Що лю­ди ска­жуть?!

Во­де­віль за п’єсою Оле­ни Пчіл­ки у сто­ли­чно­му те­а­трі «Ко­ле­со» по­ка­зу­ють 20 ро­ків

Ukrayina Moloda - - Культура - Ва­лен­ти­на САМЧЕНКО

Пі­сля прем’єри ці­єї ви­ста­ви Ки­їв­сько­го те­а­тру «Ко­ле­со» одна з га­зет пи­са­ла: «При­стра­стi до­му па­на Г.-П.» — ви­ста­ва до­ро­га, бо гля­да­чі по­тра­пля­ють у ка­фе, де ко­жно­го, окрім ве­се­ло­щів, при­го­ща­ють іще ви­ном і со­ло­до­ща­ми, то­му ці­на кви­тка ав­то­ма­ти­чно зро­стає аж до 20 гри­вень. За­тя­ті те­а­тра­ли зга­да­ють, що бу­ло це ще у ми­ну­ло­му сто­літ­ті, не­хай і на­при­кін­ці. У «Ко­ле­сі» на По­до­лі прем’єра во­де­ві­лю «При­стра­стi до­му па­на Г.-П.» за пер­шим дра­ма­ти­чним тво­ром Оль­ги Пе­трів­ни Ко­сач, у ді­во­цтві Дра­го­ма­но­вої, від­бу­ла­ся 25 кві­тня 1998 ро­ку.

В ар­хі­вах збе­ре­гло­ся 18 п’єс, що бу­ли на­пи­са­ні ви­да­тною укра­їн­кою, яка під­пи­су­ва­ла свої тво­ри псев­до­ні­мом Оле­на Пчіл­ка, а ще Ко­ло­дя­жин­ська, Пол­та­вен­ко, Ко­чу­бе­їв­на, Оле­на Су­бо­тен­ко­ва. Пер­шою ста­ла «Су­же­на — не огу­же­на!» (у сце­ні­чній вер­сії Ки­їв­сько­го ака­де­мі­чно­го те­а­тру «Ко­ле­со» — «При­стра­стi до­му па­на Г.-П.»), яку 32-рі­чна лі­те­ра­тор­ка на­пи­са­ла у 1881 ро­ці.

На­га­да­є­мо, на­ве­сні 1879-го Оле­на Пе­трів­на Ко­сач із трьо­ма ді­тьми при­їха­ла з Но­во­гра­да­Во­лин­сько­го, де сім’я ме­шка­ла дев’ять ро­ків, у Луцьк до сво­го чо­ло­ві­ка, яко­го пе­ре­ве­ли на по­са­ду го­ло­ви Лу­цько-Ду­бен­сько­го з’їзду ми­ро­вих по­се­ре­дни­ків. Там во­на всту­пи­ла в дра­ма­ти­чне то­ва­ри­ство (гро­ші, зі­бра­ні від спе­кта­клів, за­про­по­ну­ва­ла ви­ко­ри­ста­ти для при­дба­н­ня укра­їн­ських книг для клу­бної бі­бліо­те­ки). Уже на­сту­пно­го ро­ку ви­да­ла сво­їм ко­штом «Спі­во­мов­ки» Сте­па­на Ру­дан­сько­го. У 1881-му ще ви­йшла збір­ка її пе­ре­кла­дів тво­рів Миколи Го­го­ля, Оле­ксан­дра Пу­шкі­на і Ми­хай­ла Лєр­мон­то­ва «Укра­їн­ським ді­тям».

Усі ці на­га­ду­ва­н­ня для то­го, що­би да­ти тро­хи зро­зу­мі­ти, чо­му Оле­на Пчіл­ка вда­ла­ся до на­пи­са­н­ня п’єси-жар­ту на одну дію з жи­т­тя то­го­ча­сних спів­ві­тчи­зни­ків. Ма­ю­чи по­рів­ня­но не­ма­лий по­дру­жній до­свід і вік 30+, який ще й за­раз де­хто роз­гля­дає як по­ча­ток ста­ро­сті, — ав­тор­ка до­зво­ли­ла по­смі­я­ти­ся над пра­гне­н­ням чо­ло­ві­ків, у яких уже по­чи­нає си­ві­ти во­лос­ся, ін­шим пред­став­ля­ти обов’яз­ко­во мо­ло­дих і кра­си­вих свої дру­жин.

