Ма­те­рі­а­ли для пе­ре­гля­ду про­це­су

Чо­ти­ри­том­не ви­да­н­ня ілю­струє прав­ду про Го­лов­но­го ота­ма­на Ар­мії УНР Си­мо­на Пе­тлю­ру

Ukrayina Moloda - - Минуле І Думи - Оле­ксандр ХОМЕНКО

Го­ло­сна цьо­го­рі­чна прем’єра «Та­єм­но­го що­ден­ни­ка Си­мо­на Пе­тлю­ри», в яко­му одні­єю з го­лов­них по­стає сю­же­тна лі­нія про вбив­ство в Па­ри­жі Го­лов­но­го ота­ма­на та суд над Са­му­ї­лом Шварц­ба­дом (на ньо­му, як ві­до­мо, вбив­цю укра­їн­сько­го лі­де­ра ви­пра­вда­ли, бо, мов­ляв, Пе­тлю­ра ви­нен у єв­рей­ських по­гро­мах), зно­ву акту­а­лі­зу­ва­ла у су­спіль­но­му про­сто­рі роз­мо­ви про цей епі­зод укра­їн­ської істо­рії. Епі­зод на­справ­ді клю­чо­вий, бо, спи­ра­ю­чись на той про­го­ло­ше­ний па­ризь­ки­ми при­ся­жни­ми ви­рок, укра­їн­ство впро­довж ба­га­тьох і ба­га­тьох де­ся­ти­літь зви­ну­ва­чу­ва­ло­ся в про­гра­мо­во­му ан­ти­се­мі­ти­змі. «Ува­жаю, що про­цес у Па­ри­жі не про­йшов під зна­ком спра­ве­дли­во­сти ... Ува­жаю, що па­ризь­кий про­цес не є за­кін­че­ний!» — на­го­ло­шу­ва­ла сво­го ча­су Ле­ся Пе­тлю­ра, ра­но зга­сла єди­на донь­ка Го­лов­но­го ота­ма­на. Во­на не до­че­ка­ла­ся, аби суд від­но­вив че­сне ім’я Си­мо­на Пе­тлю­ри, про­те ду­же хо­ті­ло­ся б ві­ри­ти, що ни­ні су­щі укра­їн­ці та­ки ста­нуть свід­ка­ми справ­жньо­го, а не зре­жи­со­ва­но­го су­до­во­го роз­гля­ду. Ви­да­ні цьо­го­річ у Льво­ві чо­ти­ри­том­ні ма­те­рі­а­ли «Па­ризь­кий про­цес: при­чи­ни, на­слід­ки, ре­а­лії, пер­спе­кти­ви» (за­галь­на ре­да­кція про­фе­со­ра Ле­о­ні­да Ря­бо­ша­пки; Львів: Про­стір-М,) бу­дуть ду­же по­мі­чни­ми для вста­нов­ле­н­ня прав­ди: у цьо­му кор­пу­сі до­ку­мен­тів упер­ше і в на­шій дер­жа­ві, і в за­ру­біж­жі з та­кою пов­но­тою ре­пре­зен­то­ва­но дже­рель­ний ди­скурс для оцін­ки тра­ге­дії, яка ста­ла­ся 25 трав­ня 1926 ро­ку на пе­ре­ти­ні ву­ли­ці Ра­сін та буль­ва­ру Сен-Мі­шель. Оцін­ки справ­ді не­упе­ре­дже­ної, опер­тої не на хи­та­ви­цю кри­кли­вих емо­цій, а на під­ста­во­ву осно­ву ав­тен­ти­чних свід­чень.

