Лі­те­ра­тур­не де­фі­ле:

Чи­та­ти швид­ко чи з кру­а­са­на­ми?

Ukrayina Moloda - - Культура - Ко­стян­тин РОДИК

Два ро­ки то­му лі­та­на­лі­тик Ро­сти­слав Сем­ків ви­пу­стив книж­ку «Як пи­са­ли кла­си­ки», що ґрун­ту­є­ться на уто­пі­чній ма­три­ці: мов­ляв, мо­жна ви­вчи­ти­ся на Пи­сьмен­ни­ка. Утім де­таль­ний роз­тин ідеї за­свід­чив, що під пев­ни­ми зір­ка­ми ви­до­бу­ва­н­ня цьо­го фі­ло­соф­сько­го ка­ме­ня ціл­ком імо­вір­не (див. «УМ» від 23.10.2018). Тож, наш ав­тор пі­шов да­лі — услід за на­ве­де­ною ним ав­то­ри­те­тною спо­ну­кою ні­ме­цько­го про­фе­со­ра Ган­са Ро­бер­та Яус­са:

От­же, курс на со­ціо­ло­гію чи­та­н­ня й са­мої лі­те­ра­ту­ри. Навіщо лю­ди­ні вза­га­лі чи­та­ти книж­ки, і яке мі­сце по­сі­дає фі­гу­ра пи­сьмен­ни­ка у со­ціо­пси­хо­ло­гії?

«Це книж­ка про си­лу лі­те­ра­ту­ри» . А в чому си­ла, брат? Та ж, ві­до­мо, у прав­ді. У її фі­ло­соф­ській іпо­ста­сі — істи­ні. Та «якщо існує істи­на, то йти до неї тре­ба че­рез ти­ся­чі сто­рі­нок» . Але про­сто ви­йти по­гу­ля­ти бі­бліо­те­кою і зла­па­ти тую істи­ну — не ви­йде. Аби «влов­лю­ва­ти не­о­че­ви­дні сен­си» , по­трі­бне «вмі­н­ня пір­на­ти в сенс гли­бо­ко» . От­же, «Як чи­та­ти кла­си­ків» — са­мо­на­вчи­тель з дай­він­гу.

Та не всім за­ну­ре­н­ня до впо­до­би — «ін­шим і без ньо­го ди­ха­ти до­бре» . Тих ін­ших — по­ло­ви­на люд­ства; тих, що не чи­та­ють кни­жок. Во­ни щось втра­ча­ють? Ав­жеж: «Ввійти в ін­ше жи­т­тя — і ви­йти з ньо­го. Не­у­шко­дже­ним» .

Утім і у вір­ту­а­лі га­ран­тії не аб­со­лю­тні. «Ко­ли ми му­си­мо пе­ре­рва­ти чи­та­н­ня, щоб по­ду­ма­ти — це без­за­пе­ре­чна озна­ка то­го, що книж­ка за­гро­жує змі­ни­ти наш сві­то­гляд». За­гро­за зро­стає, що сер­йо­зні­ша книж­ка опи­ня­є­ться в на­ших ру­ках. Пі­сля Джой­со­во­го «Уліс­са» — «хто до­чи­тав, по­ба­чи­те: світ змі­ни­ться на­зав­жди». Чи всі го­то­ві до то­го «на­зав­жди»? Не всі ла­дні на­віть пі­ти до пси­хо­ана­лі­ти­ка. А «це скла­дне чи­та­н­ня — та­єм­ний хід до на­шо­го під­сві­до­мо­го, бо­роть­ба з вла­сни­ми стра­ха­ми, які не­гай­но озву­ться, щой­но ввій­де­мо у від­по­від­ний сю­жет» . От­же, до­брий «текст пра­цює як де­то­на­тор» . Не най­кра­ще озна­че­н­ня, як на на­ші ча­си.

