Мо­жна бу­ти в опо­зи­ції до вла­ди,

Але не до Укра­ї­ни!

Ukrayina Moloda - - Я Вам Пишу... - Ми­ко­ла ГОРБАТОВ Дні­про Ки­їв

Що ж ми та­ке ви­ро­ди­ли-ви­тво­ри­ли? Це я про на­шу рі­дну дер­жа­ву, ква­зі­дер­жа­ву (ква­зі — пе­рі­о­ди­чна фун­кція в ма­те­ма­ти­ці). Не за та­ку її ни­ні­шню по­кла­ли го­ло­ви ти­ся­чі і ти­ся­чі ге­ро­їв у рі­зні ча­си. Не про та­ку її мрі­я­ли в хо­ло­дних зи­мо­вих ба­ра­ках Лев­ко Лук’янен­ко, В’яче­слав Чор­но­віл, Ва­силь Стус, Ва­ле­рій Мар­чен­ко та ін­ші та­кої ж ви­со­ко­сті на­ші на­ціо­наль­ні ге­рої. Стра­шно про­сто уяви­ти, що від­чу­вав Лев­ко Гри­го­ро­вич, пе­ре­бу­ва­ю­чи по­над два мі­ся­ці в ка­ме­рі смер­тни­ків. Це вже у по­рів­ня­но лі­бе­раль­ні ча­си Ми­ки­ти Хру­що­ва йо­му ого­ло­си­ли смер­тний ви­рок. За сло­ва... Та й про­стим, не ге­ро­ї­чним, вар­то бу­ло обе­ре­жно огля­да­ти­ся на всі бо­ки.

При­га­дую, як ме­не, мо­ло­до­го, мо­ло­дий же ге­біст, за­гля­да­ю­чи в ар­ку­ші до­но­сів, за­пи­ту­вав про слу­ха­н­ня «во­ро­жих го­ло­сів». Ни­ні­шні мо­ло­ді і не по­ві­рять, а ста­рим дур­ням і ду­ре­пам, які ба­зі­ка­ють про те, як бу­ло до­бре ко­лись, ін­ко­ли го­во­рю, що во­ни ма­ють ра­цію: сон­це бу­ло жов­ті­ше, тра­ва зе­ле­ні­ша, а во­да, зві­сно ж, мо­крі­ша.

Зга­дую сло­ва Єль­ци­на, який із гір­ко­тою до­рі­кав лю­дям за те, що во­ни, оче­ви­дно, за­бу­ли про ути­ски, про не­скін­чен­ні чер­ги в ма­га­зи­нах, щоб ку­пи­ти най­не­об­хі­дні­ше. До ре­чі, да­ле­ко­му від іде­а­лу Єль­ци­ну все ж ви­ста­чи­ло ро­зу­му не по­вто­рю­ва­ти кри­ва­вий до­свід Мі­ло­ше­ви­ча і не на­ма­га­ти­ся вій­ною згрі­ба­ти на­зад Со­юз. А на­шим вер­хов­ним на­чаль­ни­кам слід бу­ло на­пру­же­но й бі­гом ко­ри­сту­ва­ти­ся дво­ма де­ся­ти­лі­т­тя­ми по­рів­ня­но­го за­тиш­шя і з усіх сил бу­ду­ва­ти мі­цну дер­жа­ву. Увесь по­пе­ре­дній до­свід свід­чив, що від Ро­сії мо­жна че­ка­ти бу­дьчо­го і в будь-який мо­мент, по­ки ми бу­де­мо на сце­ні Па­ла­цу «Укра­ї­на» ша­бель­ка­ми ви­ма­ху­ва­ти в тан­ці. І був же дух на­ро­ду на по­ча­тку на­шої не­за­ле­жно­сті, ко­ли ефі­ри те­ле­ба­че­н­ня за­вер­шу­ва­ли­ся за­став­кою і зна­ме­ни­тим від кла­си­ка «Бо­же, ве­ли­кий, єди­ний, нам Укра­ї­ну хра­ни...», а в на­шо­му то­ді ще Дні­про­пе­тров­ську, в цен­трі, на всю сті­ну кіль­ка­по­вер­хо­во­го бу- дин­ку кра­су­вав­ся вірш Во­ло­ди­ми­ра Со­сю­ри «Лю­біть Укра­ї­ну». То чо­му ж на­ші по­лі­ти­ки не ро­зумі­ли, що ен­ту­зі­азм та ей­фо­рію по­трі­бно по­стій­но піджив­лю­ва­ти на­ле­жни­ми кро­ка­ми? Як­би на­ші ни­ні­шні ду­же за­пі­зні­лі на­ма­га­н­ня по­ча­ли швид­ко і ка­те­го­ри­чно впро­ва­джу­ва­ти від­ра­зу пі­сля ре­фе­рен­ду­му 1 гру­дня 1991-го, то й ре­зуль­та­ти бу­ли б ін­ши­ми, і їх сприйня­т­тя в Укра­ї­ні і сві­ті бу­ло б ін­шим.