Са­мо­стій­на Па­ле­сти­на і Са­мо­стій­на Укра­ї­на

По­при те, що цен­траль­ною у чо­ти­ри­том­ни­ку по­стає про­бле­ма­ти­ка су­до­во­го про­це­су 1927 р. над Са­му­ї­лом Шварц­ба­дом, тут ви­сві­тлю­є­ться ко­ло тем, зна­чно шир­ших за па­ризь­ку тра­ге­дію. У ви­дан­ні вмі­ще­но ма­те­рі­а­ли, при­свя­че­ні ці­ло­му ком­пле­ксу укра­їн­сько-єв­рей­ських сто­сун­ків упро­довж остан­ніх пів­то­ра­ста ро­ків: пер­ший том хро­но­ло­гі­чно охо­плює пе­рі­од від се­ре­ди­ни XІX ст. і до за­вер­ше­н­ня Ви­зволь­них зма­гань; дру­гий — вла­сне суд у Па­ри­жі над убив­цею Пе­тлю­ри; тре­тій — між­во­єн­ну до­бу, Дру­гу сві­то­ву та пе­рі­од до роз­па­ду СРСР; че­твер­тий — епо­ху укра­їн­ської Не­за­ле­жно­сті. Як­би ши­ро­та охо­пле­н­ня ма­те­рі­а­лу ще й по­єд­ну­ва­ла­ся тут із на­ле­жною «ар­хе­о­гра­фі­чною охай­ні­стю», яка пе­ред­ба­чає на­яв­ність від­по­від­них по­каж­чи­ків і т. ін., це бу­ло б уза­га­лі взір­це­ве ви­да­н­ня...

Ко­жен із цих чо­ти­рьох ва­го­мих фо­лі­ан­тів вар­тий окре­мі­шньої роз­мо­ви, про­те два пер­ші то­ми ви­рі­зня­ю­ться до­бір­кою осо­бли­во ва­жли­вих до­ку­мен­тів, які й до сьо­го­дні ли­ша­ю­ться ма­ло­зна­ни­ми чи й зов­сім не­зна­ни­ми і для чи­та­цько­го, і для на­у­ко­во­го за­га­лу. Всі оті ви­хо­пле­ні «з огню та бу­рі» Ве­ли­кої Укра­їн­ської Ре­во­лю­ції за­пи­ски, спо­ми­ни, ін­фор­ма­цій­ні до­пи­си в по­жов­клих ча­со­пи­сах, те­ле­гра­ми, ра­пор­ти, скар­ги, що во­ни, як прав­ди­ві свід­че­н­ня до­би, ще­дро по­да­ю­ться на ува­гу чи­та­че­ві в пер­шо­му то­мі, ки­да­ють зов­сім но­ве сві­тло на про­бле­ма­ти­ку укра­їн­сько-єв­рей­ських сто­сун­ків упро­довж 1917—1921 рр.

І ма­є­мо ви­зна­ти: як­би во­ни бу­ли своє­ча­сно акту­а­лі­зо­ва­ні в су­спіль­ній сві­до­мо­сті, то обго­во­ре­н­ня її не­ми­ну­че пе­ре­йшло б із фор­ма­ту кон­фрон­та­цій­но­го у пло­щи­ну ро­зу­мі­н­ня то­го, що са­ме Укра­їн­ська На­ро­дна Ре­спу­блі­ка в охо­пле­ній вій­на­ми, ре­во­лю­ці­я­ми та епі­де­мі­я­ми по­лі­ти­чно­го бо­же­ві­л­ля Єв­ро­пі пер­шої чвер­ті XX ст. здій­сни­ла уні­каль­ну спро­бу ви­рі­ши­ти «єв­рей­ську про­бле­му» на осно­ві не аси­мі­ля­цій­но­го шо­ві­ні­зму, а гу­ма­ні­зму та за­галь­но­люд­ської мо­ра­лі.