Тож, пан Ро­сти­слав пе­ре­во­дить стріл­ки на лег­ке: «Фройд на­вчив Єв­ро­пу й увесь світ го­во­ри­ти со­бі прав­ду: ми лю­би­мо секс і в цьо­му не­має ні­чо­го не­при­стой­но­го» . Й ви­хо­дя­чи з лі­те­ра­тур­но­го «ін­шо­го жи­т­тя», «ми вчи­мо­ся ці­ну­ва­ти своє ща­стя» . А над­то, ко­ли за­хо­плю­є­мо­ся всі­ля­ки­ми екшна­ми: «Чи­та­н­ня аван­тюр­них ро­ма­нів, ме­ло­драм, гу­мо­ри­сти­чної про­зи, де все за­кін­чу­є­ться до­бре, — це як здо­ро­ве хар­чу­ва­н­ня, пов­не ві­та­мі­нів і ра­до­сті. Де­те­ктив — це їсти го­стре ін­дій­ське кар­рі, щоб нам спер­шу зір­ва­ло дах, а по­тім ми бу­де­мо вря­то­ва­ні ча­єм чи мо­ло­ком, чи про­стою дже­рель­ною во­дою (гор­рор — це ко­ли во­ди на­при­кін­ці ні­хто не по­дасть)».

Ну, та­кий ка­тар­сис при­сту­пний і з те­ле­е­кра­на. А як при­зви­ча­ї­ти чи­та­ти — замість фас­тфу­ду ла­су­ва­ти справ­жньою ку­лі­на­рі­єю, лі­те­ра­тур­ною? Й отут по­тра­пля­є­мо у за­мкне­не ко­ло «сім’я і шко­ла». Істо­рія з яй­цем і кур­кою: яка шко­ла — та­ка й сім’я. І нав­па­ки.

Учи­те­лі тра­ди­цій­но за­би­ва­ють учнів­ські го­ло­ви геть зай­вою для ста­нов­ле­н­ня осо­би­сто­сті ін­фор­ма­ці­єю: хто, що й ко­ли на­пи­сав. Тоб­то, істо­рі­єю пи­сьмен­ства — су­то про­фе­сій­ною ди­сци­плі­ною, що нею опе­рує мі­зер­ний чверть від­со­ток до­ро­слих. Пан Сем­ків на­зи­ває до­стой­не ім’я з укра­їн­сько­го лі­те­ра­тур­но­го іко­но­ста­су, чию твор­чість «про­хо­дять» у шко­лі. «А чому йо­го не лю­блять учні? Від­по­відь про­ста: він їм ще не по­трі­бен» . Клю­чо­ве сло­во — ЩЕ.

Во­но є ви­зна­чаль­ним не ли­ше у пе­да­го­гі­ці. Зав­ча­сна актив­ність мо­же по­гу­би­ти і бі­зне­сме­на, і по­лі­ти­ка, і спортс­ме­на. А сол­да­та зда­тна про­сто вби­ти. За ве­ли­ким ра­хун­ком, ви­зна­че­н­ня то­чки пе­ре­хо­ду від тре­ну­валь­них вправ до кон­кре­тних дій — справ­жнє ми­сте­цтво. Але ж та­ла­но­ви­тих ми­тців зав­жди бра­кує. Тож фа­хів­ці у будь-якій ца­ри­ні пра­гнуть ма­кси­маль­но ло­ка­лі­зу­ва­ти стар­то­ву по­зна­чку і ре­гла­мен­ту­ва­ти сце­на­рії вхо­ду-ви­хо­ду. Ме­ди­ки по­слу­го­ву­ю­ться про­то­ко­ла­ми, бій­ці — ста­ту­та­ми. Шкіль­на про­гра­ма з лі­те­ра­ту­ри му­си­ла б ви­ко­ну­ва­ти по­ді­бну роль. Бо ді­тей тре­ба на­вчи­ти не імен і назв, а «ви­хо­ва­ти ли­ше одне: ба­жа­н­ня і вмі­н­ня чи­та­ти» . І за­для цьо­го слід при­бра­ти зі шкіль­но­го кур­су біль­шість кла­си­чних тво­рів, бо їхні ав­то­ри пи­са­ли не для під­лі­тків. «Да­вай­те тре­ну­ва­ти мо­ло­ді міз­ки на чо­мусь про­сті­шо­му. Чи хто ко­лись на­ма­гав­ся з мі­сця штов­хну­ти 100-кі­ло­гра­мо­ву штан­гу або зра­зу про­біг­ти ма­ра­фон? Чому ми ду­ма­є­мо, що лі­те­ра­ту­ра — це лег­ше?»