У нас тут, у Дні­прі, пе­ред вхо­дом до ду­же по­ва­жної уста­но­ви фар­бою ве­ли­че­зни­ми лiте­ра­ми на асфаль­ті на­пи­са­но за­клик «Ду­май сер­цем!». Дя­ку­є­мо, «сер­цем» уже по­над­у­му­ва­ли — міз­ки дав­но по­ра вми­ка­ти.

Ось про­ци­тую ціл­ком ро­зум­ну ба­га­то в чо­му і ми­лу го­спо­ди­ню в За­то­ці (Оде­щи­на), у якої від­по­чи­вав. Гро­ма­дян­ка з кра­си­вим укра­їн­ським прі­зви­щем за­яв­ляє, що «Пу­тін — ум­нєй­ший чє­ло­вєк». Це — під час вій­ни! Ну що тут ска­жеш. Спи­са­ти б на жі­но­чу ло­гі­ку, але ж і ми, хло­пці, нів­ро­ку со­бі. Ось, стра­шно ска­за­ти, сам Дми­тро Гор­дон у сту­дії лю­то ан­ти­укра­їн­сько­го ка­на­ла NewsOne го­во­рить про пе­ре­йме­ну­ва­н­ня ву­лиць (по­зи­ціо­нує се­бе, ма­буть, ін­те­ле­кту­а­лом) і за­яв­ляє, що «на смє­ну імє­нам одніх нє­го­дя­єв прі­шлі імє­на дру­гіх — Бан­де­ри і Шу­хє­ві­ча». Ро­зум­ний, але не ро­зу­міє. Не­хай уявить со­бі Дми­тро Гор­дон, що якийсь пу­блі­чний укра­їн­ський ді­яч по­стій­но жи­ве в Ізра­ї­лі і так на­зи­ває Жа­бо­тин­сько­го, Гол­ду Ме­їр, Бен-Гу­ріо­на, Ши­мо­на Пе­ре­са та ін­ших на­ціо­наль­них ге­ро­їв єв­рей­сько­го на­ро­ду!

Са­ме за­раз пи­шу і па­ра­лель­но див­лю­ся на те­ле­е­кран, де хро­ні­чний кри­тик Укра­ї­ни Єв­ген Чер­во­нен­ко на­тхнен­но то­пче­ться по укра­їн­ству, раз по раз по­вто­рює, що йо­му все одно, «на ка­ком язи­кє ра­зго­ва­рі­вать». Це він роз­по­від­ає про свою участь 7 кві­тня в «Укра­їн­сько­му фор­ма­ті» на NewsOne: «Ми іх прі­бі­лі гво­здя­мі... Еті ба­ра­ни, ко­то­риє сі­дє­лі на­про­тів нас...». «Ми» у Чер­во­нен­ка — це за­пе­клі во­ро­ги Укра­ї­ни Єв­ген Му­ра­єв та Ми­хай­ло Доб­кін, а «оні» — укра­їн­ські па­трі­о­ти, які в Укра­ї­ні хо­чуть Укра­ї­ни. І ось Чер­во­нен­ко з одно­дум­ця­ми Му­ра­є­вим та Доб­кі­ним тов­кли і тов­кли про фа­шизм, на­цизм, штур­мо­ви­ків у Ні­меч­чи­ні, прив’язу­ва­ли все це до Укра­ї­ни. По­слу­ха­ти цю бра­тію, так Укра­їн­ська дер­жа­ва про­сто за­му­чи­ла їх сво­ї­ми ути­ска­ми та за­бо­ро­на­ми.

Го­во­рив пан Чер­во­нен­ко не тіль­ки про «етіх ба­ра­нов», а й про «кри­сьо­ни­шей». І це, ли­ше вду­май­тесь, про пи­сьмен­ни­цю Ла­ри­су Ні­цой, нар­де­пів Ан­дрія Іл­лєн­ка, Іго­ря Мі­ро­шни­чен­ка. Не ста­ріє, на жаль, ви­слів «У на­шій ха­ті нас же й б’ють».