Са­ме УНР пра­кти­чно від­ра­зу з про­го­ло­ше­н­ням Са­мо­стій­но­сті вве­ла в дію За­кон «Про на­ціо­наль­но-пер­со­наль­ну ав­то­но­мію», в її пар­ла­мен­ті ле­галь­но ді­я­ли єв­рей­ські пар­тії, про­бле­ма­ми єв­ре­їв опі­ку­ва­ло­ся спе­ці­аль­но ство­ре­не уря­до­ве мі­ні­стер­ство, на куль­тур­но-осві­тні по­тре­би єв­рей­ських гро­мад ви­ді­ля­ли­ся чи­ма­лі ко­шти з дер­жав­ної скар­бни­ці — цей пе­ре­лік віль­но про­дов­жу­ва­ти й про­дов­жу­ва­ти. І до ко­жно­го з цих твер­джень у чо­ти­ри­том­ни­ку — ці­ле гро­но до­ку­мен­таль­них під­твер­джень та кон­кре­ти­за­цій. Чо­го вар­ті бо­дай За­кон Укра­їн­ської Цен­траль­ної Ра­ди «Про аси­гну­ва­н­ня п’яти­сот ти­сяч кар­бо­ван­ців На­ро­дньо­му Мі­ні­стер­ству Єв­рей­ських Справ на ви­да­н­ня шкіль­них під­ру­чни­ків» або ін­фор­ма­ція ки­їв­ської га­зе­ти «Від­ро­дже­н­ня» від 26 кві­тня 1918 р. про утво­ре­н­ня в сто­ли­ці УНР «жи­дів­сько­го при­ва­тно­го ін­сти­ту­та те­о­льо­гі­чних і су­спіль­них на­ук» із чо­ти­рьох фа­куль- те­тів, де ви­кла­до­вою мо­вою буде «ста­ро­жи­дів­ська та роз­мов­но-жи­дів­ська, крім ле­кцій по укра­ї­но­знав­ству», або...

На­за­гал бе­ру­чи на­ста­но­ву лю­дей «по­ко­лі­н­ня УНР» сто­сов­но ро­лі та мі­сця єв­рей­сько­го чин­ни­ка у дер­жав­но­му бу­дів­ни­цтві Укра­ї­ни мо­жна сха­ра­кте­ри­зу­ва­ти сло­ва­ми ві­до­мо­го укра­їн­сько гео­гра­фа й еко­но­мі­ста Ан­то­на Си­няв­сько­го, який, ві­та­ю­чи від іме­ні уря­до­вої Укра­їн­ської пар­тії со­ці­а­лі­стів-фе­де­ра­лі­стів Сіо­ніст­ський з’їзд у м. Кам’ян­ці на По­ді­л­лю (ін­фор­ма­цію про цей з’їзд від­на­хо­ди­мо в офі­ці­о­зі УНР, га­зе­ті «Укра­ї­на» від 24 ве­ре­сня 1919 р.) про­го­ло­сив: «Тіль­ко спіль­ни­ми си­ла­ми ва­шо­го на­ро­ду... ви збу­ду­є­те со­бі са­мо­стій­ну Па­ле­сти­ну, а спіль­ни­ми си­ла­ми укра­їн­сько­го й єв­рей­сько­го на­ро­ду буде збу­до­ва­на на­ша спіль­на ба­тьків­щи­на — Са­мо­стій­на Укра­ї­на». Уча­сни­ки з’їзду цю про­мо­ву «по­кри­ли гу­чни­ми опле­ска­ми».

«Не бу­ло жа­дної ан­ти­се­мит­ської тенденції»