Ро­сти­слав Сем­ків не за­гли­блю­є­ться у про­блем­ну тря­со­ви­ну шкіль­но­го ви­кла­да­н­ня лі­те­ра­ту­ри. Він за­ми­слю­є­ться над тим, як ре­а­бі­лі­ту­ва­ти трав­мо­ва­них тра­ди­цій­ни­ми ме­то­ди­ка­ми мо­ло­дих лю­дей. Ці­льо­ва ав­ди­то­рія книж­ки «Як чи­та­ти кла­си­ків» — при­бли­зно пост­сту­дент­ська мо­лодь. Що є за­галь­ним зна­мен­ни­ком ці­єї стра­ти? Ав­жеж, ко­му­ні­ка­ція. Спіл­ку­ва­н­ня як по­тре­ба, а з огля­ду на ва­бли­ві те­хні­чні мо­жли­во­сті — і як мо­да. «Як чи­та­ти кла­си­ків» — книж­ка про мо­дне чи­та­н­ня.

На по­ча­тках наш ав­тор зва­блює зов­ні­шні­ми при­на­да­ми: чи­та­н­ня «менш ре­сур­со­за­тра­тне» у по­рів­нян­ні з ін­ши­ми ста­ту­сни­ми роз­ва­га­ми; має пе­ре­ва­гу в «опе­ра­тив­но­сті акти­ва­ції» і мо­жли­ве в ре­жи­мі нон-стоп ( «книж­ки ні­ко­ли не за­кін­чу­ю­ться» ). Ви­па­да­н­ня з мо­дно­го трен­ду за­гро­жує від­ки­ну­ти те­бе на лу­зер­ську ла­ву за­па­сних, адже «мас­шта­бна й не­скін­чен­на роз­мо­ва на со­тні ти­сяч го­ло­сів три­ває без нас, до­ки ми не взя­ли до рук книж­ку» . Тож, швид­ше під’єд­нуй­те­ся до цьо­го ме­га-ча­ту, «ри­ту­а­лу, що до­зво­ляє нам по­чу­ва­ти­ся одним ці­лим» . Р.Сем­ків не при­хо­вує пев­них «не­спо­ді­ва­нок» чи­та­цько­го за­ну­ре­н­ня: «Лиш во­но по­чне­ться, нам справ­ді біль­ше ні­хто не по­трі­бен» . Та це як де­кіль­ка кро­ків на­зад для роз­бі­гу: «По­тім нам одра­зу ста­нуть по­трі­бні всі — дру­зі, ро­ди­чі, ко­ха­ні, ува­жні ав­ди­то­рії й за­со­би ма­со­вої ін­фор­ма­ції».

Ко­ро­тше, «чи­та­н­ня до­зво­ляє від­по­чи­ва­ти еле­ган­тно».

