Іна­ко­дум­ство як зло­чин

Або Без олі­гар­ха і хо­ло­па

Ukrayina Moloda - - Культура - Ко­стян­тин ДИКАНЬ

Спо­кон­ві­ку бу­ли лю­ди, ко­трі ду­ма­ли іна­кше, ніж біль­шість, або при­найм­ні не так, як во­ло­дар. У се­ре­дні ві­ки ска­за­ти сю­зе­ре­ну прав­ду мав пра­во тіль­ки бла­зень. Ре­шта ж мо­гли смі­я­ти­ся, бо єди­но до­зво­ле­ною фор­мою ди­си­дент­ства був жарт. Не­дар­ма ж ви­смі­ю­ва­н­ня бо­я­ться всі.

До Дру­гої сві­то­вої вій­ни в Со­вєт­сько­му Со­ю­зі зни­кли то­ва­ри ширв­жи­тку, хар­чі вдо­сталь, секс, опо­зи­цій­ні пар­тії, іна­ко­дум­ство. Ні, у спаль­нях по­ше­пки (можливо й не всі) не спіл­ку­ва­ли­ся ви­клю­чно ци­та­та­ми Лє­ні­на–Ста­лі­на– Мар­кса, та справ­жні бор­ці з мо­сков­ським ко­му­ні­сти­чним ре­жи­мом бу­ли вже ви­ни­ще­ні. Зде­біль­шо­го в по­за­су­до­вий спо­сіб. Го­ло­до­мо­ром теж. По­лі­ти­чний ди­скурс (опо­зи­ція та дис­ку­сія) і в СССР, і в Укра­ї­ні — зві­сно, всу­пе­реч ба­жан­ню вла­ди — від­но­вив­ся пі­сля при­єд­на­н­ня За­хі­дної Укра­ї­ни й пе­ре­бу­ва­н­ня міль­йо­нів лю­дей упро­довж де­кіль­кох ро­ків за ме­жа­ми мо­сков­сько­го раю. То­му ко­му­ні­сти­чна де­спо­тія за­хо­ди­ла­ся ви­то­пту­ва­ти па­рос­тки іна­ко­дум­ства за­дов­го до хру­щов­ської від­ли­ги: сло­во, дум­ка і лю­ди ни­щи­ли­ся одно­ча­сно, по­пер­вах за зви­чкою фі­зи­чно, пі­зні­ше вла­да за­до­воль­ня­ла­ся тіль­ки обме­же­н­ням сво­бо­ди в та­бо­рах, тюр­мах, пси­хі­а­три­чних лі­кар­нях. По­за­як то­та­лі­та­ризм кон­тро­лює все до що­най­мен­шої шпа­ри­ни в жит­ті гро­ма­дян, а го­во­ри­ти, над­то ду­ма­ти, урив­ка­ми «Кра­тко­го кур­са ВКП(б)», про­мов ком­пар­тій­них ген­се­ків то­що бу­ли го- то­ві да­ле­ко не всі, то по­лі­ти­чний кон­тин­гент та­бо­рів і в’язниць зро­став, як на дрі­жджах.

Від­так, у су­спіль­стві по­за ме­жа­ми офі­цій­но­го мар­ксист­сько-лє­нін­сько­го, ді­а­ле­кти­ко-ма­те­рі­а­лі­сти­чно­го ди­скур­су по­чав стрім­ко ши­ри­ти­ся пласт на­ціо­наль­но­го, ре­лі­гій­но­го, со­ці­аль­но­го, еко­но­мі­чно­го, проф­спіл­ко­во­го (рух за пра­ва ін­ва­лі­дів та­кож), куль­тур­ни­цько­го (ше­сти­де­ся­тни­ки та ін­ші нон­кон­фор­мі­сти) то­що іна­ко­дум­ства. Ще в схро­нах у За­хі­дній Укра­ї­ні не прохо­ло­ли крі­си й ма­ши­нґве­ри остан­ніх бій- ців ОУН-УПА, а в мі­стах Ве­ли­кої Укра­ї­ни вже ді­я­ли пер­ші ко­му­ні­сти­чні ре­ві­зіо­ніст­ські гур­тки (т.зв. не­о­мар­кси­сти, єв­ро­ко­му­ні­сти) й ан­ти­со­вєт­ські під­піль­ні ор­га­ні­за­ції.

За по­над 30 ро­ків на­ко­пи­чив­ся не­аби­який пласт віль­но­дум­ної лі­те­ра­ту­ри. Та за­кри­тість не­трів КҐБ-СБУ, ни­ще­н­ня спец­слу­жба­ми сам­ви­да­ву, до­бу­то­го при об­шу­ках і по­за ни­ми, втра­та ма­те­рі­а­лів як ру­ко­пи­сних, так і тих, що збе­рі­га­ли­ся в пам’яті спів­ка­мер­ни­ків, утру­дню­ють від­нов­ле­н­ня істо­ри­чної пам’яті. Хо­ча й іде­ться про по­дії та до­ку­мен­ти не над­то від­да­ле­ні в ча­сі.