Чо­ти­ри­том­ник «Па­ризь­кий про­цес...», се­ред ін­шо­го, дає до­бру на­го­ду пе­ре­ко­на­ти­ся у то­му, що кра­щі пред­став­ни­ки укра­їн­сько­го єв­рей­ства, осо­бли­во ті, які на­ле­жа­ли до зор­га­ні­зо­ва­них єв­рей­ських пар­тій і ще до ре­во­лю­ції ма­ли до­свід спіль­ної з укра­їн­ця­ми бо­роть­би з чор­но­со­тен­ством, чу­до­во усві­дом­лю­ва­ли об’єктив­ну по­тре­бу со­ю­зу двох на­ро­дів у бо­роть­бі з Мо­сков­щи­ною. С. Ґоль­дель­ман (чіль­ний ді­яч пар­тії По­а­лей-Ціон, зго­дом — ака­де­мік Укра­їн­ської віль­ної ака­де­мії на­ук) під цим огля­дом на­го­ло­шу­вав 12 бе­ре­зня 1919-го у ча­со­пи­сі УНР «Ре­спу­блі­ка»: «Укра­їн­ська де­мо­кра­тія, це си­но­нім на­ціо­наль­но-пер­со­наль­ної ав­то­но­мії. В цей же день, ко­ли про­кля­мо­ва­но са­мо­стій­ну Укра­їн­ську Ре­спу­блі­ку, про­кля­мо­ва­но та­кож на­ціо­наль­но-пер­со­наль­ну ав­то­но­мію для на­ціо­наль­них мен­шо­стей на Укра­ї­ні. Ін­те­ре­си жи­дів­ської де­мо­кра­тії — ті са­мі, що укра­їн­ської: бо­роть­ба з цен­тра­лі­сти­чною ре­а­кці­єю».

Одна­че бу­ла й ін­ша ре­аль­ність, і во­на го­ло­сно за­яви­ла про се­бе взим­ку та на­ве­сні 1919-го: та ж та­ки «цен­тра­лі­сти­чна ре­а­кція» (тоб­то бі­лий та чер­во­ний рі­зно­ви­ди мо­сков­сько­го ім­пе­рі­а­лі­зму) обер­ну­ла Укра­ї­ну на кри­ва­ве по­бо­йо­ви­ще. За­ру­чни­ки, ЧК, кар­ні за­го­ни, роз­стрі­ли сіл ар­ти­ле­рій­ським во­гнем «пря­мою на­вод­кою», го­лод, епі­де­мії ста­ли ре­аль­ні­стю жи­т­тя міль­йо­нів укра­їн­ців, на­слід­ком чо­го, за Пав­лом Ти­чи­ною, справ­ді «люд­ське сер­це до краю обі­дні­ло».

На цьо­му тлі Укра­ї­ною, осо­бли­во Пра­в­обе­реж­жям, по­чи­нає ко­ти­ти­ся по­гром­на хви­ля. Бан­ди всіх іде­о­ло­гі­чних від­тін­ків і зов­сім без іде­о­ло­гії, за­го­ни бі­лих та чер­во­них не від­мов­ля­ли со­бі в «за­до­во­лен­ні» по­зну­ща­ти­ся над єв­ре­я­ми — а за­ра­зом і зба­га­ти­ти­ся за їхній ра­ху­нок. Си­ту­а­ція ускла­дню­ва­ла­ся ще й тим, що ча­сти­на зру­си­фі­ко­ва­но­го єв­рей­ства Укра­ї­ни актив­но спів­ра­цю­ва­ла з біль­шо­ви­ка­ми, обі­йма­ю­чи низ­ку від­по­від­аль­них по­сад і в їхньо­му пар­тій­но-адмі­ні­стра­тив­но­му апа­ра­ті, і в стру­кту­рах ЧК, ді­яль­ність яко­го бу­ла про­сто зне­на­ви­дже­на мі­сце­вим на­се­ле­н­ням. На­слід­ком цьо­го по­гром­ні на­строї охо­плю­ють і ча­сти­ну під­роз­ді­лів Ар­мії УНР, яка впро­довж зи­ми-ве­сни 1919-го під впли­вом ба­га­тьох чин­ни­ків (най­ва­го­мі­шим се­ред них був на­валь­ний на­ступ пе­ре­ва­жа­ю­чих біль­шо­ви­цьких сил) опи­ни­ла­ся у ста­ні сер­йо­зної де­зор­га­ні­за­ції.