Ко­лись Гер­ман Гес­се пи­сав, що зав­да­н­ням пи­сьмен­ни­ка є «пе­ре­кла­сти іє­ро­глі­фи до­лі бу­ден­ною мо­вою» . Та­кий са­мий ви­клик по­стає і пе­ред де­ши­фру­валь­ни­ком-кри­ти­ком. Й отут по­стає пи­та­н­ня: яку са­ме мо­ву вва­жа­ти бу­ден­ною? З огля­ду на фо­кус-ав­ди­то­рію Р.Сем­кі­ва — це має бу­ти мо­ло­ді­жне ар­ґо. І він пи­ше про бри­тан­сько­го кла­си­ка В.Вулф: «Вір­джи­нія — гло­баль­но ро­зум­на ті­тка» . Зві­сно, це мо­же тро­хи шо­ку­ва­ти зви­кло­го до під­ру­чни­ко­во­го лі­те­ра­ту­ро­знав­ства чи­та­ча. Але той, хто зна­йо­мий з кри­ти­чни­ми ек­зер­си­са­ми Ми­хай­ла Бри­ни­ха, — на­віть не по­мі­тить. Одну зі сво­їх кни­жок — про те са­ме, про чи­та­н­ня як мо­дну пра­кти­ку, — М.Бри­них по­чи­нає так: «До- ро­гий чи­та­тіль! Пе­ред то­бою ви­ля­ску­ють на скво­зня­ку гро­ма­дні две­рі, за яки­ми — кла­дов­ка сві­то­во­го ін­ти­лє­кта... де со­бра­ні тон­чай­ші по­ри­ви й глу­бо­чай­ші за­ми­сли... гро­здья грі­ха, з яких і до­сі скра­пає не­ктар, згу­щон­ка істи­ни» (Ши­дев­ри сві­то­вої лі­те­ра­ту­ри. Хрестоматія до­кто­ра Па­длюч­ча. Том І. — К.: Laurus, 2013).

Кри­тик Ан­дрій Дро­зда зав­ва­жив: «Стиль Бри­ни­ха стрім­ко на­бли­жа­єц­ця до чи­сто­го іде­а­лу, яким міг би опе­рі­ру­ва­ти хтось із вер­шин­них укра­їн­ських есе­їстів, ім’я ко­то­рим Ряб­чук чи Бой­чен­ко» (Лі­тАкцент, 04.07.2013). Зі­гно­руй­мо тра­ве­стій­ність та­кої оцін­ки й за­ми­сли­мо­ся: а що, як це справ­ді єди­ний шлях на­вер­ну­ти в чи­та­цьку ві­ру мо­лодь?

Хоч там як ми со­бі ви­рі­ши­мо, а чи­та­ти Бри­ни­хо­ві текс­ти не про­сто ве­се­ло, а й по­жив­но з огля­ду на не­спо­ді­ва­ні асо­ці­а­ції. Як-от: «Одіс­сея», по­зор­но ви­ра­жа­ясь, — вєщ по­лі­фо­ні­чна... Се був час на­стіль­ки пло­тно без­ду­хов­ний, що аж за­вид­ки бе­руть... По­ня­т­тя до­бра і зла у них отлі­ча­лись та­ки­ми спо­тво­ре­н­ня­ми й пе­ре­кру­че­н­ня­ми, яких не зна­ло на­віть укра­їн­ське су­до­чин­ство... На­ро­блять вся­ко­го лай­на — і лов­ко стрєл­ки пе­ре­во­дять на бо­гів, шо то во­ни ви­ну­ва­ті, бо все у сві­ті рі­ша­ють олім­пій­ці, а смер­тні ті­ки ви­йшли по­гу­лять, ви­пить ви­на, по­слу­хать ка­на­рей­ку в ті­ні пла­та­на... Бо­ги ні­ка­да ні­чо­го не да­рять про­сто так — на­слід­ки зав­жди вхо­дять у ком­плєкт... Одіс­сей — цар Іта­ки та ге­рой тро­ян­ської вій­ни, яко­го вла­да, по вка­зів­ці кри­мі­наль­но­го ав­то­ри­те­та По­сєй­до­на, взя­лась пре­су­вать... Отва­жний і не­за­мін­ний, як Му­хтар, — на та­ких і дер­жац­ця по­пу­ляр­ні се­рі­а­ли від ан­ти­чно­сті й до на­ших днів».