Гро­мад­ськи­ми акти­ві­ста­ми, істо­ри­ка­ми, уча­сни­ка­ми ру­хів опо­ру то­та­лі­тар­ній мо­сков­сько-ко­му­ні­сти­чній ім­пе­рії зі­бра­но до­ста­тньо фа­ктів, які за­свід­чу­ють чіль­ну позицію укра­їн­ців у цій не­без­пе­чній ді­яль­но­сті. Від­так по­во­лі від­тво­рю­ю­ться не­ві­до­мі за­га­лу сто­рін­ки сам­ви­да­ву й «там­ви­да­ву», по­нов­лю­є­ться хро­но­ло­гія ре­пре­сій, ме­му­а­ри­сти­ка. Кни­га Бориса За­ха­ро­ва «На­рис істо­рії ди­си­дент­сько­го ру­ху в Укра­ї­ні (1936–1987)» (Х.: Пра­ва лю­ди­ни, 2016) є при­кла­дом си­сте­ма­ти­за­ції дій іна­ко­дум­ців. Ав­тор від­тво­рює ши­ро­кий ма­сив по­дій, імен, опо­зи­цій­них під­піль­них ор­га­ні­за­цій; во­дно­час де­я­кі кла­си­фі­ка­цій­ні су­дже­н­ня є спір­ни­ми.

Б. За­ха­ров від­ді­ляє іна­ко­дум­ців, яки­ми в пі­зньо­му СРСР бу­ли пра­кти­чно всі, від ди­си­ден­тів, які «у тій чи ін­шій фор­мі не по­го­джу­ва­ли­ся з офі­цій­ною то­чкою зо­ру в будь-якій сфе­рі жи­т­тя, не при­хо­ву­ва­ли сво­їх по­гля­дів, вна­слі­док чо­го всту­па­ли з нею у кон­флікт. Дже­ре­лом цьо­го по­ня­т­тя від­но­сно лю­дей, які від­вер­то не по­го­джу­ва­лись із ра­дян­ською вла­дою, бу­ла са­ма ра­дян­ська вла­да. …«ди­си­дент» — це «їхнє» ви­зна­че­н­ня. Це «во­ни» — вла­да — ви­зна­ча­ли, хто є ди­си­ден­том». На­род іме­ну­вав їх «від­си­ден­та­ми».

В 1970-ті й пер­шу по­ло­ви­ну 1980тих за від­си­ден­та­ми мі­цно за­крі­пи­ло­ся мі­сце­пе­ре­бу­ва­н­ня — табори осо­бли­во­го ре­жи­му в Мор­до­вії та Пер­мі, а та­кож мі­сія бор­ців за пра­ва лю­ди­ни (згі­дно з Гель­сінк­ським за­клю­чним актом 1 сер­пня 1975 ро­ку; УГГ, УГС). Утім для на­ціо­наль­них се­це­сій­них (се­па­ра­тист­ських) ру­хів, укра­їн­сько­го вклю­чно, ди­си­дент­ство (пра­во­за­хи­сни­цтво) по­єд­ну­ва­ло­ся з бо­роть­бою за сво­бо­ду со­ві­сті (зокре­ма від­нов­ле­н­ня ді­яль­но­сті УГКЦ, УАПЦ, ка­то­ли­цької цер­кви), мов­но-осві­тньо-куль­тур­ни­цьким ре­не­сан­сом, за­галь­но­де­мо­кра­ти­чни­ми ру­ха­ми то­що. Зре­штою укра­їн­ські на­ціо­на­лі­сти (Зе­но­вій Кра­сів­ський, Гри­го­рій При­ходь­ко, Іван Кан­ди­ба, ін­ші) на­ві­дріз від­мов­ля­ли­ся ви­зна­ва­ти се­бе ди­си­ден­та­ми.

Й це кар­ди­наль­но від­рі­зняє укра­їн­ських в’язнів сум­лі­н­ня від ро­сій­ських: «У ро­сій­сько­му на­ціо­наль­но­му ру­сі пе­ре­ва­жа­ла ім­пер­ська ідея, ве­ли­ко­дер­жав­ність, аб­со­лю­тно не­прийня­тна для укра­їн­ських ди­си­ден­тів. Вже то­ді бу­ла оче­ви­дною прин­ци­по­ва роз­бі­жність укра­їн­сько­го та ро­сій­сько­го на­ціо­наль­них ру­хів, яка пе­ре­ро­сла сьо­го­дні на справ­жню во­ро­жне­чу». Для укра­їн­ців не бу­ла акту­аль­ною й бо­роть­ба за сво­бо­ду пе­ре­су­ва­н­ня. На від­мі­ну від єв­ре­їв, нім­ців чи крим­ських та­тар укра­їн­ським на­ціо­на­лі­стам не бу­ло ку­ди ви­їжджа­ти чи по­вер­та­ти­ся. Во­ни ма­ли ви­бо­ро­ти свою Ба­тьків­щи­ну тут, на рі­дних те­ре­нах. І во­ни здій­сни­ли це. Зав­да­н­ня су­ча­сни­ків роз­бу­ду­ва­ти Укра­їн­ську дер­жа­ву, зро­би­ти її по-справ­жньо­му ве­ли­кою та укра­їн­ською, без олі­гар­ха та хо­ло­па.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.