Іно­ді зда­є­ться, що во­ро­ги з ча­сом ска­же­ні­ють усе біль­ше. Зга­ду­є­ться те­за від ти­ра­но­зав­ра Ста­лі­на: «...в мі­ру про­су­ва­н­ня до пе­ре­мо­ги со­ці­а­лі­зму кла­со­ва бо­роть­ба за­го­стрю­є­ться» (до­по­відь на пле­ну­мі ЦК ВКП(б) 1937 р.). Во­ро­ги ж Укра­ї­ни ду­же по­жва­ви­ли­ся — от і ска­же­ні­ють. А по­жва­ви­ли­ся ще й то­му, що но­сії вла­ди без­дар­но під­став­ля­ю­ться. Вла­да і гро­ші, якщо у лю­дей не­має в цьо­му до­сві­ду ба­га­тьох по­ко­лінь, різ­ко за­ту­ма­ню­ють ро- зум, як ба­чи­мо. От і зді­бний, зви­чай­но ж, під­при­є­мець Пе­тро По­ро­шен­ко тіль­ки те й ро­бить, що со­бі шко­дить. І хто там вни­кає у де­та­лі, у від­со­тки прав­ди­во­сті чи не­прав­ди­во­сті йо­го офшор­них справ — про­зву­ча­ло, ЗМІ роз­не­сли. Те са­ме і з но­во­рі­чним від­по­чин­ком на Маль­ді­вах. За за­ро­бле­ні ще до пре­зи­дент­ства гро­ші мо­же со­бі до­зво­ли­ти й на кіль­ка та­ких від­по­чин­ків, але ж не під час вій­ни! Ба­жа­н­ня свої вар­то бу­ло б стри­му­ва­ти.

Щось по­ді­бне мо­жна бу­ло б ска­за­ти і про ґвалт дов­ко­ла від­по­чин­ку Юрія Лу­цен­ка. Зга­ду­є­ться кі­нець 2004-го, пан Лу­цен­ко на те­ле­ка­на­лі «Ера», ко­ли зда­ва­ло­ся, що укра­їн­ська спра­ва про­гра­на без­на­дій­но, — спо­кій­ний, скром­ний, у та­кий важ­кий час ви­слов­лю­є­ться смі­ли­во, на­слід­ків не бо­ї­ться. Та, як ви­яв­ля­є­ться, не тіль­ки під­ні­ма­ти план­ку, а й три­ма­ти її — важ­ка спра­ва.

Про­бле­ми на­ко­пи­чу­ю­ться, ви­ни­ка­ють iз рі­зних бо­ків, а ми втра­ча­є­мо темп, без­дар­но роз­тринь­ку­є­мо по­тен­ці­ал. Ря­ту­ва­тись тре­ба, а не «бен­ке­ту­ва­ти під час чу­ми». До­за­гра­ва­лись ми і до­про­ги­на­лись: ось уже й ма­ло­мір­ні за­хі­дні су­сі­ди по­жва­ви­лись у зу­хваль­стві. От і по­ля­ки зу­хва­ло ті­ша­ться сво­їм «ан­ти­бан­де­рів­ським за­ко­ном». Та в за­галь­но­му ба­лан­сі вза­єм­них кривд Поль­ща не має пра­ва на­віть го­лос по­да­ва­ти, бо від гли­бин сто­літь то­пта­лась по Укра­ї­ні, гно­би­ла її, по-зві­ря­чо­му ста­ви­лась до укра­їн­ців на укра­їн­ській же зем­лі. І на тій-та­ки Во­ли­ні во­ни бу­ли ко­ло­ні­за­то­ра­ми. Мо­жна дов­го обго­во­рю­ва­ти й на­хаб­ство угор­ців з ру­му­на­ми. Зга­да­ти хо­ча б 1939 р., ко­ли Угор­щи­на Хор­ті вто­пи­ла в кро­ві Укра­їн­ську дер­жа­ву Ав­гу­сти­на Во­ло­ши­на, чи як со­ю­зни­ці Гі­тле­ра, та ж Угор­щи­на та Ру­му­нія сво­ї­ми вій­ська­ми то­пта­лись по укра­їн­ських зем­лях у ро­ки Дру­гої сві­то­вої.

Кра­си­ві дів­ча­тка-ве­ду­чі на ка­на­лі NewsOne вправ­но гнуть ан­ти­укра­їн­ську лі­нію, зна­ю­чи, що за їхні­ми спи­на­ми сто­ять Ра­бі­но­вич та Му­ра­єв. Го­ре­зві­сний Ру­слан Ко­ца­ба теж не від­сту­пає, обзи­ва­ю­чи Пре­зи­ден­та — так він ро­зу­міє сво­бо­ду сло­ва. Зві­сно, пи­тань до Пре­зи­ден­та чи­ма­ло, але... На тлі остан­ніх по­дій вар­то бу­ло б на­га­да­ти: мо­жна бу­ти в опо­зи­ції до вла­ди, але не до Укра­ї­ни! Ска­жи-но, ду­ше чор­на, як, яким це не­зба­гнен­ним чи­ном наш То­мос сіє пе­ре­ляк між пра­во­слав’ям Укра­ї­ни?

Від­ко­ли це сво­бо­ди акт стає за­ра­н­ня злом лу­ка­вим? Про це Мо­сква і їй у такт ла­ку­зи кар­ка­ють, мов ґа­ви.

Кар­ти­на і ста­ра, як світ, і Бо­гу, й лю­дям зро­зумі­ла, мов не­бу­ва­лий яблунь цвіт, що ті­шить ни­ні край наш ми­лий.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.