Ро­сти­слав Сем­ків не за­хо­дить аж так да­ле­ко, але і йо­го ін­тер­пре­та­ції ан­ти­чної лі­те­ра­ту­ри, м’яко ка­жу­чи, не­стан­дар­тні: Есхі­ла він пре­зен­тує як «во­єн­но­го» пи­сьмен­ни­ка, ко­ли­шньо­го «до­бро­воль­ця», а Со­фокл по­стає ма­ло не Сті­ве­ном Кін­гом: «Йо­го ме­та — ек­стаз... роз­дер­ти пу­блі­ку емо­ці­я­ми стра­ху та гні­ву, ви­кли­ка­ти шал, не­спо­кій та ба­жа­н­ня пом­сти». І так са­мо, як Бри­них, Сем­ків не вва­жає, що ан­ти­чні текс­ти му­сять пе­ре­бу­ва­ти у шкіль­ній про­гра­мі: «У 8-му кла­сі чи­та­ють «Ілі­а­ду»? Ду­маю, кра­ще б пі­ді­йшов фільм «Троя».

Зре­штою, Р.Сем­ків ціл­ком здає спра­ву, що кри­ти­чні «на­ду­жи­т­тя» — чи не єди­ний спо­сіб не ли­ше до­сту­ка­ти­ся до пе­ре­сі­чно­го чи­та­ча, а й уни­кну­ти за­стою в са­мій лі­те­ра­тур­ній на­у­ці. У ра­ні­шій, су­то про­фе­сій­ній книж­ці він зі­зна­є­ться: «Гі­пер­тро­фую ма­ло не до уні­вер­саль­ної ка­те­го­рії, зда­тної по­ясни­ти ба­га­то куль­тур­них та на- віть су­спіль­но-по­лі­ти­чних і еко­но­мі­чних фе­но­ме­нів су­ча­сно­го сві­ту... Сьо­го­ча­сна на­у­ка ли­ше так мо­же ру­ха­ти­ся впе­ред: без­пар­дон­но і на­ха­бно гі­пер­тро­фу­ю­чи пре­дме­ти сво­го до­слі­дже­н­ня» (Іро­нія. — Л.: Лі­то­пис; К.: Смо­ло­скип, 2006).

Мо­ва мо­ди — це та­кож гі­пер­тро­фі­чні на­ду­жи­т­тя. Те­о­ре­тик цьо­го фе­но­ме­ну Оль­га Вайн­штейн го­во­рить про чи не го­лов­ний чин­ник мо­до­тво­ре­н­ня — «тор­же­ство ин­тер­пре­ти­ру­ю­ще­го зре­ния» (Ден­ди: мо­да, ли­те­ра­ту­ра, стиль жи­зни. — Мо­сква: Но­вое ли­те­ра­тур­ное обо­зре­ние, 2005). У Ро­сти­сла­ва Сем­кі­ва та Ми­хай­ла Бри­ни­ха з та­ким ти­пом зо­ру все га­разд. Ось, при­мі­ром, де­кіль­ка «не­кон­вен­цій­них» ін­тер­пре­та­цій па­на Сем­кі­ва: «На­у­ко­ва фан­та­сти­ка... це на­у­ка, що ста­ла ху­до­жнім текс­том... По­е­зія сер­йо­зних лю­дей, які ві­рять в на­у­ку. Во­на до­зво­ляє те, що й будь-яка по­е­зія, — мрі­я­ти» . Про Се­мю­е­ла Бек­ке­та: «До­сто­єв­скій — до­брий каз­кар, як по­рів­ня­ти з цим див­ним і де­пре­сив­ним ір­ланд­цем» ; про Джо­на Фа­ул­за: «Лю­бов­ні, еро­ти­чні, мі­сти­чні та го­ти­чні сю­же­ти на по­верх­ні й ін­те­ле­кту­аль­на гли­би­на для охо­чих пір­на­ти» . Є у Р.Сем­ків і про ре­да­кто­рів — на то­му са­мо­му ви­со­ко­му ре­гі­стрі, що і в У.Еко: «Сти­лі­сти узго­джу­ють та вдо­ско­на­лю­ють наш стиль. У сві­ті лі­те­ра­ту­ри їх на­зи­ва­ють ре­да­кто­ра­ми... Якщо во­ни вправ­но зро­блять свою ро­бо­ту, ми не від­чу­є­мо бо­лю. Адже ав­то­ри як кі­но­зір­ки: ба­га­то з них без гри­му ля­ка­ють».