Чи усві­дом­лю­ва­ли Го­лов­ний ота­ман, мі­ні­стри уря­ду УНР та ви­ще стар­шин­ство Ар­мії цю не­без­пе­ку і чи бо­ро­ли­ся во­ни з нею? Без­сум­нів­но, і ці­ла низ­ка на­ве­де­них у чо­ти­ри­том­ни­ку звер­нень, за­яв, роз­по­ря­джень, на­ка­зів за­свід­чу­ють це без­по­мил­ко­во. Чи обме­жу­ва­ли­ся во­ни тіль­ки сло­ва­ми і за­кли­ка­ми? Ні, во­ни ді­я­ли, і дії ці так са­мо під­твер­дже­ні ба­га­тьма й ба­га­тьма ма­те­рі­а­ла­ми. Ві­зьме­мо для при­кла­ду, хо­ча б на­каз Ан­дрія Мель­ни­ка про при­тя­гне­н­ня вин­них осіб до кри­мі­наль­ної від­по­від­аль­но­сті за по­ру­ше­н­ня прав єв­рей­ської на­ціо­наль­ної мен­шо­сті від 13 сі­чня 1919 р. із вер­ве­чкою прі­звищ вій­сько­ви­ків, роз­стрі­ля­них за са­мо­чин­ні аре­шти та по­гром­ну агі­та­цію. Чи міг Пе­тлю­ра від­ра­зу ж зу­пи­ни­ти всі по­гро­ми на ве­ли­че­зній те­ри­то­рії? На жаль, ні: від­ра­зу він не мав ще си­ли ні ціл­ко­ви­то при­пи­ни­ти всі по­гро­ми, ні упе­ре­ди­ти ви­сту­пи всі­ля­ких за­слі­пле­них жа­до­бою вла­ди ота­ма­нів (від Во­ло­ха до Оскіл­ка), які вла­што­ву­ва­ли спро­би про­ти­пе­тлю­рів­ських дер­жав­них пе­ре­во­ро­тів.

Але Си­мон Пе­тлю­ра си­стем­но пра­цю­вав у цьо­му на­пря­мі, й на­слід­ком йо­го дій ста­ло те, що на по­ме­жів’ї ве­сни­лі­та 1919-го кон­троль над ар­мій­ськи­ми під­роз­ді­ла­ми бу­ло від­нов­ле­но, а най­актив­ні­ші ан­ти­се­мі­ти бу­ли за­а­ре­што­ва­ні чи й уза­га­лі роз­стрі­ля­ні. І се­ред укра­їн­ців, і се­ред єв­ре­їв про­во­ди­ла­ся від­по­від­на роз’ясню­валь­на ро­бо­та, ве­ли­ки­ми на­кла­да­ми ви­да­ва­ла­ся про­ти­по­гром­на лі­те­ра­ту­ра (на кшталт ви­дру­ко­ва­ної Мі­ні­стер­ством пре­си й ін­фор­ма­ції УНР бро­шу­ри «Єв­реї та Укра­їн­ська Ре­спу­блі­ка: Єв­рей­ська де­ле­га­ція у Го­лов­но­го ота­ма­на 17 ли­пня 1919 р. в Кам’ян­ці на По­ді­л­лю»).