П’єса «Су­же­на — не огу­же­на!» і від­по­від­но її те­а­траль­на по­ста­нов­ка не та­кі про­сті, як зда­є­ться не­пі­дго­тов­ле­но­му гля­да­че­ві. Спо­ча­тку між го­лов­ни­ми ге­ро­я­ми: не пер­шої мо­ло­до­сті го­спо­да­рем до­му Іва­ном Се­ме­но­ви­чем Гри­цен­ко­мПе­ре­пе­ли­цею, десь рік як йо­го дру­жи­ною Ма­рі­єю Ва­си­лів­ною та її мо­лод­шою се­строю Ва­ро­чкою від­бу­ва­є­ться емо­цій­на роз­мо­ва про ро­ман фран­цу­за Емі­ля Зо­ля «На­на» — жі­но­цтво йо­го не ра­дить чи­та­ти чо­ло­ві­ко­ві.

Щоб гля­да­че­ві ді­зна­ти­ся чо­му — тре­ба по­ко­па­ти­ся в істо­рії. Ро­ман «На­на» впер­ше опу­блі­ку­ва­ли у 1879-1880 ро­ках у па­ризь­кій га­зе­ті, пра­кти­чно від­ра­зу пе­ред­ру­ку­ва­ли у жур­на­лі і двох га­зе­тах Ро­сій­ської ім­пе­рії, до скла­ду якої то­ді вхо­ди­ла й Укра­ї­на, — це то­му Іван Г.-П. у ви­ста­ві три­має у ру­ках дру­ко­ва­не ви­да­н­ня. Вже у 1880-му ви­йшла окре­ма кни­га фран­цузь­кою і пе­ре­кла­де­на ро­сій­ською (це її при­хо­ву­ва­ли Ма­рія Ва­си­лів­на і Ва­роч- ка). У ви­ста­ві не йде­ться про при­чи­ну пе­ри­пе­тій із «На­на». У рік на­пи­са­н­ня п’єси «Су­же­на — не огу­же­на!» і так бу­ло зро­зумі­ло: ро­ман про па­ризь­ку ко­ко­тку ви­кли­кав не­аби­який ін­те­рес, який по­між со­бою со­ро­ми­ли­ся обго­во­рю­ва­ти чо­ло­ві­ки і жін­ки.

До ре­чі, ще у 1877 ро­ці Еду­ард Ма­не на­пи­сав кар­ти­ну «На­на», яка збе­рі­га­є­ться у Ху­до­жній га­ле­реї Гам­бур­га. Бо пе­ред тим ця ге­ро­ї­ня впер­ше з’яви­ла­ся на остан­ніх сто­рін­ках «За­па­дні» Зо­ля. І якщо по­ди­ви­ти­ся на олій­не зо­бра­же­н­ня — ста­не зро­зумі­ло, чо­му у Ма­рії Ва­си­лів­ни і Ва­ро­чки у «При­стра­стях до­му па­на Г.-П.» де­що див­не вбра­н­ня як для кін­ця ХІХ сто­лі­т­тя в Укра­ї­ні.

Та по­вер­не­мо­ся до сю­же­ту ви­ста­ви, яка два де­ся­ти­лі­т­тя іде на сце­ні сто­ли­чно­го те­а­тру «Ко­ле­со». Во­де­віль за­кру­тив­ся жар­та­ми і під­смі­ю­ва­н­ня­ми, ко­ли у до­мі па­на Г.-П. з’явив­ся йо­го дав­ній зна­йо­мий Ва­силь Ми­хай­ло­вич Хо­ро­ший. Він на Пра­в­обе­реж­жя по­їхав ща­стя шу­ка­ти. Але там «луб’я ста­ре уря­до­ве», а «мо­ло­дим і осві­че­ним — ку­тки тер­ти». То­му зму­ше­ний пря­му­ва­ти в Орен­бурзь­кий край. Утім у зна­йо­мо­го за­три­му­є­ться.

