Лі­те­ра­ту­ра спів­чу­т­тя і сум­ні­ву:

Но­вий-рі­зний В.Ді­бро­ва

Ukrayina Moloda - - Культура - Олег КОЦАРЕВ

Ви­йшла но­ва книж­ка ві­до­мо­го укра­їн­сько­го пи­сьмен­ни­ка Во­ло­ди­ми­ра Ді­бро­ви «Но­ве, си­ве, рі­зне» (К.: Смо­ло­скип, 2018). На­га­да­є­мо, що Ді­бро­ва — один із яскра­вих пред­став­ни­ків то­го «ан­де­ґра­ун­дно­го» лі­те­ра­тур­но­го по­ко­лі­н­ня, яке де­бю­ту­ва­ло в сім­де­ся­тих-ві­сім­де­ся­тих ро­ках ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя. Від 1994 ро­ку жи­ве і пра­цює у США.

«Но­ве, си­ве, рі­зне» — стро­ка­та рі­зно­жан­ро­ва су­міш. Тут ви про­чи­та­є­те і вір­ші, й лі­ри­чні про­зо­ві за­ма­льов­ки, есе, опо­віда­н­ня і на­віть «не­на­пи­са­ні ро­ма­ни» . Мі­сце по­дій зде­біль­шо­го або Укра­ї­на, або Аме­ри­ка. Во­ло­ди­мир Ді­бро­ва на­ле­жить до тих ав­то­рів, у яких ці да­ле­кі та ма­ло між со­бою схо­жі ло­ка­ції пре­чу­до­во ор­га­ні­чно по­єд­ну­ю­ться.

Яким є ти­по­вий твір із «Но­во­го, си­во­го, рі­зно­го»? Це тро­хи хи­мер­на, тро­хи аб­сур­дна, а тро­хи й ба­наль­на при­го­да, що ста­є­ться пе­ре­ва­жно зі схиль­ним до ре­фле­ксій го­лов­ним ге­ро­єм і що за­ли­шає по со­бі за­ду­му, можливо, фі­ло­соф­сько­го ха­ра­кте­ру, та в ко­жно­му ра­зі — біль­ше за­пи­тань, ніж від­по­від­ей. Іна­кше ка­жу­чи, книж­ка Ді­бро­ви має де­що від при­тчі, але в ній пра­кти­чно від­су­тній по­вчаль­ний, мо­ра­лі­за­тор­ський аспект цьо­го по­ва­жно­го жан­ру.

При­во­дом для за­дум­ли­вої опо­віді мо­жуть ста­ти ду­же рі­зні ви­пад­ки та істо­рії. Смерть близь­кої лю­ди­ни; кар­ко­лом­ні змі­ни, вчи­не­ні ча­сом; кла­пті те­ле­фон­но­го до­від­ни­ка, по­ба­че­ні на ву­ли­ці… Зре­штою, на ко­лії до­сить ек­зи­стен­цій­ної про­зи ви­во­дить і та­ка пе­ре­сі­чна ко­лі­зія, як зав­да­н­ня ада­пту­ва­ти текс­ти на­вчаль­но­го по­сі­бни­ка з ро­сій­сько­го мо­ви у бі­ло­ру­сько­мов­ний кон­текст, що йо­го отри­мує один ви­кла­дач в одно­му з за­хі­дних уні­вер­си­те­тів. В іншому ви­пад­ку ці­ла бу­ря роз­гор­та­є­ться нав­ко­ло за­про­ше­н­ня да­ти ко­ро­тень­кий, на дві хви­ли­ни, коментар для ра­діо, що йо­го отри­мує від жур­на­ліс­тки го­лов­ний ге­рой одно­го з текс­тів «Но­во­го, си­во­го, рі­зно­го». Він ви­рі­шує, що за ці дві хви­ли­ни зо­бов’яза­ний ви­сло­ви­ти якнай­біль­ше, пра­кти­чно все, що будь-ко­ли хо­тів ска­за­ти сві­то­ві. Нер­во­ві та ре­тель­ні при­го­ту­ва­н­ня, зре­штою, за­кін­чу­ю­ться тим, що жур­на­ліс­тка про­сто не пе­ре­дзво­нює. Коментар не зна­до­бив­ся.