Ча­сти­на єв­рей­ських лі­де­рів по­ча­ла усві­дом­лю­ва­ти, що то­та­лі­тар­ний біль­шо­визм, не­тер­пи­мий до будь-чо­го, окрім вла­сної до­гми, та­кож і їхньо­му на­ро­до­ві ні­чо­го до­бро­го не не­се, і си­ту­а­ція зна­чною мі­рою ста­бі­лі­зу­є­ться. «Єв­рей­ська Гро­ма­да мі­сте­чка Зінь­ко­ва по­жер­тву­ва­ла на про­сві­тни­цько-куль­тур­ні ці­лі За­по­різь­кої гру­пи військ двад­цять п’ять ти­сяч кар­бо­ван­ців», — по­ві­дом­ляє «Ві­сник УНР» від 15 ли­пня 1919 р.; «Всі по­гром­щи­ки — во­ро­ги на­ші. Пов­стан­ці-се­ля­не ду­же во­ро­жо на­стро­є­ні про­ти по­гро­мів. Во­ни ду­же доб- ре зда­ють со­бі спра­ву, ко­му ви­гі­дні ці по­гро­ми», — пи­ше «Укра­їн­ський ко­зак» у чи­слі від 9 жов­тня 1919 р.; єв­рей­ська гро­ма­да м. Фа­стів ві­тає 29 сер­пня 1919 р. Си­мо­на Пе­тлю­ру на за­лі­зни­чно­му вок­за­лі з роз­гор­ну­тою То­рою (що ро­би­ло­ся в осо­бли­во уро­чи­стих ви­пад­ках).

Чи­тач зна­йде у чо­ти­ри­том­ни­ку «Па­ризь­ко­го про­це­су...» ще ба­га­то ін­ших фа­ктів на під­твер­дже­н­ня укра­їн­сько-єв­рей­ської спів­пра­ці і в 1919-му, і в 1920-му, і в 1921-му, вклю­чно, на­при­клад, із тим, що де­ле­га­ти єв­рей­ських пар­тій про­дов­жу­ва­ли пра­цю­ва­ти в Ра­ді Ре­спу­блі­ки на­віть пі­сля то­го, як уряд УНР опи­нив­ся на емі­гра­ції. Про­те най­ва­го­мі­ши­ми, пев­но, бу­дуть сло­ва Ар­ноль­да Мар­го­лі­на, ві­до­мо­го ще з до­ре­во­лю­цій­них ча­сів єв­рей­сько­го прав­ни­ка, який у до­бу УНР очо­лю­вав її ди­пло­ма­ти­чну мі­сію в Лон­до­ні. У 1911— 1913 рр. Мар­го­лін ке­ру­вав «Ко­мі­те­том за­хи­сту Бей­лі­са», от­же, на ан­ти­се­мі­ти­змі та йо­го про­я­вах ро­зу­мів­ся пре­чу­до­во. 1926 р., уже пі­сля вбив­ства Го­лов­но­го ота­ма­на, він так пи­сав про став­ле­н­ня очіль­ни­ків УНР до єв­ре­їв у пе­рі­од Ди­ре­кто­рії: «Но­вий уряд Пе­тлю­ри від­но­вив ав­то­но­мію мен­шо­стей і за­кли­кав зно­ву жи­дів­ських мі­ні­стрів Голь­дель­ма­на і ме­не. Жи­ди на­ле­жа­ли та­кож, ро­зу­мі­ю­чи ди­пло­ма­ти­чну мі­сію, до Укра­їн­сько­го Уря­ду і за кор­до­ном... В укра­їн­сько­му Уря­до­ві не бу­ло жа­дної ан­ти­се­міт­ської тенденції».

