ло: як­би Й. Са­бо як зна­ний гра­вець ки­їв­сько­го «Ди­на­мо» за­го­во­рив укра­їн­ською, не бу­ло б ни­ні та­ко­го не­прийня­т­тя Угор­щи­ною за­ко­ну «Про осві­ту», її зав­зя­тих по­туг за­бло­ку­ва­ти вступ Укра­ї­ни в НАТО. На­то­мість бу­ли б спів­чу­т­тя угор­ців жа­хли­вій ру­си­фі­ка­ції Укра­ї­ни; за­су­дже­н­ня Бу­да­пешт­сько­го ме­мо­ран­ду­му, не­за­слу­же­но за­бу­то­го під­пи­сан­та­ми, що га­ран­ту­ва­ли без­пе­ку без’ядер­ній Укра­ї­ні. А на­ре­шті, мо­же, з’яви­ли­ся б вдя­чні гро­ма­дя­ни Угор­щи­ни, Поль­щі, ін­ших кра­їн при­кор­до­н­ня, які по-до­бро­су­сід­ськи усві­до­ми­ли б, схо­вав­шись під єв­ро­а­тлан­ти­чну па­ра­соль­ку за­хи­сту, що за­ра­но за­бу­ва­ти ра­дян­ські тан­ки на ву­ли­цях Бу­да­пе­шта та Пра­ги у 1956 і 1968 ро­ках від­по­від­но. При­найм­ні тре­ба ро­зу­мі­ти: укра­їн­ці во­ю­ють на Дон­ба­сі за справ­жню ін­тер­на­ціо­наль­ну ма­кси­му — «за ва­шу і на­шу сво­бо­ду»!

Як­би Ва­ле­рій Ло­ба­нов­ський, зна­ний фут­боль­ний гра­вець і тре­нер ки­їв­сько­го «Ди­на­мо», сер­йо­зно і з по­ва­гою ін­те­лі­ген­та, пе­да­го­га ста­вив­ся до по­тре­би впро­ва­дже­н­ня укра­ї­но­мов­но­го ін­фор­ма­цій­но­го се­ре­до­ви­ща у фут­боль­них дру­жи­нах Укра­ї­ни, а не на­зи­вав це «кор­ду­пні­стю», то і бра­ти Сур­кі­си пе­ре­пра­ви­ли б ни­ні всю на­ле­жну су­му ні­ме­цьких гро­шей за Єр­мо­лен­ка до слав­но­го Чер­ні­го­ва, де, вла­сне, впер­ше звер­ну­ли ува­гу на та­лант хло­пчи­ни… Ко­ли в око­пах АТО чи ни­ні­шніх ООСо ги­не цвіт на­ції, а одні олі­гар­хи за­ро­бля­ють на пе­ре­про­да­жі ім­пор­то­ва­них фут­бо­лі­стів, що спіл­ку­ю­ться мо­вою во­ро­га, а дру­гі — на ро­сій­сько­мов­них те­ле­ка­на­лах да­лі вту­лю­ють мі­фи «одной по­бе­ды на всех», то важ­ко без ва­лі­до-

Мо­же, з’яви­ли­ся б вдя­чні гро­ма­дя­ни Угор­щи­ни та Поль­щі, які, на­віть схо­вав­шись під єв­ро­а­тлан­ти­чну па­ра­соль­ку за­хи­сту, по-до­бро­су­сід­ськи усві­до­ми­ли б, що за­ра­но за­бу­ва­ти ра­дян­ські тан­ки на ву­ли­цях Бу­да­пе­шта і Пра­ги у 1956 і 1968 ро­ках.

Фото з сай­та lf.net.ua.

Жо­ден спорт не є на­стіль­ки ма­со­вим і за­по­лі­ти­зо­ва­ним, як фут­бол.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.