Хо­ро­шо­му в усьо­му мо­ло­ди­ку за­па­дає в сер­це Ва­ро­чка, але встиг він обмо­ви­ти­ся про Ма­рію Ва­си­лів­ну: «Ста­ра та­ки тро­хи. Дур­ний би був, як­би хто її взяв». То­му Іван Се­ме­но­вич ви­рі­шив пред­ста­ви­ти дру­жи­ною — мо­лод­шу зо­ви­цю, а справ­жню дру­жи­ну — її се­строю-вдо­вою. Ко­мі­чність си­ту­а­ції під­кре­слює по­стій­на при­су­тність у до­мі Г.-П. ко­го-не-ко­го — са­мо­го Ча­плі­на.

Оле­на Пчіл­ка вмі­ла під­би­ра­ти до­бір­ні ви­ра­зи укра­їн­ською. «Ма­ло чо­го чо­ло­вік у ру­ках не пе­ре­дер­жить — що все пе­ре­чи­тає?!», «Не ді­во­чка — не віль­на пта­ши­на», «Де мед — там і му­хи», «На­ша ма­ків­ка цві­те», «Пре­ми­ла, пре­хо­ро­ша мо­ло­ди­чка», «Жур­бою — об зем­лю!»

У по­ста­нов­ці за­слу­же­но­го ді­я­ча ми­стецтв Укра­ї­ни Ва­хтан­га Чха­ї­дзе пе­ре­ва­жає жар­тів­ли­вий тон, який мі­сця­ми зби­тку­є­ться над не­у­пев­не­ні­стю і не­ба­жа­н­ням за­хи­сти­ти рі­дних лю­дей, бо «що лю­ди ска­жуть?!» Із актор­сько­го скла­ду Ва­лен­ти­на Сова (Ма­рія Ва­си­лів­на) та Ста­ні­слав Ко­ло­коль­ні­ков (Гри­цен­ко-Пе­ре­пе­ли­ця) єди­ні, хто ні­ко­ли не ма­ли ду­блів, від­по­від­но зі­гра­ли всі ви­ста­ви упро­довж 20 ро­ків! Увесь цей пе­рі­од у по­ста­нов­ці грає й Ма­рія Гру­ні­че­ва (Ва­ро­чка).

«Ви­ста­ва пе­ре­жи­ла і мо­мен­ти охо­ло­дже­н­ня гля­даць- кої ува­ги, і но­ві спле­ски за­ці­кав­ле­но­сті, — кон­ста­тує Іри­на Клі­щев­ська, за­снов­ни­ця, ху­до­жній ке­рів­ник-ди­ре­ктор та ідей­ний на­тхнен­ник Ки­їв­сько­го ака­де­мі­чно­го те­а­тру «Ко­ле­со», який цьо­го­річ свя­ткує 30-річ­чя. — Ідея по­ста­ви­ти в та­ко­му сти­лі ви­ста­ву ви­ни­кла від фран­цузь­ких ка­фе-шан­та­нів. Гля­да­чі си­дять за сто­ла­ми, їх при­го­ща­ють, во­ни ста­ють фа­кти­чно уча­сни­ка­ми ви­ста­ви, те що сьо­го­дні на­зи­ва­ють ін­те­р­актив­ною ви­ста­вою».

І до­дає: «Ви­став-дов­го­жи­те­лів у нас кіль­ка. Є та­кі, які гра­є­мо від по­ча­тку ство­ре­н­ня те­а­тру. І одна з них та­кож по­став­ле­на в ка­фе те­а­тру. Це спе­ктакль за по­е­зі­єю Бе­ран­же «Лю­би­ти, па­ла­ти та бу­ти та­ким, як ра­ні­ше...» Ви­ста­ву три­ма­є­мо стіль­ки, скіль­ки во­на ко­ри­сту­є­ться по­пу­ляр­ні­стю. Зви­чай­но, що ко­ли ми оби­ра­є­мо п’єсу до по­ста­нов­ки, ми не за­ми­слю­є­мо­ся над тим, скіль­ки ро­ків гра­ти­ме­мо ви­ста­ву. Але за­зви­чай на­ма­га­є­мось про­ра­хо­ву­ва­ти усі мо­мен­ти та спро­гно­зу­ва­ти за­ці­кав­ле­ність гля­да­чів».

Фото з сай­та teatr-koleso.kiev.ua.

Ва­лен­ти­на Сова (Ма­рія Ва­си­лів­на).

Ста­ні­слав Ко­ло­коль­ні­ков (Іван Се­ме­но­вич Гри­цен­ко-Пе­ре­пе­ли­ця).

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.