Суд під па­тро­на­том ГПУ

Про су­до­вий про­цес над вбив­цею Го­лов­но­го ота­ма­на мо­жна пи­са­ти ду­же ба­га­то, про­те в ши­ро­че­зно­му до­ку­мен­таль­но­му ма­те­рі­а­лі чо­ти­ри­том­ни­ка кіль­ка аспе­ктів при­вер­та­ють осо­бли­ву ува­гу. По­пер­ше, стає на­віч зро­зумі­ло, на­скіль­ки щіль­но «па­тро­ну­ва­ло» йо­го біль­шо­ви­цьке ке­рів­ни­цтво, кон­тро­лю­ю­чи на­віть най­дрі­бні­ші де­та­лі: до­хо­ди­ло до то­го, що са­ме ГПУ зна­хо­ди­ло для Ан­рі То­ре­са, адво­ка­та Шварц­ба­да, т. зв. «свід­ків по­гро­мів» (про одно­го з них у ли­сті до Ка­га­но­ви­ча пи­са­ло­ся, що «ор­га­ны ГПУ уве­ре­ны в его пол­ной бла­го­на­де­жно­сти»). По-дру­ге, стає оче­ви­дним, яко­го ви­со­ко­го рів­ня про­фе­сій­но­сті бу­ла ро­бо­та на про­це­сі адво­ка­та Це­за­ра Кам­пін­чі, який пред­став­ляв ін­те­ре­си укра­їн­ської сто­ро­ни: він ко­жно­го ра­зу справ­ді по-грос­мей­стер­ськи до­во­див су­до­ві, на­скіль­ки бру­таль­но То­рес (який во­дно­час був і пред­став­ни­ком ра­дян­сько­го кон­су­ла в Па­ри­жі) фаль­си­фі­кує до­ка­зи і про­сто від­вер­то бре­ше. І по-тре­тє, стає не менш оче­ви­дним, що «рі­ше­н­ня су­ду», який від­бу­вав­ся 18—26 жов­тня 1927 р., бу­ло ви­не­се­не ще за­дов­го до йо­го по­ча­тку, і жо­дні об’єктив­ні свід­че­н­ня змі­ни­ти йо­го не мо­гли.

То­го­ча­сний Па­риж про­сто бо­яв­ся кон­флі­кту­ва­ти і з Мо­сквою, і з ре­зи­ден­ту­рою ГПУ, яка у між­во­єн­ній Фран­ції по­чу­ва­ла­ся су­пер­ком­фор­тно, вбив­ши, окрім Пе­тлю­ри, ще ду­же й ду­же ба­га­тьох во­ро­гів Ста­лі­на (бі­лих ге­не­ра­лів Ку­те­по­ва та Міл­ле­ра, ко­ли­шньо­го ре­зи­ден­та НКВС Рейс­са, який пе­ре­йшов на бік тро­цькі­стів, ін­ших). Про рі­вень же зда­тно­сті біль­шо­сті то­го­ча­сних фран­цу­зів вза­га­лі щось зро­зу­мі­ти в си­ту­а­ції, яка скла­ла­ся в Укра­ї­ні, до­бре го­во­рить один із пун­ктів упер­ше опу­блі­ко­ва­но­го Оле­ксан­дром Ку­че­ру­ком до­ку­мен­та з кар­ткою за­пи­су в ре­є­стра­цій­ній кни­зі па­ризь­ко­го мор­гу про об­ста­ви­ни смер­ті Си­мо­на Пе­тлю­ри: «Мі­сце на­ро­дже­н­ня — Ки­їв (Ро­сія)».

...Чи­та­ю­чи ма­те­рі­а­ли чо­ти­ри­том­ни­ка, не по­ли­шає від­чу­т­тя то­го, що всі уча­сни­ки су­до­вих за­сі­дань, і то не ли­ше з укра­їн­сько­го бо­ку, усві­дом­лю­ва­ли, що цей про­цес не за­вер­ши­ться фор­маль­ним ви­не­се­н­ням ви­ро­ку. Що він ма­ти­ме своє про­дов­же­н­ня. І са­ме це мав на ува­зі під­пол­ков­ник Ар­мії УНР Оле­ксандр До­цен­ко, який за­явив на су­ді, що ко­ли роз­па­де­ться біль­шо­ви­цька ім­пе­рія, то єв­реї в Укра­ї­ні по­став­лять пам’ятник Го­лов­но­му ота­ма­но­ві. Мо­жли­во, са­ме в та­кий спо­сіб і вар­то за­вер­ши­ти цей та­кий три­ва­лий про­цес...

Фо­то з сай­та io.ua.

Го­ло­ва Ди­ре­кто­рії, Го­лов­ний ота­ман Ар­мії УНР Си­мон Пе­тлю­ра, 1920 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.