Окре­ма, ва­жли­ва для Во­ло­ди­ми­ра Ді­бро­ви те­ма — ми­тець і йо­го вза­є­ми­ни з вла­сним та­лан­том, із вла­сною мі­сі­єю в умо­вах ре­аль­но­го со­ці­аль­но­го жи­т­тя. Де ме­жа, з одно­го бо­ку, зра­ди се­бе і сво­го по­кли­ка­н­ня, а з дру­го­го — пе­ре­тво­ре­н­ня ори­гі­наль­но­сті та вну­трі­шньої сво­бо­ди на по­ро­жню прим­ху, лі­но­щі, за­гни­ва­н­ня у вла­сно­му со­ку чи без­по­ра­дний фа­на­тизм? Пи­сьмен­ник по­ка­зує ви­ра­зних пер­со­на­жів. На­при­клад, двох ху­до­жни­ків, які пи­шуть ви­клю­чно іко­ни (все ре­шта, на їхню дум­ку, — про­фа­на­ція) та ви­ру­ша­ють до Мо­скви по­ди­ви­ти­ся на «Трій­цю» Ру­бльо­ва в на­дії, так би мо­ви­ти, ви­йти на но­вий ду­хов­но-енер­ге­ти­чний рі­вень. Але іко­на їх «не пу­скає». Ці­ка­во, чи збе­ре­же­ться ра­ди­ка­лізм цих двох лю­дей у но­вій істо­ри­чній епо­сі, що в ній їх зу­стрі­не чи­тач? Ін­ший ге­рой­ми­тець за­йма­є­ться ви­ня­тко­во по­шу­ка­ми да­ху над го­ло­вою та їжі…

Втім, не тре­ба ду­ма­ти, що Во­ло­ди­мир Ді­бро­ва тав­рує асо­ці­аль­них ти­пів чи утвер­джує ту чи ін­шу фор­му по­ве­дін­ки. Як уже на­пи­са­но, книж­ці «Но­ве, си­ве, рі­зне» не при­та­ман­ний по­вчаль­ний па-

фос. На­віть там, де ав­тор від­вер­то зну­ща­є­ться зі сво­їх пер­со­на­жів чи з об­ста­вин, у які во­ни по­тра­пи­ли, він збе­рі­гає дві клю­чо­ві яко­сті, й оби­дві на лі­те­ру «с». Це — спів­чу­т­тя і сум­нів.

У тво­рах Ді­бро­ви справ­ді лег­ко від­най­ти спів­пе­ре­жи­ва­н­ня, спів­чу­т­тя на­віть до тих, хто зов­сім не ви­кли­кає за­хо­пле­н­ня. Ха­ра­ктер­но, що з-по­між від­гу­ків на цю книж­ку, які ме­ні до­во­ди­ло­ся чу­ти, тра­пля­ли­ся дум­ки при­бли­зно та­ко­го кштал­ту: в сво­їй но­вій книж­ці пи­сьмен­ник зна­чно м’які­ший і до­брі­ший, ніж у по­пе­ре­дніх. У ко­жно­му ра­зі, сен­ти­мен­таль­ність одно­зна­чно і до­во­лі кон­цен­тро­ва­но роз­ли­та в по­ві­трі книж­ки, на­скіль­ки так мо­жна ви­сло­ви­ти­ся.

Що ж до сум­ні­ву, ва­га­н­ня і ре­фле­ксії су­про­во­джу­ють ге­ро­їв і опо­від­а­чів текс­тів «Но­во­го, си­во­го, рі­зно­го» пра­кти­чно скрізь. Нав­ряд чи про це ска­жеш то­чні­ше, ніж в одно­му з по­е­ти­чних тво­рів книж­ки: «Бо по­е­зія — не мі­сце для до­ко­рів чи гри­зот. / І це — ли­ше одна з при­чин, / Чо­му я біль­ше не пи­шу вір­шів».

Ко­жно­му чи­та­чу та ко­жній чи­та­чці, на­пев­не, най­більш за­пам’ята­є­ться в но­вій книж­ці Во­ло­ди­ми­ра Ді­бро­ви щось своє. Ко­мусь — щем­кий вірш про смерть рі­дної лю­ди­ни. Ко­мусь — опу­кло пе­ре­да­на атмо­сфе­ра Ки­є­ва дев’яно­стих і ві­сім­де­ся­тих ро­ків. Ме­ні ж зга­ду­є­ться екс­пе­ри­мен­таль­на ча­сти­на тво­рів. На­при­клад, «Ві­дбра­ко­ва­не» — се­рія гро­те­скних, па­ро­дій­них, пун­ктир­но ви­пи­са­них сю­же­тів, що ні­би­то по­вин­ні бу­ли «ви­ро­сти» до ве­ли­ких ро­ма­нів і кі­но­сце­на­рі­їв. Цей та ін­ші «фор­ма­лі­сти­чні» текс­ти до­да­ють «Но­во­му, си­во­му, рі­зно­му» ви­га­дли­вої, грай­ли­вої ро­дзин­ки.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.