Ка­фка і Джойс, пи­ше Сем­ків, — «ме­жа на­шої пи­сем­ної ци­ві­лі­за­ції» . Та цих імен ми не по­ба­чи­мо у рі­зно­ма­ні­тних спи­сках мо­ло­ді­жних чи­та­цьких упо­до­бань. «І це, на жаль, озна­чає, що як нас ці двоє не за­хо­плю­ють, то це з на­ми щось не так, з на­шим спри­йма­н­ням» , — зна­чить Р.Сем­ків; аби по­тра­пи­ти у ре­зо­нанс із ци­ми лі­тми­сли­те­ля­ми, по­трі­бно «хо­ча б 25–30 ро­ків до­сві­ду чи­та­н­ня» . Біль­ше за те, «Уліс­са» чи «За­мок» «ка­те­го­ри­чно не мо­жна бра­ти до рук, якщо в акти­ві по­за­ду не ма­ти... 100-200 дій­сно ро­зум­них і скла­дних книг».

От­же, на­при­кін­ці книж­ки «Як чи­та­ти кла­си­ків» — пра­гма­ти­чні по­ра­ди з опа­ну­ва­н­ня ля­чно­го, на пер­ший по­зір, об­ся­гу сві­то­вих зо­ло­то­ва­лю­тних літ­за­па­сів. Гра­фік ціл­ком по­мір­ний: «За фі­ксо­ва­ний ча­со­вий пе­рі­од (мі­сяць чи дов­ше) лег­ко пропу­сти­ти крізь се­бе 4 не­скла­дних жан­ро­вих текс­ти, 2 книж­ки нон­фі­кшну та 1 кла­си­чний текст» . Головне — ні­ку­ди не по­спі­ша­ти й ні в чому со­бі не від­мов­ля­ти: Мар­сель Пруст — «це чи­та­н­ня на 2-3 лі­тніх се­зо­ни. З кру­а­са­на­ми та ви­ном, зви­чай­но». Але є одне за­сте­ре­же­н­ня: не бе­ріть при­кла­ду з Ан­дрія Ко­ко­тю­хи, ко­трий хва­ли­ться, що опа­но­вує 100 сто­рі­нок на день: «Швид­ке чи­та­н­ня — це для кро­ли­ків».

Від­так, «на­ші ці­лі ясні та бла­го­ро­дні: одна епо­пея Пру­ста, два ро­ма­ни Джой­са, три ро­ма­ни Ка­фки, чо­ти­ри ро­ма­ни Мар­ке­са, шість ро­ма­нів Вір­джи­нії Вулф, дев’ять ро­ма­нів То­ма­са Ман­на, ші­стнад­цять ро­ма­нів Фол­кне­ра. Плюс ва­жли­ві­ші текс­ти ін­ших лав­ре­а­тів Но­бе­лів­ської, Гон­ку­рів­ської, Пу­лі­тце­рів­ської, Бу­ке­рів­ської пре­мій та пре­мії Сер­ван­те­са і Ґе­те. Кра­щі тво­ри пе­ре­мож­ців жан­ро­вих пре­мій іме­ні Едґа­ра По, Аґа­ти Кри­сті, Фі­лі­па К.Ді­ка, пре­мій «Ґ’юго» та «Неб’юла». Уф, та­кож окре­мі тво­ри пе­ре­мож­ців Шев­чен­ків­ської пре­мії та ін­ших на­ших на­ціо­наль­них рей­тин­гів».

І на­сам­кі­нець — під­су­мок не ли­ше ці­єї, а й по­пе­ре­дньої книж­ки («Як пи­са­ли кла­си­ки» — див. «УМ» від 23.10.2018): «Чи­та­ти з та­кою ін­тен­сив­ні­стю, що по­тім не­мо­жли­во бу­де не по­ча­ти пи­са­ти».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.